Хрисоэлефантинная скульптура (греч. - золото и слоновая кость)  - скульптура из золота и слоновой кости. Была характерна для античного искусства (преимущественно колоссальные статуи богов). Состояла из деревянного каркаса, на который наклеивались пластины из слоновой кости, передававшие обнажённое тело; из золота исполнялись одежда, оружие, волосы. На рубеже XIX—XX вв. термин «хрисоэлефантин» стал обозначать не только сочетание золота и слоновой кости, но также сочетание слоновой кости в комбинации с каким-либо другим материалом, преимущественно с бронзой или серебром.  Широкое распространение скульптуры из бронзы и слоновой кости в начале XX века было связано с началом импорта этого материала из бельгийской колонии Конго и снижением цен на слоновую кость.

НЕОБЫКНОВЕННОЙ КРАСОТЫ ЭРОПАРК В КОРЕЕ!

В центре Кореи находиться эротический парк, в котором собраны многочисленные эротические скульптуры и другие художества.

Вот такие шедевры искусства собраны в Корее, в парке посвящённому ЭРОСУ...

 І нам, жінкам, також присвячується!

Чоловікам необхідни ми. чарівні. турботливі. буркотливі. усміхнені. кохані. ті, хто кохає і народжує дітей.

Нам потрібні чоловіки, яких ми кохаємо, сваримо, про кого ми дбаємо, і без кого наш світ є нецілісним.

Репортаж з   ВЕЛИКОГО СКУЛЬПТУРНОГО САЛОНУ 2010. коротенький. дещиця.

все інше в альбомі.

В принципі я обожнюю подорожувати. Однак літо – це спекотна пора роботи. Роботи, яку я не проміняю ні на що, крім, хіба що, родини. Однак це – окрема тема.

Робота – це археологія. Ні, археологія – це життя! І яка тут може бути подорож, коли експедиція два місяці стоїть на одному місці і копає одне поселення? І є лише один вихідний – неділя. І то – для студентів. А мені треба встигнути те, те і ще оте. Однак на це я ніколи не нарікаю. Я люблю свою роботу.

Однак хочу розказати про одну подорож, майже без відриву від виробництва

Після дощу, коли працювати через мокру землю неможна, оголошено вихідний. І я йду до не найближчого села, бо найближче вже приїлось. Отже, ще один студент – Артем, нав’язується до компанії. Важко сказати, чи він про це пошкодував.

Отже, п’ять кілометрів до хутора Пасіка вздовж правого берега живописної ріки Сіверський Донець через лісостеп і фермерські поля, а ліворуч від нас – крейдяні гори.

Хутір Пасіка – це одна вулиця. Найгарніший будинок – у місцевого фермера. З різними воротами і альтанкою. а ще – з великим кудлатим чорним собакою, який намагається показати, що він – справжній охоронець.

Це і є Харківська область. (Експедиція стоїть в Донецькій області).

Далі за два кілометри – село Яремівка. Це вже три вулиці. З двома крамницями. З тракторною станцією. З цвинтарем. З братською могилою радянських воїнів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. На жаль, без пам’ятних плит на могилах. Бо вони були металевими, і їх відґвинтили. Зате у казахського воїна з довгим і дивним для нашого вуха ім’ям з’явився новий гранітний пам’ятник.  Казахстан пам’ятає своїх воїнів. Та ще скульптура радянського воїна стоїть непохитно, її навіть пофарбували цієї весни.

В Яремовці знаходиться літня резиденція художника і скульптора В’ячеслава Гутирі. Те, що це – вона, можна відразу зрозуміти за скульптурами у стилі казок з крейду і пісковику у дворі, за дерев’яним з крейдяною совою колодязем, за крейдяним Стоунхенджем, розписаними воротами, а, головне, - за діжкою Діогена. Так, В’ячеслав Гутиря живе влітку в діжці, як Діоген. Щоправда, діжка велика – трохи більша за довжиною за діжку-цистерну, в яких перевозять газ, і розписана у стилі літнього неба. Хоча в цьому році майстер розпочав будівництво зрубу. Діжка це, мабуть, не дуже зручно.

Ще за три кілометри – село Студенок. На в’їзді (для нас – вході) до села стоїть стовп з гербом села – кабан на щуці. Бо здавна мешканці села жили з рибного і мисливського промислу. А гербом Яремівки є олень. Майже скіфський. З гіллястими такими рогами. Та в’їзд – це ще не саме село. Треба ще перейти Донець. Тоді ліворуч побачимо ставок з качками, а праворуч – фонтан у вигляді скульптури давньоруської жінки і написом «Ласкаво просимо!». Приємно те, що вода – питна. В Яремівці ще збереглась одна хата ХІХ ст. Саманна мазанка під очеретяним дахом. І її клуня середини ХХ ст. – теж мазанка, але під залізними листами. Хата завбачливо зачинена теперішніми господарями на замок. Однак подвір’я страшенно поросло травою і кущами. З неї можна було б зробити один з пунктів непоганого туристичного маршруту, однак... Церква чомусь теж зачинена, хоча православні церкви мають працювати весь день . На цвинтарі теж відсутні майже всі таблички, крім прізвищ сержантів. Дивно. Щоправда, біля пам’ятника радянському воїну лежать квіти. І за те спасибі. Двоповерхова школа. На другому поверсі всі вікна – пластикові. Ми йдемо до шкільного музею. Грець із тим, що вітрина з нашими археологічними знахідками стоїть в кутку. Зате як там оформлені «сучасні» стенди про декабристів (були декабристи і з Ізюмського району Харківщини), кріпацтво, революцію і війну. Де ретельно зібрані всі дані з сусідніх сіл. І окремий куток з казахською етнографією. Дізнаємось, що казахи регулярно приїздять сюди і оплачують поїздки місцевих дітей до Казахстану. Так Казахстан пам’ятає своїх воїнів.

Повертаємось до табору. Порахуйте відстань  А в мене ще й повний рюкзак яблук від Гутирі

Так потім виявляється, що на один день приїхала частина наших офіцерів (в експедиції цей термін позначає приблизно те саме, що й в армії). Так що в найближче село ми все таки їдемо

А коли я спитала студентів. чи не хоче хтось пограти в бадмінтон – це їх, здається, добило.

Вони не знають, що за розмовами про археологію я не спала до четвертої ранку. А підйом – о шостій. І знову розкоп. Я люблю свою роботу