Мы с мужем долго учились обниматься просто так. Каждый раз приходилось тормозить его то посреди кровати, то на пороге кухни, то у обувной тумбы и ластиться. Он маялся, опустив руки по швам. Поглядывал на часы, в окно, в кастрюлю с кипящими макаронами. Вырывался, смешно подергивая плечами, будто высвобождался из смирительной рубашки или собирался заделать «цыганочку». Жаловался на занятость, сонливость, жару. Похлопывал меня по спине, типа: «Ну все, будет тебе, беги дальше». Тянулся за портфелем и любимым английским кепи. Щелкал пультом, пальцами и языком. Открывал настежь дверь квартиры и лифта.

Моя потребность в объятиях – родом из детства. В яслях частенько прибегала к воспитателям с пустяковым ушибом и просьбой «пожалеть». Они переглядывались и усердно дышали на рану. Шипели перекисью. Пристраивали бинт и пластырь, а мне хотелось теплых рук на плечах и взъерошенной макушки.

У моей дальней родственницы погиб муж. Он очень любил рыбалку, особенно зимнюю. Никогда не брал с собой спиртное, только круто заваренный чай в стареньком термосе. В то утро проспал и в спешке забыл все: и червей, и платочек (всегда носил в кармане чистый) и военный билет. Еле успел на шестичасовый автобус.
Рыбачил, как правило, один, без компании, только в тот день клева не было. Приходилось мерить шагами лед и мысленно рисовать диаграммы. Рядом мерзли два мужика, приехавшие на запорожце. Перебрасывались скупыми фразами, мол вышла из строя катушка и прохудился садок. Ближе к обеду начали сматывать удочки, и он попросился к ним в машину. Те кивнули и завели мотор.
Ехали медленно, как никак февраль. В дороге выяснили, что всем по 33 года. Надо же, возраст Христа. Хором удивились. Затем он уснул и больше не проснулся. На встречку выскочил огромный ЗиЛ и съел машину с потрохами. В живых не осталось никого. Выдержали удар только снасти.
Жена искала его сутки. При нем не оказалось документов. Как заведенная крутила диск телефона, рвала на куски телефонный справочник и повторяла: «Ну почему я не проснулась и не проводила? Не обняла на пороге? Может быть это его защитило!»

С тех пор я обнимаю мужа и провожаю до двери, даже если мылится в магазин за огурцами. Даже если спускается на минутку к вахтерше, чтобы забрать квитанции. Даже если никуда не идет.
С тех пор я обнимаю своих родных у подъезда, в порту и на вокзале. На стоянке, автобусной остановке, у вагона метро и на пристани. В переходе, посреди зебры и торгового центра. Летом, когда хочется поселиться в речке, и зимой, когда не спасает даже «Аляска» на лебяжьем пуху. После пережитого кошмара и после сытного обеда. Перед завтраком, причастием, лыжным спуском и уроком хорового пением. Во время прогулок, барбекю, приемов и кофе-брейков. После занятий в школе, болезней, дождей и молитв. Вместо десерта. Помимо «люблю».

© Ирина Говоруха

Він прожив лише 47 років, та мало хто знає, що маючи надзвичайну славу художника і поета, митець Т. Шевченко залишався нещасливою в особистому житті людиною. Тема любові, сім’ї, дітонародження – одна з центральних у творчості письменника, більше того, вона основна в житті Шевченка. Степан Балей писав: „Знаємо, що доля не позволила поетови пережити повну, щасливу любов, а знаємо, як глибока була в його душі потреба любити і бути любленим. Доля… казала йому бути бездомним цілий його вік…”.  Їх було вісім – знакових жіночих постатей у бентежному і сповненому драматизму житті Тараса. Імена більшості з них ми б не знали, якби не любов до них великого поета. Найчастіше  його обраниці не могли оцінити ані поетичного, ані художнього генію великого митця. Тому він втішався, переконував себе у правильності «запорозького вибору»: 

стирено
ТатусяБо

Вона
... Вона каже, що їй сумно, а я не знаю що мені зробити, щоб їй стало весело. Може мені треба в такому випадку співати, а може навіть дати гопака, щоб їй стало веселіше. Я ніколи не знаю, що мені робити з нею. Тому цілую її в тім’я, бурмочу, щось непритомне, обіймаю, а вона вкладається калачиком у мене на колінах і тихо плаче. А в мене ж серце може луснути від оцих її тихих сліз. Ну навіщо ви плачете? Га? І не можете пояснити, звідки у вас ті сльози, і де народилося ваше «сумно», не кажете що зробити. Вам раптово стає сумно, навіть якщо ви тільки-но сміялися з якогось фільму, а тоді отак «хоп» і сумно. А мені ж треба щось робити, щось вирішувати кудись бігти.
Або от каже мені, «Так сіро, що хочеться хурми, і щоб пахло апельсинами, а навколо абрикоси, ті що мурелі, такі як у бабусі, давай переклеємо шпалери в коридорі». І я думаю, що це ж тільки зачепи ті шпалери, там двері нові потрібні, шафу нову, світильник, треба переносити розетки, а це шукай електрика, і оці всі грунтовки, штукатурки, переклеювання, кілотонни пилюки і бруду – хіба ж це весело? І де тут мурелі? Йду купую хурму, а вона не пахне апельсинами, хоч ти лусни, хурма пахне хурмою. І як це сіро? Як це у вас буває «сіро». Ну сіро, то й сіро. Колір такий та й усе. А вам сіііііро? І від того сіро, я не знаю спокою.
Іноді вона вночі перестає дихати. Ну як… дихає як квітка, так що навіть не чути сопіння. Я тоді схоплююся, кладу їй пальці на шию, щоб знати, що там ще тріпочецця жилка… чи ця… як її… сонна артерія. А вона прокидається і каже, що я ворочаюсь як ведмідь. Ведмідь, чуєш? Я десять років з цією жінкою, вона цілу цистерну наревіла на моїх колінях, і я скаженію від самої думки, що вона дихає як квітка, нечутно. Хай би краще хропіла як бугай, чи там кричала вночі. А то ледь-ледь шелестить у своїх снах. А мені боляче не чути її дихання. Розумієш? Боляче.
Якось вона сказала, що їй боляче. Скрутилася калачиком і дивилася якусь смішнючу комедію, а сама навіть вустами не повела, не посміхнулася і не заплакала. Я запитав її про що це кіно, а вона сказала «не знаю. Тут якісь люди бігають і все». Отак укуклилась в своє «боляче» і лежить. Сказала б уже неси мені аналгін чи нурофен, клич мені лікаря, вези мене в лікарню. Я б її на руках відніс. Але ж ні, їй боляче, і вона лежить в смішних своїх котячих шкарпетках. Я питаю, що їй зробити, чим допомогти. А вона зводить на мене свої величезні очі і каже «Нічим. Все добре. Просто трошки боляче. Я полежу тут, а ти погладь мене по голові». Хіба так лікують біль? Я глажу її волосся і намагаюся взагалі зрозуміти, що цій жінці треба. А вона тільки тихо ойкає і все, аж поки засне. Я бачив як вона переносить біль, від якого я б мабуть подерся на стіни, а вона зціпила зуби і посміхалася. Всі лікарі бігають кричать, а вона посміхається і тільки тоненька зморшка на лобі вказувала на те як їй важко.
Як же мені з нею важко. З вами усіма так важко? Ви всі такі? Я зустрічався до неї з кількома, але зустрівши її я забувся, як це бути з ними, як їм коли боляче, чи сумно, чи сіро. Таке враження, що мені пам’ять стерли і все. І що нікого не було тільки вона, і її жилка під моїми пальцями і її сіро, сумно, боляче, весело.
З нею і справді весело. Буває працюю, стоп’ята сторінка документу, я весь похований уже під тими літерами. А вона раптом стане перед монітором і каже, що терміново хоче, щоб я її поцілував, і це треба негайно, і якщо я зараз її не поцілую, то трапиться щось страшне. І я встаю і цілую її, так ніби до цього і не цілував. Ніби не цілував її вранці, і з вечора, і ніколи. А вона завжди каже що мало. Хіба може бути мало людині поцілунків? Це ж не хліб, якого мало і в тебе голод, і не вода без якої мучить спрага – це ж поцілунки. Але я їй вірю, що якщо не поцілую то станеться щось страшне.
Мені з нею страшно. Вона надто гостро усе переживає. От до прикладу, скис борщ, ну скис то і скис, біс із ним. Скільки в людей скисає борщів?! Тонни. Викинь його і забудь. А вона сердиться на себе, або може розплакатися. Або сміється голосно аж до гикавки, і каже «уявляєш, взяв і скис, падлєц». І мені смішно з нею, і сумно буває за той борщ і страшно. Колись подзвонила з такими риданнями, каже потрапила в аварію, «що мені робити, я все зіпсувала». Я поки долетів до неї, думав, що вона тим своїм жучком півміста рознесла. Приїхав, а там маленька подряпина на сусідній машині, і водій того авта бігає навколо, намагається її заспокоїти, каже, що таке у всіх буває, що він все одно планував її перефарбувати і здати в металобрухт, а вона плаче і вже збирається в тюрму і питає, чи я навідуватиму її в буцигарні. Яка буцигарня? Це ж тільки подряпина на бампері, на чортовому бампері, чортового старого ланоса…
Знаєш оту вічну байку, про чоловіків, які розкидають шкарпетки. Так от у нас її шкарпетки скрізь. І мені це здається кумедним. При тому вона завжди знає де який лежить. Так і каже «подай мені ті з ведмедиками – одна під диваном, а друга в коридорі». От як так можна?! Як у неї так виходить? А ще світло, ніколи і ніде не вимикає світло. Живемо, як в церкві. І я їй кажу, що треба вимикати, а їй завжди мало сонця.
Якось я поїхав у відрядження, на три доби. Вона складала мої речі, і казала, що це класно, ми відпочинемо один від одного. Пекла мій улюблений пиріг , примовляючи, щоб я харчувався там по-людськи, бо однієї язви в хаті досить. Язвою це вона себе називає. Я поїхав, та ще по дорозі до Харкова зрозумів, що не протримаюся там три дні, вирішив усі питання за півдня і вночі уже був під нашим підїздом. Дивлюсь, у вікні світиться, і вона балансує на купі стільців. За той день, за один день, вона зробила три перестановки, розламала комод, і перефарбовувала кухню. Каже що без мене раптом почався армагедон. І я їй вірю… без неї теж армагедон.
Я ніколи не знаю чи вона щаслива зі мною. Адже їй буває сіро, боляче, сумно, страшно… Ви всі такі? Слухай, може їй купити апельсинів? Та хрін із ним, я переклею коридор шпалерами в абрикосах, біс з тією шафою – заміню, і розетки, усе зроблю. Хай вона бурмоче, що я товчусь як ведмідь, я хочу чути, що її життя б’ється під моїми пальцями з усіма її сіро і сумно, і хай не болить…
Добраніч)
Чудесної ночі!