Ненавидиш мене? За що ти так?
Не я до тебе, гнидо, в дім ввійшла,
Не я утіху у війні знайшла,
Продавши совість за мілкий срібняк.

Не я дитячі сльози  спрагло п'ю,
Не я криваві проливаю ріки.
Я лиш бридких зелених чоловіків,
У камуфляжах, поглядом ловлю.

Вони, мерзенні, нишпорять отут
І пхають носа в шпари та шухляди.
Ти знаєш, в нас зовуть їх "колоради",
Вони без яду довго проживуть!

Отрутою для них є людський гнів.
Мільйони українців шлють прокляття.
Нам вистачить і духу, і завзяття,
Щоб біль наш бумерангом полетів.

"Бандерівкою", думаєш, обпік?
Та я пишаюсь тим, що українка!
Іще одна історії сторінка -
Тавро на совісті твоїй повік!

Ми - патріоти, і у цьому суть!
Повстануть українці всього світу!
Тремти, вороже, бо ми - правди діти,
НАС ТУТ УСІХ БАНДЕРІВЦЯМИ ЗВУТЬ!

Майдан - не анархія! Значить, дістало.
Це значить, що хліба й видовищ замало.
Народ - не платформа для експериментів.
Немає свободи - так геть президента!

Пани депутати у Раді все скачуть,
Одягнуті, вбуті з Європи, одначе.
Для них лікування в Європі,  пологи.
Чому ж для народу немає дороги?

А діти все бачуть і все розуміють.
Максималісти... Брехати не вміють.
Тому на майдані в них воля родилась,
І совість, що в спадок  від предків лишилась.

Бо ж  можна сидіти ще довго у хаті
І гибнути духом, й духовно вмирати.
Та лаяти владу в кутках потихеньку,
І пить оковиту,  і згадувать неньку.

"Еліта" злякалась людського "потопу",
Везе своїх діток й жінок до Європи.
Нехай відпочинуть: канікули скоро,
Там ждуть -не діждуться СПА-центри, гондоли,

Красиві коханки, богемні коханці,
І море, і шоу, і музика, й танці.
А тут, в Україні , хай мерзнуть вкраїнці,
У них - власні  діти, а решта - чужинці.

Грабують, гребуть "золоті унітази"
Країну на шмаття - щоб все і відразу.
А потім дивуються: "Наче все мають
Оці українці, а їм, б.., все мало..

Навіщо майдан? Чом "мішаєте власті"?
Та дайте ж, нарешті, останнє докрасти!!!"

Не забувай, моя дитинко,
Гніздо горобчика  у стрісі.
Біля біленької  хатинки
Зозульку на старім горісі.

Вербову лагідну колиску -
Кінці й начала в ній зімкнулись.
КупІль із м'яти та любистку,
Щоб люди радісно горнулись.

Не забувай, моя рідненька,
Людей, що душу закалили,
Стежину, по якій раненько
Біленькі ніженьки ходили.

Ти пам'ятай, моя перлинко,
І татуся, і рідну неньку.
Не забувай, моя дитинко,
Співучу мову соловейка!

Старенька бабця, зовсім без зубів,
На приміськім задимленім вокзалі
Годує білих-білих голубів,
Розкришує хлібець черствий подалі.

Мелькають ноги в теплих чобітках,
Крізь  неї дивляться байдужі очі.
Щоб кинути старій який мідяк,
Не так  багато знайдеться охочих...

Дарує крихтами своє добро
Бабуся, примостившись на картонці.
А сніг сідає на хустину і чоло -
Всміхається пташкам беззубе сонце.

 

Ми мовчали, сліпі і німі,
День за днем протікав анемічно.
І не думали: мир на землі
Не буває стабільним і вічним.

Новорічний розбурхав Майдан
І розставив свідомо акценти:
Хто продався, тому сатана
Роздає весняні дивіденти.

Згуртувалися всі, як один,
Не бажаєм подачок від ката!
Не дозволимо зайдам чужим
Мир в оселях навік зруйнувати!

Ми гостинні - літопис рече,
Та не треба гнівити Вкраїну,
Бо хто прийде до нас із мечем,
Той, мерзенний, від нього і згине!


      

Говорите, що не люблю Вкраїну,
Бо вірші лиш пишу про очі її сині,
З жалем оспівую її  давно минуле,
І лиш малюю образи й картини?

А хто, скажіте,  судді всеочисні,
Що знають те, якою має бути
Ота любов до рідної Вітчизни,
Що світом і людьми  забута?

І на яких  аптечних точних терезах
Ви важите, чия любов міцніша?
В того не вистачає двадцять грам,
У іншого вона на двісті більша?

У кожного із нас своя Вітчизна,
І кожний віддає свої  тривоги і жалі.
Можливо, теж її люблю безмірно,
Хоча б тому, що я живу на цій землі.

Не соромно сказати принагідно,
Що не покинула її в часи скорботи.
Що сію в  віршах слово рідне
І на сьогодні виховала роту патріотів.

Але не ждіть мене на барикадах,
Я не бажаю буть ні там, ні тут.
Для цього є чоловіки, вважаю,
Захисники. Жінки ж терпляче ждуть.

Не хочу бути лялькою із глини,
Щоб мною керували карлики і блазні.
Так, я пишу про Батьківщини очі сині.
А чи люблю її - я говорить  не стану!

                                         
                           

Вклоняюсь вам, чоловіки,
Батьків, дітей захисники,
Що за країну йшли у бій,
І на ділянці вогневій
Ви  полягли на чужині...
Далеко від дружин, рідні,
В чужинському зостались полі.
Вкраїнські верби і тополі
До вас приходять уві сні...
А вічні гріють вас вогні.
За вами тужать   обеліски,
Солдати, що пішли  у вічність!

Я не хочу корзини троянд
І, повірте, машини не хочу.
Проміняю увесь провіант
На пташиний концерт серед ночі.

Я не хочу ні злота, ні шуб,
Ані вілли на пишних Мальдивах.
Тільки б вітер загрози ущух
І щоб в мирі жила Україна.

Я на світі усе б віддала,
Щоб мої ненароджені внуки
Були сповнені сили й добра
І не знали війни та розлуки.

Щоб ніколи ніхто і ніде
Не поставив дітей на коліна...
А дарунки... Дарунком в цей день
Буде вільна моя Україна!

Картина "Державотворення"

О, якби Шевченко встав... (За мотивами поезій Т. Шевченка)

А й справді, що калікою зовуть,
Під руки матір бідну ледь ведуть -
Спустошену, розхристану, убогу...
Серед шляхів широких, верстових,
Серед полів вкраїнських, не своїх,
Навпомацки стара шука дорогу...

Від жиру ледь не репають сини,
Зняли бешкЕт, як глум під час чуми:
Кричать, і верещать, і лементують.
Зробили з Ради сороміцьке шоу,
Забули  Бога, матір, совість, мову...
На кістяках історії танцюють...

Торгують правдою, дітьми, собою,
Горілкою, жінками, наркотою
І топчуть в бруд священну Україну...
Вбивають, ріжуть, кривдять і гвалтують,
І перед виборами репетують
Про те, хто більше дбає про країну.

А в матері колись терпець урветься,
Лишиться пустка замість серця,
Ще трохи - і сконає сиротина...
Сплюндрована, згвалтована чужими,
Спотворена, окрадена своїми...
І знов руйнація... І знов Руїна...

О рідна земле, ненечко моя,
Омита потом, і слізьми, і кров'ю!
До тебе я звертаюся з любов'ю,
Твоя кровинка, донечка твоя.

Сьогодні нас шматує пополам,
Хто тишком-нищком прикидався другом.
Нічого, матінко, всім буде по заслугам,
По підлим і мерзенним їх ділам!

На материнських згорблених плечах
Це ж скільки горя витримати треба!
Сини твої заступляться за тебе,
Ще дух свободи, мамо, не прочах.

Ще дихає свободою Майдан
І кожен камінь чує Сотні кроки.
Виносять з боротьби батьки уроки,
Щоб мир нести онукам і синам!