хочу сюди!
 

Людмила

48 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «минуле»

Ми заглядаємо в минуле людства...

Хтось із вас хотів стати археологом? Або, можливо, просто з цікавістю відвідує стародавні місця, читає статті про розкопки, шукає фотографії чи самі артефакти, які чудово розповідають про побут минулого, життя правителів та багато іншого. Жаль тільки, що збереглося не так багато, як хотілося б. У цій добірці зібрана лише мала частина коли-небудь знайденого. Тут і предмети мистецтва, і рештки людини, і частини будинків із зруйнованих міст, парфуми, посуд, а десь і їжа.

Зброя, якою користувалися на Гаваях, а робили її з дерева та зубів акули, близько 1778-го



Специфічне видовище – череп Марії Магдалини, церква Сен-Максимен, Франція....[ Читати далі ]

Фото з минулого, які явно цікавіші, ніж показують у музеях

Подушки, зроблені Марією Стюарт, доки вона була у в’язниці


 

Листівка з торговцем арахісом в костюмі з арахісу, близько 1890 р.



Антикварний набір проти вампірів, який брали із собою деякі європейські мандрівники із середини до кінця 1800-х



Столові прилади дизайну Сальвадора Далі, 1957 р.



Парфуми з 8 флакончиків у вигляді часточок апельсина, в керамічній підставці, приблизно 1925 року



На церкві абатства Сент-Фуа, близько 1050



Кавомашина у Volkswagen, 1959



Камені з обличчями у японському музеї



Чайник 1800-х років



Пішло 10 років, щоб зробити ці фото 48 місячних відтінків



Ліхтар із 1930-го



Упаковка крейди з 1938-го



400-річний занедбаний садовий лабіринт в Іспанії



Книгомобіль

( з мережі )

А як пахне ваша ностальгія?

Купив нещодавно собі ноутбук. З усього мого комп'ютерного різноманіття (включаючи давно померлі зразки) - це найпотужніша річ. Навіть деякі ігри тягне.

Але диво техніки, у кращому разі, вмикається кілька разів на тиждень на пару годин увечері. Часто просто стоїть на столі із закритою кришкою. Чому? Не особливо є коли і, що найголовніше, не цікаво.

Комп'ютер і НЕ ЦІКАВО! Я мацаю свій лоб, але не знаходжу ознак психічної гарячки. Чомусь стає сумно, бо, здається, у мені щось померло і те, що померло, ніколи більше не оживе.

А от колись... Колись, у часи юнацької молодості, комп'ютер для мене був релігією. І це той випадок, коли ти молишся на Бога, якого собі не можеш дозволити.

У 90-ті та і трошки в нульові моя сім'я жила бідно. У 90-ті бували дні, коли не могли купити хліба, а взимку грілись відходами з олійниці (шолупина з соняшника). У нульові стало краще, з їжею проблем не було. З технічних пристроїв удома був телевізор та радіоточка, де вдень сварились депутати, а ввечері навіщось співав Степан Галябарда.

Уперше комп'ютер я побачив у школі, на уроці інформатики. Тоді цікаво було все, навіть гратись з кольором шрифтів у Ворді. А ще малювати в Пейнті якісь абстракції, заповнюючи все однотонним кольором та виводячи жирні лінії.

Та найзахопливіше було грати в шашки. Цим я та мої однокласники займались, коли нас пускали в Комп'ютерний Храм на перервах чи після уроків, бо в кінці кожної партії пьюпіл, який вирвав перемогу в штучного інтелекту, мав за щастя побачити фото оголеної жінки. Ця гра стояла на всіх машинах у класі, до речі. Хто її встановив - досі невідомо, але нехай не впаде на нього гнів праведний.

Тоді я і почав марити власним ПіСі. Не було дня, щоби я матері чи тату не розповідав про переваги наявності в нашому домогосподарстві передової обчислювальної машини, без якої зараз немислимий сучасний світ і дуже важко у навчанні. Кажучи простіше, я канючив комп для ігор, та у відповідь чув лише традиційне: "Нема грошей...".

Після випуску зі школи я поїхав з села в місто, здавати вступні екзамени у вуз, перед іспитами чілився у трикімнатній квартирі двоюрідного брата.

Брат - повна моя протилежність: старший років на сім, розумний і дофіга багатий. Вірніше не він, а його батько, який тоді був великим начальником в одному комунальному підприємстві. За відмінну роботу чи щось таке йому регулярно прилітали надбавки, на які він купив у свою міську квартиру широченний диван, ще один телевізор, японську аудіосистему, з дисковим ченджером, і комп'ютер улюбленому сину. Як я тоді ті екзамени здав, і досі не розумію, бо всі ті візити до братового обійстя пропадали у тенетах віртуальних задоволень.

Скільки заїздів було виграно в Need for Speed Undeground 1, скільки нацистських негідників разом з не менш нацистськими псами було відправлено на той світ в Medal of honor, уже і не згадаєш! Але то були славні часи - місто, залите сяючим неоном, дзенькання тролейбусів і  ритмічний стукіт коліс вагона метро, невпинний рух мегаполіса, й асфальт, бетон і павутини дротів вздовж вулиць, і зовсім нове життя за пару місяців, і яскраві картинки на моніторі, на жаль, чужому.

Повертаючись додому, я з жалем згадував принадний відсвіток дисплея, нестримний скрип гальм, шалену музику, адреналін та дівчину з банерів, які я блискавично пролітав на своєму прокачаному Ніссан Скайлан GT-R-V-Spec.

Ех, було життя. Було та згуло.

Комп'ютер у мене таки з'явився... І причому довго чекати не довелось - наприкінці першого курсу батько, причому за долари (так буває, коли знаходиш нормальну роботу), навіз у хату купу різного добра: потужний системник з аж одним гігабайтом оперативи (хоча я тоді замовляв 512 мегабайт, як у багатого однокласника), монітор LG, мишку без коліщатка, клавіатуру, з якої можна було вмикати / вимикати музику, а ще були комп'ютерний стіл, величезне БФУ (принтер+ксерокс+сканер в одному флаконі), колонки з підтримкою 3D-звуку, навушники, які зараз коштують близько 5 тисяч гривень і використовуються діджеями, диски з кінами і музикою, і ще багато інших цікавих техносмаколиків.

Здавалось, у того, хто там, на горі, завідував бажаннями, був поганий пінг, і всі мої численні "От аби...", "Було би непогано..." і, апатичне, "Та ніколи в мене не буде того комп'ютера!" надійшли разом і в один момент. І він (чи то пак, Він) значуще угукнув, дістав свою ультимативну печатку і поставив на моїх проханнях жирне "Не заперечую!". Бо як інакше пояснити таку кількість добра в один вечір?

Я досі пам'ятаю те відчуття, коли ти стоїш посеред зали, а навколо -  коробки, пакунки. Все нове, дороге, круте і не чиєсь, а твоє - раз і навіки.
Цей епізод намертво вмерз у стінки морозильної камери мого мозку, і я його знову згадав, коли ішов по коридору до свого офісу, який було заставлено новими меблями. Саме аромат свіжої деревини, який треба заливати у флакони і продавати в ТЦ за тисячі гривень, повернув мене у той кінець грудня 2007-го. Бо саме тоді я вперше почув цей запах.

Зараз же для мене комп'ютер - просто коробочка для Інтернету. Дивно, як все змінилось, бо я тоді, будучи ще вчорашнім школярем, навіть не міг подумати, що в мене раз на два-три роки з'являтиметься якась нова технічна прибамбасина - комп, ноутбук, плеєр, телефон. Скільки їх за цей час змінилось? Навіть складно порахувати. Однак таке різноманіття, нехай часто і в кредит, стало іншим боком - зникла та унікальність сприйняття, яка була колись, немає захвату, ейфорії, радості та трепету, немає мрії. Вона померла, коли в тій кімнаті з`явились численні пакунки та коробки. Після того згадати щось бодай максимально яскраве. Але і трагічного не було! Отож, сиди ото і навроч, і не забудь тричі стукнути кістяшками пальців по чомусь твердому, голова підійде.

І все, що залишилось, лише пам'ять. Тому я і зараз просто обожнюю запах нових меблів. Так пахне моя ностальгія. А як пахне ваша?

Минуле не минуло

Мій старший синок Максим дуже любить копати, але не на городі, як би мені хотілося, а у полі-лузі-лісі. Бере металошукач, сідає на свій пепелац (мотоцикл типу ІЖ 19засраного року випуску) і мчить за горизонти. З тих пошуків толку не так багато, бо знайти сундук з золотом шансів майже нуль, але дитина при ділі і то добре.
З самого цінного, що нарив, це звісно старовинні монети. Синок їх складає в баночку від дитячого харчування і іноді дбайливо беребирає і радіє своїм скарбам.
Пару днів тому ми поїхали в село, ну металошукач, звісно, з нами. Ну що вам сказати... викопувати з землі монети, яким 100-200 і більше років це цікаво, але набагато цікавіше отримувати послання з минулого.
Отже..
Приніс ввечері одного дня Маким свої знахідки, вивалив їх на стіл і став перебирати. Монети, пряжка, патрони...
Ееее,- каже синок,- Цей патрон цікавий, в ньому щось є, там щось тарахкотить!
Максим обережно розколупав старе залізо і звідти показався краєчок жовтого паперу. Він тихенько витягнув шматочок старої бумаги, який від часу розвалився на купу маленьких шматочків, а потім на руку випали два металевих шарика, типу дробі. Ми то сподівалися, що випадуть два брильянти! Але цінність була не в тому, що тарахкотіло в патроні, а саме в папірці.
Я обережно стала складати бумагу до купи. Першим склався заголовок статті, яку хтось вирізав з газети. ..РВЫЕ ПЕР...ВОРЫ О М...
Що би це значило? Далі на клаптиках бумаги слова "война", "воевали"...
ПЕРВЫЕ ПЕРЕГОВОРЫ О МИРЕ! Пазл склався!
Ми почали висувати версії. Одну з них підтвердив колєга Максима по пошукам. Дійсно, як ми і думали, це був оберіг солдата. На війні, як казав мені один знайомий, атеїстів немає. Всі у щось вірять. Хтось у ляльку-мотанку, хтось у хрестик, хтось у осколок снаряду, що розірвався поряд і не зачепив. Такі обереги носять з собою і впевнені, що вони захистять від смерті.
От і наш незнайомий солдат з далекого минулого зробив собі захист із вирізаної статті з газети. Для чого він поклав в патрон дві дробинки ми не придумали, може був мисливцем? Інших версій, чого саме ця стаття була вирізана і згорнута в патроні, нема. Може хто знає? "Мода" на такі штуки почалася ще у Першу Світову, а вже у Другу таке мав майже кожний солдат. Хтось утрамбовував в патрон рідну землю, хтось локон коханої. Частіше всього це була молитва, написана від руки. Коротше, кому що було цінне, той те і носив. Наш солдатик дуже хотів миру. Але чи дожив він до нього?
Ще цього разу були вириті 1 копійка 1894 року, гудзик з двоглавим орлом, пряжка якогось морячка, деньга 17невідомого року і дві срібні монети 22-го і 23-го років. Україна тоді оговтувалась від першого голодомору...

Далі фото, щоб ви не казали, що я вам тут заливаю.



G07

G07

123

Каждый день такое чувство, что я что-то упускаю. Мимо меня летит время, а я пустая.
Нет ощущения полноты души. Постоянное желание что-то делать и куда-то спешить. Тоннами глотаю семинары и слова из книг. Лишь бы забыться и выключиться на миг. Но все как через сито или проливным дождем. Душе мало, она поедом жрет. Ты ее наполняешь, а она жрет и жрет. Просит, ноет, болит и жить не даёт. (с)

Час спогадів..

Осінь)) час змін у житті: йдемо у школу , вступаємо в університет, одружуємось ідемо на роботу і так далі...і ще час гуляти в осінньому лісі, читати книжки , грітися біля каміна, варити глінтвейн поринаючи у спогади.
Стільки думок витає в голові, зринаєш спогадами в місця ,що віють минулим,батьківський дім, дідусів сад, бабусине село. І повертаєшся час від часу туди , поринаєш в спогади де ти був іншим і все було по іншому. Житя здавалось більш безтурботним, і поруч проходило інше життя дорослих. У цьому житті одна пекла пироги і варила їсти , що мимоволі виникала думка: чого ж вони там такі прожерливі?)) інша постійно питала, а що мама ?,а що тато робить? І так це було фальшиво, шо інтуїтивно вдавала дуже соромливу і йшла геть. Ще інший постійно жартував і розказував кумедні історіі по декілька раз і ти кожен раз сміявся, надриваючи живіт. А ця постійно розносила плітки вносячи у розмірене сільське життя «екшен»
Кожен герой фільму під назвою «Життя» і кожен унікальний по своєму добрий. Ти подумки повертаєшся де запах минулого і там ти був іншим, зараз деяких героїв немає вони ідуть і не повертаються . Але як завжди десь бігають діти ,грають в ігри ...інші ігри ніж грав ти . Та нічого не міняється, бо це місце для них також буде домом спогадів, а ти героєм який пройде миттю для спогаду в їхньому житті.

Таке воно життя...


Зізнаюсь в істині сумній:
Ти відіснилася мені.
Хоча які вже в мене сни ті…
Не снишся навіть в них мені ти.

Хто я тобі тепер, спитати:
Колишній твій? Знайомий? Брат твій?
Ні те, ні друге, ані третє…
Хоч кажеш: любиш ще мене ти.

Чи не мене — колишніх нас.
І в цьому істина сумна.
Бо де вони — оті літа,
Куди лиш пам’ять доліта,

Куди повік нам не дійти,
Де хлопчик я й дівчатко — ти?
І перші чисті почуття.
…Своє — у кожного життя.

А що було — давно в минулім:
Все перетліло… Й не забулось.
Забув би — прагнеш ти щораз 
Вернути в те минуле нас.

І безнадійне вороття:
Своє — у кожного життя.
Моє — яке не є воно —
Мене влаштовує давно.

До тебе я спалив мости.
Але старе ворушиш ти.
Знов розлучилася — одна:
І в цьому істина сумна.

І як траплялося завжди,
Знов відшукалися сліди:
Не диво в еру Інтернету,
Де другом нарекла мене ти.

І я знічев’я аж розчуливсь,
Хоч у минулім, все в минулім…
Сни відіснились. Тільки ще,
Буває, спогад обпече,

Мов над вогнем тримаєш руку.
А відсахнеш її — й ні звуку
Ні з вуст, ні в серці там — на дні.
Такі ті істини сумні.

Машина часу - будівництво розпочато

Тверезо розмірковуючи, Рональд Малетт розпочав створювати "легку" машину часу, яка буде мати можливість передавати посилання в минуле. Ця ідея існувала та не давала спокою вченому дуже довго, так к він на протязі усього життя бажав врятувати рідного батька. Звичайно, було би краще самому потрапити в минуле та стати ангелом-охоронцем для свого тата..Але і передача листа в минуле повинна допомогти його батькові запобігти катастрофи та смерті.
Машина часу «Space-Time Twisting by Light»  за ідеєю її творця, зуміє не тільки відправляти, але і приймати посилання із минулого та майбутнього. Якщо задум професора фізики вдасться, то людство зможе скористатися знаннями, отриманими з майбутнього, та прискорити розвиток цивілізації, захистити нинішнє людство від багатьох воєн, бід і катастроф. Вартість машини часу Малетт встановлює близько двухсот п'ятидесяти тисяч доларів.

... Проте якщо ми будемо розмірковувати з іншої сторони, то втручання в минуле та майбутнє може привести до розриву пространство-часового континууму, що приведе до глобальної катастрофи та можливості стерти все людство.
Сторінки:
1
2
4
попередня
наступна