хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «фентези»

Польский художник Wojciech Siudmak -фантастический реализм

Войцех Сюдмак (Wojciech Siudmak) родился в Польше, в 1942 году, с 1966 года живет во Франции. Один из ярких представителей фантастического реализма. Официальный сайт  www.siudmak.com

Сам он считает себя fantastic hyper realist, старательно облекающим свою оригинальность в рельефные формы.
Фантастический реализм, объединяющий нереальное видение с натуралистическим искусством внедрен в сюрреализме его яркими представителями: S. Dali, R. Magritte и P. Delvaux. Siudmak - близок к Dali с его блеском в описании трехмерной иллюзии пространства, его смыслом света и оттенка, также его линейной и воздушной перспективы.
Его девиз: "Только мечта дает нам возможность преодолевать непреодолимые препятствия".


 [ Читать дальше ]
 

Andy Simmons фантастические пейзажи, драконы и прочее-)

Энди Симмонс (Andy Simmons)– художник из Великобритании, место рождения Reigate, Англия 1963 год. В настоящее время проживает в Суррее. Всегда был артистическим по своей природе, но в школе никогда не изучал искусство и считал способ, которым это изображалось как ряд утомительных упражнений. Выполняет работы масляными и акриловыми красками, увлекается скульптурой, работает в фотошопе. Ему очень удаются ему пейзажи, хотя все работы имеют свой стиль.

Тут галерея его работ


[ Читать дальше ]
 

Художник иллюстратор Alan Gutierrez фентези

Художник родился в Kansas City, в 1958, рос в Южной Калифорнии. Тяга к рисованию привела его в Art Center College of Design in Pasadenaкоторый он успешно закончил в 1982году. С тех пор он прошел большой путь. Рисует очень много, делает обложки для книг, журналов, и показать все грани его творчества в одной заметке невозможно. У него несколько страниц на разных ресурсах например http://stardriv.deviantart.com/, http://www.elfwood.com/~stardriv2. Несколько галерей на его сайте - http://alangutierrez.com/gallery

 

 (515x699, 85Kb)

 

[ Читать дальше ]  

Магическое фэнтези Steve A Roberts

Об этом художнике трудно найти информацию. Официальный сайт http://www.fantasy-graphic.com/ ,еще можно тут посмотреть

Но очень многие его работы встречаются в поздравительных открытках, украшают обложки фентези изданий, используются для паззлов и игр.

[ Читать дальше ]

Храниетль. Книга 1. Призрак леса. Глава 2.

заждались? :) глава маленькая но удаленькая :)

Глава 2

Убийца, с довольной улыбкой, оглядывал место боя и вдыхал запах свежей крови.

- Хорошо то как! – думал он – Я б здесь остался но надо уходить! А то сбежится сейчас зверья всякого… Любителей падали и свежей плоти! И меня за одно съедят! Но для начала надо выполнить своё обещание! Ведь я человек слова! – думал он, злорадно улыбаясь и обшаривая трупы.

Собрав все деньги и лёгкие но ценные вещи убийца отправился на поиски лагеря. Довольно быстро найдя лагерь он оставил собранные вещи в самой большой палатке.

- Наверно это и есть палатка моего освободителя – подумал он осматривая своё новое жильё – Тут я и поселюсь на пару дней, пока не найду что-то более подходящее. Но там осталось ещё полно ценных и тяжёлых вещей… Должна же быть  у этих бандитов какая-то телега.. Не в ручную же они всё тягают.. Коней то нет.. - с этими мыслями он вышел из палатки и осматривал лагерь – О! Вот и она! – начал он разгребать телегу от веток и  ткани, которой она была накрыта – Тут ещё и еда есть! Хлеб, сушёное мясо, овощи… Круто! Не надо будет себе мучить мозг какое-то время по поводу еды! Но мне сейчас понадобится эта телега для других целей – и выложил всё содержимое телеги на ветки.

Подкатив телегу к месту боя он по складывал в неё всё оружие и броню.

- Посмотрим, что с этим можно сделать! Фантазии у меня хватает! А сталь тут хорошая.. Может просто напарю какому-то кузнецу в качестве металлолома?..

Так размышляя, он докатил телегу до лагеря, сложил обратно еду, оставив что-то на ужин и поужинав, не разводя костёр, лёг спать, размышляя о том, что будет делать дальше.

Проснулся убийца от того что солнце уже прилично пригрело палатку.

- Ого! Что-то я заспался! – подумал он, потягиваясь, и быстро вышел с палатки, позавтракал и начал осматривать окрестности – Должна же быть в этом лесу хотя бы пещера какая-то.. А не то меня быстро найдут в этом лагере!

Так пролазив до вечера убийца уже думал возвращаться в лагерь но раздвинув очередные кусты и ветки увидел перед собой зелёную стену, точнее стену из какого-то вьющегося растения.

- А это ещё что за хрень?? – подумал он, застыв от удивления.

Стена была очень высокой и тянулась в обе стороны довольно далеко, так как не было видно её окончания. Раздвинув растение он увидел, что стена на самом деле состоит из больших отшлифованных камней, а растение просто цепляется за эти камни.

- Интересно! А где же вход? – подумал он и пошёл вдоль стены, наугад выбрав сторону – Надеюсь я угадал и мне не долго придётся идти! – с надеждой думал убийца и ускорил шаг пробираясь через кусты и ветки и стараясь не упускать из виду ни сантиметра стены.

Так как стена не была ровной то надо было быть особенно внимательным. С надеждой осматривая каждый поворот убийца шёл дальше. Радовало то что стена, хоть и была очень длинной, поворачивала постоянно только в одну сторону, то есть от него. Когда он наконец-то нашёл вход то понял что зря был так внимателен. Вход оказался большими железными воротами с выгравированными мистическими животными. Перед воротами тоже росли кусты и деревья, без какого либо намёка на дорогу. Даже тропинки не было. Хоть ворота были очень тяжёлыми и толстыми но немного приоткрытыми и убийца смог протиснутся вовнутрь. Внутри оказался обширный двор, тоже заросший но гораздо меньше, а посреди него стоял настолько заросший замок что не было видно его стиля архитектуры и точных очертаний.

- Вот это дааа!! – сказал он восхищённо – Надо осмотреть его на пригодность для жилья! Если там внутри всё не сильно развалено то это будет отличным жильём для меня! – думал он идя к дверям замка по выложенной камнем дороге, по бокам которой стояли частично разрушенные статуи изображающие людей и мистических существ.

Войдя вовнутрь, с трудом раскрыв тяжёлые деревянные двери, убийца застыл приоткрыв рот. Хоть он и был убийцей но в красоте разбирался. Внутри всё было обделано гранитом и мрамором. Архитектура поражала своей изящностью, разнообразием и гармоничностью а заброшенность замка придавала ей некой мрачности и зловещности.

- Тааакс!! – подумал он, с довольной улыбкой потирая руки – Надо тут всё осмотреть на предмет пригодности для жилья! Но для начала хотя бы ближайшие помещения и перетащить весь трофей! Пойду ка я… На право!! – и с этими мыслями начал оббегать ближайшие помещения.

Найдя столовую, кухню, кладовую и гостиную удовлетворился и быстро но аккуратно, чтобы не оставлять следов пошёл в лагерь.

Дойдя до лагеря, разжёг в яме костёр и начал по немного переносить вещи в замок. Когда закончил, затушил костёр и засыпал его.

- Вот и металлолом пригодился! – подумал он, глядя на оставшееся в телеге поломанное оружие и броню.

Взяв телегу убийца, не особо аккуратно, откатил её на дорогу, наспех замёл следы и прокатил телегу по дороге как можно дальше. Затем сломал колесо, бросил телегу, прошёлся ещё немного по дороге и максимально аккуратно свернул в лес. Стараясь не сломать не единой ветки, направился в найденный заброшенный замок.

Зайдя в замок, он остановился у порога, посмотрел на высокий потолок и глубоко вдохнул.

- Ээх!! Дом! Милый дом! – улыбнулся и с энтузиазмом начал заносить, наваленную у порога, кучу вещей в кладовую – Потом разберусь что куда! А пока обследую замок и приберусь хоть немного! – и побежал на второй этаж через широченную парадную лестницу перед входом, по бокам которой были шикарные деревянные перила.

Оббегав весь этаж, на котором были многочисленные спальные и уборные, он не спеша вернулся к парадной лестнице и, опёршись об перила, чтобы немного отдохнуть, посмотрел в низ.

- Ух! Высоко! – затем осмотрел холл и вновь глянул на потолок – Красота!! – затем развернулся, опёрся об перила спиной, широко расставив руки взялся за них и прогнулся назад, уставившись на потолок – Надо будет ещё посмотреть что на чердаке творится!

Замечтавшись о будущих планах на счёт своего нового жилища, убийца не обратил внимания что старые перила начали тихонько трещать и прогнулся ещё больше, чтобы увидеть с такого положения входные двери. Не выдержав нагрузки, перила резко обломались и убийца, вместе с перилами, полетел в низ.

- Твою мать! По наслаждался красотой! – успел подумать он до того как упал на спину а перила, обломанной стойкой, проткнуло ему живот – Вот и всё… - думал он истекая кровью и не в силах даже пошевелитсятак как сломал хребет – Здесь я и останусь на веки… А как всё хорошо начиналось… Столько всего ещё не сделал! Столько планов на будущее появилось, когда нашёл этот чёртов замок! Ну это даже к лучшему… Так как скорее всего они всё равно бы нашли этот замок… Я же его смог найти… И они бы нашли… Зато умерев здесь я не доставлю им удовольствия казнить меня публично! – подумал он и в последний раз улыбнулся.

ЗЫ. Фух! сложновато тут большие тексты вылаживать :) приходится удалять кучу всякой фигни! в основном непонятно от куда взявшиеся энтеры, разрывающие строки.

Храниетль. Книга 1. Призрак леса. Глава 1.

Я тут надумал книгу написать smutili . Точнее, как вы уже наверно поняли, серию книг fingal Так что буду выкладывать её, по ходу написания по главам, на ваше рассмотрение :) Это будет не совсем фентези.. скорее смесь фентези и научной фантастики :) Короче говоря будет серия книг в жанрах фантастики :) Но так как первая и последняя книги будут скорее фентези по этому вылаживать буду именно здесь :) Особо рьяно не критикуйте так как эту главу я только что дописал wakeup  и перечитаю уже после того как высплюсь look  Короче наслаждайтесь! :)

Глава 1

         Поздний вечер, проливной дождь. По слабо накатанной земляной дороге, через дремучий лес, едет мрачная тюремная карета, везущая опасного маньяка убийцу, с одним извозчиком и двумя охранниками, все в полных тяжёлых боевых доспехах. У охранников за спиной овальные щиты, на поясе в ножнах одноручные мечи, а у извозчика за спиной заряженный арбалет, за поясом кинжал.

-Я же говорил, надо было ехать в обход леса! – возмущался один из охранников – А вы всё: «Давайте сократим! Давайте сократим!»!! Да! Мы бы дольше ехали! Но сейчас бы спокойно переждали ливень за кружкой светлого эля! А может и немного поспали! И с утра бы себе спокойно поехали!!...

-Да хватит тебе уже ныть! – резко его прервал другой охранник, раздражённым голосом - Не сахарный! Не растаешь! Да и с таким психом спокойно не отдохнёшь. Хоть он и закованный в кандалы, и запертый в бронированной карете..

-Хватит спорить!! – не выдержал извозчик – Задолбали! И без вас тошно! Лучше б рассказывали что-то смешное, чем спорить постоянно!

         Задумавшись над этим предложением, охранники умолкли, пытаясь вспомнить какие-то истории, а их пленник, в тёмной карете, злорадно улыбался:

-Хоть помокнут гады пока везут меня!

-Что за скучная дорога…Никто за день не проехал! – думал мужчина, сидящий в густых ветвях на дереве у дороги, в лёгких кожаных доспехах и с кинжалом за поясом – О!!! Кто-то едет!!! – радостно подумал он, заметив вдалеке, среди ветвей, какие-то силуэты, ловко спустился с дерева и помчался глубже в лес.

         Добежав до лагеря, мужчина не громко, но радостно произнёс:

- Едут!! Кто-то едет! – и с этими словами начал тормошить палатки из плотной ткани и забросанные свежими ветвями с крупными листьями – Хватит отлёживаться! Пора рубить головы и срубать золото!!

- Хватит шуметь! Собираемся уже!! – Послышались раздражённые голоса из палаток.

– Лучше собирайся тоже и присоединяйся к нам – послышался уже более властный, грубый голос.

Из палатки вышел крупный пожилой воин, в средних доспехах с двуручным топором в правой руке, а левой проверял надёжность крепления шлема, из под которого свисали длинные поседевшие волосы. За ним вышло ещё два воина, а  из других палаток ещё пять человек. Двое из них были арбалетчиками, а остальные ближнего боя. Прибежавший разведчик тоже начал быстро собираться нацепливая на себя стальные накладки на плечи, руки, ноги и грудь. На спину помог ему нацепить накладки ближайший воин. Взяв своё оружие (одноручный меч и длинный лук), разведчик и помогавший ему воин присоединились к остальным, которые уже быстрым шагом направились к дороге.

Тем временем охранники кареты и извозчик вспомнили свои истории, во всю ржали над ними и обсуждали рассказанное, совершенно потеряв бдительность, да и ливень начал понемногу утихать. Вдруг из за кустов вылетели 2 арбалетных болта и попали в шлемы охранников по касательной, сбив их с лошадей, а также одна за другой вылети три стрелы в голову извозчика, одна из которых застряла в решётке забрала. От неожиданности извозчик резко дёрнул поводья и лошади, поскользнувшись на размытой дороге, упали на бок, завалив карету. С руганью и как могли быстро охранники поднялись, снимая щиты со спины и блокируя атаки, выбежавших на дорогу бандитов, выхватили мечи и начали контратаковать. Извозчик, не успев подняться, лёжа отбивал атаки худощавого бандита своим кинжалом. Затем схватив его за ногу, левой рукой, резко дёрнул и завалил бандита в лужу. Потянув его на себя извозчик вогнал кинжал ему под рёбра, кинжал был достаточной длины чтобы пробить лёгкое и достать до сердца, и немного поёрзал им для верности. От удивления и боли у бандита расширились глаза. Захрипев бандит начал кашлять кровью и дёргаться в конвульсиях уже в луже собственной крови. Выиграв этим убийством несколько секунд, пока на него обратят внимание бандиты занятые атакой охранников, которые активно отбивались и уже тоже успели убить по одному бандиту, извозчик поспешил им на помощь максимально тихо, прихватив с собой меч поверженного. Заваленные набок лошади в упряжке безуспешно пытались подняться (так как заваленная карета, а также целая и крепкая упряжка мешали это сделать). Подкравшись к ближайшему бандиту, он вогнал меч ему в шею, проткнув её насквозь. Удивлённо уставившись на торчащий из горла клинок, бандит упал в грязь, а извозчик, не теряя времени, подобрал щит убитого и атаковал бандитов, прорываясь к охранникам дерущихся спина к спине.

Тем временем кони охранников, убежавшие вперёд, заметили что на них нету хозяев, развернулись и, увидев что хозяев атакуют, помчались на помощь. С громким ржанием боевые кони охранников завалили двух бандитов сильным ударом передних копыт и став на них, чем проломили им грудные клетки, задними копытами отбросили ещё двоих бандитов в стороны. Вожак, наблюдавший за битвой со стороны, увидел что кони склоняют перевес битвы не в их сторону подбежал к ближайшему и всадил свой двуручный топор в его голову, но шлем не дал топору войти достаточно глубоко, завизжав от боли, конь упал на землю и дёргая задними ногами сбил на землю одного бандита. Вожак, с трудом выдернул туго засевший топор, широким взмахом отрубил упавшему коню голову.

-Живучий гад!! – подумал вожак и атаковал второго коня.

Срубив, одним взмахом, передние ноги коня, которыми тот на него замахнулся, вожак усилил инерцию разворота от замаха, с целью срубить и этому коню голову, но промахнулся, так как конь падал быстрее, чем он рассчитывал. Падая, конь крепко схватил вожака за голень зубами. Чертыхаясь от боли, вожак замахнулся ещё раз и рубанул топором по спине коня, сломав ему хребет. Не выпуская топор с руки он разжал онемевшую челюсть коня и увидел что из его бойцов осталось только двое. Хотя извозчик тоже валялся мёртвый с торчащим из груди топором, застрявшим между грудных пластин брони, это его не радовало. Пока он смотрел на извозчика, упал замертво ещё один его боец и вожак атаковал освободившегося охранника, не обращая внимания на боль в ноге от прилившего в кровь адреналина. Так как в отличии от вожака охранник был сильно уставший, в помятых доспехах и уже без щита то вожак быстро с ним справился, срубив левую кисть и вогнав топор между шлемом и воротником доспехов охранника. Но охранник тоже не остался в долгу и успел хорошо полоснуть его по животу и щеке, повредив глаз. Чертыхаясь от того что перестал видеть одним глазом и от того что упал, рыгая кровью, на дорогу последний его воин, вожак с криком отчаяния атаковал оставшегося охранника, который был не только без щита но и без шлема. Успев опередить блок измученного охранника, вожак разрубил его череп, но напоролся плечом на выставленный в перёд меч, который проткнул его насквозь. Громко чертыхаясь, он вытянул меч из плеча, и туго обмотал рану обрывком рукава рубахи, торчащего из разрубленных доспех.

-Что же охраняли такие матёрые солдаты???!!! – громко сказал он и продолжая чертыхаться от накатывающей боли, хромая пошёл к карете – И ещё эти чёртовы кони!! Где таких тренируют??!! Вот бы себе такого!! – с этими словами он дошёл до кареты, подошёл к лежащим коням, хотел было их освободить и оставить себе – Та ну их нафиг!!! – сказал он и зарубил их.

- Чёрт!! Замок!! – сказал он, обратив внимание на дверь кареты и продолжая чертыхаться вожак, бросил топор и поковылял к ближайшему охраннику.

         Достав из за пояса связку ключей он, все также чертыхаясь, поковылял назад к карете.

-Надеюсь это тот ключ!! – сказал он, выбрав один из ключей и открыл замок – Фух! Тот!

         Выбросив замок вожак открыл дверь и увидел закованного в цепи пленника.

-Твою мать!! Я думал тут полная карета золота! Ты в курсе что я из за тебя потерял всех своих людей, свой глаз и сам чуть не здох???!!! Что ж ты за хрен такой что тебя так охраняли???!! – кричал на пленника бывший вожак бандитов – Ладно!! Так и быть! Освобожу тебя! Только помоги мне добраться до лагеря а затем притащи всё ценное! Думаю раз тебя так охраняют то ты шаришь что такое ценное и здорово насолил им! Значит мы с тобой найдём общий язык! Договорились?

-Договорились – спокойно ответил пленник, улыбнулся и протянул своему освободителю закованные руки.

         Со стонами и чертыханиями бывший вожак начал подбирать ключ.

-Наконец-то!! – сказал он – И какого хрена с собой тягать такое количество ключей??? У них что ключников нету?? – громко говорил вожак открывая замок и опёршись на карету ждал пока пленник выберется.

-У меня ещё ноги пристёгнуты! – сказал пленник, и в него полетела связка ключей.

         Выбравшись из кареты, пленник осмотрелся и потянулся.

-Ну и бойню вы здесь устроили!! – сказал он и поднял валявшийся рядом двуручный топор – Это ты таким махался?! Тяжёлый!

-А тебе то что??!! – раздражённо ответил бывший вожак – Лучше брось этот его и помоги мне добраться до лагеря! Потом вернёшься и соберёшь всё целое оружие и ценные вещи.

-Хорошо! Хорошо! Не терпеливый какой!! – говорил пленник подходя к вожаку и замахиваясь топором – Но тебя я тащить не собираюсь! – и с этими словами загнал топор в грудь беспомощному воину – Хреново наверно быть убитым собственным оружием да ещё и освобождённым человеком! – посмеиваясь говорил он наблюдая как старый воин медленно сползает по карете.

-Скотина… - из последних сил проговорил воин, харкая кровью, и окончательно умер, упав на дорогу.

-Ещё и какая!! – ответил он ему улыбаясь.

Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати...

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.


65%, 13 голосів

25%, 5 голосів

10%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 9

money   money   money       money   money   money

Цього разу вирішив опублікувати одну оповідку зі своїх старих архівів. Вона значною мірою відповідає моєму теперішньому настрою та чомусь здається, що могла б Вас зацікавити як вдмінний погляд з дещо іншого кута зору на події, які так чи інакше доводитьсь спостерігати вже протягом тривалого часу. Тут маю на увазі як історичну ретроспективу, так і наше повсякденне життя. То... Спробуємо разом зануритися у казку?

- Ну, усе, твоя узяла, - важко видихнув дракон, заклопотано роздивляючись рану.


- Забирай це дурне місто і володій ним. Тільки врахуй, жодної симпатичної діви там не залишилася.


- Зжер? - Грізно замахнувся лицар мечем.


- Здурів чи що? - скривджено махнув хвостом дракон: - навіщо їх жерти? Істеричок. Ці б@вдури теж думали, що жерти збираюся. Місто я захопив відразу. Ніякого опору. А до вечора дивлюся - делегація магістрату тягне якусь діву в білому балахоні з вінком на голові. Та кричить, сльози в три струмки. На, кажуть, забирай свою данину, тільки нас не чіпай. І бігом, бігом так назад. Тільки п'яти заблискали. А діва, як стояла, так і впала непритомною. Тільки я більше баранам віддаю перевагу. На рожні. Чи телятам.


- І що ж ти з нею зробив? - похмуро запитав лицар.


- Що, що. Вона була не квола та ще й гарненька. Ну забрав її до печери. Тут вона і опритомніла.

 

       Дракон гмикнув і знову втупився у свою рану.


 

       Лицар стягнув шолом з голови, стомлено притулився до дерева.


 

- І що далі?


 

- А нічого. Вранці прилетів на площу та сказав, щоб щодня приводили мені по діві.  Тільки набридли мені ці діви швидко. А якось помітив, що у бургомістра дружина молода. Ну, і наказав. І що ти думаєш? Привів її до мене. До того дійшло що інші заради місця в магістраті, посади при ратуші - самі почали мене вшановувати. А самі діви після цього гордо вишивали на своїх сукнях моє зображення.


       Дракон сплюнув.


- Ти головне, їх не балуй. Швидко на шию сядуть. Я їм періодично дещо влаштовував. То спікіруєш вночі та плюнеш вогнем по дахах, то чергового бургомістра хвостом пристукнеш за недоїмки. До речі, вдова першого, на наступну ніч сама прибігла до мене. Я її потім видав заміж за міського поета.


- Тиран ти. Деспот. - видихнув лицар.


- Дур@нь - зневажливо огризнувся Дракон - ти подивися на цих людисьок. Я їх десять років третирував, а вони. Подивися ж он на них.


       Лицар озирнувся. Стіни міста рясніли натовпом святково вирядженого народу. Над головами майоріли величезні транспаранти: Наш Дракон - найкращий дракон у світі! Слава Великому Дракону! Наш Дракон - непереможний! З Драконом - в майбутнє!


- Ну що, бачив? Вони ще оплакувати мене почнуть. Отже, ти їм відразу покажи де раки зимують. Спершу вибий зуби бургомістрові. Тварюка рідкісна, зате дружина... Сам підбирав йому. Ну, і знеси голови парі крикунів.


- За що? - здивувався лицар.


- Та ні за що. За недостатньо шанобливий погляд. Чи просто так, для профілактики. Потім обклади даниною, та такою щоб завили, а ти їм пізніше скостиш трішки. Вони і зрадіють. І обов’язково накажи притягнути до тебе пару дів або дружин знатнших і красивіших. Це їх відразу заспокоїть. Проймуться... Ну гаразд. Чого це я тебе учу тут? Там розберешся. Не маленький. Тільки врахуй - не повертайся до них спиною, поки не видресируєш під себе. Прощавай.


       Дракон хрипко видихнув і насилу змахнувши крилами, спробував злетіти. Важко набравши висоту, він втратив залишки сил і впав на гострі зубці скель. З боку міста долинуло сумне "Аах"!


       Лицар повільно розвернувся і попрямував до міських воріт. Крокуючи через поле він бачив, як натовп топчучи людей кинувася із стін. Дійшовши до воріт, гуркнув по них кулаком. Ні звуку не почулося у відповідь. Знизавши плечима, лицар висадив обидві їх стулки. Важкі ворота звалилися додолу. У хмарі куряви промайнули чоботи утікаючих стражників. Головна вулиця тягнулася від воріт і до самої площі. Бруківка уся була всіяна оберемками квітів та вінків. Через вулиці від будинку до будинку тягнулися святкові гірлянди. З балконів звисали транспаранти на честь Дракона, а також його портрети.


       Гуркочучи обладунками, лицар попрямував до площі. Святково одягнений натовп, що зібралася там, чекав переможця із заклопотано-настороженим видом. Ледве лицар ступив на площу, як бургомістр подав знак музикам, ті перелякано заграли.


       Лицар здивовано оглянув натовп і рушив до підвищення з трибуною. Бургомістр зустрів його коло драбинки і протягнувши на підносі ключі від міських воріт, клюнув носом в плече, хлипнув, але зустрівши холодний погляд лицаря, осікся і поспішив бухнутися на коліна. Натовп негайно наслідував його приклад. Лицар повільно піднявся на підвищення і оглянув площу. Його явно тут не чекали. Місто готувалося до повернення Дракона - переможця і тепер не знало як сприймати такий поворот долі.


- Встаньте люди! Дракона повержено і тепер ви вільні від його ярма. Більше ніхто не стане знущатися з вас, ганьбити ваших дочок і дружин. Більше ніхто не стане по ночах вриватися до ваших будинків і громити їх. Ніхто не стане грабувати вас і принижувати. Віднині ви вільне місто.


       Очі бургомістра спершу округлилися від подиву, потім затуманилися. Він вправно встановив на місце відпалу щелепу.


- Зараз я втомився і хочу відпочити. А вранці ми зустрінемося, щоб вирішити усі ваші нагальні справи - повідомив лицар, так і не дочекавшись вигуків тріумфування. Жінки з натовпу недружньо свердлили його оцінюючими поглядами.


- Де тут гостинний двір?


- Палац Дракона до ваших послуг - гикнув бургомістр.


- Палац так палац - знехотя погодився лицар і зійшов з підвищення.


       Натовп мовчки розступився і він попрямував до замку Дракона, який височів за площею. Бургомістр квапливо дріботав за ним. Вже коло дверей потягнувся до плеча лицаря і видихнув:


- Накажете діву привести?


       Лицар неприязно озирнувся на нього. Бургомістр боязко зіщулився:


- Як буде завгодно панові лицареві.


       Той, не відповідаючи, штовхнув ногою парадні двері і увійшов до будівлі. У спорожнілому замку він знайшов якусь кімнату з ліжком і звалившись на неї прямо в обладунках, забувся глибоким сном. Він був дуже втомленим після важкого, тривалого бою. Всю ніч йому снився регочучий дракон, що перетворювався то на дів, то на бургомістра.


       Ранок розбудив його шумом з площі. Лицар схопився і поспішив до зали. Побачивши двері, що вели на балкон, розкрив їх і вийшов назустріч вранішньому сонцю. Уся площа була заповнена мешканцями міста. На підвищенні надривався бургомістр. В цей час хтось побачивши лицаря, заволав, показуючи на нього. Бургомістр підняв голову.


- Ось він! Ось вбивця нашого обожнюваного Дракона! Безвідповідальний шукач пригод! Він зневажає нас! Він нехтує нашими традиціями! Відмовився від нашого дару - однієї з останніх дів міста! Авантюрист несе анархію і загибель усім нам! Ви чули, що він учора сказав? Ми тепер вільне місто!


- А хіба ми були рабами? Від чого ми вільні тепер? Від уваги і турботи нашого незабутнього Дракона? Від його захисту? Жоден дракончик не смів з’явитися в межах міста, боячись нашого Дракона.


- Жоден в@л@цюга і нахаба не смів збезчестити наших жінок і дівчат! Дракон розірвав би нахабу на шматки.


- А що з нами буде тепер? Хто захистить місто і хто наставлятиме нас?


- Хто забезпечуватиме закон і порядок? Місто осиротіло! І цей в@л@цюга сміє вважати себе визволителем!Смерть йому!


- Смерть йому! - Заволав натовп, а голосніше за усіх кричали і біснувалися жінки.


       Стражники і ремісники вже кинулися до дверей замку.


       Несподівано, обидві стулки парадного входу розлетілися вщент. У дверному отворі стояв лицар з важкою виблискуючою сокирою в руках. Очі його були недобре примружені, а на губах грала зловісна усмішка.


       Щось дуже знайоме було в цьому для натовпу і він мимоволі подався назад. Начальник стражників, котрий був забарився, несподівано звалився з розкбитою головою. Виблискуюче лезо сокири забарвилося яскраво-червоною кровю. Лицар, гримнувши обладунками, зробив крок вперед. Натовп в страху розступився в обидві сторони.


       Лицар нестримно кинувся вперед і вмить виявився на підвищенні. Переляканий бургомістр отримавши удар ногою в живіт впав на коліна.


       Лицар повернувся до площі.


- А з чого ви вирішили, що я звільнив вас? - недобре запитав він.


- Хто вам сказав, що я прийшов вас звільняти? Я переміг вашого хазяїна в бою і завоював це місто. І віднині ви належите мені з усіма вашим начинням. За правом переможця! Оскільки ви не розумієте іншої мови, то нехай буде по-вашому.


       Бургомістр неспокійно заворушився біля ніг. Лицар схопив його за комір.


- Коли я говорю, то усі мовчать і не дихають!


       Він відвів кулак в панцерній рукавиці і припечатав обличчя бургомістра. Той звично хлипнув. Потім підніс долоню до рота, виплюнув скривавлене кришиво зубів. Здивовано подивився на них, підняв очі на лицаря. Раптом його розбиті губи роз’їхалися в щасливій посмішці.


- Хажяїн. - радісно прошамкав бургомістр - шпрафшній хажяїн. Він пірнув головою вниз до чобіт лицаря.


       Лицар недбало, носком чобота відкинув бургомістра.


- Досить. А коли вже визнав, негідник, то не забувай про свої обов’язки. До вечора щоб були накриті на площі столи. Поетам приготувати оди. Музикам вигадати новий гімн. Усім гільдіям приготувати дари. Усім дівчатам і жінкам міста завтра з'явитися в палац. Я відберу для себе фрейлін, покоївок і служниць. Завтра оголошу вам розміри нових податей. А зараз, щоб хутко приготували мені обід. І прибрати замок. Інакше полетять голови.


       Він виразно струснув сокирою. Натовп полегшено зітхнувши, традиційно впав на коліна. Життя поверталося у звичну колію.


Лицар повернувся до бургомістра.


- До речі, Дракон мені щось казав щодо твоєї дружини.


- Я одрасуш пшлю жа нею - щасливо прошамкав бургомістр.

P.S. Ну що ж, завдяки Вашій підтримці мені вдалося перемогти у номінації "найкращий блог року". Для мене ця перемога була важливою та викликала чимало різних емоцій. Гадаю, Вам теж було цікаво спостерігати за перебігом подій та тут... Можу тільки відзначити, що без підтримки Вас усіх, моїх читачів, цього досягнути не вдалося б. Ще раз висловлюю свою глибоку повагу та вдячність!!!

P.P.S. За оригінальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://basik.ru/what_to_read/dragon/short/.


79%, 23 голоси

3%, 1 голос

17%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Королівська гвардія: просування по службі


Дякую за малюнок шановній DORREN31

Королівський палац. Ранок.

       Вже близько пів години як Кана очікувала в передпокої поруч з кабінетом короля. Капітан Хільбрад, який відповідав за приготування міста до оборонних боїв, брав участь у нараді й подекуди можна було почути невдоволені вигуки Його Королівської Милості, що супроводжувалися тишою, яка лише підкреслювала непримиренність короля при відстоюванні державних інтересів… Принаймні, під час спілкування з підлеглими.

       Кану було зараховано до гвардії як особистого ад’ютанта капітана на ім’я Кан Кудо. Обмундирування, а також спеціально пошита форма робили її вигляд цілком прийнятним для будь-якого офіцера й не привертали лишньої уваги до зовнішності. Фактично вона виконувала обов’язки особистого секретаря, подекуди супроводжуючи свого начальника під час офіційних заходів та займаючись тими ж документами, які доводилося подавати "вищим керівникам". Особиста зброя також мала бути при ній як через військовий стан, так і зважаючи на зобов’язання завжди в разі потреби надавати належну допомогу під час нападів на свого начальника. Втім, останні траплялися украй рідко. Цього разу державні справи потребували особливої ретельності у зв’язку з деякою нагальністю.

       Через розрізненість королівських військ доволі значному загону "степових воїнів" вдалося доволі швидко наблизитися трохи чи не до самої столиці. Захопити місто навряд вдалося б такому порівняно незначному як для потужної облоги загону. Але разом з тим навіть ці "степові шибайголови" могли добряче подряпати міські стіни за відсутності належної уваги. Каменемети потребували як наявності каменів для метання, так і різних деталей, які при вининенні нагальної потреби слід було б замінити. Звичним для подібних заходів було гостинне приготування "смоляних відварів" аби упрілі з дороги гості не встигали швидко охолонути й не мали через такий недогляд господарів проблем зі здоров’ям.

Дві години потому

       Нарада успішно закінчилася досягненням згоди короля зі скарбником та майордомом, які безпосередньо відповідали за постачання усього необхідного для потреб війська. Витрати передбачалися хоч і не дуже значні, але останнім часом скарбниця переживала не найкращі часи. Потреба у поповненні різних запасів була ж нагальною.

       Капітан Хільбрад попрямуваав до власного будинку аби дещо поміркувати на самоті й посмакувати чудової баранячої печені, яку саме повинен був приготувати його кухар. Метушня на міських вулицях, що її спричинило наближення "супустатів", продовжувала вирувати. Селяни з околиць збиралися до міста аби часом не мати яких неприємностей зі своїми "потенційними майже новими господарями". "Нобілі", поміж тим, намагалися усе найцінніше потайки переправити до таємних схванок аби убезпечитися від можливих несподіванок. Вояки намагали швидше підтягувати різне громіздке приладдя та озброєння до міських стін. На фоні цього спокій капітана Хільбрада був ще одним свідченням незламності його натури, як і вимогливості до підлеглих йому вояків. Згадана обставина не завжди викликала ентузіазм під час розмов з останніми. За відсутності Хільбрада керівництво здійснював його близький родич Осґрад, якому пощастило поріднитися з начальником через деякі випадкові обставини у вигляді незбагненної примхи пані Айцен. Остання ж з самого початку доводилася сестрою вельмишановного капітана. Це теж зрідка викликало нарікання вояцтва через тимчасові "напади прискіпливості" пана Осґрада які, згідно з пануючим серед цих доблесних мужів повір’ям, приписувалися норовливості його дружини.

       Кана передавши згорток з паперами вояку, котрий супроводжував їх з начальником, попрямувала до шинка аби послухати теревені про останні події та поспілкуватися зі своїми знайомими по службі. Разом з тим тут можна було поживитися чудовою смаженою телятиною, яку саме обертали на вертелі двоє молодих помічників кухаря. Запахи, які панували тут, викликали незбагненне прагнення неодмінно чогось скуштувати. Але, як відомо, найкращою приправою до їжі є голод, а цієї чесноти у вояків доволі часто буває удосталь.  

                                       Два місяці потому

       Опісля вдалого відбиття зазіхань "степових телепнів" на стіни столиці короля Асґруба вище керівництво вирішило й надалі розвивати цей успіх. Загони васалів також залучили до участі в кампанії, хоча останні й чинили запеклий спротив прийняттю такого рішення як через потребу самим ризикувати власним життям (або своїх нащадків), так і через неспроможність (що бувало доволі часто) сплатити відповідний внесок  до скарбниці задля можливості спокійно займатися власними вагомими справами задля блага короля удома. Про бажання слуг або ж звичайних селян щодо вступу до війська запитувати було не прийнято.

       Наступ розгортався просто чудово. Будь-який спротив ворога придушувався, захоплене ним майно забиралося до власного обозу, як, подекуди, й полонені з їхніми "степовими скарбами". Ніщо не віщувало небезпеки, але у підсумку королівське військо було змушене продовжувати наступ у горах на південному заході королівства. Не призвичаєним до подібного коням було важко пересуватися по вузеньких звивистих стежичках, які подекуди тонули в тумані. Людям також значні підйоми давалися важко. Відступ степовиків саме сюди також викликав чимало питань… У підсумку неочікуваний напад ворога при переході через глибоку долину мав украй погані наслідки.

       Кілька сотень ворогів затисли воїнів короля й швидко розбили авангард, якому було важко захищатися на подібній місцевості. Королівський почт намагався прикрити "ЙКМ" від стріл та списів. Гвардійці у цей час їхали дещо позаду. Натомість, їхній капітан разом з лейтенантом Осґрадом саме перебували поруч з королем та обговорюючи подальші дії. Обидва впали пронизаними стрілами вже після перших пострілів. Їм вдалося прикрити короля й це дозволило йому продовжити власний час правління на декілька повчальних для подальших поколінь років.

       Кані вдалося одразу ж зорієнтуватися. Кілька її наказів було швидко виконано. Гвардійці оточили короля не даючи ворогу можливості підсткупитися до нього ближче. Це дозволило королю відступити.

Ранок наступного дня

       Зважаючи на успішність дій Кани за складних обставин й загибель начальника гвардії, Його Королівська Милість вирішили тимчасово призначити капітаном саме "цього вояка". Особливо витрачати час на роздуми не доводилося через ту обставину, що власне військо короля зазнало значних втрат. Надалі йшла мова тільки про повернення.

       Король вручив Кані у присутності загону гвардійців грамоту про призначення на посаду. Врочистості за цих обставин видавалися просто недоречними. Кілька вітальних слів, напутні побажання… Необхідно було рухатися далі.

Місяць потому

       Відзначення Дня Народження короля вилилося у гучне святкування з великою кількістю випивки, найрізноманітніших заходів та розваг. З цієї нагоди гвардійці отримали кілька днів відпочинку й могли витрачати час за власними смаками та уподобаннями. Це лише підкріплювало їхнє прагнення служити якомога вірніше задля звеличення "ЙКМ".

       Кана вирішила просто прогулятися місто спостерігаючи за людьми, які проходили повз неї у святковому вбранні. Тільки зараз їй вдалося детальніше роздивитися будівлі навколо головної площі міста, яка вражали розмірами та висотою. Шинок тулився неподалік та видавася не зовсім відповіднимцьому місцю як своїми обрисами, так і призначенням… Хоча, їсти завжди потрібно задля підтримання власних сил та прагнення до перемоги… Задля слави "ЙКМ".

       "Ну що ж, - подумала вона, - можна й послужити шановному королю, якщо він не має нічого проти". Оволодіння тутешніми особливими рисами військового мистецтва надалі може згодитися вже вдома. Зупинятися у власному розвитку вона не збиралася. Умови служби, а також посада капітана, нехай і тимчасова, відкривали доволі широкі перспективи як щодо матеріальних принад, так і деяких цілковито особистих.

       На Кану очікувало декілька бурхливих років та різних пригод.

 

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: умови вступу"

Також є продовження цієї історії: "Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати"...


89%, 17 голосів

5%, 1 голос

5%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Картины Яцека Йерки

Стиль Яцека Йерки критики относят к реалистичному сюрреализму и стилю фэнтези. Тщательно прорисованные полотна Яцека Йерки наполнены эхом знаменитых сюрреалистов прошлого, от Иеронимуса Босха и Питера Брейгеля до Сальвадора Дали и Рене Магритта.

Более подробно на сайтах: yerka.org.ru www.yerkaland.com