Президент України Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України українському письменникові Юрієві Мушкетику. Про це йдеться в указі № 174/2009 від 20 березня, опублікованому на офіційному сайті Президента.

Як повідомляється, звання Героя України із врученням йому ордена Держави присуджено Мушкетику "за самовіддану службу Україні на літературному поприщі, утвердження високих моральних та художніх цінностей, багаторічну плідну творчу та громадську діяльність.

Зазначимо, 21 березня Юрієві Мушкетику виповнилося 80 років.

Він автор романів Семен Палій, Крапля крові, Обвал, Гайдамаки, Рубіж, На брата брат, Яса та інших.

Юрій Мушкетик - лауреат Шевченківської премії (1980) за роман Позиція.

По материалам Телекритика

 «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще ,нехай судять люди».(Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12т. К.: Наук. Думка, 2001) http://izbornyk.org.ua/shevchenko/shev7.htm

Тарас Шевченко

Тараса Григоровича Шевченка.

Він Великий українець тим, що Сам пізнав рабство, Сам пізнав, що таке бути в прислужниках, в козачках, але людям те саме пізнати не бажав. "Москалева криниця", "Кавказ", інші твори його наповнені побажанням усім людям доброї пам'яті і Волі. І за душу його велику -- буде йому, співаку правди пам'ять навіки!!!

/14.05.1871р.н. – +7.12.1936р./

Бог нагородив заможного селянина Семена Стефаника, за його надмірну працю на добробут родині, славним сином. Те сталося 140 років тому на Станіславщині у селі Русові. Увесь у батька, та коли батько був скупий на гроші, то сину славу в світі дарувала його неймовірна скупість на слова. Навіть «академік українського слова», перекладач з 14 мов, Іван Франко захоплено називав Василя «артистом», який без сліду песимізму правдиво малює «трагедію душі» українців без жодного зайвого слова. Небачений запас українських слів у письменника сплітаються чарівними візерунками неочікуваних комбінацій та створює коротенькі за обсягом, та великі за сюжетом новели.

З гімназії почав він свою боротьбу проти поневолювачів українства. Агітував за «мужицького депутата», свого вчителя, Івана Франка. Згодом і сам став депутатом, допомагав простому народу задіявши до цієї справи друга адвоката.  «Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою (у «Союзі» тоді ніхто і звичайної пенсії не мав. Б.)призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано (найповніше «Повне зібрання творів» у 3 томах, 1949—1954), представляючи як прихильника радянського ладу». http://uk.wikipedia.org/wiki/Стефаник_Василь_Семенович

Оцінюючи вчинок по відмові від персональної пенсії треба мати на увазі, що Василь з січня 1930 р. мав частковий параліч, що «прикував … до ліжка». /Василь Стефаник, Твори, «Дніпро», К., 1964/

 На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.

Маю думку, що Василь Стефаник, хай би нічого не писав, лише три невеличкі новели з циклу «Земля», такі як «Марія», «Сини» та «Діточа пригода», то і цього було би досить, аби його включити до найкращих українських письменників, твори його до класики української літератури, і обов’язково вивчати їх у всіх школах. Не лише тому, що вони сприятимуть збагаченню  запасу українських слів у учнів. Сину божому не поступаються, по їх значенню для України, герої з новел «Марія» і «Сини».

Цими днями нарешті підготував і виставив в українську Вікіпедію, нашу Інтернет енциклопедію, сторінку про цікаву людину – Івана Олександра Максимчука – доктора права з Стрия Львівської області, вояка Української галицької армії (УГА), громадського активіста, письменника-мемуариста. Невиправдано забутого нашого звитяжного героя.

Звікував чоловік надзвичайно нелегко, але через усе життя, навіть на інший кінець планети проніс святу любов до України та українців. Завжди беззастережно підмагав людям. Ще у громадянську потрапив до московітського полону, у складі шестисот вояків УГА був вивезений безпардонними чекістами до першого в Росії концентраційного табору «Кожухів», який живодери облаштували безпосередньо у Москві. Виніс там неймовірні тортури, страждання, яким піддавалися особливо ж такі, як він, хто заступався не лише за себе, але й за інших. Усе це в деталях згодом Іван-Олександр відобразив у документальному творі «Кожухів», який вийшов друком 1928 року у Львові. Критики одразу помітили – з’явився новий толковий мемуарист-документаліст.

У лиху годину фашистського нашестя, у Стрию юрист Максимчук створив і очолив Допомоговий комітет, який займався порятунком людей. Скількох же ж він тоді, як адвокат визволив з поліції і навіть гестапо, врятував від вивезення до рейху?! А загуркотіли гармати Червоної армії, прийшлось йому збирати валізи, виїздити на Захід. Він був у розшуку НКВС ще з часів «золотого вересня» 1939-го за книжку «Кожухів». За пекельну правду про московський концентраційний табір.

Що було далі, - ви дізнаєтесь із публікації у Вікіпедії. Лише замічу, що зібрати матеріали для статті було вельми не просто, і займався цим я не один місяць. Але все це, слава Богу, вже позаду.  Тут лише додам. Що доживав віка Іван-Олександр Максимчук у далекому Сан-Паулу, в Бразилії. Це найбільше місто Південної Америки, де мешкає велика громада української діаспори. Писав і видав твори про рідну свою Україну.

Є в мене у Ріо-де-Жанейро друзі. Я розповів їм про мій пошук матеріалів про нашого героя-українця, який рятуючись, у роки Другої світової війни добрався від Стрия до Сан-Паулу, перевіз туди дружину і двох синів. Коли матеріал з’явився у Вікіпедії, друзі мої прочитали його і одразу написали: «Ми включаємось у подальший пошук».

Вони найближчим часом  збираються в поїздку до Сан-Паулу, щоб відшукати, якщо вдасться,   нащадків українського письменника-мемуариста. У разі, коли їм повезе, будуть цікаві знахідки, я обов’язково розповім. Чекайте…

***

Стаття про Івана Олександра Максимчука у Вікіпедії знаходиться тут.

Пані Жанна не стане обманювати й обманюватись, не стане заспокоювати себе чи інших брехливою напівправдою – Олег Володарський (відео)

Оце такі ми зроду – українці

Вони з нас насміхалися на сцені,

А ми за це їм владу віддали.

І ми – незрілі, і вони – зелені!

Вони – неукраїнці, ми – хохли!

У цьому зачарованому колі

Будуєм Україну, а яку?

Ми хочемо добра, і щастя, й волі,

Та вперлись у глухий (як завше) кут.

І знову вибираєм не для себе,

І знову, так виходить, що для них.

А збоку скаже хтось: «Отак вам треба!»

Бо винні всі – що правда, то не гріх.

Оце такі ми зроду – українці:

Розсваримось, руками розведем…

Самі собі – чужинці і ординці,

Для себе – пекло, для чужих – едем.

Чекаємо, в задумі склавши руки, –

А де ж Апостол правди і науки?

І де він, український наш Мойсей?

В пустелі ще? Хто ж поведе людей?

Жанна Дмитренко

Жанна Дмитренко, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, депутат Вінницькоі обласної ради

Вона надзвичайна. Цільна і потужна, наче випущена стріла і водночас по-материнськи любляча та співчутлива. Неймовірно багатогранна особистість. Вона не схилить голови. Не погодиться з неправдою. Не промовчить. Вмить побачить соціальний блеф та лицемірство і буде говорити про своє бачення вільно та відкрито.

Пані Жанна не стане обманювати та обманюватися, не стане заспокоювати себе чи інших брехливою напівправдою. Адже в ній стільки щирості, гідності, поваги до себе та до ближніх. В ній так яскраво палає внутрішнє світло, відлуння якого бачно в її очах. Її душа вільна, сильна і безмежна, наче пориви вітру.

Багато років виховуючи дітей, вона силою любові долала соціальну байдужість і холоднокровність та навчала маленьких українців бути сильними, мудрими та люблячими у своєму ставленні до знань, до України та до ближнього.

Жанна Дмитренко все життя відбудовує нашу українську генетику, яку так довго ховали від нас за тоннами червоної брехні. Вона дихає нашою історією та культурою. Вона справжня Берегиня, котра люблячим серцем викохує українство.

Пані Жанна – вчителька від Бога. Все своє життя вона закликає, навчає та надихає знати та любити Україну й українство. Вона ніколи не складе крил. Вона горда бути українкою.

В її душі оголений нерв, котрий резонує на слова Кобзаря, бринить віршами та прозою Лесі Українки, відбиває набатом рядки Франка… Саме тому їй так болить усе те, що відбувається з нами сьогодні. Вона намагається прокричатися віршами, достукатися до сердець рядками, що йдуть від самого серця.

Жанні Дмитренко важко бачити, чути та відчувати стільки горя, котре розлите в повітрі, але від цього її любов до рідної землі тільки міцнішає. Вона ні за яких обставин не полишить та не зрадить Україну та українство. Я слухав її й подумки молився.

Ця Вчителька усім своїм життям говорить про святу любов до України. Я слухав її серцем і молився. Прохав у Господа віри. Такої ж сильної та незламної, як і у неї. Я просив Всевишнього об’єднати усіх нас: тих, кому так болить Україна.

Я просив у Богу сили слухати та чути одне одного. Адже нам так необхідно почути й бути почутими. Вона говорить до нас рядками своїх віршів. І нам вкрай необхідно її почути!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Героїня програми – Жанна Дмитренко, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, депутат Вінницькоі обласної ради

https://youtu.be/43p5ENEV0Mg