Передумовами того, що
розповім, було багато що з минулого, та навіть генетична моя
кров. Всім відомо, що художники – люди «трохи не з цього світу», але не всі
розуміють що воно саме таке є, оте «не з цього світу». Насправді все можна
пояснити – це підвищена чутливість. Ми відчуваємо все, і навіть більше, ніж
можемо пояснити. Що саме оте малювання? Це не що інше, як відображення на
папері увібраного зі світу. Або не на папері. Це можуть бути будь-які
матеріали. Одна суть незмінна – художник ставить відбиток увібраного і
перевареного.
Ми виховуємо змалку свою
чуттєвість для успішної діяльності. Інколи перегибаємо палки й починаємо
відчувати геть усе. Будь що. Має піти дощик – відчуваємо, скоро війна –
починаємо заздалегідь втрачати глузд від передчуття, тощо.
Часто доходить до
безглуздя. Ти можеш йти просто якоюсь вуличкою і раптом відчути, що в певній
будівлі жив такий-то чоловічок колись давно. А нафіга оте відчуття – не відомо.
Просто відчуваєш і все. І навіть бачиш його образи у своїй уяві. Починаєш
знати, як він одягався і який в нього голос, що ходив з небритою щетиною,
наприклад. Але нахріна ті знання – нікому не відомо))). Інколи навіть дратує.
Або, ось, випадок –
довелося працювати якось у старенькій будівлі неподалік історичних місць. Сидиш
в офісі, а в уяві раз за разом постає натовп людей одітих дуже по-старовинному,
сіро й непримітно, жінки у хустках, чоловіки у кашкєтах, всі у коротких і
довгих старих сірих й коричневих пальтах, всі жінки у довгих вовняних
спідницях, всі у стоптаних черевиках. Чомусь темно, чомусь мовчазні, чомусь
рухаються квапливо. А куди вони йдуть, чому вони йшли цією вулицею – зрозуміти не
можеш. Тільки відчуваєш, що колись тут таке було.
Чим більше «торкаєшся»
якоїсь теми, тим більше тих відчуттів. Ось, наприклад, була нагода ретельно
вивчати старокиївський стиль. І на тобі – тепер ці відчуття. Чим більше ти
думаєш про якийсь період часу й певне місце – тим більш певно ти ніби
переносишся у часі й просторі. І найнеприємніше – що довгий час ти ніби живеш
однією ногою у тому часі. А переключитися на інший час і інший стиль стає
складно.
Так, одного разу
трапилася нагода вивчати Київ, історію й стиль старих його часів. І знаєте що?!
Краще б мені підфартило працювати з історією яких небуть там казкових
єдинорогів!!!!! Бо Київ це тяжко. Коли відкриєш у душі двері для Києва – він опановує
тобою, селиться у тобі, живе у тобі, розповідає свою історію видіннями, й вже
мови бути не може про шлях назад. Бо дороги назад не було на самому початку. 
Можу вас познайомити.
Київ це «мужик» Він суворий й твердий характером. Саркастичний й
за потреби хитрий. Гумористий, але гумор його здебільшого суворий й чорний.
Старий вояка. Він виглядає просто, але сильніший за всі ваші уявлення про
нього. Він може довго сидіти тихо, займатися буденними справами, але вибухає
неосяжною міццю коли має місце потреба захисту. Він може виглядати сіро і не
показувати своєї приналежності до блакитних кровей. Він один із тих, хто втомився
і живе «на раслабоні», не показуючи свого арсеналу зброї, та свого багатства
нікому. Йому потрібен спокій та простір. Він не любить клоунських маскарадів й
надто яскравих барв. Йому дуже багато віків, але він не сивий, досвід його
тільки зміцнив. Він не соромиться, коли десь облупилась фарба, чи щось трохи
потерте, навпаки – він любить всі свої якісні старі речі, бо вони цінні і
значно коштовніші за китайське дешеве яскраве фуфло. А ще він дуже спокійний.
Навіть коли йому неприємно. Бо він Київ
і він великий вже тільки цим.
