Дощі... Тумани... Морок дня...

В довкіллі - сіро й непривітно...

Не за горами вже зима –

Відходить осінь непомітно...

 

В цей час нагальних справ нема –

Одна рутина по роботі,

А вечори - довершок дня -

Минають тихо й безтурботно...

 

То ж можна зайнятися тим,

Що довго-довго відкладала:

Ставало діло за малим –

Наснаги й часу бракувало...

 

...Блаженним вогником вночі

З мого віконця промінь лине -

То сяє радість на душі,

Що я собі чогось й не винна...

 

 

Єва Філіпович              

Я щаслива без міри, Вкраїно,
Що тебе я так сильно люблю,
І за те, що твоя я дитина,
Бога вдячно за тебе молю.

Я подякувать хочу за силу,
Що черпала в тобі з ранніх літ,
І за те, що уперше ступила
Саме тут у великий наш світ.

За колосся твоє золотаве,
За безмежную неба блакить,
За росу і духмянії трави,
За світанку казковую мить.

За зірок діаманти далекі,
Сонця заходу барви ясні,
І за те, що граційні лелеки
Знов вертають до нас навесні.

І за поля простори безкраї,
Де над маками бджоли гудуть,
Й через поле, неначе до раю,
Волошкові стежини ведуть.

За уквітчані мальвами хати,
За діброви, гаї і лани,
Й оксамиту багрянії шати,
Що під осінь вдягають вони.

За твою солов’їную мову,
В ній слова - наче течії в рік,
І за пісню твою колискову,
Бо запала у серце навік.

За нелегку дітей твоїх долю,
Що вмочила у гарт їхню кров,
І за їх непохитную волю,
І незламну до волі любов.

За красу, що тобі, моя нене,
Доля щедро для нас роздає,
І за щастя, що ти є у мене,
І за те, що у тебе я є.

Я просто странник, лист кленовый я …

В бессмысленном потоке бытия

Лечу за ветром , промокаю под дождем,

Кружу везде по жизни – кубарем.

 

Теряясь в лицах, силуэтах, суете

Лечу навстречу, только не к тебе

А вместе с ветром, снегом и дождем

В надежде счастья кружимся и ждем…

 

Что разорвется этот злополучный круг

Любви несчастной, горести разлук,

Сердец разбитых, неоправданных надежд

Душевных ран и призрачности мечт…

 

А ты и не узнаешь, где буду я

Кружиться вихрем и грустить одна 

Как странник одинокий и чужой

Скитаться в поисках судьбы иной…

Бешкетник  -  вітер грається  сніжком,   здіймає,  крутить,   кидає  в  вікно. Сніжок  кружляє, міні  -  заметіль на  сонці  сяє як  казковий  пил. Немов  сніжинки  -   крильця  дивних  фей,   таких  маленьких чарівних  людей. Природи  діти, помагають  всім життю  радіти в  заметілі  днів.

Морок сіє.

Білий сніг

Під брудом тліє.

Сонце мляво

Мерехтить.

Стовбур дерева

Тремтить.

Сновигають

Мовчки люди.

Сумно дме у

У сурми грудень...

"в чоловіків завжди щось невчасно закінчується.."                 Angel W

Нестримні почуття... у мене запалали...
Коли зізналася мені...ти у своїм ...коханні.
У пам'яті... навіки очі, мовби, із смарагду...
У серці... губи  -кольору коралу.
І голос, мов... журлива пісня... хвилі.
"На що ти милий... та й мене ..покинув?!
На що ти Щастя та й зі мною не діждався?!
А десь, як Вітер той ...не знамо де хитався?!"

А Вітер... взяв ...та так заплакав... гірко.
Не чутно, щоб не думали, що він уже ганчірка.
"Я щастя так бажав, але не знав... де взяти.
І до якої... зазирнути... хати.
Не хтів образити ніколи свою милу...
Що тільки Вітра свого... вона і любила..
І тільки їй зізнаюсь у коханні...
ЇЇ вуста я поцілую...зрання...!"