Люди повідомляють про вибухи і ситуацію в Дніпрі...
Виникає питатння --- хто й для чого це робить?
Щось подібне не так вже й давно відбувалось у сусідній країні.
Чи мають рацію європейці припускаючи, що "Путін готує в Україні безлад? (європейська преса)"???????
Чи має наслідки заява російського МІСправ?
На минулих вихідних в районних центрах Дніпропетровської області минув конкурс-фестиваль вуличного мистецтва. Організаторами стали учасники молодіжного руху "Квест К12", за підтримкою Дніпропетровської обласної адміністрації.
В 13 містах за 2 дні було створено більше 30 витворів мистецтва, загалом прийняло участь більше 100 людей зі всієї області. Вік учасників від 12 до 60 років.
Подивитись результати обласного стріт-арту та віддати свій голос за найкращий витвір можна тут: http://k12.com.ua/?p=1011
Олег Репан, Ірина Рева.
 |
Із козацтвом в уяві українців пов’язана красива мрія про волю. Ось тільки поринути в неї ніде. Більшість Січей
пішли під води Дніпра, колишні паланкові центри запорозьких вольностей укриті сучасною забудовою. А наша
розповідь – про пам’ятку, водночас і унікальну, й типову для степового українського порубіжжя XVI–XVIII століть.
Ідеться про Стару Самар і Богородицьку фортецю, неушкоджені вали якої досі височіють на околиці
Дніпропетровська. Степове містечко відрізнялося від більшості йому подібних тим, що від кінця XVII-го й
упродовж значної частини XVIII століття тут стояла російська залога. Втім, як і в козацьких поселеннях
(Новому чи Старому Кодаках, Самарчику чи Кальміусі), тут жили українці.
КОЗАЦЬКЕ МІСТЕЧКО
Донедавна ми взагалі не знали, де було те легендарне «старовинне запорозьке містечко Самар із перевозом»
(XVI–XVII століття), згадане в не менш легендарній грамоті польського короля Стефана Баторія. Істину було
встановлено за допомогою лопати. Археологи Дніпропетровського національного університету, не встрягаючи
у схоластичні дискусії, довели, що вже від 1520-х років Самар існувала, залишивши по собі серйозний культурний
шар.
МІСТО БОГОРОДИЧНЕ. Вигляд кінця XVII – початку XVIII ст. Реконструкція Олександра Харлана
Перенесімося ненадовго на півтисячі років углиб історії.
– Агов, хлопці, приймай! – гукає чоловік, веслуючи до берега, де в затінку, попихкуючи люльками, сидять двоє
кремезних молодиків.
Ті схоплюються, хутко прив’язують човна, заходяться вивантажувати товар. Один клунок зненацька рветься, а
з нього сувій тканини розкішної, заморської пташкою випурхує. Не встигає господар озирнутись, як той крам уже
запхнули назад, а лантух закинули коневі на круп та й повезли до торгу… Ніхто й не помітив, що випала дорогою
з дірявого лантуха товарна пломба, котра через сотні років розповість нащадкам про «штуку» іноземного сукна,
проданого в Старій Самарі.
Про це давнє козацьке місто знаємо небагато. Виникає воно на початку XVI століття в пониззі річки Самари.
Розміщення дуже зручне. Іще за часів Золотої Орди там діяв перевіз через річку, бо ж проходив торговельний
шлях на Крим. Місто мало невелику чотирикутну дерев’яно-земляну фортецю із двома кутовими вежами на
дальшому від водойми боці.
Виявлені товарні пломби (найранішу датовано 1524 роком) засвідчують: Стара Самар була потужним
центром комерції. Цікаво, що майже всі ці знахідки європейського походження. Скажімо, напис «GEL» на пломбі
ідентичний позначенню міста Гельдерн на золотих та срібних монетах Голландської республіки початку
XVII століття. Іншу товарну пломбу прикрашають герб Гданська та гордий напис «BESTE SORTE».
Про жваву комерцію свідчать і збережені монети – західноєвропейські, російські (як-то дротяні московські копійки
Міхаіла Фьодоровіча), польські (півгріш Сиґізмунда І, датований 1509 роком, або соліди Сигізмунда ІІІ) тощо. До речі,
півтораки Сиґізмунда ІІІ там-таки й фальшували. Не зовсім звичною для наших місць є велика шведська монета
(половина ере Ґустава Адольфа), але і її занесло до Самарі з якимось купцем (чи козаком, котрий повоював у Європі)
. Що в жителів давнього міста водилися грошенята, підказують «монетки» із загостреним краєм та специфічною
заглибиною під палець – знаряддя для зрізання гаманців. Злодійський інструмент археологи знайшли на території
шинку, який пропонував свої послуги й подорожнім, і місцевим.
Дещо можемо сказати про житла того часу. Археологи дослідили один із будинків середини XVII століття. Стіни
з глини та соломи, трохи заглиблені в землю, були 8 м завдовжки й 4 м завширшки. Долівка – земляна, тепло
давала гарна піч, облицьована кахлями. Шомпол, картеч, закаблуки від чобіт підказують, що тут жив козак.
Загалом у колекції археологів зберігається чимало «уламків життя» старосамарців: фрагменти зброї, натільні
хрести, люльки, застібки від одягу, прикраси. Печатка купця зі скромним написом «ПЕЧАТЬ ДОБРА ЧЕЛОВЕКА».
Цікавою знахідкою є перстень-печатка (ймовірно, адміністративного призначення), де зображено фортецю з двома
вежами, над якими розгорнув крила одноголовий орел, увінчаний короною.
ФОРТЕЦЯ ІВАНА МАЗЕПИ ТА ПЕТРА І
Богородицька фортеця, спроектована голландським інженером Фонзаліном, була збудована 1688 року під
керівництвом гетьмана Івана Мазепи на території Старої Самарі. Відтак місто отримало й нову назву –
Богородицьк (український варіант – Богородичне). Його, тодішнє, можна не лише уявити, а й побачити, завітавши
до селища Шевченка в Дніпропетровську. Фортеця навіть сьогодні вражає розмірами (загальна площа близько
10 га) та обсягами робіт. Особливо коли пам’ятати, що тракторів і бульдозерів у XVII столітті не було, н
асипання навколо неї валів (заввишки 4 м та понад кілометр завдовжки) і прокопування ровів (близько 6 м у ширину
й понад 3 м завглибшки) стало тяжким випробуванням для будівельників. До речі, споруджував місто Іван Мазепа
(за наказом російського уряду) не лише для звітності, адже просив у Петра І його собі у власність і на короткий
час справді став тут господарем.
Дерев’яно-земляне Богородичне складалося з надійного замку (власне фортеці) для військових та цивільної
житлової частини – посаду. З висоти пташиного польоту цитадель нагадує зірку чи квітку. Однак у тодішнього
пішого чи вершника шпилясті кути бастіонів, дерев’яні вежі, рови з гострими палями та високі вали фортеці
навряд чи викликали приємні асоціації. Запорожці не любили агресивних «квітів» у своїх степах і поглядали на замок
недобрим оком. Ні для кого не було секретом, що царський уряд зводив такі укріплення не так заради війни, як для
обмеження козацьких вольностей.
Якщо ж гість був немісцевим, мав важливу справу, яка змушувала охоронців люб’язно перекинути міст через рів,
то він міг і помилуватися краєвидом, що відкривався з південної брами замку, – добре спланованим соборним
майданом із дерев’яною церквою в ім’я Живоносного Джерела Пресвятої Богородиці (звідси й назва міста) та
дзвіницею.
Далі розміщені були 260 просторих хат, двір воєводи, 7 обійсть на 6 помешкань – для старшини й гетьмана.
Житла рядових мешканців фортеці здаються нині занадто скромними. Часто це були землянки близько 5 м
завдовжки та 4,7 м завширшки з кахляною піччю й ліжком із дощок. Вхід – дерев’яна драбина, яка спускалася вниз
приблизно на 2 м. Стіни каркасно-мазані, обшиті дошками. Дах – із дерну та очерету. Заможніші «апартаменти»
могли мати кілька приміщень, велику піч, зручне ложе, шафку з дорогою порцеляною тощо.
Нелюбов запорожців таки окошилася на Богородичному. Більшість жителів Самарі не захотіли жити поруч із
новими господарями й розійшлися. Уже 1690 року майже весь гарнізон фортеці вимер від чуми, а половина міста
згоріла. Долю своїх підлеглих розділив навіть воєвода Алєксєй Ржевскій. 1692 року до замку приходив ватажок
повстання проти Івана Мазепи Петрик із козаками й татарами. Посад йому вдалося здобути, а цитадель насилу
відбилася. Від нападників, які зуміли атакувати раптово, відстрілювалися чим могли. У пригоді стали навіть
кніпелі, які взагалі-то мають ламати корабельні щогли. Зрештою, запорожці домоглися свого, і 1711 року
укріплення було зруйновано згідно з умовами Прутського миру між Туреччиною та Росією.
СТАРОСАМАРСЬКИЙ РЕТРАНШЕМЕНТ
Однак місту на Самарі судився шлях фенікса. 1736 року зусиллями фельдмаршала російської армії Бурхарда
(Хрістофора) Мініха Богородицька фортеця була відновлена з незначними змінами. Відтоді її називали
«Старосамарський ретраншемент». Там знову заквартирувала російська залога, а також окрема кінна команда
козаків із Гетьманщини. У посаді з’явились українські поселенці.
Низовики-запорожці прагнули заволодіти якщо не фортецею, то принаймні містом. Цивільне населення посаду було
організоване в Старосамарську сотню Полтавського полку, яку січовики 1761 року таки собі підпорядкували. Для
цього вони обрали простий метод – зробити життя місцевого люду нестерпним, а то й неможливим. Запорожці
не дозволяли ані орати, ані випасати худобу. Місцевий сотник Іван Березан був так само затятий, як і січовики,
й намагався протистояти їм силою. Та де там! І Стара Самар поволі хиріла, а мешканці переселялися до
запорозьких слобід. А щойно тут утвердилася влада Коша, то й місто відразу залюдніло.
Центром життя залишалася церква з торговельним майданом. На ньому обслуговували клієнтів крамниці й шинки.
Значну частину власне фортеці займали склади заліза, ядер, харчів, пороху. Трохи осторонь стояв шпиталь для
залоги з невеликою лазнею, для якої московити постійно просили в Самарської паланки березові дрова.
Для війни місто придалося під час російсько-турецьких протистоянь 1735–1739-го й 1768–1774 років. Решту часу
старосамарська залога та її керівництво (очолював Стару Самар комендант, якому підпорядковувалися також
гарнізони кількох сусідніх укріплень) байдикували. Про бажання згаяти час свідчить величезна кількість зібраних
археологами гральних фішок, виточених із битого посуду – матеріалу, якого там ніколи не бракувало.
ОСОБЛИВОСТІ МЕНТАЛІТЕТУ
Документи зберегли чимало згадок про конфлікти у фортеці й навколо неї. Наприклад, 1749 року кілька запорожців
почали розговлятися в Самарчику й вирішили продовжити в Новому Кодаку. Попри невелику відстань між цими
містами, січовиків змучила спрага, тож вони завернули з «інспекцією» до старосамарських шинків. Схоже, оковита
була тут непогана – козаки влаштували салют, побили солдатів гарнізону й погрожували спалити фортецю.
Коменданта, майора Ковальова, це так вразило, що він наказав витягнути гармати, які стояли законсервовані з
часів останньої війни.
Типовою є й історія про походеньки вояків старосамарської залоги Міхаіла Найдьонова та Філіппа Чєрнікова. Одного
чудового січневого дня 1762 року солдати вирішили розважитися риболовлею. Ловити пішли на Самару, яка саме
взялася міцною кригою, продовжили в шинку сусідньої слободи, а потім подалися до загороди з худобою місцевого
мешканця Сидора Самоткана. Господар, побачивши некликаних гостей, гукнув на допомогу сусідів і разом із ними
добряче почастував крадіїв батогами.
Риба зазвичай псується з голови, тож не дивно, що збереглося чимало справ про злочинну діяльність високих чинів.
Старосамарський комендант секунд-майор Щєтінін уславився як ватажок, кажучи мовою міліцейських протоколів,
«організованої злочинної групи», що крала й переховувала коней, яких потім продавали на ярмарках. Інший
комендант, прем’єр-майор Рязанцев, за користування сіножатями брав із місцевих жителів хабарі худобою та
харчами. Ясно, що стосунки січової адміністрації з такою «військовою елітою» були складні. Тож зрозумілий був
подив запорожців, коли один із новопризначених начальників фортеці почав налагоджувати з їхніми представниками
нормальні робочі стосунки. Кіш одразу наказав підтримувати притомного офіцера, а для сприяння роботі негайно
вислав до Старої Самарі «дві діжки вина простого та діжку мушкателю».
Свідчення джерел про моральний стан командного складу підтверджують археологи. В одній із землянок знайдено
останки молодого чоловіка, який загинув через пожежу, а поруч із ним гарний кухоль. Знаменитий Шерлок Холмс
знічев’я вистрілював пістолетом на стіні своєї кімнати вензель королеви Вікторії. А от хаотично застряглі кулі в
стіні офіцерського житла, найімовірніше, з’явилися не від нудьги, а від великої кількості оковитої. Два поховання
молоденьких (років 16–18) дівчат, облаштовані під підлогою помешкань, не спонукають до іронії. Вочевидь, це були
наложниці, доля яких склалася ось так трагічно.
Закономірно, що знищення Січі призвело до занепаду ретраншементу, – тепер він був не потрібен. Поселення біля
закинутої фортеці також поступово занепало, причому частина люду, не схотівши сусідувати з німецькими
колоністами та поміщиками, яким щедро роздавав козацьку землю царський уряд, перебралася на Кубань, мріючи
про волю для себе і своїх дітей на чужій землі. Але сам витвір людських рук залишився і дає нам змогу уявити
життя тих, кого вже давно немає.
Всім хочеться, щоб місто було яскравим, щоб було приємно дивитись навколо. Кожен робить це по-своєму. Найчастіше на стінах міста можна побачити незрозумілі, хитросплетені літери, які мають вихваляти та прославляти їх автора (чи замовника). Такі ми навіть не розглядаємо, це не наш формат, бо вони радують тільки тих, хто їх робив.
Іноді можна побачити просто прикольні надписи балоном чи трафаретом. Наприклад, такі:
І вже зовсім нечасто можна помітити щось дійсно творче, таке що радує око і надихає. Ми вирішили творити саме в цьому напрямку, і ось, що вийшло:
Готуються до реалізації ще декілька кльових, цікавих, оригінальних і позитивних ідей.
К12 завжди стараються зробити саме місто і життя в ньому приємнішим та більш радісним.
Приєднуйтесь!
Цікаво, чи багато людей знає, що для нас планує наша влада?
Що вартість проїзду буде підвищуватись...
Що найзручніші маршрути будуть скасовані, довгі будуть замінені декількома короткими...
Що в деякі місця добратись муніципальним транспортом буде взагалі неможливо...
--- Почитайте інформацію з офіційних джерел, і подумайте. Буде добре, якщо після прочитання статті і коментарів ви передасте цю інформацію своїм друзям і близьким, і разом подумаєте над питанням, що нас чекає в майбутньому, якщо нічого не робити зараз..
І ще краще, якщо ви ще додатково завітаєте на сайт альтернативного проекту "ПОПУТНИК", і оціните ті переваги, які безкоштовно пропонують для людей молоді, активні хлопці й дівчата, якім майбутнє Дніпропетровська і України зовсім не байдуже!
Посилання на статтю: http://gorod.dp.ua/news/63872
Сайт соціального проекту "ПОПУТНИК": http://avto.k12.dp.ua
Позаминулого тижня подорожував автостопом до Сімферополя. Але вже не сам був, а з дівчиною - їй хотілось дізнатись, що таке автостоп, і з чим його їдять, а мені було приємно, що цього разу буду їхати не сам.
До цього ми з нею практично не спілкувались. Я пам'ятав, що бачив її на майстер-класах по бальним танцям і потім на балу, але приводу для знайомства у нас не було, і єдине, що мені про неї сказали, що вона легко йде на контакт з водіями і може розмовляти без зупинки на різні теми. Для автостопу це дуже корисна риса! Потім я ще багато разів дякував долі за те, що послала мені таку класну попутницю! Ми голосно співали пісні, бігали, стрибали, покрикували, багато сміялись і раділи тій пригоді, яка із нами відбувалась.
Взагалі, ця подорож була просто дивовижною, повною вражень, емоцій та пригод, під кінець у мене навіть склалось стійке враження, що все що відбувалось - було на наше з Лідою замовлення. Ну ось взяти хоч би першу попутку - ми довго на неї чекали під дощем, і хотілось, щоб зупинився вже хоч хтось, та підвіз хоч трішки. Так і сталось - якась невеличка таврія зупинилась, там вже було 3 людини, і ми зайняли останні два вільних місця та проїхали зовсім небагато - лише до розвороту на Сімферопольску трасу. За перші 3 години ми проїхали автостопом не більше 10 кілометрів.
Ліда почала задавати все більше питань на тему - "А чи буває так, щоб приходилось довго чекати на попутку?", або "А може так бути, що нас ніхто не візьме?". Я чесно відповідав, що в автостопі може трапитись що завгодно, нічого не можна передбачити або гарантувати, що були у мене випадки, коли я за цілий день не міг виїхати з місця, і що іноді приходилось ночувати прямо в дорозі... Звісно, коли власного досвіду немає, а тобі ще заливають подібні байки, то весь позитив та оптимізм дуже швидко закінчується, але вона трималась добре і майже не було помітно, що вона хвилюється.
Наступного водія ми будемо пам'ятати ще дуже довго, хоч він і підвіз нас не більше кілометра (-: Він помітив нас ще коли ми просто виходили з повороту на трасу і зупинив авто на узбіччі, щоб дочекатись нас. Запитавши, чи він нас підвезе, ми сіли до нього в машину на задні сидіння. Він поїхав і став нас розпитувати. Спочатку питання були нормальними, стандартними, але чим далі, тим більше у мене виникало підозри щодо цього водія. Про себе він сказав, що катається просто так - "в пошуках надзвичайних вражень"... ну, кожна людина має на це право, але по ньому було помітно, що катається він якнайменше цілу ніч, і що вражень цих йому вже точно досить.
Коли ми тільки підсіли, я подумав, що він просто втомлений - червоні очі, трохи розгублена орієнтація рухів, різкі зміни інтонації голосу, як спросоння. Потім я помітив, що він просто не тверезий - підтвердженням цьому були тремтячі руки і губи, невпевнені пози і відсутність уваги на дорогу. Доки ми їхали цей кілометр, він встиг поцікавитись,куди ми їдемо, чи не боїмося ми так кататись, чи є між мною та Лідою якісь стосунки, і які саме стосунки нас поєднують. Я відповів, що його я не боюсь, а наші стосунки з дівчиною його не дуже стосуються і краще змінити тему. Ми ще зовсім трохи проїхали мовчки і він зупинив машину та попросив трохи часу на перекур.
Ось тоді я і побачив, що ми підсіли в машину не просто до втомленого, чи нетверезого водія, а до обдовбаного наркомана, і його слова про "пошук надзвичайних вражень" відразу надбали зовсім іншого значення. Він довго палив свою цигарку, руки його майже не слухались, і було помітно, як довго він підбирає слова для кожного наступного питання... а питання були все більш і більш неприємні - "а чи не хочеться вам теж чогось особливого?", "а як ви ставитесь до екстремальних розваг?"...
Я сказав йому, що краще ми далі поїдемо з іншим водієм, пояснивши це тим, що нам з Лідою здалось, що він дуже втомлений, і краще йому поїхати додому виспатись, і не ризикувати своїм та нашим життям на дорозі. Олександр погодився з моїми словами і з дуже помітним жалем дозволив нам вийти.
Коли ми відішли від того авто на безпечну відстань я пояснив всю ситуацію своїй попутниці, яка не дуже зрозуміла, що саме відбулось, і чому це я став таким серйозним та зосередженим. Але то для мене відстань в 50 метрів була достатньо безпечною, а Ліда так перелякалась, що це був наркоман, що у неї аж все тіло відчутно затремтіло. Я обійняв її, щоб заспокоїти, але це не допомагало, бо водій все ще був недалеко від нас, і, мало того, вийшов з машини та став ходити навколо машини роблячи вигляд, що хоче полагодити в ній якусь поломку, а сам весь час кидав на нас погляди. Через декілька хвилин він знову сів в кабіну, завівся і поїхав назад, але коли порівнявся на трасі з нами через віконце встиг викрикнути, напевно щоб вже остаточно нас добити, - "А ВЫ НЕ СВИНГЕРЫ, СЛУЧАЙНО?!!".. крикнув йому у відповідь, щоб їхав вже додому скоріше, що ми йому нічим не можемо допомоги.
Ліда тоді не знала, що таке "свінгери", але їй і без цього стало зовсім погано, і автостоп прийшлось відкласти ще на тривалий час, щоб заспокоїти дівчину. Я став розповідати їй, що все вже минуло, що він більше не повернеться, і що взагалі таких водіїв на трасі практично не зустрічається, а нам цей раритетний екземпляр дістався, напевно, щоб ми сповна відчули всю романтику автостопа! Ще з півгодини розповідав їй кльові цікаві історії з моїх минулих мандрівок, про те, в яких краях бував, і які там веселі люди. Її дуже розвеселила розповідь про Вологодську область, де всі люди так смішно рОзмОвляють, дбайливо вимовлячи кожну "О"...Вона посміялась з моєї демонстрації їхнього говору і начебто заспокоїлась.
Наша наступна попутка була вантажівкою з водієм-дальнобійником. Але найцікавіше, що він якраз виявився з тієї самої Вологодщини! І скільки ми їхали, стільки посміхались, слухаючи як він прикольно розмовляє. Час з ним минув дуже швидко, і ось він вже висадив нас на Запорізькій об'їзній. Ліда вже знову була сповнена позитивом та оптимізмом і мені це подобалось! Доки ми чекали на водія, я розповідав їй про безмежні російські простори, про березові ліса, степи до небокраю, тайгу і болота за Уралом...
Потім нас підібрав водій, який сам був родом з Тюмені. Ще один цікавий збіг обставин! Я спілкувався з ним про життя в Росії, де він не був вже досить давно, розповідав про те, що бачив під час своїх мандрівок минулого літа, а моя попутниця просто слухала і іноді вставляла свої коментарі. Він довіз нас аж за Мелітополь, де ми вже вийшли чекати на наступного водія, якому пощастить взяти нас з собою.
Коли ми "голосували" на трасі, я розповів Ліді історію про мою сестру, яка ніколи в житті теж не їздила автостопом, завжди брала квитки або на поїзд, або на автобус, в крайньому випадку їхала з кимось зі знайомих... Але так трапилось, що одного разу, коли їй край необхідно було потрапити до Севастополя, ані грошей, ані знайомих не знайшлось... Плювалась, матюкалась, але зібрала речі та вийшла на трасу зупиняти попутки... Що найдивніше - їй зупинився водій, який сам був турок, і російською та українською практично не володів, а сестра якраз нещодавно працювала в Туреччині і добряче вивчила їх мову. Таким чином - водій знайшов собі і співбесідницю і гіда в одній дівчині, а сестра - експрес доставку до самого Севастополя, бо саме туди і прямував турок (-:
Чесно кажучи, коли біля нас зупинився дальнобійник, я ще не думав, що нас там чекає крутий сюрприз, АЛЕ ВІН ТАМ БУВ! І це був водій-турок, який їхав якраз через Сімферополь! Я був в такому приємному шоці від цих "випадкових збігів", що просто ніяк не міг нарадуватись. Мемет - так звали водія, був привітним, постійно посміхався, і намагався на слабкій-слабкій російській мові познайомитись з нами. Нам з ним було дуже цікаво - ми розповідали йому про нашу подорож, про плани і відчуття... здається, він нас розумів менше ніж на половину, але йому все одно було приємно їхати з нами! Ми знайшли у нього в кабіні аркуш з записами російських та турецьких слів, і багато розпитували у нього про те, як які наші слова звучать на турецькій, і як вірно їх вживати в мові. Він охоче нам все пояснював і сам прислуховувався до наших пояснень слів, бо, каже, постійно їжджу в Росію, і знання мови є необхідністю, інакше дуже складно врегульовувати питання на митницях та постах ДАІ.
Одним з яскравіших моментів нашої поїздки була зупинка на чай. Цей чай був настільки турецьким, наскільки це тільки можливо собі уявити за межами самої Туреччини. По-перше, його нам готував сам турок, в турецькому чайнику, на турецькій газовій конфорці, з турецької заварки, і навіть воду і цукор для цього чаю Мемет набирав в Туреччині!
Потім ми поїхали далі і він висадив нас в 7 кілометрах від Сімферополя, бо йому не потрібно було заїжджати в саме місто, а повертати до моря - на паром до Туреччини. Він казав, що паром іде більше 30 годин і пропонував нам поїхати до Туреччини разом з ним, а потім через тиждень повернутись додому... Напевно, якби у нас з собою були закордонні паспорти - ми б погодились (%
До самого вечору нам вистачило вражень від спілкування з Меметом, і особливо приємно було отримати від нього дзвіночок вже ввечорі - він цікавився, чи добре ми добрались з Лідою до наших друзів і чи все у нас гаразд, бажав нам багато удачі та приємних вражень, на що ми з Лідою відповіли йому взаємними побажаннями.
Останнім водієм був місцевий мешканець. Ми з ним обговорювали наш майбутній рекордний перехід через гори... але на фоні спілкування з турком ця бесіда практично не залишила вражень... Він довіз нас до вокзалу, де ходили всі можливі маршрутки у всіх напрямках по місту. Там ми вже здзвонились зі знайомими та поїхали в місце ночівки.. Що було далі - то вже окрема історія, напишу про неї наступного разу (-:
Ось фотографії Ліди, турка і чаю, які я встиг зробити на мобілку:
Вже другий рік існує у Дніпропетровську молодіжна організація "Квест К12".
За цей час було зроблено багато цікавих проектів, подій, заходів, зустрічів, навчальних та розважальних програм, до К12 приєдналось більше 300 людей сповнених натхненням та бажанням творити щось корисне для Дніпропетровська, було багато співпраці з іншими активними молодіжними проектами та організаціями, надходили пропозиції від політичних партій... багато чого відбулось за цей час.
В першу чергу, всі хто чує про К12 задаються питанням "Що це таке? Що це означає? Що там робиться та відбувається?" Тепер на всі ці питання можна отримати відповіді завітавши на сайт-візитку K12.dp.ua
Ласкаво просимо!
Бал Кохання та Містики показав, що ми всі вміємо виглядати дуже гарно, коли цього потребують умови, але за словами більшості дівчат, хлопці дуже рідко задаються питанням свого зовнішнього вигляду.
У пошуках рішення цієї проблеми креатив-група Квесту К12 вирішила провести цікавий, гарний, яскравий захід, під назвою "Показ соціальної моди від К12"
Підготовка до події:
Збираємо тих, хто бажає проявити свої здібності у дизайні, стилістиці, перукарстві, візажі, та макіяжі, щоб вони змогли на практиці реалізувати свої творчі фантазії, мрії, задуми, і щоб цього разу їм не заважали, ані страхи, ані сумніви, ані відсутність досвіду - бо за їх навчання візьмуться професіонали усіх галузей!
А також тих, хто хоче бути моделями - звичайні хлопці та дівчата, які, можливо ніколи в житті цим не займались, але (впевнений) колись про це мріяли - вийти на сцену в новому образі, навчившись гарно себе продемонструвати, отримати посмішки та оплески від гостей, грамоти від організаторів і можливо навіть якісь пропозиції по роботі, або по кар'єрі у світі моди.
Будуть запрошені професіонали з усіх галузей, які стосуються моди, і декілька тижнів приділяємо на те, щоб підібрати кожній моделі свій стиль для виступу, провести всі необхідні майстер-класи, тренування, навчання для всіх учасників і ... Назустріч великому місту!
На зараз в розважальну програму заходу увійшло досить багато унікальних та оригінальних ідей і пропозицій, які вже починають готуватись до втілення, але на мою думку, програма буде ще розширюватись та доповнюватись! Це буде яскраво, видовищно і має бути навіть ще більш блискучою подією, ніж Бал, адже ми розвиваємось, і кожен наступний проект, звичайно, має бути кращим за попередній!
Такі заходи - це не нове. Я вже чув і бачив, як до показів моди запрошуються звичайні люди, якім допомагають підібрати щось гарне та нове для свого стилю, і це завжди подобається публіці.
Це буде цікавим досвідом, і обов'язково піде на користь усім учасникам. Впевнений, цей захід справді допоможе реалізувати свій потенціал та здійснити давні мрії!
Проведення показу планується на середину-кінець травня, коли вже буде достатньо тепло і погода більш-менш стабільна. Місце проведення, Набережна, в районі цирку. У вихідний день (головне ще підгадати з погодою).
Кількість учасників - приблизно по 3-5 людей в кожній з номінацій: - візажист; - стилист; - перукар; - дизайнер одягу; і ще 15-20 моделей з дівчат та хлопців. Разом всіх учасників буде близько 50...
ЗВЕРТАЮ УВАГУ!!!! Кількість учасників - досить обмежена! Тому, щоб не прогавити свій шанс, потрібно поквапитись... і стати першими та найкращими!!!
Запрошуємо помічників і просто всіх, хто хоче приєднатись до події!Детальніша інформація - на форумі Квесту К12 (доступ мають тільки активні учасники Квесту), а також в групі ВКонтакті: http://vk.com/moda_dp та незабаром на офіційному сайті проекту: http://moda.k12.dp.ua
