Евреи и Радзивилов

ЛЕВИНЗОН Ицхак Бер (акроним Рибал; 1788, Кременец, – 1860, там же), публицист, первый на территории Российской империи деятель Хаскалы. Был прозван «Мендельсоном российского еврейства» (см. М. Мендельсон) и «отцом Хаскалы в России». Писал главным образом на иврите.

Примерно с 1807 г. жил на содержании тестя в Радзивилове (ныне Радивилов, Ровенская область), где много читал, освоил немецкий и французский языки, а также латынь и частично греческий, но вскоре развелся с женой и зарабатывал частными уроками. В 1812 г. был переводчиком с иврита и идиш при русском военном коменданте города.

Стихотворение Левинзона «Аннот гвура» («Победный клич», конец 1812 г.) в честь русских побед над Наполеоном I вызвало интерес к нему некоторых правительственных чиновников. Уехав около 1813 г. лечиться в Галицию, Левинзон сдал в Тернополе экзамен на звание учителя и до 1820 г. преподавал в Бродах иврит в еврейской школе.

Зимой 1823 г. Левинзон тяжело заболел и вернулся в Кременец, который не покидал до конца жизни, будучи первые 12 лет прикован болезнью к постели.

Просвещение евреев Левинзон стремился осуществлять, заручившись поддержкой властей. Так, в 1823 г. он представил великому князю Константину Павловичу (фактическому наместнику Царства Польского) на немецком языке проект устройства школ для еврейских детей.

Свой план обновления системы еврейского образования и образа жизни евреев он изложил в книге «Те‘уда бе-Исраэль» («Миссия в Израиле», Вильно, 1828). Из множества лингвистических и литературных сочинений Левинзона при его жизни появились в печати лишь «Бет ха-оцар» («Казнохранилище», 1840), лексикографический труд, и «Диврей цаддиким» («Речения праведников», 1830), сатира на цаддиков.

ГИНСБУРГ Мойсей Якимович. Родился 5 декабря 1851 г. в местечке Радзивилов Волынской губернии в бедной еврейской семье. С 11 лет начал зарабатывать на жизнь писанием ярлыков на местной таможне. В 15 лет (ок. 1866 г.) отправился в Одессу в поисках лучшей доли, но не найдя себе прибыльного занятия, решил искать счастья за океаном. Тайно от родных, зарабатывая себе на пропитание по дороге, он добрался до Гамбурга. Сумев скопить по дороге немного денег на билет, он переправляется в Англию, затем в США (Сан-Франциско), где занимался торговлей вразнос. Через три года переехал в Японию. С 1875 г. работал в магазине корабельных припасов, где прослужил полтора года, а затем начал собственное дело. Был поставщиком российской тихоокеанской эскадры в Японии, а затем, в 1880-е - 1905 гг., главным поставщиком эскадры. Основатель и глава торгового дома "М. Гинсбург и К". Действительный статский советник. После русско-японской войны поселился в Петербурге и занялся благотворительностью.

В родном г. Радзивилове им были построены школа, больница, синагога, баня и другие здания.

В 1915 г. по поручению военного министерства через Архангельск отправляется в США для организации снабжения русской армии вооружением. После революции эмигрировал во Францию и продолжал благотворительную деятельность. В 1924-1925 гг. оказаал материальное содействие в организации Свято-Сергиевского подворья в Париже. Скончался 3 июля 1936 г. в Париже.

ГИЛБОА Амир (1917, Радзивилов, ныне Радивилов, Украина, – 1984, Тель-Авив), израильский поэт. Писал на иврите. В Израиле с 1937 г. Работал на плантациях и в каменоломнях. Во время Второй мировой войны служил в Еврейской бригаде.

Творчество Гилбоа является связующим звеном между поэзией школ А. Шлёнского, Н. Альтермана и Леи Гольдберг и новаторским направлением, которое представляют И. Амихай, Н. Зах и Д. Авидан.

Сборники стихов Гилбоа: «Ширим ба-бокер ба-бокер» («Ежеутренние стихи», 1953), «Кхулим ва-адуммим» («Синие и красные», 1963), «Рацити лихтов сифтей иешеним» («Я хотел писать устами спящих», 1968), «Аяла эшлах отах» («Лань, я отошлю тебя», 1972). Гилбоа был удостоен премии имени Х. Н. Бялика за 1971 г., Государственной премии Израиля за 1982 г.

ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ (1859 – 1916), классик еврейской литературы. Из повести «Мальчик Мотл»:

 «Но я уже рассказывал вам, как мы переправлялись через границу. Мы уже давно позабыли об этом. Неохота помнить о таких вещах. Правда, женщины и сейчас еще рассказывают о чудесах, случившихся с нами. Но их перебивают мужчины, то есть мой брат Эля и наш друг Пиня, и не дают им рассказывать. Пиня говорит, что он должен написать об этом в газетах. Он уже даже начал писать нашу историю в стихах. Я вам, кажется, уже рассказывал, что Пиня пишет стихами. Стихи о границе начинаются так:

                        Радзивилов — городишко. Нечем похвалиться...

                        Здесь перебираются украдкой за границу.

                        Здесь людей обкрадывают с головы до ног...

                        Все, что есть, отдашь и скажешь: «Милостив мой бог!»

                        Счастливо отделался! Спасибо и на том,

                        Что не угостили на прощанье кулаком,

                        Что без мордобоя дело обошлось,

                        Что не пробуравили тебя ножом насквозь...

Это только начало, говорит Пиня. Дальше, по его словам, гораздо интереснее. Он, говорит, и Броды описал, и Львов, и Краков. И все в рифму. Пиня по этой части мастак! У него все складывается в рифмы».

АН-СКИЙ С. (псевдоним; настоящее имя Шломо (Семен Акимович) Раппопорт; 1863, Чашники, Витебская губерния, – 1920, Варшава), писатель, фольклорист и общественный деятель.

Во время Первой мировой войны Ан-ский работал по организации комитетов помощи еврейским беженцам.

В 1915 г. из Киева Ан-ский в составе санитарных отрядов отправился в местечко Радзивилов Кременецкого уезда Волынской губернии, где бывал во время экспедиции 1912– 1913 гг. Благополучное еврейское местечко, насчитывавшее до войны более 3000 членов общины, ряд учебных заведений и несколько синагог, предстало перед этнографом в руинах. 16 января он записал в дневнике: «Радзивилов. Большое пограничное местечко. С первого взгляда оно кажется оживленным. Однако за этой внешностью скрывается полное разорение. Помимо того, что с уничтожением таможни местечко, жившее границей, лишилось главного источника существования, оно еще было разгромлено».

Собрание сочинений Ан-ского на идиш в 15 томах вышло в свет посмертно (1920–25). Оно включает стихи, пьесы, повести, мемуары, фольклорные записи и три тома, посвященных бедствиям, которые принесла Первая мировая война еврейским общинам Галиции, Буковины и Польши.

(По материалам Ин-та).

СПРАВКА.

Тисячі моряків, які брали участь у бойових діях у Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра Сенявіна, в 1810 році через Радивилів («Радзивилов») поверталися в Росію. Росія і дві сотні років тому влазила в чужі конфлікти й війни. Росіяни, зокрема, намагалися запобігти захопленню Наполеоном І Греції і зберегти Іонічні острови як головну базу російського флоту. Затим воювали і з турками, недавніми союзниками. І врешті-решт змушені були поступитися багатьма завоюваннями, а ескадра в основному була розформована, кораблі за домовленостями довелося передати французам, і російські моряки в піших колонах вирушили додому.

Одним із таких загонів керував Іван Савич Сульменєв (1771 – 1851), командир бригу «Фенікс», а також захопленого турецького корабля. 23 березня 1809 року він був призначений командиром 4-ї колони морських сил і відправлений суходолом з Трієста через Угорщину і Галичину в Росію. Подорож довжиною більш як у 2800 верст, котра тривала майже пів року, докладно описав Володимир БРОНЕВСЬКИЙ (1784 – 1835), лейтенант у колоні Сульменєва.

Свої нотатки під назвою «Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году» (в 2-х частинах) він випустив у 1828 році в Москві. У другій частині цього видання мені пощастило натрапити на кілька сторінок про Радивилів (тоді «Радзивилов», тут подано цю назву як Радзивилів). Пропоную нотатки в перекладі, з дотриманням особливостей мови.

Отже, йдеться про 1810 рік:

«Радзивилів, 10 червня.

Радзивилів, місто, яке не має повіту, не заслуговувало б цього титлу, якби не стояло на кордоні і не пожвавлене було перебуванням головної митниці. Жидівське населення його промишляє одним ремеслом – контрабандою, якій вельми багато сприяє близькість вільного міста Броди.

Дві чи три сотні донців, пильних, обережних, і декілька митних чинів, наскільки б вони, втім, не були з добрими намірами, ніяк не можуть зупинити зловживання, що значно зменшують тяжкість казенної скрині, адже жиди спритніші за козаків і хитріші за митників. Вигоди, що надає цей заборонений торг, надто великі, щоб хто, бувши на місці їх, не скористався такими.

Прикордонна варта проходить через ліс і болота, де козакам незручно переслідувати промисловців уночі, відстань же до австрійського кордону не більше двох верст, отже, якби козакам вдалося перехопити на одній стежці кипу з товарами, то в двадцяти інших місцях упустять декілька возів. Жид, якого спіймали, ні під яким видом не відкриє своїх співнавмисників, а оскільки з австрійської сторони нема ніякої варти, то очевидно, що контрабандисти знаходять там покровительство, і весь бариш обертається в сторону жителів Бродів. Словом, тут усе, що рухається, пахне контрабандою. Коли йдеться придбати за декілька годин сотню червінців, ні одна спина жидівська не побоїться козачого батога.

Не подумайте, любий друже, що у багатому Радзивилові можна знайти всі зручності в житті; за винятком заборонених товарів, все інше за зовнішністю являє собою бідність, злидні і істинно єврейську нечистоту. Жиди, здається, будують тут свої дерев’яні будиночки тільки для тимчасового перебування; поки вони в місті, то живуть як на биваках і більшу частину свого життя проводять у руках капітан-справника і по тюрмах. Найбільш прибутковий торг, і при тому, на подив мій, проводячись явно, полягає в проміні срібної і мідної нашої монети на асигнації, зрозуміло, більшою частиною фальшиві, зроблені в Бродах з такою точністю і мистецтвом, що треба бути досвідченим губернським казначеєм, щоб уміти розрізнити згадані від справжніх.

Курс на монету змінюється майже щоденно за волею жидівського товариства, і при тому так, що при всякому проміні покупщик втрачає, наприклад: якби сторублеву асигнацію проміняти спочатку на червінці, потім на срібло і мідь, і повторити промін назад, при кінці у вас не залишилося б ні однієї копійки в руках. Всього більше тутешні міняйли жадібничають отримати п’ятаки старого штемпеля, і коли за гріш дають срібну копійку, то за п’ятак дають тільки дві – намір очевидний. Ось чому Броди завалені російською мідною монетою.

Утім, кордон наш настільки обширний і розтягнутий на таку відстань, що встерегти її від провозу контрабанди майже неможливо. Якщо розташувати на ній кілька дивізій, то й тоді знайшлися б вдатні промисловці, котрі на замовлення взялися б протягнути що кому завгодно. Австрійський уряд, оголосивши Броди вільним містом, оживив сим торгівлю Галичини, таємне провезення обернув на свою користь, а що всього важливіше, усунув від себе ймовірне невдоволення з нашим прикордонним начальством.

З одного боку, в Броди привозять всякого роду товари без найменшої перешкоди, але провіз їх далі у внутрішні австрійські володіння підлягає митному тарифу. Стягування мит стає тим зручнішим тому, що для наших контрабандистів вигідніше доставляти заборонені товари в Броди, де їх приймають з розкритими обіймами, ніж перевозити в інші імперські міста, де їх без далеких манівців зразу ж поважать.

З нашого боку таємне провезення товарів в Австрію і назад обертається явним збитком державних доходів, нітрохи не поліпшує добробут прикордонних жителів, і сам Радзивилів як був, так і буде бідним містечком (…)

Звернемося до наступних записів, назву села занотовано як «Крупцы»:

«Крупці, 15 червня.

7 червня колона, до якої я належав, не зупинилася в місті, а пройшла далі чотири версти і розташувалася в селі Крупцах. Перші дні перебування в своєму кордоні я провів у Радзивилові з товаришами, які прийшли туди раніше за нас, доволі весело, до того ж митний директор почастував нас, як мовиться, не шкодуючи нічого. Учора, попрощавшись із товаришами з Чорноморського флоту, які отримали повеління рухатися в Миколаїв, відправився пішки на свою квартиру.

Визначена мені хатинка вросла в землю, стоїть схилившись і являє собою напівзогнилу халабуду з розкиданим під час пожежі дахом. Одні двері, в які необхідно входити зігнувшись, служать замість вікна, осколок зеленого скла, вмазаний у стіну, настільки слабо освітлює халупу, що і вдень треба все шукати навпомацки. Одна лавка становила собою всі меблі, два чи три горщики і стільки ж розколотих і скріплених дерев’яних тарілок – інше начиння. Бідна господиня декілька днів уже не їла хліба, я охоче почастував її своїм, і взамін міг отримати від неї в’язанки соломи. Розтягнувшись на голій лавці, я міг однією ногою діставати до розваленої печі, а рукою знімати павутиння в другому, протилежному кутку. Наскільки кепською не була моя наскрізна хата, однак же від втоми я спокійно проспав у ній до ранку.

8 червня. Сільський староста запропонував мені вибрати квартиру, яка мені сподобається. Я знайшов у жида порожню комірчину – і без заперечень у ній помістився. Відразу проворний мій вістовий вимив підлогу і стіни, заклеїв розбите скло папером, влаштував із двох дощок похідну постіль, і комірчина моя постала затишною, чистою кімнаткою.

Оскільки ми не раніше повинні виступити, як прийде в Радзивилів остання в ар’єргарді колона, то мені досить було приємно мати таке приміщення, в якому міг би пристойно прийняти своїх товаришів, з якими давно не бачився і Бог знає коли знову побачусь. Проливний дощ три дні підряд примусив мене відмовитися від прогулянки і сидіти, підкуливши ноги, у своїй келії.

Відправлення наше відстрочене на невідомий час, і ця новина подвоїла мою нудьгу (…)

11 червня. Після дощів настали нестерпні спеки, які, однак, не завадили мені почати звичайні свої прогулянки. Щодня піщаною дорогою ходив я в місто, бродив у сосновому лісі або в околицях озера. Поселення наше належить генералові Ігельстрому, тому самому, який начальствував над нашими військами в 1794 році, під час тодішнього збурення у Варшаві. Містечко це разом з багатьма іншими пожалуване генералові імператрицею Катериною ІІ, яка щедро нагороджувала за сумлінну службу. Бідні халупи, більшою частиною без дворів, розкриті і напіврозвалені, розтягнулись майже на три версти, чотирикутна площа заросла травою, а кам’яна будівля, в якій раніше жили жиди, залишена і розламана (…)

(12 червня автор побував у Почаєві, про що й розповів у записах).

13 червня. Від часу не легше: ми з’їли весь запас у радзивилівській коморі (в оригіналі – «в радзивиловском магазейне»), тутешні селяни давно не знають, що таке хліб, волинський цивільний губернатор на вимогу нашого начальника не погодився відпустити з казначейства необхідну суму для продовольства команди і за відсутністю повеління від свого начальства не наважився навіть прийняти під заставу золото, яке міністр фінансів заборонив тратити. Бог знає, що з нами буде.

Все це сталося, кажуть, через те, що митне прикордонне начальство не повідомлене було про наше прибуття, а між тим граф Шувалов спеціально посланий був у Відень для якнайшвидшого нашого відправлення з Трієста, ми ж готувалися до виступу більше шести місяців.

Командуючий першої колони несподіваною зустріччю був приємно здивований: митний чиновник, засумнівавшись, що ми були росіяни, хотів затримати колону доти, доки не отримає повеління від свого начальства, простодушно запевняв, що він боїться пропустити контрабанду і що командир у нього щодо цього дуже суворий. Караульний козачий офіцер не послухав його милих заперечень, прийняв відповідальність на себе і, піднявши шлагбаум, закінчив суперечку.

15 червня. Наш капітан, подібно до цезаря, прийшов, побачив, переміг, і завтра одружується на племінниці митного директора. Дай Боже йому щастя, людина він добра, пора остепенитися. У неділю після обідні я за звичаєм поздоровив його зі святом, а він поважно додав: привітай і з нареченою. Такої кмітливості, їй-право, від нього не чекав, але за обідом легко погодився, що така скромна, добра, благородна фізіономія хоч кого підніме на ноги. Наречена, як радість, частувала нас привітно.

Нарешті ув’язнення наше тут закінчується: корпусний командир генерал Дохтуров змилостивився над бідними морехідцями, надіслав командуючому декілька тисяч, і завтра виступає перше відділення. Кожна колона розділена тепер на два загони, ми всі підемо тією ж дорогою, партія від партії на два дні (…) Я поступив у третє відділення (…)

Луцьк, 22 червня.

20 червня, Лемча. …На половині першого переходу в 35 верст у селі Козин команді приготовлений був обід, але ті з людей, яким дісталися бідні господарі, повинні були задовольнятися шматком якоїсь суміші з гречки, м’якуша і невеликої частини борошна. Уникаючи спеки, ми з братом Д. виїхали незадовго до заходу сонця. Від Крупців їхали путівцем, спочатку пісками між болотом і густим лісом, потім прекрасними полями, які обіцяють багате жниво. Що крок вперед, то ставало краще, на кожних двох чи трьох верстах траплялися великі людні поселення (…) Сонце сіло, і ми в’їхали в дубовий гай. Яка чарівність! Повітря наповнене запахом конвалій, соловей, прекрасний співак ночі, зустрів нас своїми трелями. Ми вийшли з коляски і пішли пішки…»

З Козина автор книги “Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году” вирушив на Демидівку, Луцьк.

А тепер час повернутися до тлумачення окремих записів Володимира Броневського.

Радивилівське одруження командира, про яке йдеться в записах, – це шлюб капітана 2 рангу Івана Сульменєва з племінницею начальника Радивилівської митниці Наталією Літке. Приблизно в той же час узяв шлюб і радивилівський поштмейстер Карл Гірс – його дружиною стала Анна Літке, я колись уже писав про їхнього сина Миколу Гірса, уродженця Радивилова, згодом міністра закордонних справ Росії. Наталя і Анна були сестрами. Їхній малолітній брат Федір, залишившись без батьків, деякий час виховувався у домі свого дядька Ф. Енгеля, жив у Радивилові, але після одруження сестри Наталії опинився під опікою її сім’ї. Будучи аристократом за походженням, він, незважаючи на відсутність системної освіти, дуже швидко здобув прихильність багатьох впливових людей. Слід зазначити, що дід Федора був запрошений у Росію за царствування Анни Іоанівни на ректорські посади в гімназії; батько, Петро Іванович, статський радник, був інспектором митниць.

У 1817 – 1819 році Федір Літке (1797 – 1882) здійснив навколосвітнє плавання під командуванням В. Головніна. У 1821 – 1824 рр. вивчав Кольський півострів, Арктику. У 1826 – 1829 рр. здійснив нове навколосвітнє плавання на шлюпі «Сенявін», під час якого вдалося зібрати обширні колекції, відкрити багато нових островів (нині Мікронезія поблизу Автралії), складено атлас морських карт. Наприкінці життя очолював Російську Академію наук. А починалася життєва дорога Федора, як уже сказано, в Радивилові.

Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.

На малюнку: Федір Літке, чиє отроцтво пройшло в Радивилові.

Победа Януковича способствует превращению Украины в прибежище для нелегальных эмигрантов из Африки и Азии. Отстойники с тысячами чернокожих и раскосых обитателей, превратятся в очаги социальных взрывов и межнациональных конфликтов.

Как известно в этом году в силу вступило соглашение о реадмиссии с Европейским союзом. Все нелегальные эмигранты, задержанные в Евросоюзе, будут возвращены в Украину, если будет доказано, что они попали в еврозону именно с нашей территории. Ситуация обостряется тем, что Украина не имеет аналогичного соглашения с Россией. Ведь не секрет – к нам нелегалы попадают через Российскую Федерацию. Точнее, формально соглашение было подписано с РФ еще в 2008 году, однако российская Госдума его так и не ратифицировала, что означает, что фактически соглашения с РФ все-таки нет - согласно международному праву такие соглашения вступают в силу только после ратификации парламентом.  Мы обязаны забирать к себе нелегалов из Европы, а вот вернуть их обратно в Россию мы не можем. 

Решить проблему можноследующим образом:

Создать настоящую полноценную границу с Российской Федерацией Настоящая граница – это граница с контрольно-следовой полосой, колючей проволокой, овчарками и прочей прелестью строгого режима. Сегодня государственная граница Украины – это граница в одну сторону – от стран Евросоюза и ближайших претендентов на вступление в него мы отгорожены еще советской колючей проволокой и всевозможными пограничными зонами, заслонами и запорами. А вот с другой стороны, откуда как раз и идет вал наркотиков и нелегалов, Украина держит свои ворота широко открытыми. Теперь же, когда выборы выиграл Янукович, очень трудно представить как Президент, пришедший к власти за счет русскоязычного электората Юго-Востока, начнет натягивать заграждения из колючей проволоки по периметру украино-российских рубежей. Такой вариант практически исключен. По крайней мере, в ближайшие пару лет.

Полный текст статьи

Хочу в этот день поздравить всех кто служил в пограничных войсках и всех кто сейчас защищает наши границы.

 Бывших погранцов не бывает.

 С Днём Пограничника!

Многие знают по фильмам, что в армии солдаты должны уметь  одеваться за 45 секунд. Но не многие знают, что в армии солдаты еще и раздеваются  по времени.

Учебка. Время после вечерней поверки . Сержант  командует застава отбой! И все срываясь с места бегут к своим койкам и снимают ХБ и складывают на табуретки. Сержант    с не довольным видом командует Застава 45 секунд подъем!  Все начинается в обратном порядке. Правда кто то пытается одеть сапог другого, кому то достается чужая кепка. Все работают на результат. Но сержант недоволен. Отбились за 1 минуту 15 секунд, а поднялись за 2 минуты.  После десятого подъема сержант открывает секрет – складывать одежду необязательно! После двух часов отбой – подъем сержант устал.

 Устал смеяться  со всей массовкой     которая пришла посмотреть на реалити шоу под названием Отбой. А посмотреть было на что. Несколько десятков парней, как по мановению волшебной палочки начинали показывать стриптиз. Но не в классическом его проявлении а в армейской версии. Это больше походило на пляски шаманов у костра просящих дождь. Как будто всем парням стала ненавистна их форма и они избавлялись от нее как от клубка ядовитых змей, готовых укусить в любую секунду. Солдаты срывали с себя бушлаты, одновременно снимая сапоги и расстегивая штаны. Шапки слетали вместе с портянками.

В итоге мы отбились за 22 секунды, а поднялись за 41 секунду. После двух часового издевательства меня мучил один  вопрос . Подъем по времени это понятно , но отбой по времени для чего нужен ?. Похоже не одного меня мучил этот вопрос. Но на все наши вопросы я нашел ответ в армейских поговорках.

В армии круглое носят, а квадратное катают .

Вопрос ковсем ! Чего категорически нельзя желать на границе?

Погранцов прошу чуток подождать

Случилось это ночью! Я был дежурным по заставе. Выпустив  наряды на службу , мы с дежурным радистом  заскучали . До выпуска следующих нарядов еще четыре часа . И вот один из старших пограннарядов предложил укреплять обороноспособность бойцов вовремя сна. (

Мне сразу вспомнились розыгрыши в моем бывшем подразделении. Когда Макар подкрался к койке Яцика  ( он мирно спал на втором ярусе, а его рука торчала на проход) и торжественно заявил . Сейчас мы рассмотрим законы физики в действии . Макар взял ботинок и надел его на руку Яцику. После этого он взял перышко и пощекотал у Яцика подносом. Яцик попытался почесать нос свисающей рукой, но под тяжестью ботинка рука вернулась в горизонтальное положение – так и не выполнив своей миссии. Видите – они действуют  . Все громче комментировал Макар видя как зрительный зал пополняется все новыми зрителями .

А теперь я вам покажу смертельный номер – пограничник превращается. Здесь он сделал многозначительную паузу и набросил на руку Яцика одеяло. Пограничник превращается в  ….. официанта. Кубрик взорвался от хохота . Яцик проснулся от бурных оваций   и с матами выбросил ботинок в убегающего Макара.

Толпа требовала продолжения банкета. Внимание к себе привлек  биджо   – грузин мирно храпел, а из под одеяла торчала пара ног в спортивных штанах(вшиварях- на местном диалекте).

Над грузином колдовали все. Идеи сыпались, как из рога изобилия. В начале повторили официанта, потом сняли с руки часы и одели их на правую ногу, что бы бегал по времени хорошо. Потом одели на ноги ботинки , типа ночью вздр..ка  была. Потом одели на голову ковбойку, а в зубы сунули сигарету  – боец на привале. Когда все насмеялись от души и разошлись по койкам у грузина слез ботинок и Макар с силой забил его на ногу. Грузин проснулся и обложил всех нас матами на грузино - русском суржике. Снял ботинки и лег спать. Но самое интересное было утром. Грузин бегал по казарме и кричал кто спиз..ил мои часы. Вся казарма каталась пополу. Лохматый, небритый  в одних коротких штанах , босой и с браслетом на правой ноге. Ну прямо папуас.  )

Мы пошли в оружейку взяли каску, противогаз и пошли в кубрик. Подходили к пацанам  и со словами:  переверни подушку, давай быстрее переворачивай подушку, а то комендант  на проверку идет. В девяносто процентов случаев бойцы не открывая глаз переворачивали подушку  и продолжали спать . Потом очередь дошла до «гражданского» Сявы. Сява быстро перевернул подушку, но мы попросили его сделать это снова. Перевернув подушку второй раз Сява надеялся поспать- щас. Мы подсунули Сяве каску и говоря, что сечас будут стрелять   нужно срочно одеть каску – это приказ . Сява был хороший солдат и приказы  выполнял даже во сне. Радист  говорит, а давайте поиграем в слоников. А то утром Сява проснется  в каске и без противогаза – непорядок . Наверное слишком много было приказов за ночь – одевая противогаз Сява проснулся. Про погоню с противогазом в руке и каской на голове я опущу. Вот такие развлечения в войсках.

Дело было на юге нашей бывшей безкрайней родины. Мой друг заметил  в районе дувала змею. Что она там делала я незнаю, но попала к нам на ужин. Так как мы люди не восточные, а всего лишь славяне, как готовить змею мы не знали. Мы решили пойти логическим путем :

1.       Для начала змею нужно убить.

Такая легкая задача осложнялась тем, что никто не знал с чего начать. По телеку показывали как ловить змею, а как убить нет.

Зажав змею рогатиной, как заправские змееловы, мы столкнулись с маленькой проблемой. Никто не хотел брать змею руками. Тогда Серега предложил утопить ее в фонтане(если его можно так назвать - это был дембель аккорд Сявы). Кое как мы дотащили змею до бассейна-фонтана( один метр в диаметре  ) и наша змея начала принимать водные процедуры.

К нашему удивлению змея даже и не думала тонуть. Она плавала по кругу и получала массу удовольствия . Мы пытались палками заставить змею понырять , но она нас игнорировала . Теперь она себя чувствовала хозяйкой положения. Серега начал сеанс внушения , : ты плавать не умеешь, ты устала, … . К нашему сожалению змея русского языка не знала и к внушению была равнодушна. Ножа у нас не было, а идти на заставу нельзя, операция гюрза секретна. А давай ее  пристрелим , предложил я. Но сразу отказался от этой идее. Патронов было валом, но выстрел поднял бы всю заставу в ружье. Оставалось ждать . На наше счастье мимо проходил сонный Михалыч. Он буркнув себе поднос Вот  придурки она же водоплавающая.

Мы вытащили змею из бассейна и забили ее камнями . Представляя себя первобытными  людьми забивающими мамонта. Змею сложили в пакет и забрали с собой на службу. Уговорили старшего по наряду – он помог нам разделать змею. Шкуру он себе забран на дембель, а мясо отдал нам для готовки. Мы забурились в чаврики и развели огонь.( Чаврики – это мелкие деревья вместе с кустарником)(забурились – раствориться в чавриках). Представляя себя монахами Шаолиня   мы жарили на палке змею. Она была похожа на велосипедную покрышку, но мы были в предвкушении экзотического блюда, которое ели герои фильмов про Шаолинь и получали магическую силу змеи. Пока я ходил за хворостом у Сереги перегорела палка и змея упала в костер. Мы ее вытащили, но наверное немного опоздали – почти все мясо сгорело. Но мы все равно попробовали остатки змеи, правда мясо было жесткое и неопределенного вкуса. Хотя нет вкус был, это был вкус соли. Серега обильно натер змею солью и положил для просолки. Таким образом он пытался убить остатки яда.

Но мы были счастливы и горды собой . Мы сами поймали, убили и зажарили змею. И таким образом приобщились к древнему народу воинов, которыми мы планировали стать. Нам было тогда всего 18 лет.