Коротко: Музика - Олена Вінник-Ліщинська (Порт-Сент-Люсі, Флорида), слова - Олена Вінник-Ліщинська і трохи мої.

Дніпропетровська обласна громадська організація «ЯСКРАВА КРАЇНА» за сприяння Трускавецької міської ради, санаторію «Карпати» та за підтримки Міністерства освіти і науки України успішно провели 

 ІІ-ий Міжнародний фестиваль дитячої та юнацької творчості 

«ЯСКРАВА КРАЇНА» В ТРУСКАВЦІ - 2011».

У фестивалі взяли участь майже 600 учасників. В основному були представлені колективи та солісти півдня та сходу України. Майже всі учасники фестивалю вперше приїхали в Трускавець. 

Діти провели тут Різдвяні свята, відвідали історичні та пам’ятні місця Дрогобиччини.

П’ятий за рахунком фестиваль приніс масу позитивних вражень та емоцій учасникам та гостям свята.  Учасники фестивалю не тільки беруть участь у конкурсах, але й знайомляться із краєм, в якому перебувають. На практиці  одесити вивчають Трускавець, а молоді трускавчани чи мешканці Івано-Франківська освоюють береги Криму та Одеси.

Фестиваль не тільки відкриває таланти, дає їм путівку в майбутнє, але й єднає Україну через серця молодшого покоління. Діти безпосередньо вбирають атмосферу кожного кутка України та зберігають його впродовж свого життя. Через те дуже приємно, що фестиваль вдався!

Наступна зустріч обдарованих дітей у Криму на творчо-оздоровчій базі «Яскрава країна, що в районі Великої Ялти.

 « Ми плануємо і надалі збирати друзів і дарувати дітям свято.Яскраві емоції, незабутні враження чекають учасників майбутніх фестивалів в Криму, Одесі, Празі… Ми гарно розпочали п’ятий рік своєї праці у Трускавці. Маємо надію успішно продовжити його в різних куточках України. Запрошуємо!» -

завершила розповідь директор фестивалю Обласова Ольга Ігорівна.

 Полковник Іван Ніс здав Батурин ставку гетьмана Мазепи царським військам. І опинився за життя у пеклі...


Вони приходять щоночі.

Вдень він не сидить на місці, а все блукає довкола своєї садиби. Він сивий і немічний, важко спирається на палицю , говорить сам з собою, хмурить брови, посміюється недобре у довгі вуса. Слабкі від старості ноги несуть його невідомо куди.

Але йому не сховатися.

Слуги ходять за паном слідом, бояться, що впаде старий і шию зломить. Пані Анастасія молить Христом - Богом , щоб не зводили з чоловіка очей, тому що зовсім він з глузду з'їхав.

Заїжджав до садиби пан Протасьєв, царський стольник, резидент государів в Украйні, а простіше кажучи "око государеве" . Роздивився похапцем , нічого цікавого не знайшов. Тиха Голубівка , пожалувана Івану Носу зрадником Мазепою, по весні потопає у буйній зелені і вишневих квітах, час тут ніби застиг . Маєток - швидше хутір, облаштований на старосвітський лад. Старшини в Украйні нині змагаються в розкоші, все заводять на новий лад, а тутешній господар вірний дідівським звичаям. Повернувшись до ставки гетьмана Скоропадського, відписав стольник до Петербурга : «Прилуцький полковник Іван Ніс зовсім вижив з розуму, дряхл і дурний зело». І тут же порадив призначити Носа на посаду генерального судді. Тільки кривився, коли згадував, як хазяїн Голубівкі за вечерею ніби оживши, щедро наливав гостю вино прямо в супницю та нашіптував, озираючись :

- Мийте, мийте руки, пане царський слуго. Кров, вона відмивається важко.

Царський стольник запивав гидливість свою горілкою з перцем.

Та не денні гості дозоляють пану Івану, а нічні . І ось вони знову розсідаються за столом.

Батуринський полковник Чечель насилу прилаштовує на лаві своє переламане на колесі тіло: жовті кістки стирчать з почорнілих ран , лице подзьобане воронням , рот розтягнуто у беззвучному крику, і зуби вишкірені . Налягає Чечель на солоні гриби, дуже полюбляв їх небіжчик . Поруч Кенігсек, артилерист - саксонець , притискає до себе правою рукою сиву голову з виколотими очима, а лівою підносить до мертвих вуст чарку. За життя німець завжди носив акуратну перуку , і від того Іван не відразу і пізнав його в цьому обрубку - а потім примітив знайому бородавку на лівій щоці. Ще далі на лавці батуринський міщанин Зінько . Перед смертю паля вийшла у Зінька, що вже й кричати не міг, а тільки харчав, горлом, і тепер гість давиться свіжим хлібом. Розтерзана дівчина сідає поруч, хазяїн тільки поглядає на неї краєм ока, сполотнілий від жаху. Знайоме обличчя - Іван Ніс знав у Батурині багатьох - кучеряве світле волосся і замість грудей дві криваві рани. Чи можна заглушити цей біль узваром з журавлини? А ще дітки присіли за стіл, тримаються міцно за руки, сорочки могильної земелькою присипані, за маковими пирогами прийшли.

Кенігсек пропонує панові Івану чарку - і Ніс до хрускоту впивається пальцями у край столу. Щоб не простягнути руку , не взяти. За вікном літо, а тут холодно, як у листопадовій могилі. У дверях товпляться ще загиблі, лізуть невпокоєні, без відспівування поховані .

Говорить завжди тільки повішеник з синім розпухлим лицем, сотник прилуцький Остап Соломаха . Цей ні крихти в рот не бере, верне носа . Це його пан Іван послав до князя Меньшикова, щоб показав таємний хід у місто .

- Князь, - сипить Соломаха напізогнилим ротом , - відповів мені : "Спасіба, хахльонок " . Ви говорили, пане полковнику , що государеві люди не чіпатимуть міщан. Що князь пообіцяв і листа написав своєю рукою!

Пан Іван хоче крикнути, що пізно було, вже прибув царський наказ нікого не щадити . Говорив він ще першого дня облоги - пропаща справа йти проти царя, воювати з одновірцями і союзниками . А батуринці взяли його в ланцюги , зрадником оголосили, на смерть засудили !

- Одразу треба було відчиняти браму, Чечель, одразу. І тобі я, чортів німцю , говорив , - нарікає Ніс вже на Кенігсека, - а ти? « Гетьману Мазепі прісягаль ... » Розгнівали государя. Не сором мене , Остапе - упокійничку, вони самі винні. Що мені було, кари від них чекати? " Ми всі тут загинемо, а москалів до міста не пустимо ... » Сказано - зроблено.

З кожним словом холод сковує пана Івана все сильніше, тисне - не рушити, не дихнути . Ніби це на нього навалюється з усіх боків важка, промерзла земля крижана. Він вмерзає в лід, як заснула риба взимку, кров зупиняється в жилах .

- А гетьман? - хрипить полковник з останніх сил Остапу Соломасі. - Гетьман теж зрадив, всіх зрадив, царю присягався, а скількох перше на смерть згідно царської волі відправив!

- Яко Юда, - шепоче Соломаха, - яко Юда я повісився. Пан полковнику , ось і вам мотузочка, ось вона, беріть. А гетьмана ви побачите там - зустрінетеся.

На обвугленій груші повісився Остап, це полковник пам'ятає ясно. Вдень не може він добути ні ножа, ні мотузки, ні пістоля, дружина його про те подбала. Слуги стежать за старим господарем старанно і вдень і вноді.

Але ніхто не бачить нічних гостей, крім пана Івана. І не докричатися панні Анастасії до чоловіка, не чує він запевнень, що живий негідник Соломаха і призначений війтом у Прилуках.

А гості приходять щоночі. Не дають спати. Чекають .

Нас двоє, ми творимо світ.

Світ яскравий, неповторний. Світ , в якому кожен звук має свій колір, слова  відразу перетворюються на образи, які кружляють навколо, злітають над нами,  і ми самі стаємо легкими, кольоровими, мінливими, яскравими.... Ми підносимось угору на незбагненну донині височінь, занурюємось один в  одного, всотуємо: ти - мене, я - тебе, зливаємося в єдиний, потужний океан. Світло, колір, звук - все відчувається на дотик, смак і запах. І вони такі несхожі на ті, що ми знали колись. Ми творимо світ і ніхто не може бути втаємниченим в процес творення. Лише ми двоє. Ніч... Зорі...Шепіт... Океан... 24.05.2009 Copyright 2009 ©Степанська Марина (SMG) Всі права захищені

В Турові Ростиславу було нудно...

Киянин з діда-прадіда, він з тугою згадував рідний град і батьківське дворище. Там у Києві зосталось все — батьки, друзі, розваги. Часом він навіть стиха ремствував, що перебував у ближній дружині княжича Ізяслава — може десь інде було б менше чести, але більше радощів.

Тим більше — в цьому глухому закутку не передбачалося ні воєн, ні походів.

Ізяслав — старший син и спадкоємець Ярославів, - говорили старші і мудріші воїни, - слава і пошана нас не обмине.
Але поки що єдиною розвагою дружинникам було полювання та медовуха. Лад у місті був суворий, гулящих дівчат майже не було, старші за віком вояки ходили по черзі до двох вдовичок, котрі проживали у передмісті, а Ростислав тинявся околицями і мріяв казна про що.

Він сам не знав чого хотів — чи-то військової слави, чи-то візантійську принцесу у жони. Любов переповнювала його серце мов чашу, вихлюпуючись по вінця. Приятелі посміювались над сумовитим виглядом хлопця і радили йому сходити до вдовички. Ростислав кивав, погоджувався і знову тікав у ліс.

Лісове озеро з прохолодною водою юнак навідував у вільні літні вечори. Сідав біля води і мріяв. Або скидав одіж і стрибав у воду.

І якось, одного дня, поплававши у прохолодній воді, Ростислав побачив на березі дівчину. Вона сиділа біля купи його одягу і пильно роздивлялася озброєння.

- Гей, не чіпай нічого, - затурбувався юнак, - а то як вийду...

- І що? - хихикнула дівчина, - я вже злякалась

- Відвернись!

Дівчина піднялася і відійшла, чемно відвернувшись. Ростислав вдягнувся так швидко, наче його за кущами очікував ворог. Більш за все він боявся сполохати красуню — те, що дівчина дуже вродлива, він розгледіти встиг.

- Ти чия? - запитав юнак

- Боричів, - відповіла дівчина, - ми меди привозимо на торговище.

Ростислав це прізвище чув. Селище Боричів було далеко у лісі. Поганське селище — місцеві оповідали, що голова роду свого часу був дружинником самого князя Володимира, але відмовився іти за усіма до Почайни приймати хрест, і вирвався з Києва з боєм, забравши з собою корогву Гнівного Сонця. Борич був охоронцем стягу, який головний натхненник хрещення, отець Анастасій з Корсуня, хотів знищити, яко поганський знак.

Тепер рід Боричів проживав у пущі, зайнявши гарні бортні місця. Меди та віск старий Гатило, син Борича-прапороносця, продавав недорого, однак за умови що жодна діжечка меду, жоден восковий кругляш не потрапить до місцевого монастиря, прозваного Борисоглібським. Мніхи вже скаржилися на те княжичу Изяславу, але ледачкуватий онук Хрестителя не звертав на те уваги.

- Боги мої все знають, і все чують, - попереджав Гатило покупців, - іздурите — не бачити вам більше ні моїх медів, ні щастя у житті.

Опісля того, як туровському купчині, котрий надумав перевірити слова Гатила, зламало ногу діжкою за медом, більше перевіряти його слова ніхто не ризикував.

Все це блискавкою промайнуло в голові юнака, коли той роздивлявся доньку, а чи онуку бортника-поганина. Дівчина, на відміну від туровських красунь, анітрохи не соромилась і усміхалась Ростиславу приязно і весело.

- Я спершу подумала, що ти — риба, - хихикнула вона, - велика... Старі говорять, що у цьому озері змій живе. Стра-ашний. Голову піднесе — вище дерева. На лапи зведеться — пройти по ньому можна на той бік, мов по мосту.

- І де він там вміщається, - Ростислав подивився на озеро скоса, - тут неглибоко...

- А у нашому озері, біля селища, - продовжувала дівчина серйозно, - його пара живе. І раз на сто років вони виходять паруватися.

Тепер хихикнув Ростислав. Міська дівчина вже згоріла б з сорому, а ця поганська донька. Може це вона йому натякає?

Юнак витягнув руки, але дівчина вивернулась з його обіймів.

- Ач який швидкий! - сказала докірливо, - навіть як звати не спитав, а вже руки простягаєш. Іди геть!

- Як тебе звуть? - спитав юнак заскочено, але дівчина захихотіла і зникла у лісі.

***
Похід на Боричів оголосили через дві седмиці по тому. Отець Ніфонт, настоятель монастиря, таки умовив княжича навести лад у бортних землях, охрестити Боричів і брати з них десятину медами і воском.

- Швидко впораємося, - говорили молодші дружинники, - бортницьке селище — не ворожа фортеця. Давно пора провчити цих поган — тож ганьба, що біля монастирських земель гніздо язичницьке.

Старші дружинники не були такими самовпевненими — Боричі були вояками з прадавніх часів, і напевне не збирались здаватися без бою. Втім, княжич Ізяслав, котрому не дуже був цей похід до вподоби, покладав великі надії на єдиного Борича, котрий прийняв хрест і тепер служив у його молодшій дружині. То був молодий ще чоловік, похмурий і злий на весь світ — оповідали, що в лісі зосталися його жона і син, котрі зреклися новохрещеного. Ізяслав, котрий не любив проливати кров, хоча б і язичницьку був певен, що Косняч — так бо звали молодого Борича — умовить батька і діда здатись і відчинити браму.

Ростислав ще не приймав участи у битвах, а ця здавалась йому неправою. Дівчина, з якою він познайомився біля озера, ввижалась йому щоночі. Якщо її скривдять... Він поділився сумнівами зі своїм сповідником — отцем Варсонофієм. Сей мніх, в минулому розкаяний розбійник, нині вважався в монастирі трохи не святим.

- Дурень єси, - прогудів мніх, - охрестиш свою язичницю і одружишся з нею за законом.

- А як вона не схоче? - розгубився Ростислав.

- Дівки завжди хочуть заміж, - усміх на лиці ченця нині був зовсім не монашим, - а врятувати її душу і сам Бог велів.

Та Боричі браму не відчинили.

У високий тин з дубових паль у два людських зрости довелося бити тараном. Зверху летіли стріли і лилася кипляча смола. Боричі боронилися люто — Ростислав подумав з жахом, що кияни, напевне, свого часу теж не мирно йшли до берега Почайни.

Потім дружинники прорвалися у вибиту браму — і почалася різанина.

Селище горіло — хтось із мстивих княжих вояків ткнув смолоскип під стріху. Вітер розбурхував полум'я.

Ростислав вибіг на берег озера. Він бачив мертвих жінок, бачив і дещо гірше. Бачив дівчину, що кинулася у палаючу хату, вирвавшись з рук чудина — Ізяславового тілоохоронця. Він все сподівався на диво. І раптом — побачив її.

- Стій! - крикнув юнак, - стій, не бійся!

- Щоб вас змій пожер, - не зойкнула, але сказала дівчина рівним змученим голосом, і зробила крок з високого урвиська. Вперед і вниз.

Коли Ростислав добіг до кручі, там уже нікого не було.

Селище догоряло. Ростислав поволі йшов повз капище, де отець Варсонофій по розбійницькому ухаючи, рубав сокирою ідолів. Поруч сидів очманілий Косняч. На його колінах лежала молода жінка в сорочці, залитій кров'ю. Поруч скулився маленький хлопчик, чи-то непритомний, чи то теж мертвий.

“Як тебе звали, - стукало у скронях Ростиславових, - як?”

Він хижак, тварина, невикритий спільник смерті, вічний супутник ночі, він тут щоб в останні хвилини свого життя безневинні душі відчули справжній, неспинній, первісний страх, щоб крик відчаю було чутно навіть перед воротами раю; щоб в останній подихах пронісся, руйнуючою все на своєму шляху, хвилею пристрасті та насолоди; щоб подарувавши йому життя, лишилися свого.

Заморожуючі пориви вітру, не здатні ще сильніше охолодити його кров. Його руки, його тіло, його погляд витесані із тисячолітньої криги, криги безжалісності, безмовності, самотності, вбивств. Він прийшов, він на полюванні, йому потрібно вижити, йому потрібне життя. Саме тут, на висоті,  він може спостерігати, за ними, за носіями свого, точніше вже його життя; такими крихкими в незахищених домівках. Йому треба вибрати її.. свою сьогоднішню жертву, когось самотнього, сповненого відчаю і страждання, того хто не буде занадто противитися його волі. Спокійно обводить поглядом тисячі невинних душ, ось це сіре обличчя, Так, воно підходить... О як він ненавидить всіх, що готовий розірвати кожного на шляху...

Вона спить спокійно, хворобливо випившись худощавими пальцями в край ковдри, подих нерівний, під заплющеними повіками продовжує рухатися її погляд, видно що сни її неспокійні, близькість смерті поникло вже і нічні марення.

„Так збуджуюче спостерігати за твоїм сном” пронеслося в її розумі, чужі слова. Точніше чужі думки...руки до болю зжалися... нігті впилися в долоні. ”Не лякайся мене, я не причиню тобі зла”, і мовчазний жах пронизав все тіло...”Коли ти спиш, то така прекрасна”, чому вона не може прокинутися, чому не може відкрити очей...”Покинута, самотня, така ж як і я”.. Якесь божевілля, недобре передчуття , зачаїла подих в очікуванні....”Тобі нічого робити на цьому світі”... о ні! холод...холод сковує тіло...це просто не можливо... навіть із заплющеними очима бачить ніч за вікном...і силует.. силует її смерті „Скоро все скінчиться...ми станемо одним єдиним”...як холодно...можливо краще щоб все скінчилося, як най швидше. „Ти подаруєш мені життя”...щось ворухнулося поруч...і біль, біль, біль пронизав її....

Раптом справді щось зашурхотіло поруч, крик так і застив всередині... кричати про допомогу хочеться!!!!!! Я хочу жити. Жити!!!!! Що це? Холод швидко почав танути, стало тепло, і моторошно, лише коли сплили секунди в свідомість, через страх почали пробиватися справжні думки, що вікна поруч немає, нема і самотнього ліжка хворої, це не мої пальці впивалися в ковдру, і якщо розплющити очі, то не буде нікого поруч, я не вона, я не вона!!!...це сон, це сон, це клятий сон знову!!!...

Розплющую очі...пустота, тепло, така „захищеність”...

Це тільки сон, все минулося...

Час заспокоїтися....

Не дає кричати крига заборон
Я блокую чати і беру в полон
Внутрішню дитину - часточку душі
Відбираю фарби - більше не пиши.

Кидаю за ґрати цього малюка
Він не може грати - зламана рука.

Фантазії живуть неначе діти - 

Я знаю тільки те, що світ божеволіє і я разом з ним.

 

Людина може тільки те, в що вірить.

 

Щастя – для одних ілюзія, а для інших мрія.

 

Якщо ти не знаєш, що робити, звернися за допомогою до свого серця.

Вона єдине вкаже тобі правильний шлях.

 

Головними компонентами дружби є: розуміння та вміння вислухати.

 

А що таке ЖИТТЯ?

Життя – це маленька частинка вічності, яка дорівнює одній секунді.

 

Любов приходить та уходить, а справжня дружба залишається на завжди!

 

З першого погляду любов не може виникнути, а – лише симпатія. Але через деякий час симпатія може перетворитися в любов.

 

Ніколи не закохуйтеся в юності! Так як в цей період любов триває секунди, але за секунду можна втрати справжнього друга.

 

Якщо ти образив людину – вибачся, але якщо вона тебе не розуміє і не хоче вислухати, то вона образила сама себе.

 

Якщо ти розчарувався в житті, не робити так щоб в ній розчаровувалися й оточуючі люди!

 

Не насміхайтеся з людини, в якої інші погляди на світ!

 

Ніколи не будь впевненим, що буде в майбутньому, але ніколи не забувай, що було в минулому!

 

Справжня любов приходить до кожного, тільки не кожний її помічає.

 

Мрії – це добре, вони допомагають прямувати до цілі, але не живіть мріями.

 

Кожна людина – особистість, але не кожна людина це розуміє.

 

Дружба – це також любов. Заради друга ти готовий на все, коли йому погано – ти відчуваєш цю біль, ти не можеш без нього жити – це ж є

одними з ознак любові.

 

Якщо ти назвав людину другом, то і стався до неї так же.

 

Правда потрібна, але не завжди вона може допомогти.

 

Якщо ти скажеш правду, людина може образитися, а коли сховаєш її – ти образиш не тільки її, а й себе.

 

Перед тим, як судити людину, поставте себе на її місце.

 

Якби життя було б без проблем, то жити б було не цікаво.

 

Життя – це неприємність, яку потрібно пройти з високо піднятою головою.

 

Правда і брехня не можуть існувати один без одного, так само, як світло і тінь.

 

Життя чудове, коли є заради чого жити.

 

Життя дорівнює миті, так насолоджуйтеся нею.

 

Не можливо зрозуміти твір, коли нічого не знаєш про його автора.

Але все таки можливо, якщо для тебе тема близька.

 

Лучше прятаться и быть трусом, чем открыться и бить униженным.

 

Якщо ти не поважаєш навколишніх людей, то про яку повагу, до себе, ти говориш?!

 

Всі люди рівні! Так чому до половини ставляться, як до «скотини»?

 

Життя – це дивина річ. Для одних воно триває вічність, а для інших секунди.