Ліс говорив з ним змалечку. Він бився гіллям о загорожу довкола старезного княжого дому, що стояв тут трохи не з Гедимінових часів, щебетав пташиними голосами і гудів вітром у димарі.
Богданко не боявся лісу — як жоден з Ружинських не боявся прадавньої пущі. Він утікав до нього попри усі заборони і жодного разу не блукав: непомильне почуття напряму щоразу виводило його до знайомих місць.
Почуття напряму, або щось іще.
Селяни з Ружичів, за винятком кількох родин, про які шепотілися, ніби ті “відьмували”, лісу побоювалися. Над хрещеною людиною ліс міг посміятися, міг годинами, а то і днями водити довкола однієї і тієї ж галявини. Ліс щедро вділяв хмизу и сухостою, але давно було помічено що з тими, хто насмілювався зрубати в пущі дерево, не порадившись з відьмаком, або відьмою, траплялися різні лихі пригоди. А потім чоловік і зовсім якогось дня не повертався з лісу.
Пані княгиня Раїна Ружинська лісу не любила, хоча він і належав до спадкових володінь її мужа. Похмура пуща лякала її — пані Раїна виросла у Луцьку і тільки шалене кохання до князя Михайла Ружинского привело її до цього дворища, з трьох боків оточеного деревами, наче вартовими.
А Богданкові у лісі було добре.
Біля озера, встеленого, наче килимом, зеленим лататтям Богданко зустрів Ясну Пані.
Дивна жінка була вродлива наче янгол і весела ніби дитина. Хлопчик грався з нею, намагаючись вловити тінь, що ковзала поміж стовбурів. Тінь не давалась, часто від неї залишався тільки відгомін сріблястого сміху. Але іноді Ясна Пані залишалась, брала хлопчину за руку ніжними прохолодними пальцями і провадила далі, в пущу, де палало вогнище і бриніли такі ж дзвінкі солодкі голоси.
Старий челядинець Супрун, про якого ходили чутки, що він “відьмує”, побачивши княжича опісля його лісових пригод, бурмотів собі під носа:
- Дивні люблять панича — так воно і має бути. Всі Ружиничі накладали з лісовим народом, ще до Литви.
Пані Раїна лише зводила до перенісся тонкі вигнуті брови. Порадитися їй було ні з ким — князь Ружинський перебував на татарському порубіжжі, а панотець Хведір з ружицької церкви радив лише побільше молитись і кропити лісові стежки святою водою.
А тому пані княгиня зітхнула з полегшенням, відпровадивши сина до Луцька, навчатись.
Луцьк, “місто, пісні достойне”, змусило молодого Ружинського забути про приваби лісу. Часом поміж латинськими вокабулами та розвагами у гурті спудеїв йому згадувались,наче уві сні, лісові тіні. Але дійсність вкривала пам'ять шаром забуття.
З колегіюму Богданко повернувся у рік батькової загибелі. Мати у вдовиному вбранні стала ще суворішою і неприступнішою, та все натякала синові, що непогано б йому поїхати навчатись до Кракова, а то й до самої Італії, аніж згодом гетьманувати порубіжниками, як князь Михайло. Юнак вагався — йому хотілося побачити чужі краї, однак приваблювало і повне небезпек життя на прикордонні. До того ж він знав, що з грошима у матері не густо — Ружинські, хоч і числили свій рід “від Гедиміна”, однак не були багатіями.
- Будуть гроші, - сказала мати заспокійливо, - я продаю сусідові частину пущі.
Це було несподіванкою — хоча Богданко давно забув про дитячі видіння, однак добре пам'ятав, що заповіт, котрий передавався від батька до сина, забороняв продавати ліс.
- Лєщинский приїхав сюди з Мазовії, - говорила матір стиха, - за кільканадцять років він зведе цю чортову пущу і зробить з неї поле, як то заведено у його вітчизні. І буде багачем — не те що ми, зі своїми забобонами. Наші селяни навіть не зайдуть до лісу з сокирою — він привезе мазурів, і все буде скінчено.
- Але ж це родове майно, - сказав Богданко, вперше говорячи з ненькою гнівно, - і я не дозволю.
- Сину, - мовила княгиня не менш твердо, - ти не будеш весь вік сидіти у родовому гнізді. Я — самотня удовиця. Чи ж не бачив ти сліди вогню на нашій брамі. Ми ледве відбились від розбійників — я сама стояла з пістолем на мурі, на чолі челяді. А опісля мені натякнули, що, коли я не продам Лєщинському той клапоть лісу, буде гірше. Шляхотка хоче стати великим паном, а поки що промишляє розбоєм і грабунком... Ні!
Богданко, котрий гнівно зірвався з місця, здивовано глипнув на матір.
- Нема доказів, - сказала княгиня, - не смій...
- Я викличу його на двобій, - мовив син, - для цього мені не потрібно буде доказів.
- Вони тебе вб'ють, - зойкнула матір, - Лєщинський ніколи не їздить сам, а тільки з пахолками. Лицарства у нього ні на гріш — до того ж ці панки вважають, що вони викупили собі місце у раю лише тому, що слухають казання латиною, а не слов'янщиною. Він не стане ризикувати — нині у світі править золото, а не меч.
- Без моєї згоди вам пущі не продати, - сказав син, щось міркуючи.
- Поки-м твоя опікунка — маю право, - так само незлагідно відповіла мати.
Молодий Ружинський і сам не знав, чого він так обстоював за лісом. Невже причиною тому були лише невиразні дитячі сни? У теперішньому, звісно, був гнів на заїжджого панка, котрий намагався застрашити княгиню Ружинську, уроджену Мистківську, насилаючи на її дворище грабіжників. Однак, на матір він гнівався теж.
Він їхав ступою стежиною, по якій колись бігав дитям. Назустріч поволі чимчикувала селянка з оберемком хмизу.
- Чолом, молодий князю, - промовила вона повагом.
Богданко її пізнав і притримав коня. То була Дивина — хрещеного імені баби давно ніхто не пам'ятав. Зате селяни шепотілися, що старій вже за сотню років, а вона і досі ганяє лісом, немов молодиця. І вигляд має аж ніяк не столітньої. За що бабу і кликали Дивиною, шанували як знахарку, і боялися мов сатани.
- Вітаю, Дивино, - мовив юнак чемно, - ти все не старієш.
Жінка захихотіла.
- Авжеж... Дякувати тим, що у пущі. Не забув ще свою Ясну Пані, молодий князю?
Богданко здригнувся. Він нікому не оповідав за ці свої сни а чи видіння.
- Вона вітання тобі передає. І інші лісові теж. І просять вони уклінно, щоб не віддавав ти на поталу притулок любий їхньому серцю. Не продавай пущі — і ліс тобі віддячить.
Жінка говорила протягло, з зовсім не селянською вимовою. З під низько опущеної намітки зоріли очі, що ніяк не могли належати старій, і Богданко злякався.
- Ти таки справді відьма, - сказав, силячись на усміх.
- Я тільки спокревена... з тими, - серйозно сказала Дивина, - а тата мого ти міг бачити біля того вогнища, куди тебе Ясна Пані водила. Мами вже давно нема, а я могла б піти у пущу, та між людьми мені краще... поки що. Тут не західні краї, панотець на мене дивиться скоса, та ніц зробити не в змозі, а якби він знав, скільки мені насправді літ, то мабуть бризкав би святою водою щоразу, як на дорозі бачив. Щасти, княжичу, і май на увазі, що тут десь неподалік тиняється пан Лєщинський та четверо його пахолків, вже до пущі приміряються. Люди вони безецні, тож стережись.
Жінка поправила на плечі в'язанку і рушила далі, а розгублений Богданко довго дивився їй вслід.
- Маячіння, - сказав непевно.
Чи здалося йому, а чи він насправді почув між деревами забутий уже сріблястий смішок, і побачив не повісмо туману, а візерунчатий край білої сукні. Юнак торкнув коня, відчувши раптовий прилив не страху — якогось солодкого передчуття.
Та замість ясної пані дитячих снів він побачив на галявині куди його вивела стежка, незнайомого шляхтича і чотирьох охоронців. Вони смажили на рожні упольованого кабанця і мали вигляд задоволених життям і собою.
- Я Теодор, князь Ружинський, - різко сказав юнак польською, - хто дав вам дозвіл полювати на моїх землях?
Мазур поволі підвівся з трави. Це був дрібний на вигляд чоловічок з хижим лисячим личком, вбраний пишно, але неохайно.
- Синаш княгині Раїни? - запитав насмішкувато, - вибачай, забрели сюди нехотячи. А втім — це все одно вже моє майно.
- Та невже? - спитав Богданко рівно, - тільки чому господар про це не знає?
- А господар не боїться блукати сам у лісі?, - прищулився Лєщинський, - тут нині небезпечно, розбишаки можуть напасти...
- Окрім вас, - відповів юнак виклично, - у наших краях розбишак зроду не водилось.
Лєщинський потягнув з піхов шаблю. Богданко зіскочив з коня і собі взявся за зброю.
Те, що двобою не буде — Ружинський зрозумів одразу. Мазури кинулися на нього всі уп'ятьох, наче хорти. Шаблею княжич володів добряче — вчився бою у Луцьку, в доброго майстра. Однак зрозумів, що справи його кепські.
Тріск дерев супроводжував дзвін сталі. Один з пахолків раптово зашпортався у траві, і зверху на нього, мов спис, обрушилась важка суха гілка. Мазур упав і більше не ворушився. Другий пахолок якось дуже вчасно послизнувся, підставивши груди під Богданків клинок. Третій потрапив ногою до кротячої нори, і за хвилину вже корчився на землі, заходячись від вереску.
- Відьмак! - закричав четвертий і кинувся тікати. Біг він не у бік стежини, а туди, де грізно шурхотіли, змикаючись, дерева. Біг, нічого не видячи від жаху.
- Вірно говорили, що Ружинські накладають з сатаною! - вигукнув розлютований Лєщинський, - але на кожного диявола є святий хрест!
Постріл вдарив несподівано. Богданко не відчув болю, тільки щось гаряче хлюпнуло під оксамитною камізелькою ошатного луцького спудея.
- Паскуда... - вимовив юнак. Дерева, що обступили галявину, закрутилися у шаленому танку.
Лєщинський, котрий підступно стрелив з лівої руки, раптом подивився вбік, і лице його перекосилося від жаху. Гаснучим розумом Богданко ще встиг почути рик якогось звіра — не ведмедя і не вовка — і зомлів.
***
Озеро його дитинства так само було вкрите зеленим лататтям. І Ясна Пані анітрохи не постаріла за збіглий час. Богданко торкнувся рукою до своїх грудей і намацав там лише шрам — слід від давно загоєної рани.
- А де... ці?
Ясна Пані тихо засміялась.
- Мабуть до самої Мазовії тікають, не оглядаючись. Ті, хто живими зостались.
- Лєщинський...
- Отримав своє, - заспокійливо сказала Пані, - більше він не зайде до Пущі навіть за гроші.
- Ви — навка? - спитав юнак обережно.
Ясна Пані хихикнула і повернулася до нього спиною
- Дивись! Все на місці. Хіба я схожа на привида?
- Ні, - відмовив Богданко, - ви дуже вродливі.
Рука, що погладила його щоку, була теплою і ніжною.
- Дякую, що захистив нас, - мовила лісова, - ми цього не забудемо.
- Ви й самі можете зладнати навіть з військом, - сказав юнак, згадавши ревіння загадкового звіра.
Та Ясна Пані похитала головою.
- Настане день, коли жадоба стане сильнішою за страх. Добре, що Ружиничі шанують заповіти предків.
- Тато казали — живи у злагоді з Лісом, - відмовив Богданко сумовито.- маю виконувати його заповіт.
- Від холодного заліза і гарячої кулі я тебе замовила, - сказала лісова, - стережись тільки земного вогню, над ним ми не владні. Але потрібно зміцнити замовляння.
Цей поцілунок був не першим у Богданковому житті, але солодшого за нього він ніколи не відчував. Шкіра лісової на дотик нагадувала шовк, вона обвивала Ружинича пестощами, мов крильми, і насолода його була такою що юнак вишептав просто у розмаяне волосся загадкової істоти:
- Я вже не зможу покохати людської жінки...
- Зможеш, - сумно озвалася лісова, - повернешся додому, подумаєш, що бачив сон... Але я тебе не забуду...
***
Богданко збирався на порубіжжя. Його далекий родич і давній друг його батька, був керманичем загону, де юнак мав набратись бойового гарту. Мати не заперечувала — з того часу, коли син повернувся з довгої лісової прогулянки розчухраний, з дивним вогнем ув очах, вона навіть сама хотіла, аби Богданко на якийсь час зійшов з дому, бо про таємниче зникнення пана Лєщинського з пахолками вже дізналися навіть у Луцьку.
Пані Раїна перехрестила сина, і княжич з невеличким супроводом виїхав за браму. Дивина, котра отиралась тут таки, нишком злила княжичу вслід чистої джерельної води — на щастя.
А ліс шумів, і у голосах дерев вчувався чи-то сміх, чи-то плач.

Продолжаю тему, начатую в предыдущем посте (заметке),  Общение на ай.ю.эй. дает свои Плоды.. Мне нравится то, что происходит... - Спасибо Вам Всем, за то, что Вы Есть! Общение помогате нам самим открыть себя самих.. до этого я, на пример,  не знала, что могу писать хокку или что-то на подобие белых стихов.. .. так.. бывало писала стихи - иногда... когда сильное перживаение случалось у меня.. на этот раз, Респект Пантере - Pantera466 (.... пришло только что  - здесь уже давно повелась традиция дарить своим друзьям обои, анимашки и проч. ....гг... ну а я ..гг.. как всегда оригинальна.. - у меня пошла полоса стихов... ) ее Обоина - Радуга - http://oboi.i.ua/user/704428/2/233113/?p=1#advA_advC_233113_416125 , кто захочет Радугу на Стол

Что Радуга?

Ученый скажет: "Физика простая".

А кто-то скажет: " Красота Земли и Неба -

В Ней Суть Всего"...

Вот так и мы,

Сливаясь воедино,

Становимся Божественной Красой

иль просто Белым Светом -

Жизнью!

(13.07.09)

С  Любовью,

Ваша Ружа

попутне проханнячко!

(див.ком.3)

Хто шось зна з цього приводу:

Ми знаємо. що в українській мові Радуга - Веселка

Спасибо  raduga-duga

за подсказку!!!

Отже маємо -

Ра- Світло. Бог. Сонце - Абсолют. Споконвічне Світло.

й -  поєднання,

Ду - Думка!!! (з відси - Дух, Душа),

Га - рух, доро-га:

Споконвчний Рух Світла й Думки.....

цікаво....

Все життя з дитинства кудись поспішала, бігла, старалася, навчалася, робила й заробляла, вигравала, досягала й заслуговувала… Постійно щось змінювала, ліпила, виліплювала, вибудовувала, виточувала й відпрацьовувала… Завжди щось відвойовувала й відбивала домагаючись свого. Щось і когось шукала. Майже повністю позбавила себе дитинства, юності, та молодості. Все заради того, аби тільки все змінити на краще. Врятувати, збудувати своє життя і життя дорогих собі близьких.

А тоді просто втомилася. Дістало й набридло. Зупинилася. Випустила з рук геть усе – зброю, поручні, віжки, хлисти, пряники – геть усе.

Просто сіла на місці і сказала: «знаходьте, беріть, любіть, бережіть, запліднюйте, що хочте робіть, але позбавте прокляття бути чоловіком».

Знаходили, брали, кидали, любили, били, берегли, плюндрували, забували і пам’ятали.

Байдуже.

Головне, що з’явилося те відчуття ніжної істоти, що зветься «жінка».

Зараз не буду мужиком в спідниці. Немає їсти – байдуже. Немає пити – байдуже.

Ще трішки потерпіти заради, можливо, останніх у житті митей і можливостей відчувати себе ніжною.

А потім, колись, все одно прийде час вибуху, зброї в руках й боротьби. Просто, може, вже не так жаль буде свого віку для такого змарнованого жіночого життя, коли чоловікам, яких привабило місце поруч, не властиві ті всі якості.

Панна Анастасія Гулевичівна ніяк не могла вийти заміж.

Звісна річ, панна була молодою вродливицею, котра перебирала нареченими як сама собі хотіла. Однак, з усіма її залицяльниками рано чи пізно траплялося зле.

Вовки в тих лісових краях водилися завжди, але на людей нападали зрідка. І тому, коли четверо шляхтичів, здорових і дужих, одне за одним загинуло від вовчих зубів, то здалося доволі дивним. Біля панночки утворилася порожнеча, котра вельми тривожила її батьків.

Літній уже сусіда, пан Анджей Лісовський, котрого раніше і видно не було за бутніми шляхтичами, запропонував панні Анастасії руку, серце і чималі багатство, набуте невідомо яким чином. Панна Анастасія зморщила носика, батьки її замислились.

І тут з Порубіжжя повернувся князь Богдан Ружинський.

Богданко не забагатів у Дикому Полі, не привіз з собою взятого з бою татарського злота. Але юнак змужнів, ще більше вигарнів, і серця довколишніх шляхтянок летіли до нього наче метелики на вогонь.

На правах далекого родича Богданко почав відвідувати Гулевичі дуже часто. Він привозив панночці букети лісових квітів, перевиті дорогим намистом, прогулювався з нею садочком у супроводі старої пестунки, і паньство Гулевичів вирішило, що до весілля вже недалеко.

Якось вночі мешканці Ружина були розбуджені вовчим виттям. На ранок виявилось, що звір увірвався у хатину вдови, син якої Мирко служив у князя джурою. Нещасна жінка була розтерзана на частини. Ружинський, котрий примчав на місце події, мовчки погладив по голові ридаючого джуру, розпорядився про похорон і довго роздивлявся велетенські і якісь не зовсім вовчі сліди.

Наступного дня князь розіслав до сусідських дворищ пахолків, котрі оголосили шляхетське полювання. Зібралася уся довколишня шляхта з загоничами і собаками. Полювання пройшло вдало — забито було десь зо два десятки сіроманців, Ружинський виставив багате пригощення, і шляхта бенкетувала у нього на дворищі цілих три дні.

Минув місяць — і нещастя повторилось. На цей раз жертвою стала ціла родина — звір був настільки сильним, що зірвав двері з завіс. Селяни почали шепотітись про те, що це не просто собі вовк, але вовкулака. Найсміливіші вирушили до Дивини, прохати допомоги у лісових.

Відьма вислухала прохальників уважно, але сказала, що на поміч лісових сподіватись марно, бо ся нечисть не у їхній владі, а самі вони не виходять між людські оселі. Втім, стара пообіцяла зробити все, що в її силах.

Ще через місяць Богданко Ружинський посватався до панни Анастасії і отримав її згоду, а також благословення батьків. Весілля призначили опісля закінчення Петрового посту.

Богданко, щасливий і задоволений, повертався від панни серця свого лісовою стежиною. Кінь йшов ступою, а молодому князю ввижалися золотаво-карі очі панночки, її ніжні рученята, а у вухах лунав співучий голос: “Кохаю тебе”.

Сіра тінь ковзала між дерев. Вона була завеликою для звичайного вовка, але рухалась нечутно.

І коли вона стрибнула — Богданко не встиг навіть скрикнути. Звір був настільки сильним, що збив його на землю разом з конем.

Юнак вже відчував на обличчі смердюче дихання звіра, коли раптом тварюка стрибнула вбік, і щезла, завиваючи. Ружинський рвонувся, але біль у придавленій конем нозі був занадто сильним, і Богданко зомлів.

Отямився він у траві поміж деревами. Кінь його непорушно лежав на стежині. А поруч з Богданком його невідомий рятівник зоставив лук і сагайдак зі стрілами.

Гостряки у стріл було зроблено зі старого, аж почорнілого срібла.

Тепер Богданко упевнився в тому, що цей вовк — звір незвичайний. Старий челядинець Супрун, якого усі вважали за ворожбита, натякнув Ружинському, що зброя — то поміч лісових. Самі вони не можуть підходити близько до людських осель, однак подарунок зробили княжий — лук було зроблено з турячих рогів, а турів в цих краях не водилось вже зо дві сотні літ. Супрун вважав, що лісовий не промахнувся, але вовкулаку такої міці не вбити одною стрілою.

Певне, він боявся зачепити вас, - міркував старий,- або вона...

Тьмяні спогади спливли у Богданковій пам'яті... Теплі руки, шовкова шкіра лісової, її співучий голос. Наречений панни Анастасії ледве змусив себе не думати про Білу Діву з лісу, а зайнявся луком, розуміючи, що часу йому відведено до наступного повня.

Наступний повень припадав на Сонцестояння. Вечір Богданко провів з панною Анастасією, котра явно тривожилась за нього. Чутки про вовкулаку дійшли і до Корибутів, а ще оповідали, ніби у лісі грасують розбишаки, котрі поранили пана Лісовського. Втім, рана видно швидко зажила, бо Лісовський явився до Гулевичів, дізнався про те, що панна вже заручена, скреготнув зубами і подався додому.

У ніч Сонцестояння Ружинський з Мирком зробили засідку на околиці Ружина. Мирко сидів на дубі з пістолем, зарядженим срібною кулею, на які Ружинський пожертвував кілька срібних ложок з материних запасів.Сам Богданко зачаївся за стовбуром сусіднього дерева.

Звір прийшов. Не міг не прийти, бо Мирко голосно хвалився, що піде на вовкулаку сам при челядинцях з Гулевичів та Совичів.

Коли сіра тінь виникла з туману, Мирко пальнув з пістоля і не влучив. Богданко виявився спритнішим — його дві стріли знайшли ціль. Джура на дереві хапливо перезаряджав пістоля та звір на нього не зважав, а кинувся просто на Богданка.

Ружинський встиг випустити третю стрілу. Цього разу він влучив в око, і звір гримнувся на землю.

Але поки Богданко помагав джурі злізти з дерева, на місці, де лежав вовкулака, зосталися тільки плями, схожі на дьоготь. Ружинський розгледів тільки сірі тіні, що забрали тіло — тіні схожі чи-то на людські постаті, чи-то на туманні пасма.

Злий і втомлений, Ружинський приплентався додому і одразу ж заснув.

Зранку Супрун-ворожбит підійшов до свого пана і прошепотів змовницьки:

- Дивина веліла передати, що усе гаразд.

Пан Богдан Ружинський обвінчався зі своєю коханою рівно через тиждень. Тоді ж він дізнався про раптову смерть пана Лісовського — як говорили, у нього відкрилась рана, отримана від розбійників.

Ще казали, що пан Анджей перед смертю був мало схожий на людину і прокляв Ружинського, побажавши йому недовго жити з молодою жоною.

Але хто звертає увагу на такі речі, доки є сильним і молодим...

З побаченого напередодні

 

Похнюплену багатоповерхівку

Тендітними плечима підпираєш,

За морок зачепившись поглядом.

П’єш пиво з присмаком туману

 

Та липкої мряки…

                       Ліхтар підморгує ,

І вікна сито мружаться  - чужі!..

Похнюплена багатоповерхівка,

На тебе спершись, позіхає…

Їм байдуже!

                        П’єш пиво крижане...

  18.01.2011

© Stepans’ka Marina (SMG)

 

 

Каламбуры в синем море замороченных мозгов

Вы готовы? – Мы готовы, каждый сам себе готов

Поломаем самолёты, танки все разворотим

Капитаны - идиоты, генерал – вообще кретин

Турбомода, крематорий, карапузы, анальгин

Фейерверки, зажигаем, корабли плывут в туман

Под забором - алкоголик, за забором - наркоман

Крокодилы, бегемоты, обезьяны, бугаи

Наш народ – большой, широкий

Много нас здесь на земли

Ржачь стоит за белой стенкой, там ругают колобка

Он, собака, обкурился и сожрал всего быка

Не оставил крокодилу, Гена очень осерчал.

Выбил Чебурашке зубы, и по морде настучал

Шапокляку раздавили – переехали катком

Буратину засверлили и облили кипятком,

А незнайка с Артемоном порно начали снимать

Извратились над Мальвиной и пошли Пъеро долбать

Задолбали черепаху, задолбали знахаря

Набухались и по пьяни завалили глухаря

Папа Карло рассердился и купил бензопилу

Завалил и Артемона и Незнайку поутру

Карлсон выпил самогону и турбину нацепил

Он теперь, бля,  реактивный - тупорылый эмбицил

Мчит по крышам за малышем и кричит - «парам бурум,

Я мохнатый волосатый в меру-упитанный летун,

Что мне снег, что мне зной, что мне дождик проливной!

Я летаю на турбине, и малыш всегда со мной»

А потом догнался ширкой, и на север полетел

Думал просто так стошнило – оказалось залетел J

Мишки гамми прискакали, и решили залудить

Магазин обворовали и пошли витрины бить

Дядя Стёпа рассердился- « чё за хрень в моём районе?»

Проламал медведям башни и закрылся в SPA салоне

Дальше – лучше, карусели, на которых Гримм весели

И писали свои сказки, после пива песни пели

Рисовали натюрморты о неведомых краях

Рядом Моцарт , мисье Гоголь и конечно мистер Бах

Все сидели водку пили, упражнялися в словах

Первым начал дядя Гоголь –« Однажды в студёную зимнюю пору,

Я из лесу вышел» и тут резкий стоп,

Прервал его Моцарт игрой на органе…..

и недопитый напиток «NON STOP»

Пока эти пили, лудили, бухали

Горыныч с ягою в бутылку играли

И доигрались – до секса дошло,

И тут на бабулю прозренье взошло

-«Что ж я Горынычу падле дала?

Что же я из ума выжилА ?

Теперь горынят мне придётся рожать,

вот так залетела в бутылку поиграть»

Короче отлично прошёл Новый Год

Оторвался на славу бессмертный народ.

У всех бодунище, корявые рожи.

А Карлсон всё блюёт…

Никогда не попустит, похоже…

Happy End

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11112269905

Частинки надій кришталевими сколами
виблискують в храмі моєї душі.
Вони тут усюди. Лежать ореолами.
Збираю ретельно, додам у вірші.

Мені вже не страшно. Тримаю їх лагідно,
тоненькі, як голки, уламочки мрій.
І може не все тут написано правильно -
моя нова мантра: "Не бійся і мрій".

Корсунь палав. Солом'яні стріхи на хатках займалися миттєво — місто стало одним великим вогнищем. Мешканці, котрим вдалося вціліти опісля того, як у нього ввійшло коронне військо, метались вузькии вуличками, намагаючись врятувати вже не майно — майна опісля постою королівських жовнірів у них зосталося небагато, але самі життя.
Камінна церква височіла посеред охопленого вогнем міста, неначе Ноїв ковчег. До неї, на узвишшя, бігли ті, кому вдалося вихопитись з вогню.

-Отак, напевне. Нерон дивився на Рим, - сказав Марцін Калиновський задумливо.

Гетьман польний польського війська любив у вільний час почитати щось з римських істориків.

- Порівняли, - хмикнув його співбесідник, - величний Рим з цим русинським свинарником. У які часи ми живемо — я, гетьман коронний, маю поскромлювати жменьку знахабнілих схизматів.

Пан Марцін подивився на гетьмана коронного спідлоба. Приїжджий з Кракова зверхник зовсім не знав місцевих реалій. Як не знав їх його родич і попередник, наголову розбитий козацьким військом під Жовтими Водами.

- Недооцінювати супротивника, пане Потоцький, - сказав вояк докірливо, - ще гірше, аніж його переоцінювати. Ці люди — відважні і міцні духом, і краще було б мати їх друзями, а не ворогами. Наш пан круль зробив помилку, скоротивши козацькі реєстри, і тим самим роздмухавши цей вогонь.

Гетьман коронний зневажливо гмикнув.

- Скажіть іще, що вони такі ж міцні духом, як ваші улюблені римляни. І що серед цих дикунів є люди, котрі, скажімо, во ім'я ойчизни спалять собі руку на жертовному вогні, як Муцій Сцевола у ворожому полоні. Мене цікавить зовсім інше — кількість ворожого війська. Тут зовсім неможливо оборонятись, а ходять чутки, що Крим став союзником цього баніти Хмельницького.

- Шабля, отримана з рук сина круля, нині скуштувала польської крові, - сказав пан Марцін з жалем, - якби ж той Чаплинський не повівся з русинським шляхтичем, як з хлопом...

- Хмельницький — схизмат, а отже нічим не відрізняється від хлопа, - відтяв Потоцький, відвернувшись від палаючого міста і вдивляючись в якусь шамотанину в таборі.

- Ну ось, - сказав він задоволено, - мій наказ виконано. Зараз сюди приведуть полоненого схизмата, котрий і розкаже нам про заміри Хмельницького. Ординарцю, полкового ката сюди. З усім причандаллям.

Полонений виявився кремезним солідним вусанем, вбраним в синій жупан реєстровця, чи то його власний, чи то трофейний — хтозна. Він обдивився обох начільників похмурим, але спокійним поглядом, а потім озирнувся на палаюче місто і спохмурнів ще більше.

- Вивідач, - замельдував один з драгунів, котрі привели полоненого, - ми його схопили якраз перед нашими шанцями.

- Кажи, хлопе, - спитав Потоцький, - що вивідував?

- Я козак реєстровий, - буркнув чоловік у синьому, - а йшов до Корсуня.

- Реєстровик! - сказав гетьман коронний, - зрадник ойчизни. Коли перейшов на бік здрайців?

- Перед тим, як ми вам під Жовтими Водами дали доброго чосу, - відповів нахабний бранець, - а зрадником я не є, бо у себе вдома.

- Куди йшов? - гетьмана вже починало брати зло. Пан Калиновський помовчував — він знав, що одними розпитами тут дійсно не обійдешся. Однак — він недолюблював допити за участю ката і тому теж нервував.

- До Корсуня. Я тутешній, у мене жінка зосталася в місті.

- Отже — подвійний здрайця, - зробив висновок гетьман коронний, - зоставив коронне військо, і зоставив своїх схизматів задля баби. Оце вам, пане Марціне, і голопупі римляни з скитських степів.

Гетьман коронний підкликав ката, котрий уже розіклав свої знаряддя — ножі, залізне пруття та кліщі. Його помічник, малий замурзаний мазур, старанно роздмухував вогонь у невеличкій жаровні.

- Давай, майстре, - звелів Потоцький, - покажи своє вміння.

Кат з помічником швиденько встановили розбірну дерев'яну раму з перехрестям всередині, розв'язали полоненому руки, і здерли з нього одяг, помагаючи собі ножами. Потім потягли до рами і прикрутили до неї мотуззям.

- Слухай-но, - звернувся до полоненого Калиновський, котрий хотів ощадити собі гидкого видовища, - як тебе звати?

- Микита, - буркнув бранець, - Галаган.

- Так от... Галаган, ти можеш позбутися страждань, якщо оповіси нам щиру правду. Якщо ти у війську Хмельницького від самих Жовтих Вод, то маєш знати, чи уклав він союз з ханом, а чи при ньому тільки кінний загін його приятеля Тугай-бея. Якщо скажеш істину — я накажу тебе відпустити до Корсуня, шукати жінку. Може вона ще жива. Ну?

- Ідіть на хрін, - розважливо і спокійно сказав реєстровик, - курва ваша мама, а злодюга — тато.

Калиновського завжди вражав оцей русинський звичай звертатися на “ви” до незнайомих людей, при нагоді сполучаючи це звертання з гидкою лайкою. Він плюнув і відійшов. Потоцький подав знак кату, і радий відзначитися майстер вийняв з жаровні залізний прут, розпеченй до червоного, і, тримаючи його за дерев'яне руків'я, підійшов до полоненого.

Кат поволі вів прутом вздовж спини реєстровика, лишаючи чорно-багряний слід. Чоловік спершу намагався стискати зуби, а тоді вереснув страшно і пронизливо.

- Припікає? - всміхнувся Потоцький, - повтори, майстре.

Калиновський відійшов набік. Він запевняв себе, що це лише необхідні на війні жорстокості, але запах смаленого тіла ставав усе нестерпнішим, а крики катованого — все голоснішими. Коли реєстровик зомлів, помічник ката вилив на нього цебро води, а кат відклав прута і взявся за ніж.

Гостре лезо миттю вкраяло смужку шкіри на грудях полоненого, кат смикнув, і за хвилину тримав в руці закривавлену змійку з людської плоті. Помічник тут таки посипав рану сіллю, і катований завив.

- Так ми довго будемо морочитись, - сказав коронний гетьман з несмаком, - то, кажеш, хлопе, ти до жінки йшов? Майстре, а ну, звалаш цього хама, щоб він міг лише дивитись на свою бабу.

Кат ошкірився і почав порпатись у своїх ножичках. Реєстровик забився у своїх путах.
- Не треба, паньство! Не треба! Я все скажу! Все! Укладено союз! Ще перед першою битвою! Сюди іде орда! З ханом на чолі! Я бачив гінця — вони будуть тут завтра!

Потоцький спохмурнів.

- Увечері — нарада, - мовив він різко і пішов до намету.

Кат очікував подальших наказів. Пан Марцін зітхнув з полегшенням — видовисько закінчилось.

- Досить, - мовив він, - відв'язати і взяти під охорону.

Нарада видалася буремною. Обидва гетьмани зчепились між собою наче пси, на втіху шляхтичам — командирам загонів. Пан Калиновський, знавець татарських звичаїв, радив залишатись на місці і укріплювати табір. Татари, - доводив він, - на довгу облогу не здатні, їм тільки б грабувати. А отже, дуже скоро вони покинуть Хмельницького і рушать туди, де є здобич.

Пан Потоцький же, наляканий кількістю ворожого війська, котре ось-ось мало звалитись їм на голови, радив відступати у бік Богуслава, назустріч Вишневецькому. Радилися всю ніч, галасували, мов на сеймі, і зрештою, гетьман коронний вдарив кулаком об стіл і нагадав, що командуючим його сюди призначив сам пан круль, і що він наказує відступати.

З цим погодились усі, окрім Калиновського. Гетьман польний, бувши досвідченим вояком, розумів, що коронне військо, обтяжене обозом і награбованим у Корсуні добром, є легкою здобиччю для татарської кінноти і козацької піхоти. Треба було б дочекатись в укріпленому таборі підмоги від князя Вишневецького. Але наказ коронного гетьмана... Вони там, у Великій Польщі, упевнені, що проти них воює сама голота. Авжеж... А іменну шабельку королевич Владислав пану Хмельницькому за оранку землі біля хутора Суботова подарував. Дурень той Чаплинський, знайшов з ким зв'язуватись — з людиною, котра все життя у війнах провела, з якою принц Конде говорив милостиво, коли загін козацьких найманців першим увірвався до Дюнкерку... А, що уже тепер... Вогнище ще можна було залити, відшкодувати Хмельницькому втрати, банітувати сучого сина Чаплинського. А лісову пожежу не загасити. І раніше повставали реєстровики, а до них приєднувалась Січ, низовики-дейнеки та хлопи, і раніше було в Русі неспокійно, а Україна козацька з порубіжжя давно перетворилась на гніздо ворохобників. Але такого ватажка у схизматів ще не було — патентований вояк, полководець від Бога.

А пан Потоцький велить відступати, маючи за собою такого ворога. Безумство.

Однак наказ потрібно виконувати — і Калиновський звелів згортати табір. Потім, згадавши щось, звелів привести до себе полоненого реєстровика.

Чоловік стукотів зубами — у нього починалася гарячка. Запалені рани йому ніхто не обробив — бранець сяк так прикрив їх уривками одежі. Від нього смерділо кров'ю, сечею і смаленим м'ясом, і Калиновський прикрив носа просякнутою парфумами хустинкою.

- Слухай, - мовив він, - як там тебе... Галаган. Ти говорив, що є мешканцем Корсуня. Ти знаєш шлях, яким може пройти військо? До Богуслава. Якщо проведеш — дарую тобі життя.

- А ви — добрий, - хмикнув Галаган, стукотячи зубами від лихоманки, - але ж я вас проведу, а мене таки прикінчать... Не вірю я ляхам ні на гріш.

- До речі про гроші, - сказав пан Марцін ледь гидливо, - тобі заплатять.

- Скільки? - спитав Галаган, - треба, щоб на хату вистачило, і ще...

Домовились. Калиновський наказав поки що примістити провідника на возі і прислати до нього лікаря. Він був певен, що робить усе вірно — цей Галаган усе ж таки не нетяга-січовик, і не дейнека-розбишака. Реєстровець, звичний до дисципліни. Він має бути йому, Калиновськму, вдячний за порятунок. Пан Біг велів бути милосердним — це окупиться.

Наступного дня військо рушило на Богуслав.

Галаган чимчикував поряд з конем Калиновського. Його хитало від слабкості, і час від часу реєстровик аж сичав від болю, але тримався досить бадьоро.

Дорога вела через негустий ліс. Пан Потоцький явно повеселішав — його план мав принести удачу. А от гетьман польний не міг позбутися тривоги. Калиновський відчував інстинктом досвідченого жовніра, що за ними стежать.

Шлях різко повернув убік, і керманичі побачили спуск до порослої чагарником балки. З одного боку над балкою нависав пагорб, з другого — вона круто обривалася вниз.

Не хотів Калиновський туди спускатись, ох не хотів. Та від обозу примчав гонець, котрий сповістив, що татари вихопились з лісочка і обстріляли обоз з луків.

З другого боку ліска рявкнули самопали. Жовніри заметушились — а Калиновський знав, що паніка на вузькій дорозі подібна смерті.

- Кіннота татарська, - прохрипів Галаган, - не пройде яром. Треба йти вперед — тоді до обіду виберемось на Богуславський шлях.

Калиновський махнув рукою — рушаємо. Позирнув на гетьмана коронного: той командувати вже не рвався, а тільки бурмотів молитви та цілував час від часу образок матки боски.

“Якби не він, - подумав Калиновський зло, - сиділи б зараз в укріпленому таборі. Бог дав — відбилися б, а там і князь Ієремія підійшов би з військом. А тепер одна надія — на цього Галагана.”

Колона поволі спускалася на дно балки. Тут панувала тиша і вологість. Страшнувата якась тиша...

Ззаду щось ударило. Гейби грім...

- Гармати! - закричав хтось, - гармати...

- Вперед! - скомандував Калиновський і принаглив коня. Галаган крокував поруч з ним — чоловік наче й про біль забув, і тремтіти перестав.

Раптом гетьман польний різко зупинився. Дороги не було. Її перегороджував рів, за яким виднілась велетенська засіка...

- Пастка-а! - закричав хтось, - рятуймося...

Паніка у війську — страшне діло. Люди, коні, вози збилися докупи. Піднятися по схилам вони не могли — коні сковзали, вози переверталися. Дехто кинувся тікати на середину балки, заболочене дно якої виявилося трясовиною — могилою для тих, хто хотів врятуватись.

А гармати все били і били... До гарматного вогню додалися залпи з самопалів.

- Назад! - кричав Калиновський, - Назад! З паном гетьманом коронним його давно рознесло в різні боки.

Назад дороги вже не було — вихід з балки перекрили ворожі лави.

Пан Марцін роззирнувся навсібіч і побачив Галагана. Він сидів собі спокійно на якомусь камінчику під кущем і замріяно спостерігав за тим, як метається по балці приречене військо коронне.

- Ти знав? - спитав Калиновський упевнено, - бидло, ракалія... Я ж життя тобі...

Галаган усміхнувся.

- А то б ваші гицлі, пане гетьмане польний, так би мене і схопили. Я сам їм назустріч вийшов. Гетьман Хмельницький спитав, хто життя своє за ойчизну ладен покласти, яко Муцій Сцевола, ну я і наважився.Раз мати родила... Обвів я вас, пане Калиновський, довкола пальця як дітей малих.

Калиновський потягнув з піхов шаблю. Галаган зблід, але продовжував усміхатись. Пан Марцін змахнув клинком...

- Сцевола, - пробурмотів, дивлячись на обезголовлене тіло біля своїх ніг, - клятий лайдак. Отак по дурному дати завести себе в пастку... Пся крев...

Зверху все долинав і долинав гарматний гук.

Він не встиг, він знав, що не встигне, але все одно наглив коня, вирвавшись далеко вперед від свого загону. Татари вже пішли, пограбувавши і пустивши з димом кільканадцять селищ, і серед них його Ружине. Ті з селян, котрі встигли заховатись у лісі, нині бродили згарищем як причмелені.

Його дім був цілим — вогонь знищив лише прибудови й конюшні. В покоях все було перевернуте догори дном — скрині розбито, шкатулі зламано.

Тіла вірних слуг та двірських козаків лежали надворі — Супрун-відьмак, на якого Богдан зоставив дім, встиг організувати оборону. Однак, браму було вибито, а оборонців знищено.

Княгиню Раїну Богдан пізнав по рештках вбрання. Ружинський добре знав матір, і не сумнівався, що вона приймала участь у битві. З пістолем у руці. Її оголене тіло було все посічено шаблями — напевно той пістоль комусь та дався взнаки.

Тільце дворічного сина Богдан знайшов біля ганку. Голівки у хлопчика не було — хтось з силою вдарив малого об стіну будинку. Череп хлопчини розлетівся на скалки. З ніжки злетів черевичок, малесенький, любовно прикрашений бісером.

Богдан пам'ятав, як Анастасія прикрашала черевички, як прикладала до них бісеринки, як милувалась візерунком.
Анастасія...

Дружини серед мертвих не знайшли.

Старих і малих татари до ясиру не брали. Анастасія була молода і вродлива.

“Богданку, - наче почув Ружинський її голос, - у нас, певне, буде ще дитя... Я так хочу донечку.”

У нього тепер не було нічого. І нікого.

Поки мертвих готували до поховання, Богдан вийшов за двір. Він знав свою подальшу дорогу — до війська, спробувати наздогнати татарські чамбули.

Тільки ж повільно збирається військо коронне. Не наздоженуть.

Що тоді? До Криму, віднайти Анастасію на невільничому базарі? Або одразу на Січ?

Вдалині шумів ліс сумно і тривожно.

- Чому не помогли? - спитав Богдан, - чому не захистили?

Руки йому тремтіли. В одній руці він стискав черевичок сина.

- Нащо мені ваше замовляння від куль і шабель? Нащо мені взагалі життя?

Ліс мовчав.

Два дні по тому Богдан, вбраний в усе чорне, виїхав до Луцька, де збиралося військо. Татари, за донесеннями вивідачів, рухались на Хотин, видимо бажаючи прорватись до підлеглої султану Молдови.

Однак, один загін так і не прийшов на місце зустрічі татарських чамбулів, а безслідно зник у волинському лісі.

***
Зазвичай люди думають, що дороги лежать собі непорушно... Помиляються.

Ой, яку ж помилку зробив татарський сотник, що відстав від свого чамбула, аби прочесати цей куток між Тетеревим та Припяттю. А вирішив він всього лишень спрямити шлях, щоб його обтяжений ясиром загін безперешкодно дістався до головних сил.

Не треба було йому заходити до лісу...

Шлях, встелений мертвим, гниючим листям, непомітно, але вірно відхилявся від обраного сотником напрямку. Хмари закрили небо, затуляючи зірки.

Шлях поволі повертав у лісові глибини, і цього не відчували ні татари, ні змучені бранці.

Шестеро їх було — хазяїв лісу. Чотири чоловіки та дві жінки. Вони зібрались на галявині, вкритій м'якою травою. Поміж нею виднілися дивні білі квіти, що не росли більше ніде, окрім цього місця. І мова, якою говорили ці шестеро, не звучала більше ніде, окрім цього місця.

- Я більше не в змозі це терпіти, - вимовив один з Лісових, - ці орки убили мою доньку, єдину пам'ять про померлу кохану.

- Це люди, - озвалась одна з жінок, - це тільки люди.

- Не бачу різниці, - гнівно сказав Лісовий.

- Люди, котрі дуже схожі на тих, хто привів нас до погибелі в часи прадавні... - прошурхотів ще один голос.

- На зрадників... - зашелестіли вітром голоси

- На кривоприсяжників...

- Моя Дивина могла прожити ще кілька десятків літ.

- Вони знищили родину, котра дбала про ліс...

- Про наш останній притулок...

- Вони скривдили людину, котру я кохала...

-То що ж ми мусимо робити? - спитав батько Дивини-знахарки, - не можна це так залишати.

- Нас замало, - відповіла Біла Пані Богданкових снів - але я дуже хочу помститись за біль юнака, з яким я відчула себе живою. Однак — якщо почнеться сутичка, ці істоти переб'ють полонених.

- Як орки, - пробурмотів батько Дивини, - я пам'ятаю...

- Треба будити Найстаршого, - мовила Біла Пані твердо, - Співець нам допоможе.

- Більшість з нас загине, - тихо мовила друга жінка-Лісова, - а володар може битись тільки з лівої руки.

- Щоб останній з Вогняного роду відмовився померти у битві? Краще вже так, аніж поволі перетворюватись на тіні, - сказав батько Дивини.

- До того ж, - озвався ще один Лісовий, - нам буде що згадувати наступні сотні років. Тим, хто виживе.

Срібний смішок продзвенів і змовк.

- Ходімо ж, - сказала Біла Пані, яку Богдан колись обіймав з усією палкістю людської юності, - ходімо до Дуба. І прошу вас, милі родичі, той, хто зостанеться в живих, нехай подбає про Анар. Її зараз стереже пара болотяників, вона у їхньому лігві.

Вони щезли як тіні. У неприм'ятій траві затремтіли біли сяючі квіти.

Дуб стояв на цій землі тисячу літ. Це був могутній велет — його коріння вчепилися в землю,як пазурі, а в тріщину у спорохнявілому стволі можна було проїхати конем. Шестеро Лісових сковзнули у цю щілину.

Всередині було тихо,але не темно. Щось, схоже на велетенського світляка, випромінювало біле сяйво. В цьому сяйві, розпростершись на килимі з зеленого моху, спочивав ще один Лісовий.

Він був вищим на зріст від своїх побратимів, і не просто вродливий, а нелюдськи вродливий. Страхітлива несьогосвітня досконалість була в цьому довершеному обличчі, людина, якби побачила його, то вигукнула б - “такого не буває”. І сказала б - "янгол". Або, можливо, - "диявол".

Хтось уклав сплячому чорне волосся в химерну зачіску з кількома косичками. Груди, прикриті чорним одягом з нетлінної тканини, котра ніколи не втрачала яскравості і міцності, ледве здіймалися. Володар спав.

Поруч спочивали на розстеленому багряному плащі арфа та меч. Меч ще міг знадобитись сплячому воїну, але не арфа — права рука співця, що безвладно лежала на грудях, була спотворена давнім страхітливим опіком.

Біла Пані вдарила по струнах арфи. Подзвін прокотився химерним покоєм.

Сплячий розплющив очі, і вони сяйнули світлом давно згаслих зірок.

- Настала Битва Битв? - спитав він, - де шикується військо?

- О, до Битви Битв нам не утриматись в тілі, - відповіла Біла Пані зі смутком, - всього лишень люди, люди зі Сходу, огидні і жорстокі. Вони плюндрують довкілля, вони зробили зле з родиною тутешнього князя, з предком якого ми уклали договір. Ми вирішили трохи провітрити наші мечі, котрі давно сумують у піхвах.

- Вищі за нас колись вирішили, що люди кращі за нас, - саркастично сказав Співець, - а вони нітрохи не змінились від часів нашої могутньости. Для чого нам втручатись у їхні справи — однокровники твого князя, мила подруго, вважають нас злом. Рано чи пізно вони увійдуть з сокирами до нашого останнього притулку. Який сенс приймати участь у черговій сутичці між ними та іншими істотами?

- Хіба все на світі мусить мати сенс? - спитала Лісова, - серед полонених дружина князя. Він загине від туги, якщо її не віднайде.

Співець позирнув на Білу Пані з цікавістю.

- Я міг би скласти про це пісню, - мовив він, - і проспівати її біля вогнища під дзвін арфи, якби був у змозі володіти рукою. Це красиво, мила моя подруго, а я люблю все красиве і незвичайне, це нагадує мені про те, що я ще живий. Гаразд — я з вами. Зрештою — мене вже зачекалися в Туманних Чертогах. Але ж ми не можемо підходити до людських осель...

- Ліс веде їх до пущі! - сказала Біла Пані радісно, - якщо ви з нами, то хто проти нас!

- О, я давно уже не той, що був у часи прадавні, - ледь підлещено сказав володар, - але ще в стані знести голову виродку, схожому на зрадника з тих далеких часів. Навіть лівою рукою — мій старший брат був би здивований, побачивши, що я опанував мистецтво такого бою. Скільки ж протекло часу, мов пісок крізь пальці, а у цьому світі все ще потрібен меч.

Він підвівся зі свого килима з моху і обдивився обличчя соратників. Живий вогонь струменів з їхніх облич, і вони вже не були схожі на смутні тіні, зіткані з вітрів і туману.

- Нам таки й справді не завадить невеличка битва, - мовив він, - за мною, ельдар.

***
Настала ніч, а татарський сотник все ніяк не міг вибратися з лісу. Пуща змикалась за ним, пуща шепотіла про щось дивними мертвими голосами. Зрештою, сотник скомандував привал.

Розпалили вогнища, з'їли по шматку пареної під сідлом конини. Бранцям кинули по черствій перепічці. Вода була поруч — на галявині щось бурмотів потічок. Тихо схлипували полонені жінки, але ніхто не голосив — чудна тиша, що настала під час привалу, придавлювала до землі.

Сотник відібрав незайманих дівчат, орієнтуючись по зачісках, і приставив до них варту, як до дорогого товару. З рештою ж жінок дозволив розважитися воїнам, від варти поки що вільним, і вони схвалили це рішення гортанними вигуками.

Анастасія Ружинська сиділа, притулившись до дерева. Вона не бачила нікого і нічого — хтось з полонянок дав їй ковтнути води зі жмені, але жінка навіть не помітила цього.

Перед її очима назавжди застигла одна й та сама мить — татарин бере її синочка за ніжки і б'є голівкою об ріг будинку. Анастасія не відчувала болю, вже не знала страху, і коли здоровенний степовик, задоволено шкірячись, поволік її за найближчий кущ, зовсім не чинила опору.

Щось змусило вояка підвести очі — і татарин вмить забув про розпатлану, скривавлену здобич біля своїх ніг.

Біле пасмо туману зіткалося у жіночу постать. Жінка усміхалась, в її великих очах пульсували вздовжкуваті, як у кицьки, зіниці. Цей погляд татарин поніс з собою до мусульманського раю, бо метальний ніж обірвав його життя раніше, аніж степовик зрозумів, що трапилось.

Жінка нахилилась до Анастасії, підняла її на руки і щезла у лісі.

Пущею прокотився голос. Нелюдський, ні на що не схожий. Він заворожував, приваблював, він обіцяв райські кущі на землі, а не цих обідраних гяурок, котрі кричали “пробі”, і яких потрібно було насильно розпластувати на пожухлій траві. Голос янгола, напевне. Голос, що кликав до раю.

Сотник покинув обрану ним жінку, з якої вже встиг зідрати сорочку, і підвівся. За ним рушили інші.

Зв'язані полонені теж чули цей голос, але їм він говорив про інше — про надію, котра завжди є, і ніколи не вмирає.

- Лісові, - прошепотів хтось з бранців, - лісові...

Тінь вислизнула з-за дерев. Це була інша жінка, не Біла Пані. Чуйно прислухаючись до голосу, вона перерізала пута на руках кремезного селянина з Ружина, поклала поруч ножа і підморгнула ошелешеному чоловіку.

- Дорога приведе вас додому, - почув селянин голос у себе в голові, - ідіть.

Селянин перехрестився і взявся звільняти інших.

Сотник тим часом струснув з себе чари, вдаривши з останнім проблиском розуму ножем по долоні. Біль витверезив його — татарин зрозумів, що вони всі зайшли уже досить далеко від здобичі. Його воїни тислися поруч, заворожені, з мертвими очима, у декого з рота капала слина...

- Аллах акбар! - вигукнув сотник пронизливо, - це демонські чари! Не піддавайтеся!

Він з радістю побачив, що багато хто з його людей був при зброї, окрім тих, хто вже кинувся до жінок. Шабля сотника зосталсь на місці привалу, і він вихопив клинок з піхов воїна, котрий стояв поруч.

Голос замовк. Сотник побачив велику галявину, проблиск озерної води, у якій відбивався повень, поміж дерев, — і Азраїла попереду.

Так, це був він — янгол смерті, пострах правовірних. Янгол тримав у лівій руці довгого, ледь вигнутого меча, вкритого чародійськими письменами. Янгол усміхався так, що сотник злякався - трохи не вперше у житті.

І янгол рушив просто на них — все с тим же усміхом... А з дерев полетіли стріли.

Ось ці стріли і витверезили сотника вдруге — він зрозумів, що це могутній, але не потойбічний ворог.

Азраїл, або істота, схожа на Азраїла, пройшов крізь людський натовп, як ніж крізь масло. Він був таким швидким, що очманілі воїни просто не втямили, що сталось. Один з татар стояв з витріщеними очима, і продовжував стояти, коли його голова покотилась по землі, бризкаючи кров'ю. Кров била з рівнесенького зрізу шиї обезголовленого тіла, а воно все не падало, і сотнику закортіло зникнути з цього місця кудсь подалі. Другий його підлеглий раптом розвалився на частини, наче зламана лялька. Голова разом з рукою відлетіла вбік.

Ще кілька постатей з янгольскими лицями вистрибнули на галявину. Почувся дзвін металу — татари почали отямлюватись. На галявині закипів бій.

Таких бійців сотник бачив вперше, однак хоробрості йому було не позичати. Дико вереснувши, він кинувся на найближчого лісового воїна, котрий якраз бився з чотирма супротивниками одразу. Удар досягнув мети — лісовий став повільнішим у рухах.

- Великий Аллах, - їх можна вбити! - закричав сотник, вирвавши свого клинка зі спини лісового воїна, - бийтесь, правовірні! Їх замало!

Вбитий ним лісовий впав на скривавлену траву. Його вуста посміхались, неначе він побачив вхід до раю. Його тіло і одяг розсипалися жменькою праху, як тільки він торкнувся землі.

Татар було більше, набагато більше - але вони вмирали швидко і жахливо. Коріння витикалось з-під землі, і обвивало їм ноги, трава сплутувала рухи і не давала можливості бігти, з дерев летіло гілля - летіло, неначе списи.

Демони вимахували мечами з холодною люттю і тисячолітньою вправністю, і кожний убитий шайтан забирав з собою більше десятка ворогів.

Рик звірів прокотився пущею. На галявину вибігла Біла Пані, поруч з якою мчали болотяні рисі — тварини, давно винищені людьми і ними забуті. Тільки в глухій пущі зосталось кільканадцять пар цих прекрасних звірів, схожих на невеликих гепардів.

Лісові оберігали болотяників — і рисі нині віддячували своїм опікунам. Тварини великими стрибками неслись поміж татарами, стрибали на спини своїм жертвам, перекушували горлянки.

Сотник, відскочивши від розшаленілої рисі, котра з риком шматувала ще живу жертву, дібравшись до нутрощів, і опинився навпроти Азраїла. Янгол дивився на нього палаючими очима.

- Якщо це справді ти, гроза правовірних, - сказав сотник, - то спробуй мене забрати.

Янгол усміхнувся, і рушив вперед.

Удар, кидок, ще удар... Азраїл грався з ним, наче кицька з мишею. Сотник не відчув болю — тільки щось гаряче раптом потекло обличчям, і світ перестав для нього існувати. Тіло вбитого стояло, ще не знаючи, що померло, зрештою, верхня частина черепа зсунулась, як накривка з казана, і впала на землю.

- Так я колись убив одного зрадника, - сказав Співець задоволено, - чистий удар...

Біла Пані, котра під час двобою прикривала спину своєму володарю, усміхнулась. Вона б зраділа ще більше, якби дізналась, що саме цей татарин розбив голівку маленькому сину Богдана.

До них поволі сходилися вцілілі — всього лише двоє лісових. Троє, в тому числі і друга з жінок, розвіялися жменькою праху. Серед загиблих був і батько Дивини-знахарки.

Рисі шматували мертвих. Тяжкопоранені стогнали і вили, намагаючись відповзти зі страшного місця.

- Відпустіть їх усіх на їхній шлях, - звелів володар, і троє Лісових рушили побойовиськом.

Ліс шумів, неначе вражений страшним видовиськом. Біла Пані розкинула руки і застигла у безруху.
Вода у озері почала підніматись, заливаючи береги.

- Рибам буде що їсти, - мовив Співець, - дякую тобі, подруго, за те, що дала мені змогу знов відчути насолоду битви. Але ти — ти домоглася чого хотіла?

- Мені знову буде потрібна ваша допомога, володарю, - відповіла Лісова. - потрібна буде сила ваших пісень.

***

Богдан Ружинський повернувся додому лише через кілька літ.

Позаду була невдала погоня за татарами, котрі таки дісталися з ясиром до Молдови, позаду — рік розпачливих пошуків Анастасії на кримських рабських ринках, під єхидними поглядами правовірних. Позаду була Січ, де його було обрано гетьманом. І його страшний кримський похід.

Чорний Гетьман, ось як він звався нині... До свого особистого загону він відібрав тих, хто втратив рідних від татарських рук. Богдан дозволяв їм у татарських селищах все, і сам убивав і убивав.

Зараз він сидів на ганку свого відбудованого дому і крутив у руках черевичок, розшитий потьмянілим бісером.

Спогад про мертве тільце сина закрила інша картина — молода татарка на порозі саманної хатини. Чоловіків у селищі було мало — більшість їх не повернулася з волинського походу.

Свого часу Богданові коштувало багато грошей дізнатись про те, з яких країв були “його” татари.

Татарка упускає на землю дитину і затуляє від страху голову руками. Він тне шаблею з коня, тне навідліг, тне з такою силою, що рука жінки валиться на землю, а шабля врізається в череп, розламуючи його, наче стиглий кавун.
Хлопчик скиглить на землі. Він був би однолітком його сина...

- Ти теж... не виростеш!

Шабля зносить татарчукові голівку, і дитяче тільце падає біля матері, котра ще хрипить і повзає по землі.

- Дітей, - молить старий татарин у білій чалмі ходжі, - ага-гяур, пощади дітей!

Діти збилися у купку біля невеличкої мечеті. Старий закриває їх своїм тілом.

- Мене убий, ага! Пощади дітей!

- Викорінити собаче поріддя, - чує Богдан свій голос, - до останнього щеняти!

Його козаки теж закрепли серцем — вони такі самі, як і він: безжальні.

Шабля падає зверху на голівку чорноокої дівчинки у гаптованій бісером шапочці.

Гаптований бісером черевичок... Розбита голівка сина... Розсічена голова татарської дівчинки.

Богдан затулив лице руками. Довго сидів, намагаючись не згадувати. Потім встав.

Він йшов до лісу знайомим шляхом, тим, на якому колись зустрів Дивину. Дивина загинула під час татарського набігу, він знав це, але все одно очікував її зустріти.

І раптом зрозумів, що дорога веде не до Ружина...

Вони стояли біля велетенського дуба — Біла Пані його снів і справжній лісовий король, очі якого світилися нетутешнім сяйвом. Їх тримала за руки маленька дівчинка в чудернацькому вбранні з мерехтливої тканини.

У дівчинки був твердий людський обрис обличчя. І його, Богдана, очі — темнокарі.

- Жоден з тих татар не вийшов з лісу, - сказала Біла Пані, - однак твою дружину ми не врятували. Вона збожеволіла, Богданку. І прожила нашими зусиллями рівно стільки, щоб народити тобі доньку. Померла одразу опісля пологів - неначе зірка згасла у небі.

- Мене звати Анастасія, - співуче сказала дівчинка, - а ти мій тато?

Богдан розридався. Він плакав вперше від того дня, коли побачив свій зруйнований дім.
- Як я можу віддячити? - спитав хрипко.

- Ти вже віддячив, - лагідно мовив лісовий король, - завдяки тобі я знову відчув себе батьком. У мене не було власних дітей, але колись я мав названих синів,і знаю, яка це втіха.

Коли лісова дорога повернула під ногами людини, котрій нині було для чого жити, до її домівки, обоє Лісових поволі пішли до галявини з потічком. Там був невеличкий горбочок, всажений нетутешніми сяючими квітами.

- Ти не будеш про це шкодувати? - спитав Співець, глянувши на свою подругу.

Біла Пані опустилв очі донизу. Там, поруч з могилою Анастасії Ружинської, виднівся ще один невеличкий горбочок.

- Я весь час боялась, що він попросить показати могилу, і помітить це, - сказала Лісова, - але він так зрадів віднайденій доньці... Уявіть, володарю, який це був би для нього жах - почути про мертвонароджене немовля.

- Тобі буде тяжко без нашої Анар...

- Так, але їй буде ще тяжче, коли вона виросте. Вона наполовину людина, бажання любові прокинеться в ній рано. А люди не прийняли б її дорослою — вони марновірні, і в усьому бачать зло. Анар має вигляд молодшої від своїх літ — Богданко не помітить підміни. Зрештою — вона дійсно його донька, тут йому немає кривди.

- Ти плачеш, - сказав Співець, - хочеш, я потішу тебе піснями?

- Ні, володарю, - схлипнула Лісова, - я маю побути на самотині.

- Тоді я йду спати, - мовив Найстарший, - розбудиш мене, коли почнеться Битва Битв. Або, коли знову можна буде згадати минуле і оголити клинок. Я добре прожив ці кілька літ, завдяки тобі і Анар.

В тиші і теплі старезного дуба спить останній володар Лісових, володар шляхетного роду, а Біла Пані з двома позосталими воїнами стереже його сон. Іноді вона покидає пущу і виходить на самий краєчок лісу, аби побачити здаля дівчину у білій сукні.

А панна Анастасія очікує на батька, котрий знову вирушив на Порубіжжя. Без супроводу челяді вона до лісу не ходить, однак завжди бачить під час своїх прогулянок білу сторожку тінь і усміхається загадково і таємниче.