Написано по конкурсній заявці "Козаки проти Чужого і (або) Хижака." Жанр твору - антиісторичне фентезі

Над Вінницею сяяли зорі.
Іван Богун, полковник вінницький, нечасто мав змогу спостерігати зоряне небо. Але зараз був хисткий, але мир, і полковник часом дозволяв собі думати не про кількість війська, або провіант для обозу, а й про красу довкілля.
Щоправда, якби полковника нині запитали про що він думає, то Богун подивився б на небо ще раз, здвигнув плечима і відповів:
- А біс його знає. Тиша...
Тишу порушило якесь гудіння. Спершу воно було схоже на весняне бурмотіння хруща, потім на відгомін травневого грому.
Але нині була зима, морозяна і сніжна. І ніякої грози на найближчі кілька місяців не передбачалося.
На темному небі щось гостро сяйнуло. Велетенська вогняна куля розтяла простір і скотилася за обрій, десь біля зайнятого ляхами Бару. Земля затремтіла.
- Хтось значний помер, - почувся за Івановим плечем ледь зляканий голос молодого джури.
Не встиг Богун щось сказати у відповідь, як ревнуло вже зовсім близько, трохи не над головою. Ще одна куля пронизала зимове небо і скотилася з нього вже геть і зовсім близько — у недалекому лісі, котрий звався просто Чорним.
- От же ж... - тільки і сказав полковник, - дивоглядія.
***
Полковник Богун і полковник Кривоніс розуміли одне одного з напівслова. Незважаючи на те, що Іван Богун походив з русинської шляхти, мав певну освіту — звісно не львівський колегіюм, як гетьман Хмельницький, але вінницьку школу народову, з тих, про які з захватом писали іноземці, що мандрували Руссю — він охоче спілкувався з колишнім полтавським хуторянином, котрий все життя ходив біля плуга, аж поки сваволею князя Вишневецького не позбувся всього одразу — землі, хутора і родини.
Кривоніс, якого особисті заслуги і наказ гетьмана зробили козачим полковником, щиро прив'язався до молодого колеги. Ще не так і давно з ними завжди був третій — полковник Данило Нечай, відважний свавілець і кумир довколишнього жіноцтва. Але Нечай загинув, і приятелі зосталися удвох.
Іван очікував приїзду гостя, а тому жіноцтво полковникової садиби вже зрання поралося біля печі, готуючи частування. Богун ще не одружився, хоча вінницькі шляхтянки та козачки обстрілювали його очима незгірш, як у битві.
Десь перед обідом до Богунового двору поволі заїхав невеличкий обоз.
Полковник Максим, високий кароокий крем'язень, вродливе лице якого навкоси перетинав рубець — знак по гостюванню колись на його хуторі князя Яреми — мовчки зіскочив з коня і ступив крок назустріч господарю.
- Васильку, - звернувся Богун до джури, - піднімай полк. Виступаємо.
- Та зачекай, - озвався Кривоніс, - тут справа...гм...
Він зупинився і розмашисто перехрестився.
- Чи не зустрів ти у лісі нечисту силу? - поцікавився Іван, звівши брову. Він бо добре бачив, що Кривоніс наляканий. Причому наляканий сильно. А налякати пана Максима було доволі важко.
- Ходи сюди, - мовив Максим, - тільки хлопця з собою не бери.
Останні сани були завалені соломою. З них на білий втоптаний сніг скрапувала кров.
- Поглянь...
Богун відгорнув солому. Подивився. Зняв шапку, постояв, знову надів. За минулі кілька літ він бачив усяке, і думав, що страшнішого, ніж лубенська дорога обставлена палями з конаючими на них людьми, вже не побачить. Однак доля вирішила інакше.
- Н-ну? - спитав Кривоніс.
Богун ще раз огледів оголене, обдерте зі шкіри тіло, у якого голова була навіть не відрубана, а видерта, а чи вирізана разом з уламком хребта і відітхнув.
- Ми, - сказав Максим, - знайшли їх у лісі, неподалік від дороги. Одному з моїх хлопців забандюрилося піти до вітру. Два тіла. Чоловічі. Підвішені за ноги досить високо — ледве зняли. Неподалік сліди коней, запряжених у сани. Тварини були чимось нажахані — понесли.
- Ляські штучки? - спитав Богун непевно.
- Ти сам хоч віриш у те, що сказав? - хмикнув Кривоніс, - одірвати людині голову разом з хребтом - якої ж це сили треба.
- Тоді що воно було?
- Сатана, - вимовив Максим і перехрестився знову, - ти бачив вночі падучу зірку? Оце ж він і був.
Богун почухав під шапкою потилицю. Зірку він бачив, навіть дві. В існування сатани вірив, хоча не зовсім розумів, що люципер забув біля Вінниці. Однак — загибель людей, відданих гетьманом під його захист, вимагала вжити заходів.
- Треба прочесати ліс, - сказав він, - візьмемо найнадійніших людей з твого загону із мого полку і вирушимо завтра вранці.
Кривоніс кивнув головою цілком одобрюючи приятелеве рішення. Він боявся сатани тільки тоді, коли не мав в руках шаблюки.
***
Барський лісовий шлях на цю пору був безлюдним. Максим привів загін на місце, де вони знайшли загиблих. Богун незадоволено роздивлявся втоптаний сніг.
- Наче стадо корів пройшло, - буркнув, - що тепер тут побачиш...
- Думаєш знайти сліди чортячих копит? - спробував пожартувати Кривоніс, - але ж панотець у церкві говорив, що сатана — то злий дух. А дух слідів не залишає.
Богун обережно ходив довкола страшного місця, пильно приглядаючись. Він побачив, де зупинились сани, де коні раптом рвонули з місця і понесли, тягнучи їх за собою перекинутими. Події розгортались приблизно так - двоє селян їхали з базару, їхали пізно і впорожні, бо вдало спродалися. Зупинились на дорозі, бо щось побачили. Це "щось" було таким жахливим, що коні схарапудились і помчали, зоставивши хазяїв у пастці.
Але хто це міг бути? Грабіжник? У жертв могли бути гроші - не все ж вони залишили вінницьким корчмарям. Однак, розбійники могли вбити і пограбувати, але здирати шкіру і відривати голову...
Оті голови, неначе виламані з тіл, неабияк бентежили Богуна. Він розумів жорстокість задля застрашування, бо надивився на подібне чимало, та й сам добряче лякав ляхів. Але те, що він побачив нині було безсенсовним, і тому якось по особливому жахливим.
Розлігся виляск копит - поверталися розвідники, котрих Богун послав вивідати, що коїться біля Бару.
- Полковнику, - замельдував козак, ледь стримавши коня, - там таке..
- Де? - спитав Богун
- Та у Барі ж... Люди біжать звідти. Біжать сюди. Наші, ляхи - впереміш.
- І що вони говорять?
- Сатана у Барі, - сказав другий вивідач, - всі в один голос так і говорять - сатана.
***
Невеличкий загін під проводом Богуна поволі в'їжджав в розчахнуті навстіж ворота Бару. Кривоніс тримався поруч з приятелем і тільки головою крутив.
- Оце скільки нам доводилось битись, - сказав він врешті, - а вперше бачу, щоб міську браму вибили зсередини...
Богун подивився на замок каштеляна, котрий височів над містечком і хмикнув. Спорожніле місто навівало жах. Біженці, котрих Богун зустрів дорогою, чомусь всі бігли вінницьким шляхом, замість того, щоб тікати на захід. А отже, вони побачили щось таке, порівняно з чим Іван Богун міг здатись їм рідним татком.
Богун і віддав належні накази - біженців не кривдити, розміщати по хатах, бо зима надворі, а люди тікали в одних сорочках і навіть босими, як ото встали з ліжка. А сам тепер роздивлявся зруйновані укріплення Барського замку. Посеред руїн стирчала чорна блискуча підкова велетенських розмірів. Наче її дійсно сатана загубив.
- Що це за хрінь? - спитав Максим і поліз за люлькою. Богун мовчки роздивлявся дивоглядію, тоді скомандував під'їхати поближче.
Підкова глибоко вгрузла в землю, розметавши все довкола. Одне крило замку з баштою перехнябилось, але стояло. Стіни вціліли, але з західного боку мур було рознесено буквально по камінчику. Нікого не було видно, тільки у захаращеному камінням дворі лежало кілька мерців.
- Оце тобі, Максиме, і слід чортячого копита, - сказав Богун до приятеля, котрий задумливо смоктав люльку, - вірніше його підкова. А де ж сам дідько?
- Повернувся до пекла - відказав Максим. Ззаду хтось нервово хихикнув - козаків утримував на місці тільки послух і страх показатися боягузами перед своїми звитяжними керманичами.
Богун торкнув коня і поїхав ступою до вцілілої вежі. Там зіскочив на землю і скомандував:
- Терешко, Зінько - за мною. Максиме, коли що - приймеш полк.
- Ти тут полковник, - сказав Кривоніс, - але може разом?
- Чекай...
- Ну гаразд, - здався Максим. Він розумів, що приятель робить вірно, однак очікувати було важче, аніж діяти.
Богун у супроводі двох козаків поволі увійшов у нижню залу. Вона була порожньою і засипана камінним брухтом, котрий обвалився зверху від поштовху. Іван помацав тріщину в стіні і серйозно задумався над тим, якого зросту мав бути нечистий, щоб роздушити замок мов дитячу іграшку. І ще ота підкова...
З роздумів його вивів стогін. На підлозі, між камінням, лежав чоловік і жалісно стогнав.
Богун присів і обережно звільнив пораненого від камінних скалків. На чоловікові був жовнірський каптан, і він щось жалісно белькотів польською.
- Що тут сталося? - спитав Богун тією ж мовою
- Вночі щось як гримне, - прошепотів жовнір, - півзамку розчавило. Я у касарні був... Вибігли ми... Усе в диму.
- І що?
- Сатана, - прошепотів лях, - чорний, слизький і з хвостом. А зуби - людину навпіл перекушують.
- Стривай, - сказав Богун ледь розгублено, - звідки він взявся?
- Виліз з тої штуки, - мовив жовнір, - кулі його не беруть... Одразу роздер кількох наших і щез у руїнах.
- То він і досі тут?
- Ага...
Лице жовніра викривилось болем. Богун мимоволі озирнувся. Зінько з Терешком вже видобули пістолі з-за пасів і досить нервово роззиралися довкола. Терешко пістоля тримав у лівій руці, а правою хрестився.
Поляк тим часом забився в конвульсіях. З рота йому спливла цівочка крові. Богун спробував вкласти пораненого зручніше, і тут чоловік неначе вибухнув зсередини. В лице полковнику бризнуло людське ошмаття. Терешко за його спиною не витримав і зойкнув.
Богун зірвався на ноги, одночасно вихоплюючи шаблю. Над знерухомілим тілом поляка поволі підіймалася істотка з голівкою, схожою на гадючу, і невеличкими лапками, притиснутими до грудей. Істотка розкрила рота, вже повного гострих, мов голочки, зубів і пронизливо вереснула. Богун змахнув шаблею. Він рубав і рубав гидке створіння, аж поки не засапався. Потім мовчки обтер рукавом лице і озирнувся на зціпенілих козаків.
- Язики не розпускати, - мовив похмуро, - відходимо. Дивитись на всі боки, стріляти в усе, що рухається. Хто-зна, скільки їх ще вилупилось, сатанчат. Ну і старий дідько десь тут.
Полковник ще раз подивився на розтерзане тіло жовніра і буркнув:
- Сатана воно, а чи сам антихрист - але живим з Бару не вийде. Ніхто не заслужив такої смерти. Навіть лях.
***
Задля обережності Богун наказав розбити табір за стінами міста. Потім вони з Кривоносом провели коротку нараду. Зійшлися на тому, що треба зробити нічну вилазку - нечиста сила святого божого дня сидить десь по щілинах, а вночі виходить.
Терешко, відісланий полковником до сусіднього сільця, повернувся з двома баклагами святої води. За ним, на запряжених сумирним коником санках, трюхикав сільський панотець.
Відправили похідного молебна. Панотець освятив козачі шаблі,пістолі і привезені з Вінниці луки зі стрілами, а Богуну на шию повісив образок святого Йвана Хрестителя, котрого полковник вважав за свого покровителя. Забезпечившись таким чином, Богун був готовим іти навіть на самого люципера.
Озброєні з голови до ніг, козаки поволі увійшли на темні вулиці Бару. Панотець йшов з ними, урочисто стискаючи обіруч великого срібного хреста - єдину дорогоцінність сільської церковки. Піп сподівався довести всім довкола, що у вигнанні нечисті він сильніший за барського ксьондза.
- Отже, діємо так, - давав Богун останні настанови, - Я піду до тої підкови і виманю нечистика на відкрите. Ви починаєте стріляти. Стріли обмотати клоччям і підпалити. Коли воно кинеться за нами - тікайте до брами. Біля брами очікуватиме пан Кривоніс з діжками смоли. Він нас пропустить, а на нечистика виверне киплячу смолу.
- Дак воно може звикло до неї у пеклі, - пожартував Зінько.
- Ну то і хай вертається додому, - підсумував Богун, - смолу пити, а дьогтем закушувати.
Підкова смирно лежала на руїнах, блимаючи болотними вогнями. В одному її боці була діра, з якої лилося світло. Богун міцніше стис у руці шаблюку, до лівої руки узяв пістоля і відважно рушив до нечистої штуки.
Підкова лежала косо, і діра була зовсім низько - варто було лише підтягнутися. Богун обережно забрався до середини і побачив освітлений явно пекельним синюватим сяйвом коридор, що завертав у глибину чудернацької споруди. Козак рушив вперед. Ззаду почувся шерех і Богун різко обернувся, але замість сподіваного нечистика побачив Зінька.
- Чортової мами дитина, - рявкнув полковник, - я трохи в тебе пістоля не розрядив. Якого дідька ти сюди поліз?
- Спину вам прикрити, - сказав Зінько, - ну як же тут можна самому...
Богун гмикнув і рушив уперед. Зінько йшов за ним зі зброєю напоготові.
Коридор вивів їх до великої печери, освітленої болотяними вогнями. Тими вогниками блимало все - стіни, столи, навіть стеля. Прямо перед обома козаками виднілося щось схоже на велетенське вікно. Перед вікном стояли два чудернацької форми сидіння, забризкані якимось слизом.
- Це яка ж с...ка має бути в цього сатани, - пробурмотів Богун, - і що тут було, га?
Зінько стенув плечима і почав обмацувати протилежну стіну. Від його доторків щось зашипіло і стіна від'їхала вбік.
- Тут є ще щось, - сказав козак стиха, - ще один коридор.
За коридором виявився тупик, котрий упирався в прозору стіну, наполовину зсунуту вбік. Обережно зазирнувши за неї, козаки плюнули і перехрестились.
- Чортячі яйця, - зробив висновок Богун, - дивись, одне наче розбите. Вилупилось чортеня. А де ж сам дідько?
- Може воно ще в руїнах? - спитав Зінько обережно.
- Хрін його зна, - Богун рішуче повернув назад, - зараз перевіримо.
Він вийшов у велику печеру, коли за його спиною роздався здушений зойк.
- Зінько!
Нечистик, схожий на великого ящура, вихилився з якоїсь діри у стелі і ухопив Зінька просто за голову. Богун, не довго думаючи, смальнув по дідькові з пістоля, мірячись в злісне червоне око. Чудовисько випустило вже мертвого Зінька і одним стрибком опинилось на підлозі.
Богун вихопив з-за поясу другого пістоля і вистрелив знову. Але тварюка рухалася занадто швидко і куля пішла вбік.
Іван встиг вибігти з печери і погнав коридором. З діри він вивалився як опечений і прожогом метнувся до своїх.
Дідько, поранений і розлючений, гнався за ним. Більше всього Богун боявся, щоб сатана не повернувся до гнізда - лови його там, де він знає кожну щілину. Однак, люципер розлютився не на жарт і гнався за ним великими стрибками.
Почувся голос Терешка, і Богун одрухово пригнувся. В страховисько, що стрибало за ним, вдарила злива палаючих стріл. Воно заверещало і закрутилося на місці.
Богун, боячись, щоб тварюка не повернула назад, загорлав і почав вимахувати шаблею. Дідько, однак, таки розвернувся, але його зустріла ще одна сальва - з пістолів.
З-за руїн вибиралися озброєні списами ляхи на чолі з каштеляном Бару, паном Замойським. З-за їх спин виглядав барський ксьондз з високо піднятим хрестом.
Розлючене чудовисько метнулося просто на них. Богун, кленучи все на світі, загорлав до лучників, і ті вистрелили ще, але дідько вже ухопив якогось жовніра і почав метляти ним, як собака мишею. Іван, лаючи вголос чортових ляхів, підскочив ззаду до страховиська і підсік шаблею йому лапу. Дідько обернувся до нього, випустив свою жертву і роззявив скривавлену слиняву пащеку...
- Іва-ане...
Площею котилася палаюча діжка. За нею - друга.
"Максим не витримав" - мелькнуло у Богуна в голові, - не дочекався"
Зранене чудовисько спіткнулося об діжку, друга вдарила його по лапах. Вогонь охопив слизьку чорну шкіру...
- А-а, провались до пекла! - закричав Іван, розмахуючи шаблею, - це тобі за Зінька!
Палаючий велетенський смолоскип з несподіваною прудкістю метнувся по руїнах вгору, закрутився і впав. Сморід від страхіття йшов неймовірний, Богун затулив собі носа і вилаявся.
- Богунє!
Пан Замойський з жахом дивився кудись вбік від здихаючого нечистика. Богун поглянув туди і обімлів.
На зруйнованій стіні стояло щось схоже на людину, але набагато вище і кремезніше, наче вбране у блискучий панцер. Замість обличчя у прояви було щось таке, що опису не піддавалося. За її плечима виднілося ще три постаті.
Озброєні були прояви майже однаково - чимось схожим на спис. Один з них прицілився в бік конаючого дідька і зі спису вилетіло синє кружало. Дідько перестав смикатися і завмер.
Чоловік - а чи не чоловік - поволі зійшов зі стіни. Троє інших зостались непорушними.
Богун стовбичив посеред площі неначе соляний стовп. Пан Замойський лихоманково перезаряджав пістоля. Ксьондз на польському боці і панотець на козацькому навперебій бурмотіли молитви латиною та староруською, виставивши перед собою хрести, неначе щити.
Та Богун дивився лише на одне. На поясі у прояви висіли два людських черепи з уламками хребтів.
- Ах ти ж падлюка! - крикнув полковник, - безвинних хлопів кривдити? Йди, нечистого батька син, сюди і діставай зброю. Я тебе викликаю! Один на один!
На грудях у чудовиська щось замигало і захрипіло.
- Чи ти мене чуєш, люципера син, і самого сатани онук! - загорлав Богун, - чи думаєш, що коли вбрався в оті лахи, то тебе не дістане козацька шабля? Та ти ж голою ср...кою їжака не уб'єш! Тобі тільки з беззбройними воювати, псяча мордо!
У скриньці на грудях здорованя зарипіло знов. Він поволі провів рукою по тілу, і Богун побачив, що панцер поволі відкривається. Здоровило поклав долі спис і вийняв з піхов здоровенну ножаку. Позбувся панциря, зняв з голови шолом, відкриваючи морду, з якої звисало щось схоже на мацаки, і рушив вперед.
- Ох з тебе ж і красень, - сказав Богун, - ну я ж тебе і пошинкую.
- Богунє! - втрутився пан Замойський, - нє маш права. То моє място, і я мам поєдинкувати.
- Пане Замойський, - відповів Богун з усією гречністю, - ідіть до біса. Ви і так у Барі засиділись. Я перший визвав оце ось, я і буду битись.
- Я почекам, доки він тебе випатрає, - сказав каштелян.
- А не дочекаєшся! - відрізав полковник і кинувся вперед, викручуючи шаблею млинка.
За його смертельним танком, затамувавши подих, стежили і козаки, і ляхи. Три постаті на стіні зоставалися нерухомими. Богун метався то туди, то сюди і тяв шаблею по ногах супротивника, бо вище діставати було таки важкувато. Проява билася мовчки, незважаючи на зріст і вагу, вона виявилась прудкою і жвавою. Дуже скоро полковник зрозумів, що супротивник йому не по силі, однак здаватись не збирався, сподіваючись, що потвора стече кров'ю з числених ран.
- Піджилки йому ріж! Піджилки! - кричав Кривоніс, не наважуючись втрутитись. Богун послизнувся в калюжі слизу і покотився по камінню. Шабля випала з руки.
- Богунє!
Розчервонілий пан Замойський вихопив в якогось зі своїх жовнірів списа і кинув його Івану. Той встиг схопити зброю, підірвався на ноги і метнув спис в страхіття, молячись, щоб не промазати.
Спис потрапив здоровилу межи очі. Потвора якийсь час стояла непорушно, а тоді мовчки повалилася мордою вперед.
Три постаті поволі спустилися зі стіни. Козаки і ляхи збилися докупи, нашвидкуруч рихтуючи зброю.
Двоє здорованів підняли загиблого і понесли до блимаючої вогнями штуки. Третій підійшов туди, де догоряли рештки загиблого ящура і випустив зі свого списа світляну смугу. На місці останків зосталась тільки темна пляма. Потім підійшов до розхристаного Богуна, обдивився його з голови до ніг, і щось прохрипів. Полковник, котрий уже встиг підібрати шаблю, сказав примирливо:
- Пане, я не знаю, хто ви, але отой ваш товариш сотворив безецний чин, забивши двох селян, котрі їхали з ярмарку. Я, полковник вінницький Богун, з волі гетьмана Хмельницького відповідаю за безпеку тутешньої людності, і тому вимагав з нього відшкодування. Якщо ви розумні... е... люде, то маєте такого більш не допускати.
Скринька на грудях велетня знову захрипіла. І раптом з неї явно долинуло руською мовою:
- Гаразд, розумний... Інциндент закрито. Ми йдемо. Бо на розумних не полювати.
Поки Богун перетравлював почуте, здоровань теж зайшов у штуку, і діра в ній закрилася. Через деякий час чорна підкова зашипіла, і поволі піднялася у повітря. Скоро вона зникла у темряві.
Ще через деякий час з Чорного лісу, що за Баром, піднялася світляна куля і теж щезла у нічному небі.
- Оце халепа, - сказав Богун, - і звідки воно взялося...
Пан Замойський посмикав себе за вус і покрутив головою. Потім обидва керманичі мовчки глянули одне на одного і так само мовчки розійшлися. Богун зібрав своїх людей і рушив до брами.
- Можна було б, - прошепотів йому на вухо Кривоніс, - зараз дати ляхам перцю...
Богун подивився на друга і мовив.
- Розумні на розумних не полюють, принаймні цієї ночі. Тим більше - у нас перемир'я.
Він позирнув вгору і довго дивився на летючу зірку, котра пливла по небу.

        Красота в простоті - саме це мені і подобається. Наче нічого особливого, дрючки пристосовані під підпорки і поперечини, знайдені каменюки, вже не потрібні куски шлакових заборів, цікаві коріння і коряги, використані крапельниці, підкладені під виноградні грона старі кафелини - все це створює атмосферу живості. Все визиває цікавість, до всього хочеться доторкнутись.

Оскільки роботи все одно мема через протягнуту шию, то хоч похвастаюсь, що зробити встиг. Звичайно, на цих фотках не все, що вже зроблено і все воно ще не обпалене, а отже не факт, що в кінці кінців щось вийде, проте:

 

Між нами – зими, осені, літа,

Крок відстані... ні – подих, тихий шепіт,

Все те, що не промовили вуста,

Долоні дотик, погляд, серця трепет,

Тяжіння нездоланне, рух космічний.

Між нами двоєборство – двох єднання.

Інь - янь… Ти – я… Дар передвічний ,

Навік, божественний – кохання.

10.03.2010

 

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №111110510088

Всім хочеться, щоб місто було яскравим, щоб було приємно дивитись навколо. Кожен робить це по-своєму. Найчастіше на стінах міста можна побачити незрозумілі, хитросплетені літери, які мають вихваляти та прославляти їх автора (чи замовника). Такі ми навіть не розглядаємо, це не наш формат, бо вони радують тільки тих, хто їх робив.

Іноді можна побачити просто прикольні надписи балоном чи трафаретом. Наприклад, такі:

І вже зовсім нечасто можна помітити щось дійсно творче, таке що радує око і надихає. Ми вирішили творити саме в цьому напрямку, і ось, що вийшло:

Готуються до реалізації ще декілька кльових, цікавих, оригінальних і позитивних ідей.

К12 завжди стараються зробити саме місто і життя в ньому приємнішим та більш радісним.

Приєднуйтесь!

http://k12.dp.ua/

Общение в нете бывает разное. Кто-то любить пофлудить (тупое набивание коментов- иногда на форумах за количество посов дають звания, бонусы и проч. это и стимулирует некоторых людей на такой вид общения), кто-то поспамить (спам - интеренетный мусор, чем-то похож на флуд.. - своею бесполезностью, наверно) , кто-то жить не может, если не нахамит или не поспорит с кем-то... Не согласна с теми, кто считает общение в нете - неживым, ненастоящим.. И как наглядно видно наличие паралельных миров , в котором каждый прибывает здесь... Это видно и в реальной жизни.. но может для кого-то не так четко различимо... Но я не об этом хотела сказать, а о том, как часто в коментах к заметке  бывает больше интересного откроешь, чем сам пост (замека). В одной из предыдущих заметок я выложила свое хокку, которое само по себе родилось в ходе общения на ай.ю.эй. Но в коментах  оно превратилось в маленькую поэму, которую я так и назвала Диалог (написано в со-авторстве с Giyan )

Куда ведет эта Дорога?

Быть может в глубину Себя?

Иду по ней

И услыхать пытаюсь

Хлопок одной ладони...

ну от.. якщо раніше ви могли читати мене уривками.. то тепер все міняється - кожна наступна замітка - є продовженням попередньої... Респект  Мурр 

 Евгений Евтушенко С. Преображенскому

Людей неинтересных в мире нет.
Их судьбы — как истории планет.
У каждой все особое, свое,
и нет планет, похожих на нее.

А если кто-то незаметно жил
и с этой незаметностью дружил,
он интересен был среди людей
самой неинтересностью своей.

У каждого — свой тайный личный мир.
Есть в мире этом самый лучший миг.
Есть в мире этом самый страшный час,
но это все неведомо для нас.

И если умирает человек,
с ним умирает первый его снег,
и первый поцелуй, и первый бой...
Все это забирает он с собой.

Да, остаются книги и мосты,
машины и художников холсты,
да, многому остаться суждено,
но что-то ведь уходит все равно!

Таков закон безжалостной игры.
Не люди умирают, а миры.
Людей мы помним, грешных и земных.
А что мы знали, в сущности, о них?

Что знаем мы про братьев, про друзей,
что знаем о единственной своей?
И про отца родного своего
мы, зная все, не знаем ничего.

Уходят люди... Их не возвратить.
Их тайные миры не возродить.
И каждый раз мне хочется опять
от этой невозвратности кричать.

Це перша нова книжка Ліни Костенко за останні 20 років мовчання і перший її прозовий роман. 

Роман написано від імені 35-річного комп’ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу.

У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.

За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики.

Презентації та продаж книги

Ліна Костенко візьме участь у 8-ми презентаціях книжки у кількох містах України, не обов’язково найбільших. Тижневий презентаційний тур відбудеться у другій половині січня. Остаточний список міст уточнюється.

У Києві «Записки українського самашедшого» можна буде придбати на на книжковій виставці в Українському домі з 17 по 19 грудня, а також на книжковій виставці «Медвін: книжковий Миколай»з 23 по 25 грудня.

Посилання на інтерв'ю з письменницею - http://www.kyivpost.ua/lifestyle/news/lina-kostenko-vidala-zapiski-ukrayinskogo-samashedshogo.html

         Це фото із книги за редакцією М.М.Сови "Місто над Сулою", мабуть чи не останнє у житті Ігоря. Він був ЛЮДИНОЮ! І це багато значить! Скупі слова, із тої ж таки книги - не відтворять того багатогранного життя нашого сучасника, ту повноту думки і грані творчості - Ігор Олександрович Кривчун народився в 1961 році в Червонозаводському. Музикою займається з 1972 року. Працював у кількох філармоніях Російської Федерації, в гурті "Фестиваль" Ігоря Саруханова, "Фристайл", а також у звукозаписних аудіостудіях "Мелодія", "Рекордс — 1". Він — учасник культурного обслуговування будівників БАМу, молодіжного фестивалю в м. Москві (1985 р.), міжнародного рок-фестивалю 1990 р. в м. Сопот (Польща). Нагороджений урядовими відзнаками. Нині займається власною творчістю  Нині він уже не займається нею - творчістю. Нині творчість говорить, волає тими звуками музики і рядками поезій. Він був гарним товаришем і Людиною! Сумно......

ПОЖЕЛАНЬЕ

Алине Борзенко

Слова і музика І. Кривчуна

 

Не надо верить в то, что не сбывается,

И уповать на милости Богов.

Не надо лгать себе, что полагается

За ложь и подлость верная любовь.

 

Не стоит слепо верить в оправдание,

Что сможет всё былое превозмочь :

Оно, быть может, будет и желанное,

На самом деле будет сердцу жёлчь.

 

Та жёлчь сладка сначала, но не далее.

Самообман, пока не видит глаз.

Да, трудно знать то самое печальное :

— Кто предал раз, тот предаст много раз !