хочу сюди!
 

ГАЛИНА

59 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 60-70 років

Замітки з міткою «любов»

Любов на все Життя...

Нізащо не віддам !

Щастя: життя – це радість, радість – це життя

Радість – найприродніша якість життя. Радість - це те, з чого життя створене, і навпаки. Радість – природний стан всіх істот. Випробовувати радість - природна властивість всього в житті (і всього, що живе). Радість – це те, якими ми народжуємося, дітьми з вродженою здатністю прожити життя безтурботно і щасливо. Ви можете повернути собі цю вроджену здатність та розвинути її.

Ті самі закони Всесвіту, які відносяться до багатства, так само відносяться і до щастя. І ви вже багато дізналися про ці закони з попередніх моїх статей. Застосовуйте їх на щастя так, як ви застосовуєте їх до багатства. Особливо це стосується Закону причини та слідства. Якщо ви хочете бути щасливими, робіть щасливими інших. Щодо щастя обумовленість – теж ілюзія. Ви щасливі не через те, що живете в певних умовах і так добре склалися ваші обставини, певні умови та обставини виникають у вашому житті через те, що ви щасливі. Щасливі думки і образи так само спричиняють щасливі зовнішні події і є причиною виникнення сприятливих обставин. Не забувайте діяти так, ніби ви вже щасливі, і бути вдячними за все навіть раніше, ніж ви починаєте це переживати. І не забувайте практикувати відстороненість. Але, мабуть, найважливіше, що потрібно пам'ятати, це те, що зовнішній світ підлаштовується під ваш внутрішній світ і організує себе за його подобою. Якщо ви нещасні у зовнішньому світі, шукайте, у чому ви нещасні у світі внутрішньому; потім просто вирішіть не турбуватися з цього приводу та бути щасливими. Любіть себе, і світ вас полюбить. Будьте щасливими всередині, і світ буде вами радий і разом з вами щасливий.

Як це все зробити? Просто робіть. Нині. Не ускладнюйте – нехай усе буде дуже просто. Прямо зараз ухваліть рішення бути щасливими і любити себе.

Щастя – ось рішення. Нині ж вирішіть бути в стані щастя, і все інше додасться.

Щастя – це послідовність миттєвостей, яким не пручаються. Якщо ви чините опір будь-якому моменту, ви не можете бути в ньому щасливі. Те, чому ви чините опір, залишається з вами; те, що ви приймаєте, те, що ви виносите на світ, відкривається вам і відпускає. Безумовне кохання, прийняття, відстороненість і терпимість – все це приносить щастя.

Сум і радість – різні стадії того самого. Вони лише здаються протилежностями. Гаряче і холодне насправді просто градації того самого явища – температури. Коли ви висловлюєте себе та свої бажання, ви відчуваєте радість. Коли ви цього не робите, ви відчуваєте смуток.

Слідуйте за своїми бажаннями.

Вже говорилося, що щастя ви відчуваєте тоді, коли все, що з вами трапляється, трапляється саме по собі, а не коли ви чекаєте, що з вами має статися те й те.

Врівноважте свої тіло, розум і душу. Без цієї рівноваги ви будете нещасливі. Приділіть певний час заняттям із цими трьома своїми аспектами. Що стосується тіла - доглядайте його, розважайтеся завдяки йому, насолоджуйтесь ним, користуйтеся ним, розвивайте його вправами, живіть ним, дозволяйте йому як слід відпочивати. Щодо розуму – постійно живіть його новими знаннями, вправляйте його, ретельно все обмірковуйте та давайте йому відпочити. Що стосується вашої душі - осягайте її, вправляйте її, медитуйте і намагайтеся доторкнутися до неї. І щодо всіх трьох аспектів вашого буття – прислухайтеся до них, уважно ставтеся до того, що вони вам говорять, і просто любіть їх.

Радість – ваша справжня природа. Ще одне ім'я вашої душі – радість. Душа = Радість = Свобода = Душа. Недолік радості – недостатність самовираження душі.

Захищайте та оберігайте навколишнє середовище, природу. Чи безпосередньо це близько від вас чи десь у світі – робіть те, що від вас залежить, і намагайтеся зробити ще більше. Здоров'я навколишнього середовища впливає на здоров'я вашого Я, яке впливає на здатність вашого Я відчувати радість. Краса і впорядкованість навколишнього середовища також впливають на вашу здатність відчувати радість. Радість та гармонія у всьому, що вас оточує, впливає на вашу власну радість та гармонію. Все взаємопов'язано.

Кохання, сміх, готовність ділитися, ентузіазм, оптимізм та легке ставлення до життя – все це робить людину щасливою. Зробіть вибір на користь всього цього – і ви будете щасливі. Просто вирішіть бути всім цим прямо зараз.

Знаходьте у всьому щось смішне. У всьому є частка гумору, навіть у найсерйозніших речах. Просто спробуйте. Спочатку це може бути складним - у всьому знаходити смішне, але незабаром, після того, як ви звикнете, це стане вашою другою природою. Це звільняє.

Щастя – не за якихось обставин чи подій. Будь-яка подія є те, що вона є, просто подія. Ви самі вибираєте, як переживати ту чи іншу подію – як щасливу чи як нещасливу.

Коли трапляється якась подія, вибирайте такий свій відгук на неї, який зробить вас щасливими.

Щастя приходить через творчість, а не через реагування.

Щастя в чесному спостереженні того, що всередині вас, і того, що зовні. Воно приходить із чесністю із самими собою та всіма іншими навколо. Щоправда у буквальному значенні звільняє.

Вибирайте бути щасливими. Ви не ваші обставини. Це найсильніша з ілюзій. Ваші обставини – це ви, це істинно. Намагайтеся це зрозуміти. Коли ви змінюєте себе, ви змінюєте свої обставини.

Вибирайте подобатися собі, любити себе. Кілька разів вигукніть: «Я люблю себе!» - І зробіть це з усією впевненістю. Просто ухваліть рішення, прийміть прямо зараз. Не ускладнюйте. Це дуже простий вибір. А якщо ви знаходите в собі щось таке, що вам не подобається? Полюбіть і це, а потім зміните. Зрозумійте, ви ніколи не позбавитеся того, чому чините опір. Якщо хтось попросить вас не думати про червоне, ви виявите, що тільки про нього й думаєте. Що б не було те, що вам у собі не подобається, перестаньте цьому чинити опір. Краще прийміть це, піднесіть до світла, полюбіть і подивіться на це спокійно та відсторонено. Посміхніться цьому, потоваришуйте з ним. Тоді воно відкриє вам свої секрети і дасть вам спокій. Тільки ви повинні цілком усвідомлено вирішити любити себе повністю, завжди.

Це означає, що ви починаєте уважно ставитися до всіх думок, які у вас про себе з'являються. Коли б ви не подумали про себе щось негативне, одразу це припиніть і думайте про себе позитивно. Будьте розбірливі щодо своїх думок. Найчастіше ви стаєте саме тим, що думаєте про себе. Якщо ваші думки сповнені нелюбові, вас перестають любити інші. І ви самі не зможете себе любити, і в інших це не вийде. Все дуже просто. Вибирайте ретельно, бо у ваших силах знайти все, якщо ваш вибір гранично зрозумілий, незмінний і підкріплений вашою впевненістю. Якщо ви завжди думаєте, що ви негарні, небажані, не здатні на те чи інше, так воно і буде. Всесвіт піде на все, щоб усі ваші наполегливі думки стали реальністю. І тоді умови для втілення ваших думок у реальність з'являться самі собою. Змініть свій розум – змініть свій світ. Вибирайте ретельно та обачно.

Живіть у Тут-і-Зараз. Як порадив Гаррі Поттеру його наставник, Альбус Дамблдор, у книзі «Гаррі Поттер і філософський камінь»: «Не діло – йти у свої мрії та забувати жити». Гаррі знайшов чарівне дзеркало, яке, за словами Дамблдора, відображало всі «найглибші й найпалкіші бажання людських сердець… але не знання чи істину». Дамблдор застеріг Гаррі проти його використання, оскільки, хоча, можливо, це дуже приємно і здорово проводити цілі дні в мріях про виконання бажань, це не життя. Жити - це означає дозволити життю виражати себе і в самовираженні знаходити радість. Мріяти непогано, але жити ви повинні в Тут-і-Зараз, тому що єдине місце, в якому ви можете прожити своє життя, —це Тут-і-Зараз. Дамблдор також пояснив Гаррі, що найщасливіша людина – це той, хто дивиться в це чарівне дзеркало і бачить тільки себе – таким, як він є в тут-і-зараз.

Є старий вислів: «Коли ви смієтеся, весь світ сміється разом з вами, але коли ви плачете, ви плачете одні». Перестаньте плакати та починайте сміятися.

Нехай усе буде просто.

Живіть з ентузіазмом, живіть пристрасно. Як? Просто вирішіть, що так буде. Просто зробіть це.

Змініть своє мислення. Почніть розуміти, наскільки насправді хороші всі речі, і ви будете всьому радіти. Дивіться на світ і ви ніколи не побачите темряву. Змініть своє мислення; змініть своє уявлення про все. Ви можете дивитися на одну і ту ж річ і бачити щасливу картину замість сумної. У всьому бачте гарне. Бачте магію. Саме цим і займаються усі щасливі люди.

Радість це те, що трапляється з нами, коли ми усвідомлюємо, як насправді все чудово влаштовано.

Меріан Вільямсон

Присвятіть свій час розвитку стосунків із людьми. Щасливі люди – і це можна спостерігати – підтримують здорові та щасливі стосунки зі своєю родиною та з друзями. Кохання – велика сила. Будьте дружелюбними, проявляйте безумовне кохання – і ви будете купувати друзів, у вас буде багато фантастичних стосунків. Знаючи це, ви повинні завжди пам'ятати: щоб бути щасливим вам не потрібен ніхто ззовні. Не стаєте людиною, щастя якої залежить від інших, це залежність, такі відносини фальшиві. Не кажучи вже про те, що невиправданий тиск, який ви чините на інших, зрештою зробить вас лише нещасними.

Любіть себе, визнайте, що ваша любов до інших має бути безумовною та безкорисливою. І будьте доброзичливими. І завжди переконуйтеся в тому, що ваш вибір вільний, будь-які стосунки, в яких ви позбавляєтеся свободи вибору, зроблять вас нещасними. На щастя ведуть рівні, чесні, вільні і всіх рівнях сповнені любові відносини. Ви нікому нічого не винні, ні за яких обставин, ні з однієї причини. Все, що ви робите для інших, ви робите в дарунок. Так само вірне і протилежне. Як тільки ви досить глибоко це зрозумієте, ви зрозумієте і безумовну любов, любов, яка нічого не вимагає від інших, любов, яка не намагається нічого нав'язати нікому.

У безумовній любові все, що існує, – це дари, які радісно дають і радісно приймають. У безумовному коханні все природно.

Радість знаходять у коханні. Що таке кохання? Кохання – це не зобов'язання; це свобода. Визволитель, а не поневолювач. Це вільне самовираження, а не обмежувач. У присутності істинного кохання всі речі виглядають такими, як вони є, досконалими.

Наповнюйте чаші один одного, але не пийте з однієї чаші.

Каліл Джебран

Ні секунди не думайте про те, які ви нещасні чи якими нещасними вас робить те чи це. Пам'ятайте, ви стаєте тим, про що думаєте найчастіше.

Чим менше ви судите інших, тим щасливішим стаєте. Чим більше ви прощаєте, тим щасливішим стаєте.

Дорожіть своєю свободою, живіть нею і дозволяйте іншим чинити так само. Практикуйте безумовну любов до себе та інших. Свобода та любов – це і є секрет щастя. Не відмовляйте у свободі ні собі, ні іншим. Справжня і безумовна свобода і щира і безумовна любов – це полум'я, яке живить вашу творчість, довіру, розвиток і самовираження вашого духу, що і приносить вам радість. Важливо розуміти природу безумовної любові та свободи. Любов і свобода, коли вони обумовлені, йдуть проти єдиного постійного у Всесвіті – проти змін. Що секунди все змінюється. Зміна – це розвиток. Зумовлена любов чинить опір змінам; це любов до свого уявлення про людину, а не до людини. Це кохання відомих моментів вашого минулого, а не невідомих моментів, які несе вам ваше майбутнє. Вона сповнена страху, що умови, які задовольняли вас, одного разу виконані не будуть. Цей страх приваблює у ваше життя те, чого ви боїтеся. І це у наші дні можна спостерігати скрізь, у всьому світі.

І останнє, але не менш важливе – обумовлене кохання та обумовлене свобода позбавляють вас можливості вибирати, почуватися щасливими незалежно від того, що відбувається. Щастя – це вибір. Люди, які це розуміють, здатні радісно приймати будь-яку ситуацію, де вони виявляються. Обумовленість робить це практично неможливим. Щоб бути щасливими, усвідомте і почніть практикувати безумовну любов і свободу. Почніть отримувати задоволення від спостереження того, як інші ростуть, вибираючи рости, а не коли ви їм це рекомендуєте. Почніть насолоджуватися моментами невідомості, які несе майбутнє, та перестаньте чіплятися за відомі моменти минулого. Почніть створювати замість реагувати.

Важливо не те, скільки ви робите, а те, скільки кохання ви вкладаєте в те, що робите і чим ділитеся. Спробуйте не судити інших. Якщо ви судите інших, ви не даруєте їм свою любов. Мати Тереза

Віддавайте. Віддавайте. Віддавайте. Давати ще один дуже дієвий ключ на щастя.

Без будь-яких умов давайте людині те, чого вона зараз потребує. Весь сенс у тому, щоб хоч щось зробити – не важливо, наскільки незначне, і показати, що ви дбаєте про людину та свої дії, і віддаючи їй свій час.

Мати Тереза

Ви даєте лише трохи, коли даєте зі свого майна. Справжній дар – це коли ви віддаєте себе. Каліл Джебран

Один із найкращих способів стати багатим і щасливим – щодня займатися медитацією. Медитація дозволить вам торкнутися свого вищого «Я», і тоді всі ці знання будуть засвоєні, стануть вами, житимуть у кожній клітинці вашого тіла. Вони перестануть бути голою теорією – вони стануть вами. Вам більше не доведеться змушувати себе пам'ятати їх та практикувати – вони стануть вами. Почніть медитувати - і одного чудового дня, дуже скоро, це з вами відбудеться. Для ваших цілей вам найбільше підійде медитація віпасану (практика усвідомленості та проникнення у свою справжню сутність).

Діліться своєю радістю. Робіть інших щасливими. І це повернеться до вас, семиразово помножене.

Якщо ви хочете, щоб інші бачили щось у вас і визнали, намагайтеся побачити та визнати це в інших.

Щодня робіть людям компліменти. Завжди намагайтеся знайти щось, за що людину можна похвалити. Робіть це від щирого серця.

Подумайте ось про що. У Найвищій Реальності немає ні правильного, ні неправильного, немає ні «повинен», ні «не винен». Там немає ні випадковостей, ні збігів, ні везіння, ні невдачі: всі події - бездоганний наслідок вселенських законів, що діють на все і безперечно, без винятку. Тільки відповідність нашому вибору і переслідуваним нами цілям робить усі події правильними чи неправильними, добрими чи поганими. Наприклад, вбивство – досконалий підсумок дії Всесвітнього Закону причини та наслідки, і, таким чином, у ньому самому по собі нічого неправильного немає. Але якщо наше суспільство прагне миру, щастя та спільного благополуччя, у цьому випадку вбивство – неправильне. Саме наш вибір робить усі речі правильними чи неправильними. Але самі по собі і за відсутності нашого вибору, всі речі – лише цілком закономірні наслідки дії вселенських законів.

Також подумайте про таке. Зміни – єдине, що є. Вони включають все, незалежно від того, вважає це наше суспільство прийнятним чи ні. Навіть ті види поведінки, які здаються нам у наш час цілком нормальними, колись у минулому були неприйнятними і колись знову такими будуть. І навпаки. Також те, що прийнятно тут у нас, може бути неприйнятним десь або в інший час, або в іншому місці. Розгляньте це явище в його глобальному, расовому та економічному аспектах, з позицій різного віку та статі. Потім спитайте себе, чому так відбувається.

Ще подумайте ось про що. Ви будете щасливі, зростатимете і будете вільні рівно настільки, наскільки ви дотримуєтеся ваших власних виборів і рішень, а не виконуєте нав'язані вам чужі рішення і не дотримуєтеся виборів, які були зроблені за вас кимось іншим.

Що означає «повинен»? Що означає «можу»? Чому? Хто ви? Навіщо? Чому? Подумайте про все це. Подумайте про все це відсторонено. Спостерігайте без упередження. У відповідях на ці запитання ви знайдете звільнення, силу, любов та щастя. Чим частіше ви самі вирішуєте, як сприймати ті чи інші події вашого життя, виходячи з власного розуміння істини, а не з того, що вам розповіли про неї інші, тим щасливішим ви будете.

Навчитися любити можна, тільки полюбивши. Просто зробіть це. Це нескладно, якщо ви самі все не ускладнюєте. Тож не ускладнюйте.

Щоб почати бути щасливими, вам не потрібно чекати жодної секунди. Хіба це не чудово! Ви можете зробити цей вибір прямо тут і зараз. Вам не потрібно нічого ззовні, щоб бути щасливими і рясними, - все для цього вже є всередині вас. Зовнішнє просто реагує, дозволяючи вам фізично переживати ваші внутрішні стани.

Істина в тому, що щасливі стають ще щасливішими, бо знають, як бути щасливими, а нещасні стають ще більш нещасними, тому що вся їхня енергія йде на те, щоб мати свої власні нещастя.

Сьюзан Пейдж

Не забувайте про небезпеку потреби. Ніколи не потребуйте щастя або чогось ще. Стан потреби - це перманентний стан постійного неймення і підтвердження відсутності. Замість того, щоб потребувати, відсторонено бажайте і маєте намір.

Чим більше кохання ви віддаєте, тим більше кохання отримуєте натомість.

Ваша радість – це ваша печаль, що відкрилася… Коли ви відчуваєте радість, загляньте глибше у своє серце – і ви побачите, що вашій радості передається тільки те, що вже є у вашому сумі. Коли ви в печалі, ще раз загляньте в своє серце – і ви побачите, що насправді ви оплакуєте те, що колись приносило вам радість.

Каліл Джебран

Я є багатством. Я є достаток. Я є радість

Не скаржтеся. Ні собі, нікому іншому. У скаргах немає нічого хорошого – скаржачись, ви лише підкреслюєте негативізм і тим самим викликаєте ще більше негативного.

Усміхайтеся. Просто посміхайтеся. Спробуйте це зробить вас щасливими. Посміхайтеся, адже ви знаєте, як влаштоване життя, бо ви знаєте Велику Таємницю.

Справжня радість приходить зсередини, з вашого Буття. Задоволення та біль – ззовні, від зовнішніх по відношенню до вас речей. Радість ніколи не перестає бути радістю. Це є природа духу, природа буття. На неї не впливає ніщо ззовні. Як тільки ви потрапляєте в Зараз, залишаючись усвідомленими і стикаючись зі своїм «Я», радість проникає у вас і не залишає вас уже ніколи. Вона і так була присутня і присутня завжди, просто ви були сліпі до неї, відмовляючись перебувати в «Тут-і-Зараз» – перебувати повністю. Радість у Зараз – вічний стан вашого буття. Вона не у минулому чи майбутньому, адже ці «часи» не існують інакше, окрім як у нас в голові.

Задоволення та біль, з іншого боку, належать тому, що зовні. Вони також доповнюють одне одного. Те ж саме, що приносить вам задоволення, завдає і біль. Коли щось зовнішнє, що приносить вам задоволення, відсутнє, це завдає біль – біль відсутності. Одні й ті речі приносять вам і задоволення, і біль. Коли зникає те, що завдає вам болю, ви відчуваєте насолоду. Одні й ті речі дають вам і те, й інше. Все це зовнішні речі, і саме тому багато хто так часто почувається незадоволеним. Однак як тільки ви стикаєтеся зі своїм «Я» і починаєте жити в Зараз, з'являється радість, а вона ніколи не перетворюється на біль. З цього моменту все приносить вам радість; навіть найболючіші речі перестають доставляти вам страждання і все в житті починає викликати у вас захоплення. Радість – це Буття, це Є, це Зараз. З цього моменту ви будете щасливі всім буттям, перестанете чинити опір теперішньому моменту і почнете ефективно створювати наступні нові моменти відповідно до свого справжнього вибору.

Опір тому, що Є безплідний і марний. Опір Зараз – болісний. Чого ви хочете досягти, чинячи опір тому, що Є? Ви не можете його переробити або скасувати. То навіщо починати? Але коли ви торкнетеся вашого «Я» і зазнаєте радості, вам не потрібні будуть ніякі інтелектуальні докази і докази того, що Зараз опиратися не варто. Ви просто природним чином полюбите все, що існує.

Чому ті самі речі приносять вам і задоволення, і біль? Тому, що ваш розум живе не зараз. Наприклад, якщо вам подобається якась річ – це приносить вам задоволення; коли ви маєте цю річ, ви цим насолоджуєтеся (якщо тільки не боїтеся її втратити). Якщо цієї речі у вас немає і ви дозволяєте своєму розуму покинути Зараз, вирушити в минуле чи майбутнє і думаєте про неї, тоді у вас і починаються всі «проблеми». Ви губитеся в таких думках, як: «Я почував себе так добре, коли ця річ у мене була, і я так хочу знову її мати. Я чекаю не дочекаюсь, коли вона в мене знову з'явиться. Мене дуже засмучує, що в мене її немає зараз». Коли ви подібним чином думаєте, ви зовсім втрачаєте радість, що існує Зараз, в тому,що Є. І це перебуває тільки у вашому розумі «провалля» між Зараз, Є-ністю, і майбутнім стає причиною болю, занепокоєння та незадоволеності.

Радість – у теперішньому, зараз. Вона присутня у ньому завжди, але ви обираєте її не помічати. Коли ви не розумієте, коли розум зупинено, ви – Буття, ви – тепер, ви перебуваєте в гармонії з усім іншим, що існує сьогодні. У цьому стані ви – у найкращій позиції, що дозволяє вам радіти Зараз і найефективніше створювати наступні Зараз — без тривог, занепокоєнь і всього негативного. Ваш розум – інструмент, і ви повинні налаштувати його, щоб створювати намір наступного Зараз. Ваші розумові процеси, процеси мислення повинні стати дуже швидкими і відстороненими і займати не більше кількох секунд - тоді, в ті миті, коли ваш розум вами затребуваний. Якщо ви користуєтеся розумом, щоб постійно прокручувати в голові думки про минуле і майбутнє, все, що вам залишається, жити в минулому, турбуватися про майбутнє і позбавляти себе радості. У будь-якому випадку це не метод створення майбутнього. Всі проблеми існують лише у вашому розумі; вони не можуть існувати Зараз. В даний час у вас завжди все виходить. В даний час ви просто не можете зазнати невдачі. Не через дві секунди з моменту і не через п'ять годин з моменту, але прямо зараз. Всі проблеми існують у вашому розумі, а не зараз; вони виникають, коли ви неправильно користуєтесь своїм розумом.

За всіх інших умов, що залишаються незмінними, людина і суспільство знаходять багатство і щастя рівно настільки, наскільки вони безумовно люблять, приносять один одному радість і живуть у тепер.

Пам'ятайте, життя – це свято; а радість – якість свята. Радість – це самовираження духу способами, які приносять йому найбільше задоволення і відповідають його бажанням. Висловлюйте свій дух та дозволяйте робити це іншим!


0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

33%, 1 голос

33%, 1 голос

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

33%, 1 голос

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Вона - його спогад

"Вона стала для нього спогадом.
Тим спогадом, куди він "тікає" від сірої реальності свого життя. Тим спогадом, який ранить і лікує водночас.
Він знає, що вона є, але для нього вона недосяжна, далека, як зірка. Він бачить її образ, її очі, волосся... І чим довше він дивиться на неї, тим більше йому здається, що її очі, її погляд проникає у саме його серце, душу.
Він закриває очі і "пірнає" у море Спогадів, щоб хоч там, досягнувши бажаного острівця, залишитися сам на сам з нею...
Пам'ять покаже йому вже вкотре той фільм, у якому вона поряд і така досяжна, так близько. Фільм, де, крім них, більше нікого немає. І до болю знайомі кадри почнуть свій танок.
Він буде вкотре її обіймати і притискати до себе, гладити її волосся, цілувати її тіло, вуста... Дивитися у її очі, бачити її грайливі вогники в них... Вкотре вона буде дражнити його, заманювати у свої тенета, підпускати на відстань подиху і відштовхувати...
Він знову буде відчувати на своїй шиї її гарячий подих, смак її поцілунку на своїх вустах. Вона знову буде поряд і даруватиме йому неймовірну насолоду...
Але вона стала для нього спогадом... Таким бажаним, болючим і незабутнім спогадом..."

Пробуюся у письменництві. Ч.5.

"Остання зустріч"
Кінець.
Незабутній день, вражаюча прогулянка. (Ах, літо. Куди ти пішло? Повернись назад.) Той же шлях, тільки назад. Біля воріт стояли дві ятки. Дівчина попросила морозива і Павло купив. Вперше вона щось у нього попросила. Вони вийшли на зупинку, дочекалися трамвая і поїхали назад на Привокзальну площу. Там він почекав своїх товаришів і вони учотирьох попрямували до автовокзалу. Двоє хлопців йшли позаду них. Павло тримав її за руку. Дівчині було трохи ніяково і водночас вона була щаслива, що знає його. Їй здавалось, що усі люди зараз дивляться на неї і заздрять їй, такій щасливій, радісній. У неї було відчуття, наче вона ось-ось злетить. Проте думка про розлуку прикувала дівчину до землі. Певно, через цю думку в її очах був смуток, а посмішка здавалася сумною. Але кожен з них розуміє, що рано чи пізно усе хороше закінчується. Ось і її радісне «хороше» закінчувалося.
Останній будинок, останній магазин, поворот і великі сині літери «Дніпропетровськ». Тільки на автовокзалі є такі літери. Ще трохи і все. Звичайним кроком вони підійшли до велетенської будівлі, звичайним кроком увійшли усередину, піднялися на другий поверх і вона пішла купувати квитки. Замовивши у віконечко квиток і отримавши його, дівчина повернулася до Павла, який стояв біля величезної труби-поручня. Вона обійняла його і притиснулася до його грудей. Як же ж їй хотілося залишитися з ним. Проте вона намагалася не сумувати, посміхаючись йому і цілуючи його. Вони стояли там і цілувалися.
- Тут же люди, - сказав він, коли вона перервала поцілунок.
- Ну то й що. Не вони ж цілуються, а ми, - відповіла дівчина.
Час йшов. Він поцілував її ще раз і пішов до товаришів, які чекали його унизу. Потім вони попрямували на зупинку, чекати свій трамвай, щоб повернутися у військову частину. Вона хотіла його ще раз побачити, хоча б здалеку. Під’їхала маршрутка і дівчина зайняла своє місце. (Все! Немає шляху назад. Вона одна, повернеться додому. Повернеться туди, де ніколи не буде його.) Через деякий час маршрутка зрушила і поїхала до виїзду з платформи. І вона побачила вдалині трьох солдатів. Серце стиснулося. (Воно ще не раз стискатиметься від думки, що вони не будуть разом.) Автобус минув один поворот, другий, третій, минув світлофори. Загалом, та сама процедура, що й при в’їзді у місто. За вікном промайнув вказівник зі словом «Дніпропетровськ», перекреслений червоною лінією. Так само перекреслюється все те хороше, що відбулося з нею у цьому холодному місті. Вони залишили місто. А попереду сто двадцять кілометрів шосе і її місто.
Подумки вона поверталася до нього знову і знову. В її пам’яті, немов кадри з фільму, промайнули усі події від дня народження до сьогодні. Набравши швидкість, водій гнав вперед, немов навмисно відносив її подалі від міста, яке стало для неї рідним, де вона зустріла свою любов. Увесь час дівчина думала про Павла, усміхалася. Намагалася поспати трохи, але нічого не вийшло. За вікном сідало сонце. Ось вони вже проїхали пів шляху, повернули на своє шосе, яке вело до Нікополя. Ще годину і вона побачить своє місто, але не побачить його.
Нікополь. Маленьке місто, навесні зелене і гарне, а взимку і восени похмуре. «Я повернулася, Нікополь. Я знову з тобою.» Вже стемніло. Дівчина вийшла з маршрутки і попрямувала на зупинку міського автобуса. Ось вона вже і вдома.
Ранок наступного дня. Дівчина прокинулася, оглянула кімнату, згадала вчорашній день… З очей по щоках потекли сльози. Так, вона усвідомила той факт, що це була їхня остання зустріч. З того дня вона не переставала думати про нього, не переставала любити його.
Вона і зараз любить його.
Увесь час, що вона провела з ним, усі ті хвилини спілкування з ним, вона поділяла його радість, що невдовзі він демобілізується і поїде додому…

Пробуюся у письменництві. Ч.4

"Остання зустріч"
Продовження.
Він був у формі, але тільки у чорній (колір вона помітила пізніше), з пакетом в руках. Вони поцілувались і, немов змовившись, пішли на трамвай, який прямував до парку імені Т.Г.Шевченка. Це дуже гарний і великий парк. Певно, найкращий в усьому місті. Вони зайняли місце в самому кінці трамвая. Дівчина стояла навпроти Павла, який обперся на стінку з поручнем. Усю дорогу вонии мовчали. Інколи він щось казав їй, іноді вона щось казала йому, але здебільшого мовчали. Зі сторони вони, певно, були схожі на двох закоханих, які за довгі роки спільного проживання набридли одне одному. Складалося враження, наче вони ображені одне на одного. Але це було не так. Просто ніхто з них не хотів показувати те, що відбувалося у душі.
Вона насолоджувалася кожною секундою, проведеною поряд з ним. Трамвай підіймався вверх по достатньо крутому схилі. В кінці останнього вагона трамвая не дуже добре стояти – сильно теліпає зі сторони в сторону. Їхнє мовчання продовжувалося до тих пір, поки вони не вийшли на своїй зупинці. Було жарко і дівчина зняла куртку від костюма. Вони вдвох перейшли через дорогу і попрямували униз по схилу, що вів до парку. Лише тоді їхнє мовчання, яке починало дратувати, перервалося. Їхній шлях лежав повз шикарне кафе. З виду це кафе було дорогим, що по суті підтверджували дорогі джипи та іномарки, розташовані перед закладом. Вони говорили, жартували, сміялися. Їм було добре. Перед центральним входом парку стояли авто. Багато авто. Їх капоти і дзеркала були прикрашені стрічками різного кольору. Але одна з усіх була наряджена шикарно - це була машина наречених. Кожного разу, коли дівчина приїздила до нього у суботу, вона бачила весільні кортежі. Іноді вони вдвох бачили їх. Ось і тепер на їхньому шляху чиєсь весілля. (Їй іноді здається, що то знак того, що вони з ним повинні і будуть разом. Але це лише її думки, наближені до фантазії.)
Вони повернули вліво і пішли до іншого входу до парку. Дерева скидали листя, застилаючи землю гарним кольоровим килимом. Пройшовши по алеї і відшукавши пристойну лавку, вони присіли. Так добре сидіти в парку на лавці з коханою людиною. Вони обіймались, цілувались, насолоджувалися природою, спостерігали за підлітками, які дуркували, кидаючи одне на одного опавши листя.
- Ходімо на міст, - скоріше попросила ніж запропонувала дівчина. І вони попрямували до мосту.
Це єдиний міст, який має свій звичай. Суть цього звичаю у тому, що кожна пара, яка уклала шлюб, їде на цей міст. Але вони – наречені – не просто так приїжджають сюди. Вони купують або замовляють навісний замочок і вішають його на перила цього мосту. Замок може бути або простий, або з написом імен чи побажання. Пройшовши по цьому мосту, можна побачити стільки замків… А ще міст веде на острівець, на якому є невеличкий парк чи скверик, розваги для дітей, пляж і набережна.
Вони пройшли через міст і, не зупиняючись, пішли далі. Йшли поряд, в сторону пляжу. (Тоді вона вперше побачила його.) Алея вела униз. Потихеньку, не поспішаючи вони йшли по алеї. Дівчина була зачарована красою цього острівця і тим, що відкривалося її очам. Вони кудись звернули. Градус схилу збільшився. Йти було так легко і вільно. Вони проходили повз якогось місця, під мостом для потягів. Воно було огороджено парканом, схожим на сітку. Вона побачила двох дівчат і чоловіка, який тримав повід коня. Їй раптом так захотілося проїхатись верхи на цьому самому коні, на якому сиділа дівчина. Вона мріяла про те, щоб з Павлом удвох помчати кудись верхом на конях; щоб були тільки вони – він і вона, і більше нікого. Вона жадала свободи з ним одним. І тільки з ним. Під час їхньої прогулянки їх супроводжувало все те ж мовчання. Але воно іноді переривалося їхнім невеличким діалогом. Ноги стомилися. Хотілося присісти де-небудь, але поряд не було жодної лавки. І їм довелося йти далі. Доволі велику відстань вони пройшли. Дівчина йшла по бордюру. А він поряд, тримаючи її за руку. Ні, не тому, що вона могла впасти чи спіткнутися, а просто так, щоб нікуди не втекла, як на автовокзалі. Раптом сержант її зупинив і притягнув до себе. Він обійняв її за талію і поцілував. Коли вона з ним цілувалася, то не відчувала ні гіркоти, ні смаку пива, ні запаху сигарет. З ним приємно було цілуватися. Він не курив, майже не вживав алкоголь, і тому його поцілунок був солодким і приємним. Його губи завжди були вологі, не пересохлі, не потріскані, ніжні. Його посмішка… Її неможливо описати. Її потрібно тільки бачити. Він посміхався красиво. У нього була посмішка янгола. Така красива, чиста, відверта, добра, ніжна – як і він сам. (Шкода, що вона не запам’ятала її.)
Вони дійшли до пляжу. У Дніпрі чудовий і великий пляж. Тут чистий пісок, якщо не брати до уваги зелень, яка зустрічається доволі часто. Вони не стали йти далі, так як час невблаганно йшов, наближаючи їхню розлуку. Павло повинен повернутися у розташування до вісімнадцятої години. Їй було сумно, що так швидко летить час.
Він запропонував дівчині піти до води і вона погодилася. Вони перетнули пісок, який уповільнював хід, і опинилися біля води. Їй було приємно йти по пляжу з тим, хто став володарем її серця. (Вона справді його любила. І він про це знав. Вона йому сказала, коли розсталися, що не зможе поїхати до нього. Відтоді вона не переставала його любити.) Рука в руці, пісок, море, сонце… Майже як влітку, тільки різниця в тому, що зараз не літо, а осінь. А вони хотіли ще влітку піти на пляж, по засмагати, покупатися… Але не вдалося. Та нічого.
Дійшовши до кінця, вони вийшли на алею і пішли назад, геть з пляжу, з острова і з парку взагалі.

Далі буде...

Пробуюся у письменництві. Ч.3

"Остання зустріч"
Продовження.

Нарешті вони досягли місця призначення. Вона з великою радістю залишила маршрутку і попрямувала до виходу з автовокзалу. За ті небагато поїздок вона встигла запам’ятати це місце, як свої п’ять пальців. Та і саме місто Дніпро стало для неї рідне. Вона така радісна, в салатовому костюмі, з посмішкою на вустах, йде по вулиці, і їй байдуже, що думають перехожі. (Ще не раз щаслива посмішка буде з’являтися на її маленьких незіпсованих косметикою губах. Ще не раз у карих очах буде спалахувати вогник маленького щастя при згадці про нього.) Дівчина йшла неспішно, знаючи, що Павло й досі десь на ринку. Скільки разів вона ходила цим шляхом на Привокзальну площу, проходячи повз усіх цих крамниць, бутиків, яток з пресою, повз бабусь, що торгують насінням і горішками. Їй здавалося, що вони вже запам’ятали її і звикли до неї. Коло бордюрів стояли маршрутки з табличками з назвами містечок, селищ і сіл. Коло цих маршруток стояли водії і пасажири. Посеред дороги пролягала колія у два напрями. По цій колії ходять трамваї. Їй особливо подобалося, коли проїздив трамвай і земля під ногами дрижала. Одразу відчувалося, що трамвай дуже важкий. Звісно, що усі вони важкі, але цей був найважчий і важив, певно, більше за інші. Вона обожнювала, коли він проходив повз, змушуючи землю дрижати. По ліву руку від неї розташувалися будинки в три-чотири поверхи. В них усі перші поверхи були віддані під крамниці і бутики. З усіх цих магазинів її найулюбленішими були лише два – «Книги» і «Дім фараона». Особливо останній. Вона обожнювала туди заходити. Їй подобалася аура, створена ввічливими і приємними продавцями.
Коли заходиш всередину, тебе огортає тиша і благодатний спокій. Ти немов потрапляєш в інший світ, більш кращий. Де час не має влади ні над ким і ні над чим. Де твоя душа розслаблена і ти ні про що не турбуєшся і нікуди не поспішаєш. Де змішались одразу кілька древніх світів, націй, божеств. Усі ці статуетки, кулони, вироби з металу, дерева, скла і каменів наближають тебе до вищої ступені насолоди і спокою – до нірвани. Там є фігури різних тварин, фігури людей і птахів. Там можна придбати кулон-талісман для чого завгодно – від кар’єри до кохання. Є дармовіси-талісмани. Але туди мало людей заходить. Напевно, не усі цінують те, що можна відчути, зайшовши у цей дивовижний світ спокою.
Вона пройшла цей магазин і попрямувала до супермаркету електроніки «Фокстрот», щоб там присісти на лавку. Привокзальна площа – це місце має декілька призначень. По-перше, тут розташована кінцева зупинка трамваїв номер один і номер одинадцять. Тут вони розвертаються і знову слідують по своєму маршруту до другої кінцевої зупинки. Ось так вони і їздять по замкнутому колу, який не в змозі розірвати. По-друге, тут є маршрутки, які слідують кудись за межі міста. По-третє, перед площею розташована будівля залізничного вокзалу. Це і є головний пунктик, через який площу назвали Привокзальною. Саме за цією будівлею знаходиться безліч колій, які ведуть у різні напрямки. Тут, на площі, перед «Фокстротом» тиняються цигани, пропонуючи перехожим поворожити на руці. Вона завжди намагається не говорити з ними.
Дівчина пройшла повз циганки, яка спробувала заманити її пропозицією поворожити. Але вона не повелася на ці хитрощі. Їй і так було відомо, хто чи що чекає на неї попереду. Знайшовши майже вільну лавку, вона присіла і стала чекати. Біля цієї лавки стояло двійко закоханих. Вони весело про щось розмовляли, сміялися і жартували. Вони очевидно кудись зібрались. Сонечко вирішило порадувати всіх своїм теплом. Поки дівчина сиділа на лавці, їй подзвонив друг. Поговоривши з ним трохи, вона попрощалася. Подумки вона молила бога, щоб більше ніхто їй не дзвонив. Дівчина не бажала, щоб хтось відволікав її у цей чудовий день. Так, як вона була у светрі з короткими рукавами, їй стало трохи жарко. Хлопець, що стояв за спиною, вирішив щось купити і пішов до ларьочка. Дівчина залишилася чекати. Через декілька хвилин він йшов назад, а за ним ув’язалася циганка. Він їй щось казав, але вона не відставала. Вони йшли в їхньому напрямку. Бачачи наполегливість цієї ворожки, вона вирішила залишити місце на лавці і пішла прогулятися по площі. Не знаючи куди піти, дівчина попрямувала до потягів. Потяги – це її слабкість. Вона обожнює їздити ними. Та й взагалі, вона дуже полюбляє подорожувати, будь-яким транспортом, окрім літаків. Їй ще ніколи не доводилося літати літаком. А оскільки вона боїться висоти, то ні за що не зійде на літак.
Віддаляючись від того місця, де вона кілька секунд тому насолоджувалася теплом жовтневого сонця, дівчина наближалася до будівлі залізничного вокзалу, обходячи його зліва, і минаючи кафе з такою теплою і веселою назвою «Пузата хата». Вона йшла прямо на платформу. На першій колії стояв «Столичний експрес». Вона одразу зупинилася ненадовго. А потім пішла вздовж потяга. Її думки раптом здобули меланхолійний характер. А усмішка на вустах то з’являлась, то зникала. Вона навіть не знала, чому пішла туди. День, коли товариш сержант демобілізується і залишить Дніпропетровськ, безжально наближався. Їй так хотілося повернути свій двадцять перший день народження, день їхнього знайомства і всі наступні дні… Вона боялася думати про їхню розлуку, але все ж думала, не в змозі керувати своїми думками. Дівчина повільно йшла по перону, не маючи сил зупинитися. Таким спокійним і розслабленим кроком вона могла йти довго. І хто знає куди може дійти. Це відчуття спокою гіпнотизувало усі її рефлекси і рухи. Їй здавалося, що вона наче літає. Дівчина йшла, уявляючи, як буде проводжати його, дивлячись услід потягу і зберігаючи на губах прощальний поцілунок, а в душі надію на зустріч у майбутньому. Вона знала, що буде плакати, коли він буде віддалятися від вокзалу. Ноги несли її вперед. Вона кинула сумний погляд на будівлю і усередину її. Їй хотілося зайти туди, але якийсь страх не дозволив повернути вправо. Те, що вона побачила через скло, полонило її. Вона порівняла цю красу і велич зі своїм нікопольським вокзалом. «Яка велика і гарна будівля. Не те, що наша. Наша і поряд не стояла», - подумала вона. Тоді дівчина вперше побачила вокзал міста Дніпропетровськ. Зачарована цією красою, вона побрела далі, повернувшись до своїх сумних думок.
Вона вже наближалася до кінця платформи, коли задзвонив телефон. Відповіла. Це був Павло. Він уже звільнився і приїхав на Привокзальну. Вони домовилися, що вона зараз підійде до центрального входу вокзалу і на сходах буде його чекати, поки він не підійде. Обійшовши будівлю з іншої сторони, вона попрямувала на вказане місце очікування. При цьому вони не переривали зв’язок. Через це вона почула слова, які залишили в пам’яті і в душі м’який і теплий слід, а саме: «З’явись, сонце». Вона не знала, спеціально він їх промовив чи вони випадково вирвались, але їй було приємно це почути. Нарешті вони знайшли одне одного. Вони зустрілися.

Далі буде...

Пробуюся у письменництві. Ч.2

"Остання зустріч"
Продовження.

Час, як на зло, йшов повільно. Тягнувся, мов резина. Вона вирішила подзвонити йому і сказати, що виїде об одинадцятій годині з автовокзалу. Напам’ять знаючи номер, її пальці швидко забігали по кнопках. Прослухавши гудків п’ять - скинула. Через декілька секунд телефон заграв мелодією Олексія Хворостяна «Бросок на небеса». (Саме ця мелодія стояла на виклик, коли дзвонив Павло. Адже він солдат, сержант. Коли вони познайомилися, а це було на її день народження, він був у званні молодшого сержанта.) Дівчина натиснула кнопку «Відповісти» і піднесла телефон до вуха.
- Ало, - трохи кокетливо промовила це ненависне і набридле їй стандартне слово.
- Привіт! – Почувся його голос.
Такий ніжний і приємний, зовсім інший, голос. (Вона завжди намагалася уявити його обличчя, коли говорила з ним по телефону. Але його голос був відмінністю від його ж голосу вживу. Здавалося, що вона балакає з іншою людиною.)
- Як ти? – Спитав Павло.
- Нормально, - відповіла вона.
- Ти де? – Поцікавився він.
- На автовокзалі. Ми виїжджаємо об одинадцятій годині рівно, - сказала дівчина і, глянувши на час, додала: - Скоро будемо їхати.
- Це ти приїдеш о тринадцятій?
- Так.
- Отже я встигну сходити на ринок. Коли приїдеш, набереш мене, - дав він вказівку мені.
- Гаразд, - відповіла вона и вони роз’єдналися.
У ті хвилини вона була найщасливішою. «Ми побачимося. Побачимося», - думала дівчина і, не приховуючи радості, усміхалася. Їй було дуже добре. Дуже добре.
А час, як на зло, йшов повільно. Через кожні дві хвилини вона дивилася на годинник і подумки просила: «Ну поїхали вже». І ось жіночий голос оголосив відправлення її автобусу з автовокзалу Нікополя. Вона ледь не закричала від радості. В її очах спалахнув вогник немаленького щастя, яке відчуває закохана людина. Душею і подумки вона пролітала ті місця, які запам’ятались їй найбільше. Проте дівчина знала, що тепер їй треба довіритись часові і водієві, і спокійно чекати.
Вони виїхали з міста, минувши університет, проїхавши через міст. Вона відчувала, як в по венах вирує адреналін. Емоційне напруження дасться взнаки тільки ввечері,коли вона буде вже вдома. Невідомо, з якою швидкістю вони їхали, але їй здалося, що автобус їде не достатньо швидко. Їй хотілося хоч якось згаяти час, але не знала як. Можна було б поспати. Але їй не вдалося заплющити очі через збуджений стан. З тих пір, коли вона почала їздити до нього у Дніпро, знаком пройденої половини шляху був міст, що завертав на Запорізьке шосе. І поки вони до нього не доїхали, їй доводилося дивитися на минаючі за вікном голі поля, котрі по-своєму були прекрасні, особливо вдалині; на дерева, що ростуть недалеко від дороги вздовж шосе. Це було так нудно, що хотілося вити. Проте, коли вона побачила покажчик з написом «Січ», їй стало веселіше. Вона знала, що недалеко той самий міст.
Невдовзі транспорт досяг того моста і вони з’їхали на Запорізьке шосе. У ці хвилини їй не було нудно. Дівчині здавалося, що ще декілька кілометрів і вони будуть на місці. Увесь шлях – від Нікополя до Дніпропетровська – вона думала про нього, про свого сержанта. У той день, такий радісний для неї, вона навіть і не підозрювала, що це їхня остання зустріч.
Їй згадалися попередні зустрічі. Вона уявляла майбутні зустрічі, серед яких була і ця. Вона думала, що вони повинні зустрітися з ним до дембеля ще максимум два рази, тобто, без цієї, вона мала поїхати до нього ще один раз. Проте доля розпорядилася інакше.
Дівчина знала, що ця радість зустрічі повинна скінчитися. Але не думала, що так швидко. Вона їхала до коханого з посмішкою на вустах, і повинна розпрощатися з ним теж з посмішкою.
Невдовзі вони досягли мети. Залишилося лише пройти невеличку перешкоду – доїхати до автовокзалу. Немає нічого гіршого, ніж їхати по великому місту, де можуть виникнути затори. Але найбільше за все її дратувало те, що вони зупинялися на світлофорах. А у великому місті на широких дорогах, розділених на три-чотири полоси в одному напрямку і стільки ж в іншому, ці зупинки на червоне світло не дуже радують. Адже світлофори передбачені для усіх напрямків. Тому і стояти доводилося трохи довше, ніж у її маленькому містечку. Але це лише невеличка перепона, яка закінчувалася, коли вмикалося зелене світло.
Дніпропетровськ – велике місто, яке є областю для маленького Нікополя. Дніпро велике і галасливе місто. Його жителі дуже метушливі люди. Навіть сама аура в ньому не дуже приємна. Восени, особливо у дощові дні, місто здається сірим і холодним. Холодні вітри доповнюють його відчуженість. А влітку тут спекотніше, ніж де інде. Адже в місті дуже багато авто, від яких йде багато викидів вихлопних газів, що забруднюють і так задушливе повітря. А ще тут є один вид транспорту, який неможливо побачити в Нікополі – це трамвай. І вона достатньо наїздилася трамваєм.

Далі буде...

Пробуюся у письменництві.

Остання зустріч
(засновано на реальних подіях)

Субота. Теплий сонячний день жовтня. Навіть не день. А ранок…
Любити важко. А ще важче любити на відстані. Любити і знати, що ніколи ти не будеш з ним. Але серцю не накажеш. Воно любить і вірить. Тільки у що вірить? Не відомо.
У цю суботу вранці вирішувалося одне важливе питання: поїде вона до нього чи залишиться вдома? Вона я дуже хотіла туди поїхати, дуже.
Мобільний сповістив мелодією «соні еріксон» про те, що прийшла смска. Дівчина натиснула «Переглянути» і прочитала повідомлення. «Доброго ранку, мала. Просто надсилаю поцілунок.» І посміхнулася. Приємно, коли кохана людина надсилає тобі смски з такими словами. Одразу на душі тепліше стає. Звісно, вона відповіла йому: «Доброго ранку. Мені приїздити?» І так вони переписувалися. Вже зневірившись, дівчина сіла за комп’ютерний стіл. По радіо на кухні сповістили, що «В Києві десята година». І рівно о десятій їй прийшла смска. Знову «Переглянути» і читає: «Я йду у звільнення». Її радості не було межі. Але показувати цю радість при мамі дівчина не хотіла.
Вона вимкнула комп’ютер і пішла до своєї кімнати. Щойно за нею зачинилися двері, їй захотілося підстрибнути до стелі від радості. Це почуття розпирало її зсередини.
Вона почала збиратися, швидко в голові перебираючи варіанти одягу. В результаті довелося одягнути спортивний костюм і кросівки. Швидко написала смску подрузі і відправила. У відповідь отримала коротке і тверде «Ок». Мама теж збиралася йти з дому. Майже одночасно з нею вийшли з будинку. Мама в одну сторону, а вона в іншу. Їй так хотілося кричати від щастя. (Адже цілий місяць не бачити його… Це так важко.)
Майже бігцем пішла на зупинку. І все одно не встигла – «одиничка» поїхала без неї. Тож дівчині довелося чекати «шість а». Чекала якихось нещасних кілька хвилин, а здалося, що цілу годину.
Незабаром вона вже їхала на автовокзал. Здавалося, що маршрутка навмисно їхала повільно. Подумки вона вже мчала у Дніпро, до нього. Хоча насправді була ще в Нікополі. Так завжди буває, коли довго чекаєш чогось, а дочекавшись – не можеш наздогнати у часі. Здається, що час завмер. Але час не може зупинитися. Він йде своїм ходом, і його неможна ні обігнати, ні зупинити, ні сповільнити його хід.
За вікном проносилися люди, зупинки, повороти, дерева. Вона все ближче під’їжджала до потрібної їй зупинки. «Ще трохи і я буду виходити», - думала вона. Що було правдою. А душа веселилася, хоча було трохи тривожно. Вона боялася, щоб її телефон не задзвонив. Тільки не це.
«Восьмий квартал», «Некрасова», «Автовокзал». Нарешті. Дівчина вийшла і попрямувала до пішохідного переходу. Ще трішки, ще крапельку. Швидко перейшла дорогу і ось вже будівля автовокзалу. Увійшла і – о, жах! – черга в обидві каси одночасно. Ну нічого. Вони швидко зникнуть. Вже майже перед віконцем у неї задзвонив телефон. «Тато викликає».
- Ало? – відповіла вона
- Привіт! – сказав голос брата.
- Мама вже поїхала туди, - випалила дівчина.
- А ти де?
- Гуляю, - відповіла і поклала трубку.
Він, правда, ще раз дзвонив, але вона не стала відповідати. Вже її черга підійшла і потрібно було купувати квиток.
- На Дніпро, найближчий, один, - сказала вона і поклала у комірку двадцять гривень.
З-за скла касирка назвала суму. Дівчина не очікувала її почути…
- Двадцять чотири п’ятдесят.
Довелося додати ще п’ять гривень. А що поробиш, усе дорожчає в країні. (Гади!) Проте ціна не перешкода для її радості. Касирка штовхнула комірку з квитком і рештою. Вона глянула на час – одинадцять годин рівно. Подумки прикинула, о котрій буде там і скільки часу у них із ним буде на те, щоб побути вдвох. Вийшло, що о тринадцятій приїде, і п’ять годин погуляє з ним. Не погано. Щоправда, хотілося побути з ним трохи більше, але і за це вона була вдячна. (Проти часу не попреш. Це сильний вартовий.)
Дівчина вийшла на платформу і відшукала свою маршрутку. Увійшла і сіла на своє місце. От і все, тепер діло за водієм і часом. І стала чекати.

Далі буде...

Чарівна Жінка незаМіжня...

Чарівна Жінка незаМіжня
палкі плекає почуття...
Такі, що відчуваєш ніби 
на Небесах своє буття.
Твої чуття - то потяг палкий
до спілкування залюбки...
Та не завжди чекає Юнка 
саме тебе цієй пори...
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
60
попередня
наступна