З лютого 2012 року розпочинається проект «Відродження ініціатив в селах та малих містах України». Проект буде реалізований за підтримки "Міжнародного Фонду Відродження". Організація ГЦ «Ділові ініціативи” оголошує про початок проекту “Відродження ініціатив в селах та малих містах України ” та запрошує до участі представників громадських організацій та активістів з сіл, селищ та малих міст: Кримського, Східного, Центрального та Західного регіонів України. Проект підтримують програми «Схід-Схід: партнерство без кордонів» та «Громадянське суспільство та належне врядування » Міжнародного фонду Відродження. Мета проекту – поширення успішного досвіду громадської діяльності та найкращих практик самоорганізації в малих громадах Західного, Центрального, Східного та Кримського регіонів України. На думку ініціаторів, проект сприятиме обміну досвідом у сфері самоорганізації місцевого населення, окресленні та вирішенні проблем сіл та малих міст України, створення нових громадських об’єднань та мережування між ними. У межах проекту буде проведено 4 семінари-обміни у м. Івано-Франківську та в селі Старий Лисець, орієнтовна дата проведення заходу з 27 по 30 березня. Орієнтовну програму семінарів ми надішлемо Вам на електронну скриньку. Учасників заходу буде відібрано серед представників громадських організацій та активістів з сіл, селищ та малих міст: Кримського, Східного, Центрального та Західного регіонів України ( по 5 осіб з кожного регіону) Загальна кількість учасників – 20 осіб. Для участі у семінарах-обмінах слід заповнити    анкету   . Анкету слід надіслати до 01.03 2012 року на електронну пошту: [email protected]. Про результати відбору Вас буде повідомлено до 12.03.2012. Витрати учасників семінарів-обмінів на проїзд, проживання та харчування відшкодовують організатори. Відповідальна особа: 
Біла Наталія Сергіївна Контактний тел..:             +380976994066       e-mail: [email protected] skype: Nataly_s90

 

Я каструля. Справжнісінька каструля. Все моє життя в мені намагалися приготувати людину. Чесну. Порядну. Виховану. Працелюбну. Слухняну. Людину. Спочатку кухарями були мої батьки. Вони додавали різні інгредієнти, але не всі по рецепту. Потім за цю справу взялася школа. Там додавали своїх, все більше і більше, не звертаючи уваги на хибність пропорцій. Я намагався всіма силами втрутитись в цю кулінарію, але що я можу зробити? Я каструля. Пасивна каструля.

 Після школи кухню перейняла інша інстанція. В закутках своєї обгорілої від вогню газової плити душі я мав надію на те, що хоч тут віділлють того варива. Але надії кришилися, як від ножа вправного кухаря. Накладали все більше і більше, стільки, скільки я витримати не в силах.

 Як тільки міг я посипав страву, що готувалася в мені, різноманітними приправами, але вони розчинялися в купі мотлоху непотрібних інгредієнтів.

 З часом я зрозумів, що час накриватися кришкою, але від цього стало ще гірше… Я парував, кипів, гримів кришкою, як скажений…

 Ось побачите, одного дня все з каструлі википить, вибухне гейзером, вистрілить вулканом, обіллє плиту та обпече вас усіх з ніг до голови… Це станеться…Але хто мене чує? Я ж каструля. Для вас я просто каструля…

Кирило Поліщук

Я тут вчора їхала у маршрутці та замислилася, а як часто ми звертаємо увагу на водіїв маршруток та що більше за все дратує нас у маршрутках. Так би мовити хіт-парад речей які б ми з задоволенням не бачили та не чули у маршрутках.

            Перше місце це білявки, і справа не в кольорі волосся, а в тому як вони поводяться, ось вона зайшла «королева» сіла на перше місце і тут у неї дзвонить телефон і починається. Вся маршрутка до кінцевої точки призначення вже знає як звуть її парня, як вона його називає і що в неї алергія на кошенят, і якого кольору білизну вона собі купила, з ким посварилася, як пройшов її день, що б вона хотіла зробити на вихідні. І от дивлячись на обличчя людей, розумієш, що 85 %  з задоволенням заліпили б її рота скотчем.

            Друге це дядьки які, або вже нахиляні, або ж якщо це ранок: з вечора ще не провітрилися, і от воно над тобою схилилося дихає на тебе перегаром так що в тебе очі сльозяться. Дивиться на тебе мутними очима, що вже через хвилину ти розумієш що потрібно все таки купляти свою автівку.

            Третє почесне місце це радіо шансон, я розумію, що шансон гарна музика і деякім людям вона подобається, але ж не коли ти їдеш з ранку чуєш «Золотиє купола» і ввечері та впродовж дня ти чуєш ті ж самі «Золотиє купола» і складається таке враження, що це всесвітня змова маршруточників та водіїв таксі.

            А тепер переходимо до водіїв маршруток отож, яких видів вони бувають. Перший вид «шумахер» натура тонка, адже в дитинстві мріяв стати гонщиком формули один, але мрії не здійснилися і він пішов працювати водієм маршрутки де почав реалізацію хоча би частково мрії «про велику швидкість». Ця особина, на ділянках дороги де немає інспекторів ДАІ може літати на швидкості 200 кілометрів на годину, з переповненим салоном. При цьому неодмінно свариться з якоюсь нервовою жіночкою, яка з притаманної таким істеричкам манерою розповідає йому як потрібно їздити, а інші пасажири під час цього феєричного дійства моляться, щоб не дай боже не розбитися, тому через декілька хвилин їх сварки найрозумніші радять жіночки заткнути пельку, якщо вона не хоче зараз же вийти з маршрутки, тому що наразі якщо така в неї є потреба то вони, в якості добровольців люб’язно її допоможуть і плювати їм що на такій швидкості люди не виходять. Після такої їзди у більшості громадян нашої країни виникає думка, що громадський транспорт: тролейбус, метро або ж трамвай краща альтернатива маршруткам.

            Другий вид це «пофігісти», чесно кажучи їм все одно що хтось кудись поспішає, або ж запізнюється, їм ні до чого немає діла. Навіть коли усі в маршрутці починають обурюватися з приводу компанії молодиків на підпитку, котрі раптом відкрили у собі талан гумористів від народу. Цей вид цікавий тим що на них можна повправлятися в дотепності ставлячи дурні запитання на приклад: «А як гучно потрібно хлопнути дверима, щоб точно отримати монтіровкою по голові?» чи  «Ви довіряєте свої страхової компанії? Коли ми розіб’ємось мені точно відшкодують збитки не лише матеріальні, але й моральні? І повернуть ті дві гривні що я платив за проїзд?».

            Третій вид це «істерики», вельми цікаві особини, які вражають своїм вмінням: вести автівку, розмовляти по стільниковому та лаятися з пасажирами які не передали за проїзд до того ж все це вони встигають робити водночас. На зауваження, щодо того: «Дядько, Ви ж не дрова везете!». У відповідь ви чуєте вельми багато нових нецензурних слів при чому, він забуває про стільниковий та кермо, починаючи підкріпляти свої слова на вашу адресу красномовними жестами.

            З огляду на все вищезгадане хочеться сказати одне: люди бережіть природу та свої нерви їздіть на велосипеді!

Звісно, видавати одне за інше, це принаймні вигідно... І якщо природність статевої активності при наявності почуттів зараз пропогандується і всеяко схвалюється, то зворотній напрямок твердження чомусь здається неадекватним, але про це всі мовчать.

Поясню: Мабуть хто завгодно може зараз вільно та правдиво сказати коханій людині "Я тебе кохаю, тому я тебе бажаю!". А хто може відверто та чесно сказати "Я тебе бажаю, тому я тебе кохаю!"? В здоровому глузді мабуть ніхто...

На мою думку, це означає що і перше твердження так само є невірним, похибним, помилковим.

Кохання є процесом духовним, бажання - фізіологічним, а коли одне видається за інше, то це ж звичайнісенька маніпуляція вищого гатунку! Навіщо? Це ж вигідно, щоб люди менше кохали, більше бажали... Бо на бажаннях бізнес робиться набагато простіше та ефективніше, ніж на щирих, чесних, бескорисливих почуттях, таких як гідність, дружба, кохання. А ось з маніпуляціями навпаки, краще звертатись до почуттів, ніж до бажань.

Чому я взагалі про це пишу? Мабуть тому що сам сумніваюсь, чи не плутаю я це в собі, чи не видаю одне за інше!

З одного боку, усвідомлюю що пряме асоціювання кохання з бажаннями є помилкою, з іншого боку, розумію, що і те і інше є природними складовими будь-якої людини... з третього ж, взагалі не можу уявити собі таку модель поведінки, яка б розставила все по своїх місцях!

Секс та мастурбація, а також ритуали та навколишня культура, як прояви "задоволення власних фізиологічних потреб", на мій погляд є просто самовиправданням, та потиканням особистим слабкостям, підкоренням нав'язаним "моді, суспільній думці, звичаям та традиціям людства".

Скільки взагалі брехні готові видати люди заради декількох секунд кайфу? Скільки болю згодні спричинити рідним, коханим, друзям заради цього задоволення? Не буду казати про "всіх", навіть про "більшість людства" - скажу про себе. Я сам багато кривив душею перед дівчатами заради іниму.. Зараз, звісно, все відбувається без обману, чесно та відверто, але сам факт, що це продовжує відбуватись.. )-:

Якось самому не по собі стає від думок про те, що і сам я один з таких. Доки не замислювався, жив "як всі" - то було набагато простіше, спокійніше... а коли починаєш замислюватись над чимось, задаєш собі питання, а потім (завжди!) отримуєш на них відповіді... потім вже не буває шляху назад.

В юнацтві, фізична близкість бавила своєю навідомістю, недоступністю та заборонливими доріаннями дорослих. Пізніше стала чимось типу спорту, із змаганнями "хто більше", "хто крутіше". Потім просто чимось схожим на валюту розрахунків між жінками та чоловіком, та на ряду із цим "офіціальним підтвердженням" слів та намірів... 

Цікаво, якщо припустити, що в своєму житті я правда більше не хочу сексу просто так, аби було...

Щось не йде далі думка... може хтось допоможе, підкаже варіанти?

---

P.S. Цей запис, як і багато інших, можна сміливо віднести до категорії, яку мій друже Манья4ег назвав "слезливая хрень для псевдоромантичных соплячек", тобто, створений задля самовиправдання і подання себе в кращому світі перед аудиторією...

This World is Rich
 (for Stephen Maboe)
       Цей світ багатий
       (присвячено Стівену Мабо)

автори Гарі Брукер, Кіт Рейд

This world is rich, but it is not mine
       Цей світ багатий, та мені він не належить.
Where I live, hungry children are crying
       Там де я живу, плачуть голодні діти.
I am not angry, at my own condition
       Я не відчуваю невдоволення власними умовами життя,
I just want people to know my position
       я просто хочу, щоб люди знали мою точку зору.

This world is rich, but it is not mine
       Цей світ багатий, та мені він не належить.
My people are starving, that must be a crime
       Мій народ голодує, і це має вважатися злочином.
When some have so much, and some have so little
       Тоді як у деяких є так багато, у інших є так мало,
There must be a place, we can meet in the middle
       але ж має існувати і якась середина.

This world is rich, but it is not mine
      Цей світ багатий, та він не мій...
This world is rich, but it is not mine
      Цей світ багатий, та мені він не належить...

Our water is poisoned, poverty’s intense
       Наші води отруєні, злиденність у розквіті,
We cry inequality, they just build a fence
       ми волаємо про нерівність, вони ж тільки будують стіни.
We don’t even own, the ditch where we’re dying
       Нам не належить навіть яма, в якій ми помираємо,
This world is rich, but it is not mine
      Так, цей світ багатий, та мені він не належить...
This world is rich, but it is not right
       Цей світ багатий, та він несправедливий.
We’re asking for help, before we run out of time
       Весь час ми просимо допомоги, поки не йдемо у вічність,
We can’t live on talk, we just need a hand
       Ми не можемо жити з розмов, нам потрібна просто допомога.
We’ll walk from the slums, to the promised land
       Ми хочемо вийти з брудних закутків і дістатися обіцяної Країни .
To the promised land

This world is rich, but it is not mine
       Цей світ багатий, та мені він не належить...

Слухати тут

As Strong As Samson
                Сильний, як Самсон

Переклад:  Sisyphus,  _ксю_

Psychiatrists and Lawyers destroying mankind
                Психіатри та юристи руйнують людство,
Drivin' 'em crazy...and stealing 'em blind
               збивають його з глузду... та непомітно ним оволодівають.
Bankers and brokers ruling the world
               Банкіри та брокери правлять світом,
Storing the silver and hoarding the gold
               обростаючи жиром срібла та золота.            
        
                         приспів

Ain't no use in preachers preaching
               Нічого почерпнути з проповідей священників,             
When they don't know what they're teaching
               вони самі не знають, чому вчать.
The weakest man be strong as Samson
               Найслабкіший, будь сильним, як Самсон,
When you're being held to ransom
               якщо ти потрапив у заручники.

Famine and hardship in true living colour
              Злидні та скрута переливаються яскравими барвами.
Constant reminders...the plight of our brother
              Наша справа - постійно нагадувати про це.
Daily starvation our diet of news
               Повідомлення про голод постійно в меню наших новин,
Fed to the teeth with a barrage of views
                їх нам згодовують разом з масою точок зору.

               Приспів

Black men and white men, and Arabs and Jews
               Чорні й білі, араби та євреї
Causing congestion and filling the queues
               створюють стовпотворіння і переповнюють чаші,
Fighting for freedom the truth and the word
               ведуть битви за свободу, істину та просто за наказом,
Fighting the war for the end of the world
               б'ються у війні за знищення світу.
              
                Приспів

Слухати тут

Саме так, вважаю, потрібно було би назвати нашу епоху.
Заради того, щоб отримати життя - люди йдуть на роботу, одружуються, та народжують дітей.
Та багатьох й те не рятує від відсутності життя.




Чому так? Це можливо пояснити. Але здебільшого вважають за необхідне мовчати й не думати про те. Адже так соромно визнавати, що на роботу ходять для того, щоб "поцвірінькати" з подружками, помірятися жезлами з мужиками (мужики з мужиками), показати всім свої нові шмотки та себе. Тільки не для того, щоб працювати, і тим більш не для того, щоб розвивати якусь галузь.

Так само й про одруження і народження дітей. Мало хто робить це свідомо, заплановано, й через природні здорові потреби продовження роду.

Я йшла повз площу Лєніна до мене звернулася усміхнена дівчинка і простягнула Георгієвську стрічку - С днєм побєди!

- Не потрібна - відповіла я і пішла далі.

Я не одягну Георгієвську стрічку для мене 9-е травня не день Перемоги, а день поразки! Подивиться в очі ветеранів ви побачите погляд переможених, який же день Перемоги. Їх згадує влада та їх діти, внуки та правнуки, лишень 9-го травня та 23 -го лютого! За що боролися ці люди за право виростит янічарів з своїх дітей, за право жити на ріднії землі розмовляючі не своєю мовою, за право бути забутими, за рідних які з німецького полона потрапляли в радянській, за право пережити диктатора, щоб згодом сумно зітхати "Вот прі Сталінє било...", за право на мізерну пенсію та квіти на 9-те травня! Що окрім болю та страждань їм дала та перемога і чи перемога то взагалі була, переможці, які перемогли свії же народ, які перемагаючі для себе перемогли для інших? 

Перемога в якій боролися не лише проти нацисткої Німеченни, але й проти своїх же братів! Чи можна назвати це перемогою?!

9-те травня вже давно перетворилося на фарс: політикам потрібно попіаритися, побитися один з одним, їх дітям потрібно, щоб про них не дай Боже поганого не подумали інші. А ветеранам честь та шана, хоча б примарна, увага хоч два рази на рік.

В мене інші свята та дні пам'яті, в мене інші герої та зрадники, я не живу на їх землі, я живу на свої, але топчиму одну землю! Їх пам'ять химерна, нашої  пам'яті майже немає, в них є якісь ідеали, у нас тільки погляд користувача. Старші живуь химерами минулого, молодщі живуть лише хвилиною і ніхто не хоче почути один одного! 

   Дев'ята ранку, я вийшла на подвір'я і всілася на ганок батьківського дому з чашкою чаю. Матір поралася в молочарні, а батько з ранку поїхав до "бізнес-партнерів" з якими займається полями для ремонту трактору і підготовки до нового посіву. Сиджу собі, п'ю чай, аж з'являється матір і каже: "Ти уявляєш, дядько Іван Підмогильний повісився!.." Моя перша думка: "Так йому скотині й треба... Прости Господи... Але якого дідька він сам повісився, адже він належить до тих сволотин які переживають гарних людей!"...

  А тепер, з самого початку... Дядько Іван молодша дитина з родини старої гуцулки Соні, яка колись приїхала на Схід на заробітки, до нестями закохала в себе місцевого парубка Володю та так і залишилася тут.  В подружжя народилося троє дітей - Микола, Світлана і Іван. Микола одружився з кацапкою з сусіднього села і в них народилося двоє дітей - син та дочка (їхня дочка стала моєю однокласницею, а син однокласник моєї сестри). Світлана також вийшла за кацапа і народила дочку та сина (син став хрещеним моєї матері, оскільки ми дружили родинами). Дядько Іван взяв дівчину з сусіднього, українського села і привів на світ дівчат-двійнят та сина. Вся ця велетенська династія Підмогильних живе в цьому селі і є найбільш обговорюваним родом з найбільш дикими життєвими історіями. Хто знає, можливо діти баби Соні мають таку дивну вдачу через її гуцульську кров з відьомськими навиками. Або-ж причина в тому, що зло яке Соня чинить сусідам віддачою повертається на її нащадків тоді як сама баба спокійно доживає без хвороб і без проблем свої роки. Дядько Іван, - її улюблений молодший син був найбільш лихим з дітей, про те як він до напівсмерті бив свою дружину навіть коли вона була вагітна й досі ходять недобрі спогади, і те як він з дитинства лупцював своїх доньок теж займає не останню сходинку рейтингу його лихучості (про його зради, лінощі і п'яні дибоші я взагалі мовчу). Так ось, дядько Іван повісився і це стало головною новиною тижня аж в двох селах, в нашому і на Батьківщині його дружини, родина якої там доволі знаменита. Дивовижно, як багато чуток народилося навколо цієї трагедії... На Батьківщини дружини Івана відразу почали шкодувати самогубця, мов він вбився через свою лиху шльондру-дружину, мов він не витримав подружніх зрад і наклав на себе руки (все це розповіла наша далека родичка яка живе в тому селі), адже там ніхто не знає як жилося його дружині і що жодна нормальна жінка не буде накликати гнів і без того дурного чоловіка. А ось в нашому селі, де дядько Іван жив і чудив всі як один кажуть: "Собаці - собача смерть", ті ж хто більш стримані тихо кажуть: "Це його горілка загубила"... Словом, хоч і вважається, що не можна про покійного казати погано, але тут ніхто не знає чим хорошим можна згадати цього покійного... Проте, моя стаття не про це, а про похорони на які я ходила... На першу годину дня я разом з батьком поїхала до будинку баби Соні де повісився дядько Іван, батько пішов до чоловічої компанії, а я приєдналася до жіночої, там знаходилася  дружина мого хрещеного батька. В цій компанії зібралися сусіди баби Соні, які знали про деталі самогубства дядька найбільше.Не буду розповідати все, та найбільше мене приголомшила розповідь про реакцію баби Соні на самогубство її сина (далі цитата дослівно): "Дураку - дурна смерть..."
   Як і годиться, після перемивання кісток покійному і його матері, яку до-речі вважають винною у всьому, почалися розмови про консервації, про дурних корів і про цілющі властивості полину, словом велися типові світські бесіди. Та, найдивовижніше те, що ще до того як винесли покійника навколо двору зібралося майже половина села, а коли труну повезли до цвинтаря до процесії приєдналося ще людей тридцять і ще три авто тихенько їхали позаду. Тож, йду я в цій довжелезній шерензі і слухаю бесіди людей які давно не бачилися один з одним (а похорони, як і весілля є чудовими нагодами зійтися ) і тепер жваво мололи язиками. Мій батько ішовши з якимось чоловіком обговорював добрива і врожай соняшнику, трохи далі обговорювали помідори і кепський врожай картоплі, а далі до мене доходили розмови і спогади знайомих самогубця які згадували закривавлене обличчя його дружини після того як він її побив, а викладачка німецької мови все примовляла який дурень дядько Іван адже його смерть принесла купу проблем, і справа навіть не втому, що він помер, справа в тому, що його дружина і так зараз виплачує кредит, і ще й на його похорони довелося позичати гроші... Тож, йду я з цим натовпом людей, декого я не бачила кілька років, слухаю плітки про односельчан і міркую... Я йду з п'ятдесятилітньою сусідкою  про яку знаю все... Я знаю про її недолугу і розпусну внучку Оксану яка ледве ліцей закінчила, знаю все про її двох дітей, знаю, що її другий чоловік неофіційно носить прізвище її першого чоловіка, що вона до смерті буде зневажати свого недолугого молодшого брата якого її батько любив більше, і знаю все про нього, а також про її батьків... Трохи далі йде вчителька німецької мови, вже не молода, однак, надзвичайно моложава жіночка яка в школі нас не вчила німецької мови, але з захватом розповідала про Германію. Коли я ходила до школи ця вчителька була молодою і тільки лінивий не обговорював її подружнє життя з братом нашої викладачки біології, яка до-речі також мала одне з перших місць в обговоренні її особистого життя, так само як наш директор школи про роман з завучем (матір'ю мого однокласника)  знали всі - від малого до великого. Трохи далі брів наш сільський голова про нероздільну любов до заробітчанки Василини пліткували всі, а потім пліткували про невдалий шлюб Василини з місцевим парубком, про жадобу батьків якого ходять легенди... Словом, не існує нічого, що можна приховати від односельчан, кожен з яких завжди прагне по-пліткувати один про одного, і байдуже чоловік це, чи жінка... В селі не має колишніх односельчан, є ті односельчани, які живуть в Харкові, чи в іншому селі. Однак, як далеко б ти не поїхав, чутки про тебе завжди повернуться до села з якого ти виїхав... І знаєте, в цьому є неперевершений шарм сільської спільноти, і цьому шармові може позаздрити будь-який міщанин, адже міщани так активно сидять в інтернеті і шукають нові знайомства аби не відчувати себе самотнім, аби створити ілюзію потрібності, бодай віртуальної, і якщо зайти на сторінку в "Контакті" породистого міщанина або міщанки  можна побачити більше чотирьох сотень друзів з різних пострадянських країн яких він ніколи в обличчя не бачив, а спілкування обмежилося кількома рваними фразами... Стільки ж друзів можна знайти і на сторінці колишньої селянки або селянина, однак, в тому спискові буде щонайменше шість випускних класів з їхньої школи (малишня яка ходила в перший клас коли ті вже вчилися в випускному класі), майже всі викладачі з тієї школи, а далі всі однокурсники з інституту (ліцею чи університету) і кілька друзів тих самих однокурсників...
   Колись, в одній з програм "Про життя", яка називалася "Село збоченці" збентежені історією міщани кричали "що ви за люди - все знаєте, і про все мовчите"... Так ми ж все знаємо, і в разі чого допоможемо (прихистимо побиту дружину з дітьми, чоловіки зберуться і наб'ють рило якомусь кривдникові, або всім селом скинемося на лікування хлопчакові з хорошої але бідної родини або позичимо гроші односельчанину з іншої бригади). А чи може котрийсь з міщан сказати, що він знає родовід всіх мешканців трьох сусідніх багатоповерхівок або навіть свого власного дому, чи може він без проблем піднятися на три поверхи вище свого, постукати в двері будь-якої квартири і попросити в борг двісті гривень на лікування?.. До біса, ми все знаємо і можемо якось діяти, а міщани нічого не знають і їм не цікаво, а коли вони й чують якісь підозрілі звуки в сусідній квартирі то завмирають причаївшись , аби не дай Боже  сусіди зі своїми проблемами до них не приперлися... І тепер питання, хто з нас більш грішний, ті хто цікавляться людьми які їх оточують і від так ніколи не почуваються самотніми, чи ті яким на все начхати, а їхній найближчий друг існує лише для того аби бухати разом... Скажіть люди мережі інтернет, ті які страшенно люблять ділитися своїми збоченими походеньками, розмірковувати про те які ви нещасні і ніхто вас не розуміє, поносите незнайомців за їхні політичні чи моральні переконання, чи маєте ви в реалі людей які спілкуються з вами і знають вас таких, які ви в мережі? Щось я дуже в цьому сумніваюся! В реалі ви відверто ігноруєте одне одного, навіть коли живете зовсім поряд, а потім жаліються на депресію через те, що їх ніхто не помічає... Боже, це могло б бути смішно, якби не було так сумно... В одній дев'ятиповерхівці не так і багато людей, принаймні менше ніж в такому селі де я виросла (офіційно в ньому приписано дві тисячі людей), а ваші діти знайомляться лише коли раптом починають вчитися в одній групі в інституті чи ліцеї, в вас навіть немає вартісних прикладів з життя аби спів-ставити їх з власними долями, аби поставити когось за хороший чи поганий зразок, аби навчатися на чужих помилках... Всі ваші приклади обмежені інтернет історіями або серіалами, а про власних знайомих чи друзів ви знаєте лише одне "добре, що вони є"... А ось вам зерно для роздуму - якщо завтра ви не прокинетеся, то скільки по-справжньому знайомих з вами людей, друзів  чи вірних ворогів прийде на ваш похорон...