Цього року відбувся перший конкурс історичного оповідання «ProМинуле». Всього на конкурс надійшло 95 оповідань. Нещодавно було оголошено «короткі списки».
Члени журі поділилися своїми враженнями від прочитаних текстів та побажаннями для майбутніх учасників.
Віктор Разживін
літературознавець, доцент Донбаського державного педуніверситету, директор книгарні «Є» у Слов’янську.
Це перший мій досвід оцінювання конкурсу, присвяченого малій історичній прозі, хоча його тематика суголосна з моїми науковими пошуками. Перше, так зване загальне враження, поза всяким сумнівом, позитивне. Насправді порадувала кількість учасників після попереднього відбору – 78, побоювався, що буде дуже мало охочих. Безумовно, є низка досить непоганих творів – близько трьох десятків, які, на мою думку, заслуговують на публікацію вже сьогодні. Це чудовий результат.
Разом із тим, є й певні проблеми, які кристалізувалися під час читання текстів. Найбільш болючими, як на мене, є питання художності та історичності. Занадто часто помітно домінування якоїсь із цих рис, тоді як історичне оповідання поєднує їх у собі. На жаль, іноді трапляється переказ історичної події, а деколи текст навіть близько не тягне на висвітлення минулого. З особистих спостережень, абсолютно недоцільною виявилася тема подій під Крутами. Вони є знаковими для нашої історії, не раз ставали джерелом і художніх творів. Не «копаючи» глибоко, авторам дуже важко сказати щось нове. Найкраще, на мій погляд, оповідання, де модельовано ці події, у призери не потрапило, бо історична основа виглядає слабкою, та й є певний надлишок дидактизму.
У багатьох творах, як видається, ідея є дуже вдалою, але порадив би авторам звузити тематику, зважаючи на формат конкурсу. Та й без знання історичного матеріалу написати якісне історичне оповідання неможливо.
Софія Філоненко
літературознавиця, професорка Бердянського державного педагогічного інституту, літературний критик, авторка монографії про явище масової літератури
Кричуща актуальність теми Українських визвольних змагань 1917–1921 років стала складним викликом для учасників конкурсу. Прагнучи уславити національних героїв і демонізувати ворогів, автори оповідань раз-по-раз заходили на територію документалістики, есеїстики і щонайбільше публіцистики. Писати про війну та революцію у ХХІ столітті виявилося непросто, попри міцну українську традицію від Хвильового й Підмогильного до Яновського, Багряного й Довженка. Не кажучи вже про досвід зарубіжної літератури й кінематографу. Наших учасників тягло експериментувати з жанрами. Звідси «потраплянці», коли студент із Майдану чи воїн АТО переносяться акурат на 100 років у минуле, а там – усе те саме, що й тепер: ворожа пропаганда, зрада й перемога, розбрат між своїми, втрата орієнтирів.
Затягнуло авторів і у вир шпигунсько-детективно-пригодницьких історій та мелодрам. Ці експерименти далеко не завжди вдавалися (особливо мелодрами), часом бракувало професійних навичок – втримати інтригу, загострити конфлікт, здивувати розв’язкою. Тим не менше, цей факт засвідчує бажання авторів відійти від традиційного письма й говорити про важливі історичні події мовою масової культури, зрозумілої сучасній публіці.
Мені особисто імпонували оповідання на основі реальних подій, узятих, приміром, із сімейної чи локальної історії, а також «мікроісторії», де зламні моменти визвольних змагань розкриті з погляду не очільників (Винниченка–Грушевського–Петлюри–Скоропадського), а людини пересічної: покоївки в готелі, пораненого бійця в шпиталі, обивателя. Автори знаходили незвичні точки зору, від людини «інакшої»: польського пана у Львові в момент стрілецького повстання, російської інтелігентки чи болгарського посла в Києві, дитини в отаманському загоні.
Загалом, прикметно, що воєнна історія розкололася на дві важливі складові – «мілітарну» (бої, засідки, полон, сутички з диверсантами, відвоювання залізничних станцій, постачання зброї) і «цивільну» (як революцію сприйняли й відчули на власній шкурі селяни та містяни).
І ці дві історії не тотожні, часом навіть далекі одна від одної у візіях того, що відбувалося в Україні. Учасники конкурсу у своїх оповіданнях охопили, здається, весь спектр поглядів і конфліктів тих часів – політичних, національних, соціальних, релігійних, психологічних і моральних. Тому окремі історії складаються у строкату мозаїку.
Я зауважила й географічні зміни: традиційні центри тогочасних подій – Київ і Львів – поступилися місцем не менш цікавим Харкову, Одесі, Вінниці, Катеринославу, Кам’янець-Подільському, Дрогобичу, Знам’янці. По обраних авторами темах можна побачити ті «гарячі точки» історії, які цікавлять сучасну людину: українізація війська, відповідальність лідерів революції і військових ватажків, реакція інших держав на українські події, моральне роздвоєння людини на війні, психологічні засади самопожертви і зради. А вибір історичних діячів: Нестор Махно, Павло Скоропадський, полковник Болбочан, Сергій Єфремов, Євгенія Бош, Микола Міхновський, Вільгельм Габсбурґ, Остап Луцький, Микола Хвильовий, Софія Русова – наочно демонструє прагнення побачити перетин політичних і воєнних перипетій і долі окремої людини, яка змогла (або не змогла) повернути колесо історії.
Віталій Михайловський
історик, дослідник ранньомодерної доби, професор Київського університету імені Бориса Грінченка.
Перший конкурс історичного оповідання «ProМинуле 2018» виявився дуже цікавим з огляду на широку палітру тем і сюжетів про українську національну революцію 1917–1921 рр. Насамперед автори оповідань не замикалися в усталених і, можливо, вже хрестоматійних сюжетах, серед яких Центральна Рада, Директорія, Крути (хоча цій події було присвячено чи не найбільше оповідань), Листопадовий чин, або ж змалювання відомих постатей на кшталт Грушевського, Винниченка, Петлюри, Скоропадського, що ввійшли в канон нашої історії. Тематика оповідань охоплювала всі українські землі: Галичину, Волинь, Поділля, Наддніпрянщину, Південь України, Запоріжжя, Крим, Полтавщину. Це дуже добрий знак, що уявлення про революційні події є загальноукраїнськими від Львова до Харкова, від Києва до Одеси та Севастополя.
Другим аспектом, який варто відзначити, є це тематична палітра оповідань і авторський фокус нарації: дуже часто оповідачами є пересічні учасники подій, непомітні на сторінках академічних видань. Деякі історії є трохи наївними, але не можна не відзначити, що всі автори щиро намагалися донести до читача свої емоції та власне бачення минулого за допомогою красного слова.
І останнє, про що хотілося б сказати після прочитання надісланих на конкурс оповідань: серед учасників конкурсу є автори з гарними і надзвичайно цікавими ідеями, які вони вміють майстерно подати читачеві. Можливо, не всім гарні ідеї вдалося добре прописати, але те що вони є, дійсно надихає. Адже подібний жанр літератури є надзвичайно важливим для закріплення у масовій свідомості наших героїв та окреслення нашої історії.
.
, своїх дітей подопічних на 1 лагерну зміну.
