хочу сюда!
 

Юлія

40 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 35-40 лет

Заметки с меткой «вона»

Блог Провінційного Растамана. Екватор осені

Привіт Люди!
Осінь вже перетнула свій екватор. Якраз зараз справжня осінь. Саме зараз я реально зрозумів фразу "Під шуми листопаду, тихо засинає світ". Ви чули шум падаючого листя? Я цієї осені вперше почув, це - класно! Осінь таки подарувала нам хороші, теплі дні. Потрібно їй подякувати за це! Але хоч осінь і неймовірна, про те натхнення якось не приходить, і написання моєї книги про осінь, зупинилось десь на початку вересня. Потрохи думаю забити на те діло, але то всьо лірика.
Арабська приказка говорить: Що трапилось одного разу, може ніколи більше не трапитися. Але те, що трапилося двічі, неодмінно трапиться і втретє. Дійсно, не все так просто на цій планеті. До чого це я? А не до чого, просто данну приказку я вже чув два рази. Одже якщо вірити приказці, я її ще колись неодмінно почую в третє! А ще коли чешеться ліва долоня це до грошей, це дійсно так! Але мені чомусь верталися лише мої гроші... Але то тож лірика.
В колонках Репчина в перемішку з Депстепом і Регі, і крапелька Року. Випадково зустрів її... Жаль що в мережі і ще більше жаль що між нами сотні кілометрів пеларелі, або дорожньої розмітки, кому що ближче до душі... Але то тож лірика. Ще лише почалась друга половина осені, не все втрачено! І ще ловіть щось таке, можливо колись стане віршованим текстом.
Все буде добре!
Все буде як треба!
Джа слухає Джаз!
Джа слухає Реггі!

Віршований текст. Рядочки.

Рядочки.

Під шум дощу і тріск вінілу,
На хвилях FM діапазону,
Крізь світло фар нічних автомобілів,
В твоє місто приходить осінь.
А я не подружився з ним ще й досі.
Цікаво як ти там? Як у тебе справи?
Жаль що ти так і не дізналася,
Який я є насправді...
Місто Л, але не місто Лева,
А життя і далі тече
По артеріям і венам.
Це місто нас ніколи разом не побачить,
Та й не важливо це.
Лише осінь все зрозуміє і пробачить.
З неба краплі, з дерева листочки.
Давно забув, та все ж лови!
Для тебе ці рядочки!

Блог провінційного Растамана. Осінній настрій.

Ну от зайшов в свій паблік. Мда.. якось навалилась на мене осіння хвиля, настрій... Таки справді осінній настрій. Два віршовані тексти про осінь. Жаль що їх ніхто не покладе на біт, та й нема там що класти. Знову в Фіолеті знайшлась пісня, яка буде ще як мінімум два з половиною місяці в мене на репіді, можливо набридне. Ну й нехай, пісня від того гіршою не стане! 
Я люблю Осінь, реально люблю! Цікаво, а що любить Вона? Можливо "тумани ранкові, над містом ще сонним"? Чи може коли осіннє сонце заливає золотом парки, вулиці, будівлі, крони дерев? Чи може Осінь любить коли люди по справжньому радіють їй, а не ховаються під важким замком депресії? Я пробою уявити Осінь в людській подобі.. Це однозначно дівчина! Руденьке диво! В якомусь стильному пальті і в чобітках. Вона слідкує за стилем, адже по суті вона його і задає. Для чужих вона не привітна і холодна, але насправді вона дуже хоче бути з кимось поруч, щоб хтось тримав її в ніжних, теплих обіймах і просто кохав...

Вже другу Осінь я не буду спостерігати зі своєї обдертої 243-ї аудиторії. Замість мене там інші студенти будуть дивитися на парк біля мого інституту... Люблю ту страшну аудиторію, там добре.

Слухайте пісеньку! Осінь лише набирає оберти! І це класно!

Віршований текст без назви


Осінь, листя і сонце низько.
Мене прикалує твоє намисто.
Твої губи, шкіра, очі!
Я в них на завжди потонути хочу!
Твої ноги,
Дві паралельні лінії прекрасні,
В кінці яких, мене чекає щастя!
Крутіше ніж Анаша з Афганістану,
Мене гребе третій розмір душі,
Яку ти ховаєш під одягом
З модних бутиків Мілану.
Сонце низько, листя падає до долу.
Не ламайся мила! Берем вино
І валим до когось з нас додому!

Осінь в короткому плащі. Віршований текст


Cкоро осінь в короткому плащі,
Постукає в мої двері 
і я впущу її в свої вірші.
В свій дім, в свою кімнату,
Вона принесе з собою вина 
і кораблик плану.
Ми сядемо біля вікна,
Під шум дощу і тріск вінілів,
її парфюм із листя клену і зів'ялих квітів.
Листопад її волосся, зводить з розуму мене.
Вона наль'є пів келиха вина. 
Свій короткий плащ зніме.
І пригорнеться до мене, так ніжно й тихо,
Неначе боячись накликати лихо.
Почне розповідати про себе, про подругу погоду,
Про те як темні хмари лють на землю воду.
А я візьму її кораблик плану
І заб'ю нам двом по спліфу.
До ранку лежатимемо в двох,
Слухаючи шум дощу і тріск вінілів...

Приснись. (Сопливо-ванільний текст)

Приснись

Звичайні дні, сірі будні.
З тобою стали б казкові, не забутні.
Була б ти поруч, було б все інакше,
Але зараз я один і пишу цей текст без фальші
Тебе нема! Наснись мені хоча би в снах,
Де ти сидиш, така ніжна, на моїх руках,
Дивишся мені просто в очі,
А я в твоїх назавжди потонути хочу!
Де ми в двох і нема нікого на цілім світі!
На світанку теплом своїм тебе зігріти!
Але зараз я один і вже лягаю спати.
Будь ласка наснись мені сьогодні,
Щоб не наснились жахи!


Блог провінційного Растамана. Безсоння

Дивно як багато різної хуйні в голові не дає нормально спати. Про нормальний здоровий сон, я забув ще на початку лютого, а можливо і раніше. Так само як вітер на дворі, в моїй голові вихором літають спогади, якісь втрачені надії, нові надії, мрії, успішно пройобані шанси покращити якість свого життя. Про те як люди легко придають справжню дружбу, яка бере свій початок ще з початкових класів. Багато думок і спогадів про Унівєр, одногрупників і однокласників. Вони вже багато чого досягли, добра половина вже сімейна, має малечу і я щиро радий за них! Ловлю себе на думці, що хотів би повернутися на п'ять років назад, на перший курс, але з теперішнім досвідом, тоді б я зробив все по інакшому. А ще здорово заважають спати Наполеонівські плани, які дуже швидко спалахують і так само швидко зникають. Схоже що прийдеться скористатися якимись препаратами для сну, щоб нарешті виспатися.
Частково втратив сон і через одну прекрасну дівчину, з якою познайомився завдяки цьому пабліку. Спілкування з нею і думки про неї, здорово рятують мене від депресії. Ти питалася в мене як я борюся з депресією, ну ось, тепер ти знаєш))) Завдяки їй, я знову почав мріяти... Дуже боюся стати для неї нудним і не цікавим, реально боюся втратити її - хоча це лише мережа... Завжди дивувався як люди можуть щось відчувати до людини, з якою ніколи в реалі не спілкувалися і бачили лише на фото, тепер здається розумію. Про те все ж гадаю що це не правильно. Чекаю весни, чекаю тепла, чекаю поки розтануть сніги і я зможу приїхати в місто мого раннього дитинства... В її місто... Реальність це це мережа, там все по інакшому! Звичайно що вона мені може не сподобатися, не відповідати тому образу який склався в моїй уяві. Про те мене більше хвилює її реакція, і що буде тоді, коли я їй все розповім. Happy End буває лише в вигаданих історіях. А поки залишаю все як є, все таки на даний час вона рятує мене від депресії.
Це була ще одна грань моєї свідомості, це був Провінційний Растаман. Живіть а не існуйте і посміхайтесь - це всіх дратує)))

Дівчина з очима кольору неба


Дівчина з очима кольору неба

           Вона була звичайною дівчиною зі звичайного маленького міста, таких міст в Україні є сотні а дівчат мільйони. Вона нічим не відрізнялася з основної маси таких же як вона.  Її життя котилося по звичайному плану, який в суспільстві  сприймався як стандарт звичайного життя. Веселі шкільні роки, потім вступ до Вишу – п’ять років юнацького безумства і  звичайна рутинна робота після випуску по спеціальності, але їй вона подобалася.
 Вона просто жила в своєму ритмі. Мала багато друзів, любила веселі шумні компанії і гарячий шоколад. Вона любила життя і раділа йому. Цілком зрозуміло що не все завжди було гладко, були моменти коли вона сумувала, але вона швидко виходила з цього стану. Також вона любила мріяти! В неї було багато мрій, одна з них це зробити когось щасливим, при чому не важливо хто це мав бути. Звичайно що вона сама була не проти щоб  хтось зробив її щасливою і як всі звичайні дівчата, вона чекала того єдиного, хто міг це зробити! 
 Але вона все таки мала одну відмінність.  В неї були надзвичайно красиві очі кольору неба! Небо такого кольору буває лише в спекотні дні літа, коли на небі немає жодної хмаринки! Ще їх можна було порівняти кольором Карибського моря біля берегів Куби, в них так само можна було потонути. Все б нічого але її очі мали  одну особливість, вони могли змінювати свій колір Зміна кольору залежала від її емоційного стану, коли їй було добре і вона була радісна – очі були блакитні. А коли вона сумувала – на її очі насувалися хмари і вони ставали сірими… 
 Він… Він теж нічим не відрізнявся. Робота в пильному офісі, в якому розпорядок нагадував якусь військову установу.  Восьмигодинний робочий день, пів  годинки на обідню перерву і ніяких спізнень. І так п’ять днів на тиждень. Але він працював, працював бо так було заведено в цьому суспільстві. Кожного ранку він прокидався в пустій квартирі з пустими стінами, робив собі не  хитрий сніданок, запивав кавою і йшов на роботу. Все що він мав – це надію на «Контакт» і мобільний.
 В нього були старі вірні друзі, які ніколи не покидали його в біді. Після роботи він любив зависнути десь на якомусь «квартирнику» і слухати музику маловідомих груп,  які можливо колись стануть популярними. На вихідних він завжди зависав десь в нічних клубах, або з хорошою компанією в лазні чи в боулінгу.
 Він вже давно не вірив в щирі почуття, його серце було все в шрамах та рубцях. Це були наслідки брехні, не взаємності, зради, байдужості.  Він просто перестав довіряти протилежній статі, бо з того нічого ніколи доброго не виходило. Він втратив надію знайти ту єдину, з якою він забуде про все і буде щасливий…
 Як зустрілися вони, ніхто не знає! Можливо так як в пісні –  просто відбилися від своєї суспільної зграї. Просто йшли й перетнулися в натовпі, один погляд, вибух – і на тобі!  Він відразу потонув в безмежній блакиті її очей, вона ж чомусь відразу зрозуміла що це той, хто зможе зберегти колір неба в її очах і буде відганяти сірі хмари.
 «Перепрошую, котра година? Не скажете?» На що вона лише посміхнулася. Вже через деякий час, вони двоє сиділи в затишному кафе, пили гарячу каву і розповідали одне одному про себе. Потім була довга прогулянка до її під’їзду і не менш довго вони ніяк не могли розпрощатися.
 Минали дні. Вони все більше і більше часу проводили разом. Він дивився в її бездонні очі і ніяк не міг відірватися! А вона розцвіла, вона просто сяяла а її очі стали ще більш блакитнішими, більш щасливими. Це помічали всі хто її знав. Тепер він повертався до неї неначе до себе до дому, він не міг повірити що це з ним  сталося! Він кохав і був коханим дівчиною, в якої були найгарніші очі на землі. Здійснилася її мрія, вона зробила когось щасливим. А він.. Він просто засинав в неї на руках.
 Звичайно що все добре буває лише в казці, в них теж виникали якісь труднощі і проблеми. В її очах інколи з’являлися грозові хмари і вони ставали сірими, але він намагався захистити її від всіх перепитій і негараздів. Попереду в них було все життя і в самих найважчих днях, він в долонях приносив їй трішки  неба…

Чижук Володимир ©

Все-таки вижила...




Сьогодні вранці відчула , що вона знову народжується,видно я її не добила))
Я про надію )) Вона знову встає на свої кволі маленькі , коротенькі ніжки і з острахом поглядає на мене , чи готова я її прийняти , чи знову почну топити )) Я ображено глянула в її сторону і відвернулась спиною , хоча в серці стукотіло : "Як добре,що вона є на світі ...Як я за нею скучила.." Всього кілька днів прожила я без неї ,а здалось що летіла в безодню з космічною швидкістю...Вона завжди жила поруч зі мною,вона інколи добігала за мною, не встигаючи , бо я летіла як вітер вперед , не бажаючи її слухати ,та вона , захекавшись ,зупиняючись , все ж продовжувала мене доганяти...Інколи я її ненавиділа , мало не кляла ...Скільки разів я її різала на шматочки , топила , била по маленькому личку, та вона завжди витримувала мої витівки і тихенько , боязко шепотіла " Все одно все буде добре !". Вона дуже несмілива і боїться мене як вогню,але така вже її місія - терпіти мене і переконувати в тому,в що вірити не хочеться...Коли вже здійснялось неможливе і мірї ставали реальністю , коли приходило моє зеленооке щастя і лоскотало мого носа , я приходила до неї і дякувала , а вона , не ображалась , вона раділа за мене,обіймала і казала :" Я ж тобі казала !" .

От так вона сьогодні знову почала нависати ...Спочатку я робила вигляд ображеної,але потім , все ж подивилась на її великі бездонні красиві оченята , повні лагідності ,доброти , похожі на очі кота з мультика "Шрек " і мені стало смішно ))) Я простягнула їй мізинець ,вона міцно за нього вхопилась і пішла зі мною на роботу))) І було набагато легше пережити холод осені , вона вкривала мене своєю теплою курткою , я заривала туди своє обличчя , вдихала її запах і тихо посміхалась , що вона у мене є ...що у мене знову є надія...

Фраза

Долю ламають жінки, яких ми хочемо