Кана озирнулася... Місто видавалося безлюдним, зважаючи на пізню годину, але ще можна було почути глоси чоловіків, яких саме намагалися витурити (хоча і в доволі чемній формі) з шинку, розташованого при головній площі міста. Наближався час, коли крокувати вулицями міста мали право лише солдати варти та порівняно нечисленні представники місцевої знаті. Заможність дає деякі переваги... А втім...

       ...Незадовго до цього масштабні бойові дії на півдні країни, коли навалу племен "степової спілки" насилу вдалося втримати, коштував життя не тільки представникам простолюду, але й багатьом "нобілям", які очолювали військові загони. Разом з тим примара перемоги була доволі невиразною і гостро стояла потреба поповнення війська. Населення, як йому і належить, не спішило зростати. Натомість королю Асґрубу довелося, згідно з реаліями часу, вдатися до щедрот своєї скарбниці, яка за несприятливих обставин могла відкритися вже зовсм не для тих, до кого він мав прихильність.

       Двоє чоловіків, заточуючись, вийшли з шинка. Долинув грубий тренований голос:

- Послухай, Хільбраде, а чому це в тебе плащ пропалено у стількох місцях?

- Розумієш, то на мене якось дмухнув червоний дракон!

- І з чого б то ти поліз до червоного!?

- Та в мене ж вистачає розуму аби не смикати за хвоста кам'яного!

       Почувся гучний регіт. А втім, за цими двома спостерігала не тільки Кана, але й кілька чоловіків, які стояли на іншому боці площі неподалік від собору. Їх не можна було як слід роздивитися через накидки з доволі грубої тканини та каптури, які закривали обличчя та робили дещо схожими на примар. Кана, призвичаєна до темряви, могла більш-менш виразно роздивитися подібні деталі. Сам ж вона загорнулася у дорожній плащ зі шкіряними смугами для додаткової міцності й підкладкоя, яка дозволяла у разі потреби використовувати його замість ковдри.

       Кана наблизилася до будівлі зі стрімчастими шпилями, й притулившись спиною до стіни, почала поглядати як на одних, так і на інших. За кілька хвилин Хільбрад та його компаньйон порівнялися з дивними постатями.Почувся брязкіт заліза й у темряві щось зблиснуло. Це не віщувало нічого доброго й Кана підбігла до людей. Відвідувачі шинку саме намагалися витягти свою зброю з піхов. Натомість їй вдалося відразу ж завдати гарного удару, від якого один з нападників осів на землю. Чоловіки, не зважаючи на доволі вдалі (та витратні) відвідини "громадського закладу", порвіняно добре трималися та відбивали удари. Нова комбінація дівчини виявилася не менш успішною і ще одна "примара" впала у куряву. Двоє інших "осіб у каптурах", швидко зорієнткувавшись, кинулися до найближчого провулка, звідки вони явно розраховували потрапити до "грабіжницьких вулиць".

       Останні залишки хмелю у голові Хільбрада ще вирували, коли він поглянув на того, хто так несподівано втрутився у бійку. Доволі гнучка постать, яка разом з тим явно мала досвід у володінні зброєю, до того ж, не найгірший. Але темрява все одно не була такою вже "прозорою", оскільки місяць вже встиг сховатися за хмарами.

       Кана вирішила не ускладнювати собі життя можливою зустріччю з вартовими, які саме мали патрулювати вулиці, й запропонувала "шановним лицарям" пройтися цієї пори вулицями чудового міста. Зважаючи на останні події, чоловікам лишалося тільки погодитися. Освітлення на вулицях фактично не було й тільки де-не-де промінь падав зі шпарини у якомусь вікні.

       Казарми королівської гвардії розташовувалися за кілька кварталів від площі й шлях був знайомим трохи чи не кожному солдату. Поруч знаходився порівняно невеликий, але ошатний на вигляд, будиник начальника, де він і жив. Разом з тим кімнат та "господарських приміщень" у ньому було вдосталь. Перед входом стояли на варті двоє воїнів, які віддали честь, побачивши наближення "керівництва". Одного з них одразуж відрядили до казарм аби звідти направили когось на "місце інциденту". Іншого ж відіслали до того-таки шинка по пляшку найкращого вина, як тільки можна було  у ньму знайти (оскільки саме тут зазвичай відбувалися пишні святкування перемог і шановні "пани офіцери" не скупилися при нагоді заплатии відповідні кошти за належну "якість").

       Тільки вже у вітальні, сівши з гостями у крісла перед каміном, Хільбраду вдалося належним чином роздивитися дивного воїна, який так вдало трапився їм у нагоді. Ним виявилася приємн на вигляд моложава жінка, зовнішній вигляд якої свідчив про тривалі тренування та навіть... Наявність відповідного досвіду.

       Некваплива розмова зав'язалася у поважному тоні. Кана розповіла, що належить до воїнського роду з країни, яка знаходиться на схід від володінь короля Асґруба. Разом з тим її цікавили інші держави, а також було значне баження опанувати щось нове та незвичне, удосконаливши свої навички володіння зброєю. Не зважаючи на значний подив від того, що розповіла співрозмовниця, Хільбрад запропонував їй свою допомогу аби підкреслити свою вдячність. Кана ж одразу попрохала аби її зарахували до війська Його Короівської Милості. Це вже не дуже здивувало капітана. Він відзначив, що війна забирає чимало людей, а навіть з-поміж тих, хто є наближеним до короля. Що ж до умов зарахування до гвардії, то відповідні списки особисто затверджує "Й.К.М." і для цього зацікавлена особа повинна мати доволі високу підготовку (якнайкраще володіючи зброєю) та, що є бажаним, відзначитися якоюсь заслугою перед королем. Але, як сказав Хільбрад, порятунок життя капітана королівської гвардії вже вартий деякої уваги... Як і життя королівського майордома Ерґла.

У подальшому...

       ...Кані вдалося отримати місце у королівській гвардії, а ще за два роки вона обійняла посаду капітана... Сумуючи за доброї пам'яті капітаном Хільбрадом, який загинув захищаючи життя Його Короівської Милості у кривавій битві. Прослуживши п'ять років на цій посаді та отримавши відповідну платню, вона вирушила з почтом зі своїх слуг у східному напрямку. 

З наступною частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі"

Расписание:

ул. Красноормейская, 5

Ірина Фаріон: 

23 лютого 2011

Смерть і життя у владі язика  Біблія

Ірина Фаріон на урочистій академії у Львові

 У Конфуція запитали: "Якщо Повелитель покличе тебе керувати країною, з чого почнеш?". Учитель відповів: "Із реформи мови". Щоб реформувати українську мову в Україні у всіх смислах цього слова – потрібно щонайменше дві речі: Конфуція та ментальну революцію… З огляду на сьогочасну українофобську та мовоненависницьку орду при центральній владі – Конфуція шукаймо у собі. Джерело ж ментальної революції – в усвідомленні мови як меча .../http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/019701/ 

...Шаг - и растаял в памяти тот миг,

Где осязание иллюзий

Счесть я, пожалуй, мог бы откровеньем бытия...

Да вот и память...Мириады брызг её, холодных и чужих, -

Всё лишь обуза

Здесь, где скользить средь всплесков Света буду я...

 

Здесь вовсе не живут терзания и чувства,

И имена  сомнений,

Что вдруг вторгаются незвано, душу теребя...

Душа в объятьях Пустоты...Их танец - вот Искусство...

Кружатся Свет и Тени,

Причудливый узор плетя, где не найти себя...

 

И ни к чему желать, чтоб среди музыки движений ветра и потока

Тончайшую сталь провела черту...бесстрастно...и жестоко...

 

 

 

 

Раскладывем нераскладуемое…

    «В настоящее время в Японии принято оценивать японский меч не столько по его боевым параметрам, сколько по критериям, применимым к произведению искусства. Качественный меч, сохраняя свойства эффективного оружия, должен доставлять эстетическое наслаждение наблюдателю, обладать совершенством формы и гармонией художественного вкуса.» - об этом говорится в Википедии...

   А из чего складывается эстетическое наслаждение? У всех, конечно, по разному, но к японскому мечу, применимы следующие составляющие.

1. Легендарность. Ну нет больше в мире холодного оружия, овеянного таким количеством легенд, мистических рассказов, регламентов писанных и неписанных. Начиная с легенды про божественный дар богини Аматерасу первому японскому императору (меч был одним из даров) до американских инструкций времён второй мировой войны, не прикрываться от удара мечом винтовкой, ибо японский меч перерубает ствол винтовки М1-Гаранд. Японский меч не зря называют «живым», оружием со своей душой, своим характером. Мировая популярность японского меча, пришедшая после наплыва этих мечей в США после второрой мировой войны, ещё более подогревалась голливудскими боевиками про самураев, воинов-ниндзя и т.д.

2. Традиционность. Сегодня в Японии право ковать японский меч имеют всего примерно 300 кузнецов из почти четверть миллиардного населения всей Японии. Эти кузнецы до сих пор относятся к своему делу с профессиональной и церемониальной серьезностью. Ковка меча была и остаётся сегодня больше религиозной церемонией, чем производственным процессом. Не имея точных приборов для измерения температур, давления и т.д., меч просто ковали из самого лучшего металла, складывая его в 15 000 слоёв и более, а закаливали «в воде февральской температуры при нагреве лезвия до цвета вечерней июньской луны». Продают традиционные (боевые, не сувенирные) мечи в Японии тоже не абы кому. Продавец может отказать в продаже товара, не объясняя причин, хотя купить меч такого же качества в любой другой стране мира, например США, не представляет труда. Но вот, чтят японские товарищи «чистоту рук», в которые попадает такое совершенное оружие, как японский меч.

він золотий!!!!)))
 з сапфіром та ізумрудом)))

/\
//\\
// ¤ \\
\\ ¤ //
\\//
(___)
(___)
(___)
(___)
_________(___)_________
\_____/\__/----\__/\_____/
\ _°_°_[/LOVIK\]_°_°_ /
\_°_¤ ---- ¤_°_/
\ __°__ /
|\_°_/|
[|\_/|]
[|[¤]|]
[|;¤;|]
[;;¤;;]
;;;;¤]|]\
;;;;;¤]|]-\
;;;;;[¤]|]--\
;;;;;|[¤]|]---\
;;;;;[|[¤]|]|---|
;;;;;[|[¤]|]|---|
;;;;[|[¤]|/---/
;;;[|[¤]/---/
;;[|[¤/---/
;[|[/---/
[|/---/
/---/
/---/|]
/---/]|];
/---/¤]|];;
|---|[¤]|];;;
|---|[¤]|];;;
\--|[¤]|];;
\-|[¤]|];
\|[¤]|]
\\¤//
\|/
V

 

Дракон приоткрыл глаза, потянулся и зевнул. Дернул ухом, прислушиваясь, и повернул голову в ту сторону, откуда раздавался разбудивший его металлический звон. 
- Ты что там делаешь? - с интересом спросил он у закованного в доспехи мужика, возившегося возле основания драконьей шеи. 
- Не видишь? Голову тебе рублю, - пропыхтел мужик, не переставая мерно наносить удар за ударом по прочной чешуе. 
- И как успехи? - поинтересовался Дракон. 
- Не мешай! - злобно огрызнулся мужик. 
- Ладно, - покладисто согласился Дракон и попытался снова задремать. Но звон меча отвлекал. 
- Слушай, а зачем тебе моя голова? - спросил Дракон через полчаса. 
- Да она мне нафиг не нужна, - ответил мужик. 
- А рубишь зачем? 
- Так надо. 
- Аа... Ну, если надо, тогда конечно. Тяжело, небось? 
- Тяжело, - признал мужик. 
- Не хочешь передохнуть? 
Мужик, прищурившись, поглядел на солнце из-под латной рукавицы. 
- Через час передохну, ближе к полудню. 
- Это хорошо, - кивнул Дракон. - А то у меня уже шея затекла, лежать в одной позе. И в туалет хочется. 
- Ну, слетай, только по-быстрому. 
Дракон захлопал крыльями и полетел за кустики. Через минуту вернулся и снова расположился на камнях. 
- Можешь продолжать. 
Мужик повертел в руках иззубренный меч, отбросил в сторону и, решительно достав из заплечного мешка ножовку, начал пилить. Дракон заерзал и захихикал. 
- Эй, перестань, щекотно! 
- Ну, извини. 
Сменив ножовку обратно на меч, мужик снова принялся рубить. 
- Так лучше? 
- Ага, - зажмурился Дракон. - Даже приятно. Можешь немножко левее? 
- Могу. 
Некоторое время не было слышно ничего, кроме громкого пыхтения, звона меча и довольного мурлыканья Дракона. 
- Прекрати! - наконец не выдержал мужик. 
- Что? 
- Мурлыкать прекрати. Меня это раздражает. 
- Почему? - обиженно спросил Дракон. 
- Потому что у тебя это получается немелодично! И вообще, будь серьезнее, когда тебя Убивают. 
Дракон задумался. 
- А меня убивают? 
- Да. 
- Ты? 
- Да. 
- Не верю! - Дракон зевнул. - Если бы ты меня столько времени убивал, то уже убил бы десять раз. 
- А что же я, по-твоему, делаю? - разозлился мужик. 
- Рубишь мне шею. 
- Ну! 
- Что? 
- Если я тебе отрублю шею, ты же помрешь? 
- Ты не отрубишь мне шею, - уверенно заявил Дракон.- Сам видишь, ничего не получается. 
- А если динамитом? - предложил мужик. 
- Не советую, - покачал головой Дракон.- Я плююсь высокотемпературной плазмой. 
Мужик устало вздохнул и сел на камень. 
- Ну, и что мне тогда делать? Если у меня работа такая - драконов рубить? 
- Ну и руби, - пожал плечами Дракон. - Я что, возражаю? У нас любой труд почетен. А тут, гляди, еще работы непочатый край! 
Дракон вальяжно вытянулся на камнях и подставил мужику бронированное брюхо. 
- Не в службу, а в дружбу - может, попробуешь поразить меня в сердце? - умильно попросил он. - Я постараюсь не мурлыкать!

Ник Перумов.                           Выпарь железо из крови...

(фрагменты)

 

...Волна еле сдерживаемого гнева. Меч  рвался  в  бой,  он  мечтал  о

сражении, о честной схватке  грудь  на  грудь,  казалось,  он  сам  сейчас

вырвется из своей ухоронки... но это оставалось лишь внешним. Он все видел

и все знал. И предпочитал  оставаться  здесь,  а  не  там,  где  отчаянные

девчонки и мальчики подполья гибли в бесплодных атаках.

     Почему? Отчего? Зачем?..

     - Не я решаю, обретет ли Меч свободу, покинет ли  он  ножны,  -  тихо

сказал я. - У него своя воля и свой разум. И если он сам не рвется в бой -

значит, высокие силы, вложенные в него еще до Потопа, до гибели  Атлантиды

и до возникновение самой человеческой расы решили иначе. До сего  дня  они

не ошибались... точнее, не отклонялись от  раз  для  себя  установленного.

Русский Меч не был ни за красных, ни за белых. Ни за Петра,  ни  за  Карла

Двенадцатого. Ни за Кутузова, ни за Наполеона. Ни за  декабристов,  ни  за

императора Николая. И сейчас... он тоже остается в стороне.

     - Но почему, почему?! - взмолилось три голоса разом. Соня молчала.

     - Есть такая старая легенда, - медленно сказал я. - Она пришла к  нам

с запада, но строчки ее куда древнее, чем думают филологи. Помните  стишок

- "Не было гвоздя - подкова пропала..."?  Помните?  Ну  так  вот,  у  этой

легенды было продолжение. Жители  покоренной  страны  вопросили  жрецов...

друидов, или иных Посвященных... как им обрести свободу, и получили  ответ

- пусть те, кто и в самом деле готовы отдать свои жизни  за  это,  отдадут

часть своей крови, сколько  смогут;  пусть  эта  кровь  будет  собрана,  и

растворенное в ней красное железо будет выпарено. И пусть из этого  железа

кузнецу выкуют гвоздь... один-единственный гвоздь, тот самый, которого  не

хватило, когда наступали враги. И когда у вас будет этот гвоздь  -  тогда,

не раньше, сможете вы одолеть врага. Нам,  похоже,  еще  не  пришло  время

сковать такой.

     Едва уловимое басовитое гудение - словно Меч кивнул мне, соглашаясь.

     - Разве ты раб Меча, Всеслав-ведун? - вдруг в упор спросила  Соня.  -

Легенда... или быль... хороша, слов нет, но разве ты раб Меча? Разве ты не

можешь взять его САМ? Разве лишится он от этого своей Силы?

     Она била безжалостно и в самую точку. Нет,  не  зря  носила  девчонка

знак Черного Перуна, не зря...

     - Нет, я не раб Меча, - ответил я. - Его  можно  взять,  как  обычное

оружие... и он не откажет в помощи.

     - Так почему же?!... - завопила Машка.

     - Потому что нас слишком мало, чтобы выпарить железо из крови. Ее  не

хватит на гвоздь.

     - Чушь! - сорвался  Михаил.  -  Если  все  так...  надо  взять...  на

станцию...

     - Пока не накопится достаточно железа... - тихо повторил  я,  уже  не

надеясь, что они поймут.

     - Я возьму, - воинственно сообщила Машка.  Двинулась  к  Мечу  и  без

всяких колебаний потянула за рукоять что было силы.

     Меч даже не дрогнул.

     - Помнишь легенду о том, как король Артур доставал меч  из  камня?  -

спросил я. - У волшебных клинков это, похоже, распространенный обычай.

 

…

 

   Кажется, я мог задержать их только силой.     Однако - будь прокляты и эта мудрость и эти видения! - я словно наяву видел этот  самый  гвоздь,  ало-ржавого  цвета,  словно  и  в  самом  деле состоящий  из  засохшей  крови,  медленно  поворачивающийся   перед   моим внутренним взором; я  понял,  что  он  уже  куется,  куется  не  здесь,  в потаенных, сокрытых даже от меня кузницах неведомыми мастерами - чтобы  им был бы подкован конь моего Бога в тот день, когда эта земля захочет  стать свободной. По-настоящему захочет.     И кровь этих четверых вся, без остатка уйдет в  этот  гвоздь.  И  кто может сказать - не завершит ли это его?..     - Хорошо, - сказал я. - Раз так... я пойду с вами. Нас  скорее  всего убьют... но я все равно иду. Я не возьму с собой Меча... И, если  нас  еще не призовет к себе Черный Перун, постараюсь довести до города. И  потом...я тоже буду с вами. Все, ничего не хочу больше слушать!     И, обрывая их возражения, открыл потайной ящик, где, хитро спрятанный от всей современной машинерии, лежал потрепанный,  поцарапанный,  видавший виды АКМ.