22 июня, в годовщину нападения фашистской Германии на Советский Союз, власть вероломно атаковала больницу для чернобыльцев. В специализированное, неинфекционное  учреждение начали завозить больных COVID-19 в то время, когда лидеры чернобыльских организаций уехали на встречу с губернатором. В это время на территорию больницы вошел полицейский спецназ и начал оттеснять протестующих чернобыльцев, в том числе пациентов больницы, вопреки требованиям закона о полиции была неправомерно применена сила против женщин и инвалидов и среди них были пострадавшие.

С COVID-19 наперевес: 22 июня власть атаковала чернобыльцев. ВИДЕО

Однако полиция сообщила, что пострадали двое 24-летних оперуполномоченных, якобы они получили телесные повреждения от 68-летний ветерана, инвалида 2 группы Собко Виктора Ивановича. Заслуженный ветеран-чернобылец был задержан и отправлен в реанимацию до суда.

После конфликта с полицией и завоза коронавирусных больных из диспансера начали принудительно выписывать проходящих лечение чернобыльцев.

Лидеры чернобыльских организаций смогли вернуться к протестующим со встречи после столкновений.

Председателю Харьковской городской общественной организации «Союз Чернобыль» Анатолию Губареву после визита к губернатору неизвестные проткнули колеса авто, чтобы лидеры не смогли сразу вернуться к диспансеру.

Председатель правления ВОО «Всеукраинское объединение ветеранов Чернобыля» Владимир Проскурин и Председатель ХООО «Союз Чернобыль Украины» Анатолий Винник, заявили, что конструктивного разговора с губернатором не получилось, а это время власть использовала для силовой провокации против чернобыльцев, оставшихся без руководителей.

Чернобыльцы и суд: наручники с арестом для ветерана

После этого началась борьба за освобождение ветерана и попранные права чернобыльцев.

Владимир Проскурин, сам проходивший лечение в чернобыльской больнице, ездил с соратниками по судам, добивался встреч с Генпрокурором и Министром здравоохранения, ведь в результате авантюры власти с чернобыльской больницей ее стал покидать медперсонал, а ветераны остались без профильного лечения. Не получили должного ухода и инфицированные короновирусом.  Общественники требуют сохранения гарантий обеспечения медицинского обслуживания чернобыльцев в данном защищенном законом профильном лечебном учреждении.

В эксклюзивном интервью на территории больницы Проскурин поведал, что могло стать истинной причиной непрекращающихся попыток «отжать» больницу у чернобыльцев, расположенную в престижном месте, почти в Парке Горького под Канатной дорогой. Оказывается значительная часть территории уже «оттяпана» и там ведется строительство элитных жилых коттеджей. А ведь чернобыльцы все это время вкладывали свои усилия в ремонт и поддержание этой больницы. Рассказал ветеран и историю отношений чернобыльцев с губернаторами – от первого Александра Масельского до нынешнего Кучера.  Говорил и о том, как объединила чернобыльские организации общая беда и как ветераны могут отстоять свои права, которые необходимы им для физического выживания.

Много эксклюзива:

По результатам беседы напрашивался вывод:

Если власть не слышит чернобыльцев, то им самим надо идти во власть – добиваться справедливости и защищать права людей, нуждающихся в помощи и защите.

ЧЕРНОБЫЛЬЦЫ ХАРЬКОВЩИНЫ просят поддержать кандидатов в депутаты областных и местных советов - активистов чернобыльского движения, руководителей чернобыльских организаций! Крайне важно и необходимо, чтобы они представляли и защищали наши интересы на местном уровне.

«Вы лично, ваши родители и дети, братья, сестра, внуки, друзья и знакомые должны единым фронтом собраться и проголосовать на предстоящих выборах за кандидатов в депутаты от представителей чернобыльского движения!», - говорится в обращении чернобыльцев, опубликованном на сайте ВОО «Всеукраинское объединение ветеранов Чернобыля» и других чернобыльских сайтах. Там же приводится и список из девяти кандидатов.

Они остановили атомное пламя.  

Это наши современники – ликвидаторы последствий аварии на Чернобыльской атомной электростанции. Это они, «чернобыльцы» своими телами, делами, жизнями и здоровьем спасли страну и весь мир. Это благодаря им крупнейшая техногенная катастрофа не стала атомным приговором для всей Украины, Союза и Европы.  

Более 34 лет назад они спасли нас, теперь мы можем помочь им и себе всего лишь галочкой и цифрой в бюллетене.

ПРОСКУРИН ВЛАДИМИР СТАНИСЛАВОВИЧ идет кандидатом в депутаты Харьковского областного совета от политической партии «Блок Кернеса – Успешный Харьков» по территориальному избирательному округу №1 (Холодногорский и Новобаварский районы). Номер 7 в территориальном списке партии.

Екстрим тур літа 2020.

У закордонному паспорті немає потреби!

Лікар вислухав від мене «Майн Кампф», потім  скрупульозно прослуховував тембри моїх легень, напевно, сподіваючись  почути браві марші  Люфтваффе. Згодом він повідомив, що має підозру на новомодний вірус, і його рекомендація – госпіталізація та ПЛР-тест. Я погодився: медична освіта та двадцятип’ятирічний  досвід роботи фахівця не викликали сумнівів у його компетентності – це ж вам не  якийсь там президент, яким може бути будь-хто з вулиці. Суворий погляд з-під «космічного скафандра» та стетоскоп у рухах лікаря підкреслювали серйозність справи.

Я ще не встиг роздивитись своє нове помешкання – інфекційний бокс – як до нього зайшла медсестра шурхочучи костюмом біологічного захисту. Вона поклала переді мною  декілька аркушів з текстом і сказала, що це згода на лікування. Лише жіночі карі очі та чорні брови виглядали з під  «скафандра», і я підкорився їм –  підпис  був поставлений на непрочитаних документах.  Тому не відаю, що означає «я  погоджуюсь на лікування». Можливо те, що якщо воно буде невдалим, то моє тіло спалять і прах розвіють десь на малинських городах.

Цівка крові, пульсуючи в такт биття серця, вирвалася з моєї правиці у зовнішній світ та заляпала мої штани. Медсестра швидким рухом зняла джгут – катетер  до вени був прилаштований. Тепер я мав просунутий інтерфейс – швидкісний порт по забору крові та вводу ліків.

Завершивши список протокольних маніпуляцій, богиня в білому скинула мого гарного рушника з підставки для крапельниці, яку я необачно по необізнаності  своїй прийняв за вішалку з дивними горизонтальними гачками. Потім перенесла  її з кутка до мого ліжка, поставила мене на заправку вітамінами та покинула палату.

Я лежав під крапельницею  споглядаючи стелю в ізольованому боксі інфекційного відділення лікарні сусіднього райцентру за тридцять п’ять кілометрів від дому. Цей медичний заклад на період пандемії був призначений опорним на три райони. Сюди вели всі асфальтовані дороги та натоптані стежки; летіли літаки та пливли кораблі. Тут  перебували на лікуванні хворі  з ускладненнями від COVID-19.

Три дні тому сонце зійшло у звичному для літньої пори місці, нічого не віщувало біди. Однак вже до обіду разом із сонцем у мене піднялася температура, залоскотало у горлі, іноді я від цього трохи покашлював. На ніч температура сягнула майже тридцяти дев’яти, тож випив парацетамолу, велику чашку негарячого чаю і гарно закутався. На ранок упрів, як печеня  у глиняному горщику, а до вечора новий температурний рекорд спонукав мене зателефонувати сімейному лікарю, щоб проконсультуватись.

Напевно, я був непоганим розповідачем, тому що мої соковиті замальовки з натури навели лікарку на підозру, що найбільший осередок вірусу в Радомишльському районі знаходиться у моїх легенях. Вона категорично заборонила виходити з дому і наполегливо радила зателефонувати на 103. На її думку, мені терміново потрібна була госпіталізація. Лікарка сказала, що за мною приїде швидка і відвезе в малинську лікарню. Там мене підлікують, а за два-три  дні прийде результат тесту,  і якщо він буде негативним, то повернуся додому.

Ідея була непогана, але… я виглянув у вікно, біля під’їзду на лаві сиділо чотири мої сусідки. Пригадалася фраза з Апокаліпсиса, який описаний у книзі Іоанна Богослова: «І по цьому бачив я чотирьох Ангелів, що стояли на чотирьох кутах землі, і тримали чотири вітри землі…» Ні, щось не вірилось, що місцеві ангели втримають чотири вітри. Я уявив собі, як до будинку під’їздить швидка  і з неї виходять люди у «скафандрах». Вони проходять повз чотири пари жіночих очей, в яких застигли зацікавлення та острах, а на зворотному шляху повільно виносять на ношах мене, «запакованого в поліетилен». Хіба такі новини можна втримати. Я сказав лікарці, що краще сам прийду на станцію швидкої допомоги –  людей на вулиці немає, а як  хто трапиться по дорозі, то обійматись і цілуватись не буду. Лікарка категорично зарубала мою ідею на корінні – ніззя! Тож я подякував їй та пообіцяв, що зроблю так, як вона сказала, а для себе відмітив, накотивши таблетку парацетамолу,  що ранок вечора мудріший.

Новий день не приніс  погіршення здоров’я. Температура весь час була підвищеною, але не високою; кашлю вже не було, щоправда, трохи почувався змореним і виглядав як прив’ялена  риба. Попри це, вирішив, що мій стан дозволяє  спокійно «крутити педалі» до завтра. Однак о п’ятій вечора телефонний дзвінок скорегував мої плани.

Сімейна лікарка відчитувала мене за те, що я за добу так і не зателефонував на швидку, погрожувала поліцією, наводила аргументи, переконувала  у необхідності госпіталізації  й проведення тесту. Було зрозуміло, що якщо до мене приїде швидка, навіть щоб взяти матеріали для аналізу, то я вже все одно буду «засвіченим». Крім того, моє усамітнене проживання у квартирі ускладнює необхідну  комунікацію із зовнішнім світом у режимі ізоляції. Обставини змушували вчинити за схемою лікаря, але попередньо все ж таки вдалося домовитись про те, щоб не влаштовувати шоу біля під’їзду зі швидкою та «космонавтами». Я вийшов здаватися за межі двора на вулицю – навіщо передчасний розголос та  лякання сусідів.

На новому місці я довго не міг заснути, до того ж ще різко заболіло горло, набрякли гланди та підвищилася температура. Я вже  і не знав, що думати:  чи це алергічна реакція на ін’єкцію антибіотика, чи прогресування моєї хвороби. Ця неприємність  та неусвідомлений стрес пів ночі свердлили дірку в моїх мізках: «А якщо у мене ковід і я тут зігнуся, тоді ця напівпорожня кімната та лише очі медперсоналу в захисних комбінезонах – це все, що залишилось побачити мені у цьому житті». Такі думки були, звичайно, не радісними, однак і страху вони не наганяли. З одного боку, в глибині душі я не вірив такому поступу, з іншого – не бачив, що мене може тримати на цій землі, крім інстинкту самозбереження. Екклезіяст колись попереджав: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!..» А ще: «…Все суєта!» Його підтримав герой фільму «День бабака» вустами Білла Мюррея: «А якщо завтра не буде? Сьогодні, наприклад, його не було!»

З третіми півнями біль у горлі сплила, як ніч, неначе і не було її. Світ поступово насичувався кольорами літнього ранку. Через прочинене вікно я вдихнув свіжого повітря, відчув його прохолоду. Разом з ним у кімнату увірвалося каркання ворон, які уподобали собі тополю неподалік від «вежі мого ув’язнення», а зараз кружляли перед вікном розминаючи собі крила. Біля дерева брав початок  бетонний паркан, який розмежовував територію лікарні й приватного сектора. Я стояв споглядаючи цей пейзаж перед вікном і ще не здогадувався, що він  перетвориться для мене  на  живу понуру фотошпалеру, яка буде перед очима шістнадцять днів.

Мої апартаменти складалися з  кімнати, в якій у моєму розпорядженні було звичайне лікарняне ліжко, приліжкова тумбочка, у кутку  тулився столик для обіду та стілець. За дверима знаходився невеличкий шлюз-приміщення, до якого прилягали  туалет та душова кімната, там же був  і вихід у коридор, куди хворим заборонено і носа висовувати. Таким чином стіни цього ізоляційного боксу окреслювали мій новий світ.  Мені нічого не залишалося, як тільки звикати до нього та пристосовуватись до тутешнього розпорядку дня.

Яким би день не був довгим,  прийшов вечір, а з ним – і лікар. Він поцікавився моїм самопочуттям, перевірив сатурацію (до речі, вона за весь період хвороби  була у нормі)  та ретельно прослухав мої легені. У нього дізнався, що аналіз крові, моє жорстке дихання та рентгенографія вказують, що маю невеличке запалення у правій легені. Щоправда, він не зовсім був упевнений у рентгенівському знімку, який ледь щось показував і не там, де слід було б очікувати – це було зрозуміло з його додаткових запитань.

Було видно, що прояв моєї хвороби не явно виражений ще й тим, що декілька разів мої легені прослуховували  у два стетоскопи та чотири вуха одночасно двоє лікарів.

В першу половину дня працювала інша лікарка, і я на ранковому обході поцікавився у неї про свої легені. Вона вважала, що у мене  не одностороння пневмонія, а бронхіт.

Єдине, що можна було сказати однозначно,  то це про розшифрування кардіограми.  Вона показала, що з «мотором» проблем у мене немає.

Легкий перебіг хвороби наводив на думку, чи не даремно мене сюди запакували. Востаннє я лежав у лікарні тридцять шість років тому, і то помилково. Згадалась кумедна історія.

Одного чудового літнього дня мені стало зле й унітаз став моїм найкращим друзякою. Він підставив своє міцне плече, а я  протягом декількох годин виливав йому  свою душу всіма можливими способами на які тільки здатний людський організм.

Дружба дружбою, але потрібно було з цим щось робити. Поліклініка у неділю була закрита, тож я почовгав до чергового на станцію швидкої. Там знайшли  якусь  жінку в білому халаті, можливо, то була і лікарка – ­­­хтозна. Моя розповідь її дуже вразила і вона поцікавилась, де локалізується  біль. Боліли всі м’язи живота, і я сказав по своїй юнацькій простоті, що біль відчуваю у ньому скрізь, а ще болять гланди й сльози очі застеляють. Жінка у білому жахнулася і, проявивши максимум свого співчуття, сказала, що я ще такий молодий, а маю  симптоми такої тяжкої хвороби і мені потрібна негайна госпіталізація.

На другий день перебування в лікарні я відчував себе повністю здоровим. На третій – повідомили, що десь загубились мої аналізи й завтра потрібно здати їх повторно. На четвертий – нарешті розібралися з ними. Я був здоровий.  Зрадівши я було зібрався додому, але лікарка попросила мене залишитись до вихідних, мовляв,  навіщо  у п’ятницю йти на роботу – краще на вихідні додому, та й лікарняний під них закриють. (Їй потрібно було заповнення койко-місць, тому ми порозумілися і зійшлися на цьому). Поки не було аналізів, лікували мене якимись таблетками, а після виписки з’ясував, що то були «закріплюючі». От я й закріпився,   що на днів п’ять і про горшка забув.

Москва, 16 июня 2020. - В результате клинических экспериментов было доказано, что регулярный прием профилактической дозы препарата снижает риски заболевания коронавирусом до минимума, а при заболевании COVID-19 в легких формах дает терапевтический эффект уже на вторые сутки приема.

Российские медики выявили эффективность препарата «Йодантипирин» для борьбы с коронавирусными инфекциями. В период начала мировой пандемии (март 2020 года) восемь сотрудников специализированного перинатального центра при Национальном медицинском исследовательском центре им. В.А. Алмазова (Санкт-Петербург) под руководством доктора Андрея Якубова в порядке эксперимента начали принимать индукционные дозы «Йодантипирина», ранее хорошо зарекомендовавшего себя в качестве противовирусного средства. В ходе приема препарата (0,3 мг один раз в сутки в течение 2-х дней) не было отмечено никаких побочных эффектов, что позволило медикам продолжить эксперимент.

В результате ни один из восьми принимавших участие в эксперименте сотрудников, контактировавших с зараженными COVID-19 пациентами, не только не заболел коронавирусом, но и не стал переносчиком инфекции. В то же самое время у шести из восьми сотрудников из второй репрезентативной группы через 5-6 суток после последнего контакта стали наблюдаться все основные признаки заболевания – фебрильная лихорадка с температурой до 38,6, непродуктивный кашель, слабость, а в ряде случаев снижение сатурации до 94-95% и поражение легких до 25-50%.

Заболевшие сотрудники также начали принимать препарат «Йодантипирин» по 0,3 мг три раза в сутки два дня, затем по 0,2 мг три раза в сутки в течение пяти дней – в результате чего уже на вторые сутки в их состоянии была отмечена положительная динамика, а на пятые сутки – улучшение общего самочувствия и восстановление сатурации до нормы. Также индукционные дозы препарата принимали родственники заболевших сотрудников, находившиеся на карантине, что предотвратило дальнейшее распространение инфекции.

В настоящее время проводятся дальнейшие исследования терапевтического потенциала препарата «Йодантипирин» при лечении от коронавируса пациентов с тяжелой дыхательной недостаточностью.

О компании НТМ:

Научно-фармацевтическая компания «Наука, Техника, Медицина» («НТМ»), основанная в 1991 году – один из крупнейших производителей лекарственных препаратов Сибирского региона, обладатель патентов на популярных марки лекарств, в числе которых противовирусный препарат «Йодантипирин».

http://ntm.sibhost.ru/