хочу сюда!
 

Тетяна

46 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-53 лет

Заметки с меткой «америка»

краще здатися й 200 років прожити в рабстві?

Юліана Матусова

Український літературознавець, публіцист, есеїст і перекладач Юрко Прохасько розказав в інтерв’ю про те, чому російська пропаганда так діє на європейську публіку і як можна з цим боротися.

конспектую: 

...  чому сталося так, що такі великі частини західних суспільств є такими піддатливими кремлівській пропаганді. Парадоксально, на мою думку, що ця пропаганда скерована якраз проти цих суспільств. Я намагався розібратися, чому тут не спрацьовує інстинкт самозахисту, а навпаки, спрацьовує те, що Фройд свого часу називав «потягом до смерті».
...
... путінська пропаганда містить ознаки дуже різних ідеологій, ... в ній є компоненти націоналізму, шовінізму, імперіалізму, теорії змови, антиімперіалізму, антиколоніалізму, соціалізму, комунізму.... Таке змішання різних течій є абсолютно невипадковим, воно є продуманим і стратегічним, бо якраз завдяки цьому пропаганда домагається одразу кількох речей: по-перше, її не можна зловити на слові, не можна дорікнути їй суперечностями, бо суперечність можна виявити лиш у чомусь, що є послідовним. По-друге, вона намагається охопити якомога різноманітнішу аудиторію, бо кожен знаходить у ній щось своє. Наприклад, ліві, антикапіталісти, антинеолібералісти знаходять у цій пропаганді послання, скеровані на них... Націоналісти ж, шовіністи, праворадикали, расисти, комуністи ... вибирають із неї ті посили, які підходять їм, і так далі... Але водночас люди закривають очі на інші компоненти, які їх уже не цікавлять.

— Але якщо брати європейське суспільство, що там змушує людей розуміти й підтримувати політику Путіна?

— Ця пропаганда покликана провокувати два засадничо різних типи реакцій. Один тип реакції можна окреслити як  «група страху», це коли і пропаганда, й поведінка путінської Росії викликає в людей у Європі страх перед тим, що почнеться війна, ... що запанує хаос.... Тобто одним із напрямків цієї пропаганди є впливати на людей у Європі, котрі понад усе хотіли би зберегти статус-кво. Пропаганда Кремля навіює їм, що саме путінська Росія гарантує зберігання цього статусу, зберігання ... миру, навіть якщо це буде ціною «не миру» в іншій країні.   

    ... існує й друга група реакцій. ... Це для тих адресатів, які хочуть руками Путіна змінити статус-кво.  Саме ця  група ресентименту черпає із путінської пропаганди все те, що може допомогти їй досягати своїх цілей. ... Слід не забувати, що в Європі є численна кількість людей, які прагнуть, щоб Європейська Унія ... розвалилася. Ці люди дуже хотіли б повернутися до цього «передунійного» існування, коли були окремі держави, з власними кордонами, з власною грошовою одиницею, з власною політикою. Ось вони бачать у Путіні свого природного союзника, бо він також хоче послабити і зруйнувати Європейську Унію.

 Й тут ми мусимо визнати, якою майстерною є російська пропаганда. Їй вдається одночасно переконувати й тих європейців, які найбільше бояться змін, і тих, які цих змін вже давно прагнуть.

— Багато європейців ставляться досить неприхильно до США. Чи зіграло це путінській пропаганді на руку?

— Безумовно. Тут уже входить у гру  теорія змови, коли Росія каже, що сама Україна є надто нікчемною, щоб робити революції, а отже ... справжнім злом є хтось ... рівний Росії, а це може бути тільки Америка. В результаті ми маємо такі пропагандистські тези, що й українська революція була оплаченою маніпуляцією, а це доводить: в Україні немає ніякого громадянського суспільства, а є лиш «американські агенти впливу», котрі формують настрої мас. І, оскільки антиамериканізм є неймовірно поширеним у Європі, то ... пропаганда знаходить широкий відгук серед європейців.

— Як ви думаєте, чому європейці, які б мали нас підтримувати, так часто нас критикують?

— Європейці критикують нас із позиції глобального пацифізму. Вони вважають, що краще здатися й 200 років прожити в рабстві, бо, за їхньою логікою, це буде все одно «менша ціна», ніж ті життя, які будуть віддані навіть на найбільш праведній війні. Тобто вони вимагають від українців, щоб ті перестали захищатися і здалися. Тут це вже позиція більше світоглядна.

— Чи є сенс «захищатися» й переконувати ту частину Заходу, яка є солідарною з путінською політикою, у зворотньому? І яким чином це можна зробити?

Всі ми чули легенду про Одіссея. Коли він зі своєю командою зустрів у морі сирен, що вбивали своїм солодким співом, він заліпив усім членам своєї команди воском вуха, а себе прив’язав до палуби. Так от, у цивілізованому суспільстві з пропагандою точно не можна боротися, «закриваючи» людям вуха, бо спів цих путінських сирен оголює глибокі розлади перш за все російського суспільства.

 Але мало хто знає, що з сиренами боровся ще й герой давньогрецького міфу Орфей. Він зробив це не так, як Одіссей, а по-іншому. Орфей, пропливаючи повз острів Сирен, витяг свою ліру й почав співати. В результаті його спів виявився значно кращим від співу сирен, і його супутники перестали слухати цих згубних і підступних істот, після чого сирени з відчаю кинулися в море. Мені здається, що наш шлях є якраз Орфеївський.

...

[ звідси ]

діяти так:

або так: 

Як українці Аляску здобували!

А Ви знаєте, без українців Росія чи Російська імперія, чи Російська федерація, немає значення, мали би зовсім інші кордони?

Як справедливо пише сайт irpin.today , зараз неможливо заперечувати, що без українців Російська імперія  мала б зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.Але Росія це не тільки замовчує але й заперечує.

Роль українців у освоєнні Сибіру та Далекого Сходу важко перебільшити. Ось що пише відомий сучасний російський письменник, учений і громадський діяч Василь Биковський: «Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией» («Дар Божий», Москва, 2005г., ст.159). Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця адмірала Завойка, котрий організував її оборону й врятував від окупації ще всередині XIX  століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу (зокрема, Хабаровськ), якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, котрий заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі — до Аляски включно, яку проводили, починаючи з XVII століття, переважно українці — випускники Києво-Могилянської академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра несли слово Боже крізь усю Сибір аж до американського континенту.
•  Українці брали активну участь і в освоєнні Аляски. Більше того, вони навіть теоретично забезпечували, обгрунтовували цей процес. Так., випускник Києво-Могилянської академії Михайло Антоновський, який народився 30 вересня 1759 року в містечку Борзна Ніжинського полку, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для «дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на кшталт Січі, переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та й взагалі  українських козаків. За цю працю він одержав «височайшее благоволение» — звання майора й посаду секретаря Адміралтейської колегії. Поліглот, який досконало володів багатьма мовами, став одним із найпливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, видав десятки книжок.

Михайло Антоновський зробив свій внесок і в розвиток тогочасної військово-морської науки. Утвердившись як один із найвпливовіших журналістів Російської імперії, супроводжував царедворців у закордонних поїздках, зокрема графа Чернишова. 1787 року він був у почті імператриці Катерини II в поїздці Україною й Кримом, вів щоденник цієї подорожі. Року 1789-го Антоновського призначено управителем похідної канцелярії командувача російського флоту адмірала Чичалова, він брав участь у морських битвах, вів історичний журнал із описом морських кампаній — згодом цей твір було визнано як «драгоценный запас для истории российского флота» і видано міністром освіти Шишковим 1826 року під назвою: «Военные действия российского флота против шведского в 1788, 89 и 90 годах…»  Ця книжка становить неабияку цінність і нині, колись же вона була посібником для військово-морських навчальних закладів імперії. Цей твір — вагомий внесок козацького сина України  у військово-морську історичну науку.

•  1795 року Михайло Антоновський видав п’ятитомну працю «Новейшее повествовательное землеописание…», яку 1796 року цариця Катерина II заборонила продавати. Михайла Антоновського ж навіть заарештували (щоправда, незабаром звільнили), бо в ній було надруковано його дослідження «История Малой Руси» та «Малороссийские козаки». Це були перші історико-етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв з російської (великоруської) історі народ, який має свій  етнопсихічний склад, особливості релігійного світогляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян — з Московського царства за часів Івана І Калити. Він писав: «Малая Россия произвольно вошла в подданство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого независящею, самоуправляемой республикански».

Зображення герба «Тризуба» на монетах давньої Русі

Зображення герба «Тризуба» на монетах давньої Русі

Українці та росіяни, вважав Антоновський, хоч і  близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці «подрывные сочинения», «возмутительные места» та висловлений «сепаратизм» (так тоді називали український патріотизм) Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську немилість і був репресований.

1810 року був відправлений у відставку «без награждения чином и пенсиона» і доживав свій вік «між відставними галерними матросами в галерному селищі», де й помер 1816 року. Та сповнене пригод життя, діяльність і творчість українського патріота Михайла Антоновського — це вже тема окремої розмови, ми ж повернемося до українців на Алясці.

•  Одним із перших відомих дослідників Аляски та Алеутських островів був капітан I рангу Петро Криницин, якого 1764 року призначили начальником Тихоокеанської секретної експедиції. 1768 року корабель під його командуванням обстежив ділянку північного берега Аляски, де перезимував на острові Унімак (згодом ці острови назвали островами Криницина). Десь у тих краях він і загинув 4 липня 1770 року. Записи та дослідження, які зробив Петро Криницин під час експедиції, мали велике наукове значення. Чималий внесок у освоєння та вивчення цього краю зробив і українець Іван Козиревський, який ще в двадцятих роках ХVIII століття склав карти цього регіону, — саме ними користувався і Вітус  Берінг.

•  «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, котрого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.

І одним із таких «мостів до європеїзації» є творчість Тараса Шевченка, популяризатором якої, передусім на американському континенті, був Агапій (Андрій) Гончаренко (Гумницький). Піонером англомовної Шевченкіани назвала його доктор філологічних наук професор Роксолана Зарівчак.

•  145 років тому в англомовному двотижневику «Аляска Геральд» за 1 березня 1868-го його видавець Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) надрукував свій прозовий переклад англійською мовою уривку з поеми «Кавказ» під назвою «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка». Це була взагалі перша згадка про Шевченка в англомовному світі! У цьому ж двотижневику вмістив українською мовою уривки з творів «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Думи мої, думи мої…» — це була перша публікація віршів Шевченка в Америці мовою оригіналу. Таку інформацію подає «Шевченківський словник», виданий 1978 року в Києві, де в статті про Андрія (Агапія) Гончаренка вказано, що він був першим перекладачем творів Тараса Шевченка англійською мовою на американському континенті, послідовним пропагандистом його творчості — 1 квітня 1861 року він помістив у «Колоколе» статтю на смерть Великого Кобзаря українською мовою. Там, зокрема, надруковано: «Від ієродиякона Агапія /Андрія Гончаренка/ — І без того тяжко, важко нам блукати на далекій чужині, — та все була потіха, все-таки була надія. Був у нас вдома Кобзар. Він виспівував діла батьків наших, розказував про козацьку славу, хто ми, чиї  діти, — коли самі не хочем знати… А тепер його немає, смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. — На кого тепер надія? Хто буде потішати наш люд в неволі… Є вірні діти України, треба правду казати; — та є далебі діти нерозумні, а ще більше перевертнів і недоляшків…» («Колокол» за квітень 1861-го). Нині перекладів самого тільки Заповіту на англійську мову існує двадцять варіантів.

Тоді Агапій Гончаренко вже працював у Лондоні упорядником «Вільної російської друкарні», заснованої Олександром Герценом. 1865 року Андрій Гончаренко емігрував до Америки, де через кілька років заснував у Сан-Франциско першу на американському континенті слов’янську друкарню. Крім уже згаданого двотижневика «Аляска Геральд», що у перекладі означає «Вісник Аляски», котрий виходив з 1 березня 1868 року до 1 квітня 1872-го англійською й російською мовами, також він видавав з осені 1872 року до весни 1873-го українською й російською мовами журнал «Свобода»,  в останньому, п’ятому числі, передрукував уже згадану статтю з «Колокола» про Тараса Шевченка і уривок із поеми «Кавказ».

•  Варто вшанувати світлу пам’ять цієї дивовижної людини, про яку так мало досі знають. Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) народився 31 серпня 1832 року на Київщині в родині священика. Найімовірніше, в селі Кривині, хоча не виключено, що і в селі Кам’янка поблизу Фастова, звідки походив рід його батька, бо сам Андрій Гончаренко у своїх «Споминках» точного місця народження не подає. Його вдача сформувалася великою мірою під впливом дядька по материній лінії -Дмитра Богуна, котрому, коли Андрієві виповнилося 16 років, довелося тікати до Італії, рятуючись від арешту за революційну діяльність. Восьмирічним хлопчиком його віддають на навчання в Київську бурсу, а 1853 року після закінчення курсу навчання в Київській семінарії богослов Андрій Гончаренко стає монахом Києво-Печерської лаври Агапієм. Там він познайомився з декабристом Сергієм Трубецьким, котрий повернувся після багаторічного сибірського заслання, і це завершує формування його світогляду, в основі якого — ненависть до будь-якого насильства над людиною. Через чотири роки його відправляють до Греції ієродияконом Атенської посольської церкви. Розчарувавшись у богословському середовищі, де бачив прикриту лицемірством розпусту і догоджання можновладцям, він прилучився до визвольного руху, став читати лондонські видання  «Колокол», «Полярную звезду», дописувати до них, вступив у листування з Герценом та Огарьовим. У своїх статтях він, зокрема, вимагав звільнення монастирських селян. Російський посол запрошує ієромонаха пообідати з ним на одному з кораблів, а там його підступно заарештовують. Та дорогою до Росії, де на Агапія Гончаренка чекало ув’язнення за революційну діяльність, він утікає з Константинопольської тюрми і 4 березня 1860-го приїздить до Лондона — політичні емігранти сприймають його як однодумця. Там він, як пише дослідниця доктор філологічних наук Роксолана Зорівчак, викладав російську мову, займався нумізматикою у Британському музеї. Винаймав і зі своїх коштів оплачував помешкання для політемігрантів, яких у вільний час збирав у себе вдома.

•  Подальше життя цього «козака в рясі», як він сам себе називав, гідне пригодницького роману. Після Лондона — знову Греція, яка піднялася на боротьбу проти тиранії короля Оттона. Царський уряд оголосив Гончаренка «небезпечним злочинцем», на нього навіть було організовано замах, проте трагічних наслідків йому вдалося уникнути, бо допомогли друзі. Після революційної Греції — Ліван, Єрусалим, зиму 1863-го Агапій Гончаренко провів у Єгипті, в Александрії, і врешті-решт 1 січня 1865 року він опиняється в Америці, в Бостоні, де на Різдво відправив свою першу православну службу на Новому Континенті. Коли ж Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко вже жив у Сан-Франциско, де займався видавничою діяльністю, гроші на яку зібрав, працюючи, зокрема, й робітником. Він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено називали Аляскоманом. 1867 року Гончаренко разом із прибічниками заснував Російське республіканське добродійне товариство «Декабрист».

Варто наголосити на особливому ставленні А. Гончаренка до корінних жителів Аляски і прилеглих островів — алеутів, він вважав їх козаками. У своїх «Споминках» він зокрема пише: «Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні й добрі, вони ж наші крівні… Наше общежитійне козацьке джерело — гарно й чисто сохранилось на вислах в Алясці… Учений чоловік народної просвіти витолкував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали». Це можна пояснити хіба що тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів після Камчатки Московіею наприкінці XVII — у XVIII століттях у складі російських загонів було чимало українських козаків, котрі, можливо, були домінуючою і керівною силою.

alyaskauk_r.php

Сучасна православна церква на півострові Аляска

•  Схоже на те, що пропозицію Михайла Антоновського, висловлену в секретній інструкції 1783 року, щодо переселення частини українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови царизм таки врахував і навіть реалізував. До таких висновків спонукає більш вивчена у порівнянні з Аляскою історія колонізації й освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя. Українці взагалі були одним із найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру й далі, на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохочував цю міграцію й широко практикував заміну різних суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням у Сибір, як правило, довічно, але вільним.

Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, засланням, а зрештою за кілька років після арешту призначений царським воєводою в Бурятії, у Забайкаллі, де увійшов в історію як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть пісню склали, досі її там співають. Років із тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську. Разом із Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину — було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного, чернігівський полковник Василь Многогрішний, після арешту вже на засланні командував загоном царських військ у Красноярську, став там ледь не царським воєводою. Племінник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя аж в Анадирі на Чукотці, а 1702 року очолив експедицію на Камчатку, торуючи дорогу для групи українських священнослужителів, ченців Києво-Печерської лаври та з інших обителей — першої християнської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова.

•  1705 р. митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру — Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Могилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священнослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь з першим камчатським храмом на честь святого Миколая Чудотворця.

Тож нещодавно православний люд Камчатки відзначив 300-річчя християнізації півострова, яке започаткували місіонери з далекої України. Взагалі, якщо вдуматися і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями і українці (хоч більшість із них — зрусифікувалися) становлять принаймні треть усього населення нинішньої Росії за Уралом, передусім у Сибіру, Далекому Сході. Українські священнослужителі, ці «козаки в рясах», несли за Урал освіту і європейську культуру. Ще 1702 р. митрополит Філофей Лещинський звернувся до царя з проханням дозволити відкрити в Тобольську всестанову школу з викладанням латиною, і така школа була створена — в ній викладали київські монахи. Як пише дослідник Борис Самбор, в одній із чолобитних до царя він просив: якщо в Сибіру «знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей, щоб брати йому, митрополитові, в Софіївський дім без перешкод». Цар дозволяв, але під особисту відповідальність Філофея — так, 1704 р. у Тобольську з’явився перший церковний хор з українських засланців у Сибіру. Як пише Борис Самбор у журналі «Православний вісник» 7 — 8 за 2003 р., С. Заварихін у своїй праці «В древнем центре Сибири» про сибірське церковне будівництво у XVIII столітті говорить однозначно: «Вообще нужно сказать, что влияние украинского зодчества на архитектуру далекой Сибири проявилось довольно отчетливо, отчасти объясняется тем, что с 1702 по 1768 год все тобольские митрополиты были выходцами из Украины». Докладніше про це — в багатотомному дослідженні К. Харламовича «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь», виданому 1914 р. у Казані. Українці, переважно козаки (особливо багато з’явилося їх тут після зруйнування Запорозької Січі 1775 р.), освоювали в складі царських загонів Сибір і Камчатку, а далі й Аляску, рухаючись на схід із заходу.

А. Гончаренко через століття продовжив цю справу з протилежного боку — з Америки. Коло замкнулося. Свій двотижневик «Вісник Аляски», де так багато уваги було приділено творчості Тараса Шевченка («Кобзар», надрукований у Петербурзі 1860 р., він одержав від Огарьова) з антицарськими статтями він переправляв із Америки в Сибір, у Російську імперію. Це виховувало українську національну свідомість і підривало основи російського самодержавства й допомагало населенню боротися за свої права. Видання, в якому Гончаренко був і редактором, і експедитором, мало читачів у Китаї, Японії й навіть на Гавайських островах. 500 примірників потрапило на Аляску та в Сибір.

•  У першому числі «Вісника Аляски» разом з англомовною статтею про Тараса Шевченка надрукував російський переклад тексту Американської конституції, а ще статтю «Важное дело», де йшлося про знущання американських вояків з мирного населення Аляски, а також про злиденне існування американських індіанців — господарів своєї землі. До такого інтернаціоналізму Андрій Гончаренко прийшов крізь любов до свого поневоленого народу.

Двотижневик «Вісник Аляски» існував до квітня 1872 р. «Ті, хто бореться за пригноблених, рідко знаходять винагороду в своїй праці», — писав Гончаренко в одному з останніх номерів, почуваючись виснаженим через постійні конфлікти з американськими урядовцями та матеріальні нестатки. Зрештою він продав англійський друкарський шрифт Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні й зосередився на випуску газети «Свобода» кирилицею, де друкував статті й українською мовою. Вийшло у світ п’ять номерів: в останньому він передрукував із «Колокола» некролог по Тарасові Шевченку, при цьому процитувавши слова земляка: «Задзвонили в Україні у всі дзвони — час нам робити поминки по праведному Тарасу».

Разом з дружиною Альбіною Чітті, котра походила з італійських революційних кіл, він купив ферму в горах біля міста Гайворд у Каліфорнії й відкрив там недільну школу для бідних дітей. На дверях їхнього житла було написано: «Свобода».

•  І тож таки була людина рідкісної внутрішньої свободи, безстрашна й часом відчайдушна, з загостреним, як це притаманне його пращурам, котрі боролися під гаслом «ні хлопа ні пана», чуттям соціальної справедливості й відкритістю світові. Додержуючись строгого посту ціле своє життя, він не побоявся суперечки з православними церковними канонами, вважаючи, що має давати звіт лише Богові, котрий промовляє до кожної людини голосом внутрішнього закону, написаного на скрижалях наших душ. Жити по совісті — це, на його думку, і є служити Всевишньому.

В обмеженій за розміром розповіді годі охопити все його бурхливе й подвижницьке життя — краще прочитати його «Споминки». Але де? Вперше вони були надруковані 1894 р. у Коломиї Михайлом Павликом, взаємини з яким в Агапія Гончаренка були особливо приязні. «З Гончаренком можна де в чому не погодитися, та його мусить шанувати всякий, кому дорога воля нашої країни», — писав Павлик про цього «козака в рясі», відзначаючи його тяжіння до анархізму. Відтоді в Україні «Споминки» виходили лише раз — 2006 року в збірнику «Козак у рясі» в серії «Військово-патріотична бібліотечка», яку наш Фонд видавав для Збройних сил України. До цього їх друкував Яр Славутич в Едмонтоні (Канада) 1965 р.

Помер Андрій (Агапій) Гончаренко 6 травня 1916 р. у своїй садибі біля міста Гайворд у Каліфорнії — там, у горах, він прожив понад сорок літ, у своїй садибі й похований… На завершення ж варто процитувати слова цього невідомого в Україні діяча, який писав у своїх «Споминках»: «Я втік із московської тюрми в широкий світ, бо чув у моїх жилах вільну кров… Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю». Ці слова Андрія (Агапія) Гончаренка виявились пророчими.

Автор
Данило КУЛИНЯК, письменник, директор Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, заслужений журналіст України

Джерело

удав Париж-Берлин-Москва-Пекин не смог проглотить кролика Киева

(кролик оказался слишком зубастым)devil

Ігор Каганець


Слово "Гартленд" (англ. Heartland) означає "серцевинна земля", "стрижнева країна", "серце світу". Це термін геополітики – науки про вплив географічного середовища на політичне життя держав. Оскільки це середовище неоднорідне, то є особливо важливі, ключові території, володіння якими дозволяє контролювати навколишні обшири. Серед цих ключових територій є найголовніша, яка й називається Гартлендом.

Термін Гартленд вперше застосував британський географ і професор Оксфордського університету Гелфорд Маккіндер у статті "Географічна вісь історії" 1904 року. У 1919 році він сформулював геополітичну максиму: "Хто контролює Східну Європу, той керує Гартлендом. Хто контролює Гартленд, той керує Світовим островом. Хто контролює Світовий острів, той керує Світом".

Подальший розвиток геополітичної теорії народив багато її модифікацій, зокрема, різні школи по-своєму бачили розташування Гартленда. Важлива сама ідея, що є країна, володіння якою дозволяє суттєво впливати на всю земну цивілізацію.

Оскільки ця країна так важлива для глобальної політики, то світові гравці зацікавлені приховувати її фактичне розташування. І це природно: якби ви дізналися про скарб, то тримали б його місцезнаходження в таємниці.

Ознакою Гартленда є природні багатства, родюча земля і потужний людський потенціал. Гелфорд Маккіндер "стратегічним Гартлендом" вважав "Східну Європу" – територію між Чорним і Балтійським морями. Насправді ця земля є не східною, а центральною Європою, адже географічна Європа займає територію від Атлантики до Уралу.

Сакральними межами Європи можна вважати британський Стоунгендж і уральський Аркаїм, які знаходяться на тій самій широті. З чисто геометричної точки зору Центр має перебувати між ними, тобто в районі перехрестя 50-ї паралелі і 30-го меридіану. У цьому місці розташовано Київ.

... 

... внаслідок Другої світової війни Європа була розділена між США і СРСР – двома глобальними полюсами влади. Ослаблення обох імперій у кінці XX ст. започаткувало поступове звільнення Європи від зовнішньої залежності від Америки і Азії. Це проявилося у двох майже одночасних подіях: проголошенні Україною незалежності у 1991 р. і підписанні договору про Євросоюз у 1992 р.

Для звільнення від одного глобального центру необхідно звертатися за допомогою до другого. Тож природно, що Західна Європа дедалі більше опирається на підтримку Росії, а Україна – на підтримку США.

Єдиним способом стати сильнішими за США є формування континентального блоку ЄС–РФ–Китай, що означає створення самодостатнього циклу "технології – сировина – виробництво". Оскільки кожен з трьох суб'єктів переживає глибоку внутрішню кризу, то системне об'єднання ресурсів дозволить її послабити і, як вони сподіваються, подолати. Відтак рух до створення Континентального блоку є геополітичною неминучістю.

Діями з цьому напрямку є надання Росією своїх територій Китаю. Сьогодні в Росії проживає 141 млн. осіб, 16 млн. з яких китайці, а це вже більше 10%. 31 грудня 2014 р. Путін підписав закон про території випереджаючого соціально-економічного розвитку в РФ. Згідно з ним, для будівництва можуть бути використані будь-які земельні ділянки, а компанії зможуть залучати трудових мігрантів без дозволу міграційної служби. Відтепер жодних бар'єрів для відкритої колонізації Китаєм російських прикордонних територій не існує.

Союз РФ і ЄС неофіційно легалізовано проектом "Північний потік", адже його акціонерами, окрім Газпрому (що володіє 51% акцій), є уповноважені своїми урядами компанії Німеччини, Франції та Голландії. Значна частина євросоюзівської еліти глибоко корумпована Росією і перебуває у неї "на гачку".

Головною перешкодою формуванню Континентального блоку є самостійна Україна. Для вирішення цієї проблеми ЄС і РФ ще до 2013 року домовились про розділення України на сфери впливу. Якщо поглянути на карту світу, то вісь Париж – Берлін – Москва – Пекін можна символічно уявити у вигляді євразійської горизонталі.

Континентальний блок – це реакційний проект збереження старого світу з його корупцією, брехнею, неефективністю, непрозорістю, енергозатратністю, соціальним паразитизмом. Українська олігархічна верхівка, працюючи на власне самозбереження, зацікавлена у реставрації старого устрою, який дозволив їй збагатитися і привів до влади. Відтак вона об'єктивно зацікавлена у створенні Континентального блоку і, як наслідок, розчленуванні України.

Додатковою спокусою є те, що найбільші багатства зазвичай набуваються саме на розпаді держав. Підтвердженням є небачене за нахабністю і масштабністю пограбування, здійснюване нинішньою владною верхівкою України в умовах війни і розпаду пост-комуністичної держави. Натомість реформування України сприймається олігархічною верхівкою як "кінець світу", бо означає її персональну відповідальність за скоєні економічні і кримінальні злочини з ризиком позбавлення майна, волі і життя.

Руйнування старого світу означає переформатування всіх держав, міжнародних стосунків, усього способу життя. Для України це перезаснування держави, перехід до нового суспільно-політичного устрою, відкриття вільного простору для винаходів та новацій.

Відродження Гартленда означає відродження Центрально-Європейського Союзу – Співдружності Міжмор'я – і його наступне поширення на всю Європу від Атлантики до Уралу. Всі державні та інші утворення, які протистоятимуть закономірному процесу оновлення Європи і всієї планети, будуть ліквідовані або усунуті на периферію.

Неминучість Балто-Чорноморського союзу посилюється тим, що це відповідає життєво важливим інтересам США. Річ у тім, що формування Континентального блоку означає неминучу поразку США – і вони це знають. Натомість Міжмор'я відсікає ЄС від РФ і унеможливлює виникнення цього блоку. Тому США є природним союзником Гартленда.

Співдружність Міжмор'я виглядає як символічна вертикаль від Чорного моря до Балтійського. Це прогресивна вертикаль творення нового світу. Вона проходить через географічний центр Європи – Київ.

Образ Серця в європейській традиції є символом духовної сутності людини. Це тому, що слово "серце", "сердечний" означає "той, що у середині", "внутрішній", "стрижневий". Дух кожної людини – це її особистий гартленд. Відтак тотальна війна за Гартленд – це передусім війна українців за власний дух: мову, історію, волю.

Иммиграция в США

Библейский исход — потрясающая история о том, что притеснённый народ создаёт своё собственное царство. По некоторым данным, Египет покинуло около 600 тыс. мужчин. Это было потрясением для древнего мира — огромное по тем временам количество людей продемонстрировали своё гражданское неповиновение и буквально ушли из-под гнёта.


Уйти — часто самое простое и эмоциональное решение, потому что сложнее остаться и что-то придумать, изобрести, чем собрать вещи и уйти. Но иногда исход — последнее, что остаётся. Наверное, поэтому создание нашей коммуны «5.10» в Америке вызывает такой живой интерес. Люди хотят убраться с депрессивной территории Украины, чтобы не терпеть больше издевательств собственного правительства. Исход из экономического рабства, где у человека нет возможности заработать себе на достойную жизнь.


Сегодня, как никогда раньше за годы независимости, люди интересуются вопросами иммиграции и своими возможностями покинуть эту страну. И США с распахнутыми дверями встречают людей с деньгами и мозгами, а также трудолюбивых и способных к самоорганизации иммигрантов.


Секретное оружие США — визовая политика >>



Люди, перебравшиеся в США, рассказывают о своих чудесных изменениях, новых возможностях, высоких заработках, выкладывают фото и видео, которые разжигают фантазии оставшегося населения. Оттуда никто не возвращается. Люди как будто попадают в другую реальность, где дышится легче, где всё проще и справедливее. По сравнению с тем, что происходит на родине (сводки с АТО, рост цен, падение гривны, снижение доходов, затягивание поясов, мантры про реформы и т.д.), размеренная американская жизнь кажется сказкой. Это приводит к тому, что человек погружается в невротическое фантазирование, в библейский миф о кисельных берегах и молочных реках.


Самое сложное для нашего человека в Америке — жить по закону и говорить правду. Америка — процедурная страна, регламентирующая со всей строгостью любые детали и требующая абсолютной честности перед госорганами. Но с другой стороны, давая полную информацию о себе, вы можете быть уверены, что получите всё, что вам полагается. Если сказано, что ответ придёт в течение 30 дней, значит, он придёт в указанный срок. Согласно букве закона без взяток и волокиты. Это заставляет вас жить в очень упорядоченном строгом мире, но зато в абсолютной безопасности. У нас же простой поход в паспортный стол может превратиться в приключение длинною в жизнь. Получение любой справки в Украине — всегда неожиданность. Сколько вы стоите в очереди? Удастся ли с первого раза? Когда будет готово? Сегодня? Завтра? Послезавтра? В Америке вообще непонятно, где находятся чиновники. Вы можете зайти на сайт, оформить всё, что вам нужно, и никаких состыковок с чиновниками, вплоть до того, что госорганы могут проводить проверки без вашего присутствия. Если же вы соврали иммиграционной службе, наказание последует неминуемо и со всей строгостью. Вплоть до первобытного изгнания из племени — аннулирования визы и депортации из страны.


Самый большой вызов для нашего человека в Америке — пройти холодный душ осознания, нужен ли ты там, что ты можешь предложить этой стране, каковы твои навыки. Сегодня в США котируются люди с предпринимательской сноровкой, способные зарабатывать на своих идеях, люди, которые не сидят на месте. Вся Америка живёт на колёсах. Её граждане, приехавшие со всего мира, очень предприимчивы и ведут подвижный образ жизни. Они не привязаны к определённому месту, штату, городу, дому, и предпочитают снимать жильё в близости от работы. Американец без работы не мыслит своего существования. Отдельную категорию населения составляют маргиналы, у которых нет целей, и которых устраивает минимальное социальное обеспечение. Можно жить и так, если кому-то нравится.


Исход нашей коммуны в Америку мог бы стать примером того, как можно перемещаться в более успешную среду, не бросая свою родину. Мы продолжаем работу партии «5.10» и агитацию за безналоговую Украину. И мы не устанем распространять в массы идею о том, что экономическая свобода малого и среднего бизнеса — единственное, что может сделать Украину процветающей страной и вырвать её из долговой ямы.


Как улететь в Америку на кукурузнике беременной

Как беременной лететь в Америку на кукурузнике.

Дениска Драгунский сподвиг. Я на его рассказах воспитан, а теперь вот почти фанат.

Сегодня на приеме. Муж и жена весьма при деньгах. Во время УЗИ обсуждали смогут ли она с её внутриутробным (и пока еще не рождённым) ребёнком выдержать десятичасовой перелет самолетом. Медицинские аргументы отметаем ибо не о том. Из мифических аспектов в разговоре неожиданно выплыло, что "чем выше летит самолет, тем хуже для беременных".

В итоге выяснилось, что хотят улететь они в Америку. И беременная (сорока лет) мечтала, чтобы лететь ей туда было очень низко-низко. Кукурузником, она так сказала. Она действительно хотела низко-низко лететь в Америку на кукурузнике. Вот когда она сказала "на кукурузнике", то это порвало одновременно и меня и её мужа. Лететь глубоко беременной в Америку на кукурузнике?!. Такой сюр бывает только в жизни. В жизни беременных. Выдумать это невозможно.
Map

Фильм «Москва слезам не верит» глазами американки)

Oksana Lexell

Посмотрела фильм "Москва слезам не верит" со своей американской подружкой Крис. Всё таки оскароносное кино, как ни крути. Мне захотелось, чтобы моя подруга, обожающая русскую классическую литературу, ознакомилась с этим шедевром нашей киноклассики. Смотрели с английскими субтитрами. Под конец фильма Крис сказала, что у неё есть много вопросов. 
- Оксана, я не понимаю, почему если Катья была директором такой крупной фабрики и у неё в подчинении было три тысячи человек, она жила вдвоём с ребёнком (!!!) практически в дырке в стене. Это же невероятно: два человека живут в однобедрумной квартире. Директор крупного предприятия спит в гостинной на раскладном диване! Как это понимать?
- Ну, Крис, дело было же ещё в Союзе, тогда мы все так жили. Я жила в однобедрумной квартире с сестрой и родителями. Мы с сестрой спали тоже в гостинной на раскладных диванах.
- Да, но твои же родители не были такими большими боссами, как героиня Катья?
- Но у нас тогда было всеобщее равенство и братство...
- Но ведь ты сама говорила, что коммунисты имели намного больше, а разве Катья не была коммунистом, имея руководящую должность? Кстати, почему там мама Николая произносит фразу "Разве в ресторане прилично накормят?" У вас что, кормили плохо в том числе и в ресторанах, но тогда как же они существовали и подолгу не выходили из бизнеса?
Я почесала затылок, но Крис продолжала свои вопросы на засыпку.
- почему она, будучи таким крупным боссом, ездит на таком факинг пис оф шыт, который постоянно ломается? Её зарплаты директора не хватает на приличную машину?
Мой рассказ о многолетних очередях на автомобиль и о том, что жигули вовсе никакой не пис оф шыт, а очень даже приличная машина по тем временам, Крис не убедил. Она продолжала задавать вопросы:
- Оксана, я не понимаю. Вот Катья- она такая красавица и умница, добилась всего сама, дочь воспитала, но она похоже никак не может почувствовать себя счастливой только потому, что рядом нет мужчины? Этот пис оф шыт Гоша, у которого комплекс неполноценности, потому что его любимая женщина больше зарабатывает, бросил её по-хамски, а она вместо того, чтобы забить на него, ищет его по всей Москве, потеряв всяческую гордость и достоинство? А потом она его со слезами на глазах принимает обратно, но она что, не понимает, что у них отношения всё равно не сложатся: она же больше него зарабатывает, а для него это- проблема. А значит он- говно-мужик, isn't he? Разве я не права? Почему создатели фильма красной нитью проводят мысль о том, что женщина, чего бы она ни добилась, всё равно- неполноценна, если у неё рядом нет "штанов"? Что это за булшыт, объясни мне, плиз? 
Кстати, если у кого возникли тёмные мыслишки по поводу бэкграунда Крис, не подкопаетесь, сразу говорю. Крис- ослепительная красавица-блондинка размера small, обладательница чёрного пояса каратэ, в свои 58 без единой пластической операции выглядит на 45, состоит в счастливом браке со своим красавцем мужем- преуспевающим хирургом-ортопедом, живёт с ним в замке спален на десять, с прислугой и на берегу озера, и сама при этом доктор наук, имеет успешную частную практику клинического психолога. Мать троих детей. Говорю же: не подкопаетесь. 
Я было задвинула лекцию для Крис, начиная копать ещё с 17-го года, но она меня просто сражала наповал своей незамутнённой логикой успешной и счастливой американки. Каждый исторический пассаж, который я пыталась выдвинуть, она тут же задвигала. Так мы и скоротали вдвоём томный вечер, согласившись, что на всё ответом есть загадочная славянская душа. Только Крис ещё добавила под конец белого вина в бокале:
- Как хорошо всё-таки, Окси, что ты оттуда уехала. Ну не могу я тебя представить сидящей на табуретке и жующей собственные сопли: "Как долго я тебя искала! Как долго я тебя искала!" Какой же это булшыт, ну просто противно! Хотя в целом фильм не плохой и я много нового узнала из вашей истории советского периода. А что ещё интересненького из русского у тебя есть посмотреть?

Ещё один умный американец об американцах и их экономике

Кликните на верхнюю ссылку в окне видео. И... виват, Америка!!! ;)


Билл Мар — американский комедийный актер в жанре stand-up, телеведущий, социальный критик, политический комментатор и автор книг. Cценарист и ведущий документального фильма «Religulous»

MV1

MV1

Неопубликованный комментарий

Товарищи, можете конечно меня не банить или банить ит.д. но ебнутые по обе стороны и лечится вам долго вместе со всей этой клоакой политической, с ЕС, с Россией, с Украиной, с Грузией, с поддержкой Обамы и всякой тому подобной хуйней, люди которые это затеяли мыслят на десятилетия вперед, это все уже давно написано и расписано, эти переговоры-разговоры, победы и поражения, вам подают это частями, эти части разбиты на полгода, а то и на год, неужели так трудно хотя бы сделать аналитику за последние 2 года и посмотреть что все идет по их нотам и если б ВЫ ВСЕ не велись на эту хуйню то и хер бы что вышло у них. Нет, так вы сами каждый день роете себе могилу, а детям своим вы ее уже вырыли