Найбільше в світі щастя для людини-пізнати  Правду, зрозуміти причини нашого роз'єднання з Цілим, віднайти в собі святиню гордості за свій народ в ім'я Любові. Та правда в Небі одна - віра предків і молитва рідною мовою.         У давні часи на нашій землі жили щасливі і високодуховні люди,які ще тоді не називали себе рідновірами тому що інакшої віри ніж віра у Рідних Богів не було. Вони жили у гармонії з природою, зі своєю душею, з цілим Всесвітом. І правили ними Волхви.           Язичеська (від слова язики, тобто народ) віра вийшла з душі народу. Мала розум, талант (дари Божі) і вдачу Українця-Русича. У ній велич національного духа незалежного, у ній пломенів високий рівень національної свідомости, звеличувалися гідність, сила, краса й подвиги богатирів. У ній були визначені суспільні й родинні правила життя. Вона нагромаджувалася, розкорінювалася і з волі Божої вдосконалювалася впродовж тисячоліть. І в епоху Трипільської культури вже була Вірою розвиненою. Про це свідчать найстародавніші книги Світу «Веди». Безсмертна душа українця, його духовна життєтворча символіка збереглася, на щастя, в багатющій скарбниці пам'яті народу України - в різноманітних святах та обрядах, на ритуальному посуді та писанках, в повір'ях, казках та прикметах, в народній магії та ворожбі, у вишиванці та іграх. Обрядові свята: Коляда, Водоосвячення (Водоосвітлення), Щедрик, Обрітенська неділя, Стрітення (зустріч Весни), Веснянки, Клітчальна неділя, Купайла, Зажинки, Обжинки та інші. Це була сильна, внутрішньо міцно викраяна релігія, висока, красива і тому являлася страшним ворогом для християнства. Наші предки серед багатьох Богів мали свій шлях до розуміння єдиного володаря Всесвіту. Бо хіба людина не може спілкуватися з Богом безпосередньо? Шкода що цей шлях був варварськи поруйнований князем Володимиром в 988 році, як про те свідчить Нестор-літописець". Велю завтра  хрестити, а хто не прийде на ріку багатий чи убогий, робітник чи чернь людська, буде моїм ворогом." А ті, що відмовлятимуться, "будуть позбавленні майна і покарані смертю". Разом з християнською вірою, яка була справжнім геноцидом нашого народу, Україна-Русь отримала духовне рабство.

[ Читать дальше ]

Нещодавно мав з одним приятелем цікаву розмову - мій друг вирішив воцерковитись. І покаятись в гріхах - в тому числі і в дружбі з нерозкаяним язичником та толкіністом.
Оскільки у всіх новонавернених є звичка вербувати в свої ряди нових осіб (мені при цьому чомусь завжди згадується "Гербалайф"), то приятель взявся рятувати мою душу і прочитав мені цілу проповідь про вищість однобожжя над багатобожжям.
Я нагадав приятелеві про те, що Бог є єдиним і багатопроявним. Однак ми знову говорили про ріжних Богів.
Взагалі-то від богословських проблем я є далеким. Але того вечора захопився і віднайшов в компі невеличкого нариса, котрий відповідає моїм власним уявленням про Абсолют:

«Коли не було з нащада світа…»
Людський розум прагне до чітких визначень того, чого він поки що визначити не в змозі. В релігієзнавстві таким поняттям є розуміння Найвищого Божества, Всевишнього.
Всі релігійні війни, всі сутички через віру і задля віри походять від того, що недосконалий розум людини підмінює те, що він не може собі уявити, образом людиноподібного найвищого Божества. Внаслідок чого ця могутня істота набуває в уяві людини, яка йому поклоняється, родових рис того народу, до якого належить ця людина.
Існує й інше, цілком протилежне розуміння, коли Всевишній ототожнюється з Всесвітом, який врешті решт стане доступним пізнанню. Таке вчення, в якому Природа є Богом, визначали філософи-пантеїсти.
Ведійське розуміння Всевишнього є трохи інакшим. Воно не говорить, що Всесвіт є Богом, але вчить, що Бог проявляється в усьому, що складає наш Всесвіт і ще мільйони світів.
Спільна для всіх індоаріїв ідея абсолютного Божества найчіткіше визначена в «Упанішадах».
«Воістину, - говориться в Майтрі-упанішаді, - спочатку це було Божеством, єдиним, безкінечним, безкінечним на схід, безкінечним на південь, безкінечним на захід, безкінечним на північ, безкінечним і вгору, і вниз, і навсібіч. Бо для Нього не існує ні сходу, ні інших напрямків – впоперек, вниз, або вгору. Цей вищий Дух, той, що його не можна уявити, безмежний, ненароджений, це Дух простору. Коли все гине, один він не засинає. Воістину, з цього простору він пробуджує розум. Все мислить завдяки Йому, і зникає в ньому. Це Його сяючий образ гріє в Сонці, палає у вогні, є всередині людини. Бо сказано так: І Той, що у вогні, і Той, що в серці, і Той, що в Сонці є Одним. Те, що не підвладне зору, слуху та розумінню називається безкінечною реальністю».
Всевишній для визнавців Ведизму це «те, перед чим зупиняється і слово і думка». В Чхандогьї-упанішаді однак, є спроба розвити вчення про Всевишнього, який там описано як«всеохоплюючий першопочаток, в якому все виникає, все зникає і все дихає». Найпершою ознакою Всевишнього є його Дух, котрий є основою всього сущого. Цей Дух не є чимось окремим від Всевишнього, але є його проявом.
В «Ішо-упанішаді» говориться про те, що Дух пронизує собою всі речі у Всесвіті. Щоб краще було зрозуміти єдність та багато¬проявність Всевишнього, давні арійські філософи порівнювали його з Сонцем, котре випромінює світло. Сонце є джерелом сили, котра проявляється у вигляді тепла та світла. Те, що знаходиться поза Сонцем, Сонцем не є, але є його променем, часткою. Всякий сонячний промінь є Сонцем, але не є джерелом променів. Подібно поєднується людина з Всевишнім.
Мудреці-ведисти говорили, що всі «Упанішади» можна вмістити в одну фразу:  «Тат твам асі» - «Ти є Тим». Тобто, людина є від самого початку носієм Божественного Духу. «Той, хто живе всередині всіх істот, але не окремо від них… той, хто керує всіма істотами зсередини – Твій Дух, внутрішній Повелитель, Незнищенний…  Він – Князь світу, Він – Володар Всесвіту, Він – мій Дух…»
На повне осягнення цієї короткої істини часом не вистачає кількох перероджень. Деякі мудрі вчителі пропонують прискорити духовний розвиток людини шляхом відмови від того, з чого складається явне життя. На цьому підмурівку стоїть кільканадцять філософських та релігійних напрямків, котрі вчать, що все у світі, окрім Всевишнього, є маною, привиддям. А отже реальність можна безболісно відкинути задля духовної насолоди злиття з Богом воєдино.
Та, визнаючи єдність і багатопроявність Всевишнього, чи варто відкидати всі ті його прояви, серед яких ми живемо? З давніх-давен в оповідях духовних вчителів багатьох народів, а також в родовій пам’яті людства існує впевненість, що Божественний світ є красивим і гармонійним. Напевне, таким він і був в часи Золотого віку. Навіть зараз залишилося безліч уламків того мудрого світу. Від орнаментів-оберегів на сорочках до правил поведінки, яким люди підкорялися вже несвідомо до зовсім недавніх часів.
Свамі Вівекананда, індійський навчитель Вед, мовив якось, що перш ніж шукати Всевишнього в собі, потрібно визначити його наявність в тому, що є довкола нас. Тоді дійсно зникне багатошарова ілюзія зла і бруду, створена людьми за тисячоліття, і до нас повернеться відчуття краси та гармонії Всесвіту.
Ми не знаємо, чи намагалися наші предки означити Всевишнього власним ім’ям… Ця сила настільки неосяжна, що дивувала навіть наймудріших. Можливо, вони і називали його Див - (зрештою в санскриті є співзвучне слово «Дев», яке означає Божество). Оскільки розумування над Першопочатком Всесвіту було привілеєм волхвів, чисто слов’янське його розуміння майже зникло. Тому нині ми змушені звертатися до спільної  арійської спадщини, щоб відновити ці знання. Ця спадщина, святобливо збережена на індійській землі, нині повертається до краю свого народження.
Звертатися до Всевишнього напряму, а не через його численні прояви, може собі дозволити лише людина, котра досягла духовного рівня волхва. Звертання це є не молитовним, а медитативним і метою його є відчуття Бога в глибинах власного духу. Звичайно, почати займатися медитативними вправами, щоб досягнути цього відчуття, може будь-який шукач духовного вдосконалення. Але не слід забувати, що вдосконалення медитативних технік не є рівнозначним підвищенню духовного рівня особистости.(с)

Подібне пояснення мені здається логічним і не дуже складним. Втім - у справах духовних рівень складності визначити важко.
 

    

Таїнство народження і життя, тобто божественного одухотворення людини, з давніх давен хвилювало людство своєю загадковістю.         Український космогонічний міф доніс до нас відлуння сивої давнини: Зоря на світанку відмикає золотим ключем небесні ворота і запрошує Сонце. Сонце, побачивши красуню Зорю, поспішає за нею навздогін, а Зоря стає криницею. З Неба падає "свята роса”, яка запліднює Землю. Бджоли п’ють росу з квіток і приносять мед, народжується життя.         Міфологічний зв’язок Зорі з божественною росою простежується і нині у вшануванні криниці, прикрашанні її зображенням святої П’ятниці, квітами, рушниками. Велесова Книга зберегла для нас молитву до Богині Зорі:

[ Читать дальше ] Джерело->>

На честь проминулого Зимового Сонцестояння і Сонця Непереможного розміщую цю замітку.

Сонце Трисвітле

Ми вибираємо собі цей великий бажаний скарб
Бога Савітара, мудрого Асури,
Що захист дарує тим, хто шанує його
Великий Бог розпростер його над нами крізь ночі

Той, що тримає небо, повелитель всіх істот у світі,
Він вбирає золотавий одяг, цей творець…
З всеохоплюючим зором, простір собою наповнюючи,
Савітар породив благодать, гідну хвали.

Він заполонив простори небесні та земні
Голос його звучить за його законом
Савітар простягнув руки, щоб світ був у русі
Живий світ заспокоюючи вночі і пробуджуючи знову

Не піддаючись неправді, опікуючись всіма істотами,
Бог Савітар оберігає обітницю
Він простягнув руки до всіх істот у світі
Твердо дотримуючись обітниць, він править у величі свого шляху

Хто несе високу благодать, пробуджує і заспокоює знову
Хто повелитель обох: рухомого і нерухомого
Цей Бог Савітар хай дарує захист
Для нас, для наших домівок, потрійний захист від лиха

Прийшов Бог своєчасно: хай захистить він домівки наші
Нехай дасть нам Савітар насолоду у вигляді чудових нащадків
Нехай вселяє в нас життя ночами і днями
Нехай дасть нам багатство і силу у вигляді нащадків
 
Цей гімн з «Ріґведи» до Сонця, яке в арійські часи звалося Савітаром, говорить про прадавність сонячного культу. Сонце в ньому ще називається асурою, тобто належить до старшого покоління ведійських Божеств, є рушійною силою Світу, захисником і опікуном людського роду, а також дає людям життєву силу, необхідну для появи нащадків. Згодом, у індоаріїв культ Сонця занепав, можливо, через жаркий південний клімат, котрий завдавав багато неприємностей білошкірим північанам. Однак індійські сонце¬поклонники є і в наші часи, і поклоняються Сонцю, проголошуючи три тисячі його імен, серед яких найголовнішими є Савітар, Сур’я та Вівасват.
Запорозький історик та науковець Г. Калайда у своїй праці «Ріґведа для спраглих» так описує походження праарійського сонячного культу:
«Оскільки арії вважали себе нащадками Бога Сонця, то їхній життєвий цикл був узгоджений з річним сонячним циклом, чому слугувала система астрономічних спостережень за допомогою святилищ-обсерваторій… Ця система святилищ-обсерваторій розповсюдилася від Аратти до крайнього заходу Європейського континенту і до Індії на сході.
У систему сакральних споруд входили крім святилищ також степові піраміди – кургани, різноманітні мегалітичні споруди: кромлехи, менгіри, дольмени та ін. Сучасним дослідникам поступово стало очевидним, що всі види сакральних споруд створюють складну взаємопов’язану систему. Фактично маємо справу з єдиним археологічним пам’ятником, комплексом, що займав територію цілого Євразійського континенту.
Нещодавно святилища-обсерваторії були відкриті археологами і реконструйовані на о. Хортиця. А в тридцяті роки минулого століття в межах сучасного м. Запоріжжя кілька святилищ було відкрито археологами і незабаром зруйновано будівельниками Дніпрогесу.»
Отже, наші пращури жили «за Сонцем» споконвіку. Ми наведемо ще один ведійський гімн Сонцю, щоб повніше розкрити його прадавні повноваження як того, хто береже наш зелений і прекрасний світ і опікується як людьми, так і Богами:

Ось прийшов до нас Бог Савітар, гідний хвали
До якого цієї години мають звертатися мужі
Який роздає людям скарби, -
Щоб дав він нам тут найкращий скарб

Спершу  Богам, гідним пожертви,
Ти призначаєш безсмертя як вищу долю.
А потім, о Савітар, ти відкриваєш дар
Для людей – послідовні строки життя

Якщо ми, по нерозумінню,
звершили лихе проти Божественного роду
Через безсилля волі своєї,
коли людська сутність взяла гору,
О, Савітар, серед Богів та людей
Очисти нас від зла

Не зменшуйте важливости того
в божественній природі Савітара,
Що він мусить підтримувати всю світобудову
Що цей золоторукий Бог призначає для земного простору,
Для небесних висот – все є істиною

Якщо у наших індоарійських родичів означені вище опікунські функції перейшли до інших Божественних енергій, то в слов’янському світі Сонце під ім’ям Дажбога так і зосталося покровителем людей, котрий має дбати про цілісність світобудови в її космічних проявах.

«Се бо Дажбог створив нам яйце,
Що є світ-зоря, яка нам сяє.
І в тій безодні Дажбог повісив землю нашу
Аби тая удержана була…»

На цій Землі люди мають жити згідно законів Прави – законів світу Богів у світі явному від Нави до Нави, від народження до смерти:

«Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа,
Тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява».

Ці слова Велес Книги перегукуються з ведійським гімном, де Сонце прославляється як творець законів буття для Богів і для людей. В ній також згадується і ведійське ім’я Сонця – Сур’я. Використовується ця давня назва для молитви-заклинання проти лихої сили.

«Явитися Богові сильному
І бити пітьму мечем-блискавкою
Нехай вона згине,
Хай Сурія світить на нас
І до нас, і видно всім.
Перша слава Сурію-Світлодіду,
Що тінь проганяє злу»

«Культ Бога Сур’ї був розповсюджений на землях нинішньої України і до, і після міграції частини аріїв. Про це свідчить багато археологічних знахідок – кургани, які зображують Сонце з сімома променями; захоронені в курганах семиколесні колісниці тощо. Сім променів, як і сім коліс зображують, скоріш за все, сім відомих аріям на той час планет.  
Сур’я перетинає всі простори, створює світло, він обернений до Богів, до людей, до всіх, щоб бачили світло.  Арії вважали, що Сонце є денне і нічне. “Зірка дня” – це денне Сонце, шлях якого на небі видимий. Коли ж Сонце ховається за обрій, коли його не видно, то ніхто не знає, який його шлях вночі.
Сур’я уособлює Сонце, що світить для Богів і людей, проганяє зло і всякі погані сили, лікує людей. Боги, оком яких є Сур’я, ним оглядають Всесвіт, спостерігають за живими істотами, відзначають їх добрі і лихі вчинки. Що Сонце як Око Боже вшановували на українських землях, відомо з дискусії між священиками різних релігійних напрямків, викладеній у “Посланні оріїв хозарам”, віднайденім у бібліотеці Ватикану наприкінці минулого століття.» (Г. Калайда «Рігведа для спраглих»)
В арійській традиції Сонце-Сур’я є батьком першої людини нашого світу. «Велесова книга» доповнює: Сонце-Дажбог є праотцем слов’янського роду.

«У давні часи був муж, який був і благ і доблесний
І той мав жону і дві дочки
І не було чоловіків для їхніх дочок
Так молив Богів, щоб згасання роду пресікли
І Дажбог почув молитву ту
І по мольбі дав йому прошене
Як було провіщано теє…»

Оскільки Дажбог був родоначальником слов’ян, то до Сонця у наших Предків було особливе ставлення. Свята сонячного кола та їхня обрядовість дожили до наших днів, в той час, як обряди, присвячені іншим, не менш важливим Божествам, дослідники змушені відновлювати буквально з уламків.
Різдвяна ніч була для наших предків ніччю народження Сонця. Гуцули цієї ночі танцювали обрядовий танок «Кругляк» - подобу «Аркану». Обрядові пісні-колядки, окрім створених у 18 столітті, майже всі присвячені Сонцю.
Ю. Федькович, поет і дослідник народних звичаїв, писав у своїй книзі «Коляди старосвіцькі»:
«Божеством наших праотців було світле Сонечко… і святкували йому кожного року три великі празники. Перший празник святкували тогди, коли сонечко зачинало змагатися в силу і день рости, то єсть при кінці місяця Декемврія (грудня)… За кожним віршом… коляд повтаряєт ся слово «Ой, Дайбоже!», бо Сонечко звалося также Дайбог, Дажбог, Світ…і т.д.»
Ще на початку 20-го століття гуцули чудово знали, яку саме подію вони святкують в ніч на Зимове Сонцестояння. Один з гуцульських просвітянських діячів Шекерик-Доників в праці «Як відбуваються коляди у гуцулів» описав конфлікт між селянами та церковною владою котрий стався 1907 року. Суть його була в тому, що гуцули ходили колядувати за давнім звичаєм: з трембітою, музиками, маючи на чолі гурту знавця обрядовості, так званого «пережу» (можливо – чоловіка, оперезаного якимось ритуальним поясом, або шнуром), котрий заміняв людності жерця-обрядодія. «Кожен пережа, - згадує Шекерик, - муси учіти си усіх звичаїв давніх, старосвіцьких, тих, що люди до них звикли, і їх лиш одних хоте. Бо аби єкі то не були нові коляди файні (маються на увазі християнизовані колядки), то їх люде не любе, лиш любе таки свої давні старосвіцькі колєди».
Станіславський владика того року виступив проти гуцульського колядування, сказавши дослівно: «То поганський звичай колєди. А ще такі, як у вас на Гуцулах коляди, то вже цілком не християнські, а ті ваші звичаї безбожні, які ви виробляєте в колядниках». Владика наказав сільським священикам заборонити «гуцульські колєди», нехай, мовляв, колядують «як на долах». Заборона вилилася в правдивий бунт, при чому «зачєли всі люди говорити, що то вже попи хотє віру скасувати нашу давну, бо в нас говорє так, що доки писанки пишут і доки колєдники ходе, то доти і наша віра руська буде на світі».
Як бачимо, тут «віра руська» конкретно відмежовується від віри християнської. А перемогли гуцули «попів» просто – перестали давати на церкву, і священики дали спокій бунтівливим горянам.

Наступним святом було славлення Сонця в Його весняній Сутьности. Християнський Великдень-Паска увібрав у себе цілий період давнього святкування  Весняного Ярила. Якщо дослідити Великодню символіку, то саме до зустрічі Ярила - Весняного Сонця, на Весняне Рівнодення, мали б фарбувати крашанки у червоний колір, які символізували зародження життя, а також пекти присвячені Сонцю хліби-баби, які під впливом християнства почали називати пасками. Етнограф В. Скуратівський в книзі «Дідух» наводить таку молитву при випіканні «баб», трохи змінену за часів двовір’я:
«Свята пасочко, будь велична і красна як Сонце, бо Сонцю тебе печемо. Хай усі рідні коли живі, будуть здорові. Щоб діти так швидко і красно росли, як ти ростеш. Світи нам, паско, як світить Сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий і величний, як ти велична».
Перед сходом Сонця люди відчиняли віконниці, завіси, щоб «впустити Сонце в дім». При появі перших променів  дівчата читали молитву-славень:

«Добрий день тобі, Сонечко яснеє
Ти святе, ти ясне, прекраснеє
Ти чисте, величне, поважнеє
Ти освіщаєш гори й долини, і високі могили
Освіти мене (ім’я) перед усім миром
Добротою й красотою, любощами й милощами
Як ти ясне, величне й прекрасне,
Щоб і я така була ясна, велична, прекрасна…»

Через місяць після весняного рівнодення, коли на Землю вже остаточно приходила Весна, і Ярило - весняне Сонце вже пробудив Землю-Матінку, освятив і засіяв зерно, люди прославляли Його й Лелю-Весну танцями і піснями на природніх підвищеннях - місцях сили, які вже були прикрашені першоцвітом. Збереглася назва для цих обрядодійств - Красна (Красива) Гора.  В цей час вже належало писати писанки – розмальовані яйця з різноманітною символікою, в якій на відміну від крашанок, котрі уособлювали зародок життя,  відображалося саме життя в ріжних його проявах. Вшановували Ярила до Свята Великого Дня – середини весни.

Третім великим сонячним святом, згаданим у Федьковича, було Літнє Сонцестояння, або Купальська Ніч. Літнє Сонце - Семиярило, або  Купалбог, згадані у «Велес Книзі», славилося з особливою пишністю. Сама ж Купальська ніч вважалася чародійною – сила Сонця наповнювала цілющі трави, цілющою вважалася ранкова роса і набрана удосвіта купальська вода. Народне гуляння включало в себе обрядове очищення вогнем та водою, а в давнину – укладання шлюбів. Свято символізувало шлюб Сонця та Води і проводилося на берегах річок. Одним з прадавніх обрядів, присвячених божественому шлюбу, було скочування з крутого берега до ріки палаючого колеса. Ще одним містичним дійством було утворення вогняного кола за допомогою обертання подвійного смолоскипа. Цей обряд зберігся і в кельтському звичаї святкування Сонцестояння. Окрім того, в деяких місцях обрядово укладався шлюб зроблених з соломи та гілля образів «Купала та Марени», або «Купайла та Купайлиці», після чого «пошлюблену пару» доручали вогняній та водяній стихії.

У Велес Книзі згадується ще один сонячний прояв – Сивояр, сутність осіннього Сонця. Відомостей про його вшанування майже не збереглося. Можливо, воно входило в культ Світовида, якого, наприклад, на Гуцульщині, вшановували, як Сонце в його чотирьох проявах – зимове, весняне, літнє, осіннє. Звісно, Світовид був Божеством вищого порядку, аніж охоронці нашого світу. Однак, ще у Ведах сказано було: «хочеш зрозуміти сутність Бога – подивись на Сонце».
Дажбог є Божеством найближчим слов’янській людині і «по крові тіла», як-то говориться у Велес Книзі, і по духовним якостям. Вшанування Сонця доступне і необхідне всім рідновірам, незалежно від їхніх нахилів. Дажбог в різних своїх проявах одним дає юнацьку завзятість, другим – мудрість і здатність до самозаглиблення, третім – вояцьку силу, бо Велес Книга свідчить, що Дажбог в своєму прояві Гнівного Сонця нарівні з Перуном стояв на чолі слов’янських воїнів.
Саме з Дажбогом-Ярилом зв’язане й те, про що в нашому зіпсутому світі говорять або в дуже грубій, або в лицемірній формі – чоловіча привабливість та здатність до запліднення. Сам акт кохання в давнину прирівнювався до славлення Богів. Лад у стосунках з протилежною статтю є необхідний у житті рідновіра – адже всі наші дії у явному Світі так чи інакше відгукуються в інших Світах.
Славити Дажбога найкраще на світанку та опівдні, або коли Сонце з’являється з-за хмар опісля довгої відсутности. Захід Сонця є найкращим для медитативної задуми.

(З дозволу автора)
 

Руське Православне Коло Відновлено образи Богів на Хортиці  

12 листопада 7518 Запоріжжя, Хортиця

Стараннями різьбяра Вадима Літвінова сьогодні було завершено відновлення образів Богів Велеса і Перуна поблизу святилища-яйця доби ранньої бронзи, що знаходиться на південному схилі балки Велика Молодняга. Раніше біля малого святилища-яйця було реставровано лик образу Макоші. Також завершено реставрацію основних статуй на святилищі "Триглав" (північна частина балки Велика Молодняга) під керівництвом Мечеслава Шестуна та за допомогою Вадима Літвінова. Запрошуємо прочан відвідати священні для русинів місця.

У неділю, 14 листопада, планується освячення відновлених образів після основного богославлення на святилищі-обсерваторії (висота Брагарня), що починається об 11-00.

Нагадаємо, що біснуваті священик і прихожани від московського патріархату 6 вересня поруйнували і попалили 9 образів на острові Хортиця, причому зробили це у вигляді обряду "поверження ідолів", чим порушили законодавство і звинувачуються в розпаленні міжрелігійної ворожнечі. Стосовно цих подій досі йде слідче дізнання. Маємо надію, що правоохоронні органи притягнуть винних до відповідальності.

 

Образ Велеса

[ Читати далі ]

Руське Православне Коло Звернення щодо наміру будівництва на острові Хортиця Історико-духовного комплексу  "Хорс"

Духовний центр "Руське Православне Коло" у співпраці з Національним заповідником "Хортиця" ініціює відтворення на о. Хортиця духовного комплексу часів Київської Русі "Хорс".

Згідно з домовленістю ініціатор ДЦ "Руське Православне Коло" готує на розгляд НЗ "Хортиця" проектну документацію, наукове обґрунтування, шукає фінансової і матеріальної допомоги для здійснення проекту.

Призначення Комплексу

Історико-духовне, використовуватиметься для туристичного відвідування і духовного паломництва сповідників слов'янської віри, відтворення стародавніх слов'янських обрядодійств.

Будова Комплексу

Припускаємо, що Комплекс матиме форму човна, в західній частині розміщено храм з дерева, в центрі - відкрита площадка з Дубом, навколо якого розташовані образи слов'янських Богів, на сході човна площадка для спостереження за сходом Сонця. Комплекс виокремлюється невеликим частоколом-бортом та ровом.

[ Читати далі ]

Матір-Слава б’є крилами…

Окремо варто відзначити неодноразово згадану у Велесовій Книзі подругу Перуна – Матір-Славу. Судячи з описів, її уявляли у вигляді жінки-птиці, котра з’являється над полем битви і надихає воїнів на ратні подвиги.
Та бо Магура
Співає пісню свою,
Кличе до січі
А та птиця від Індри…
Образи жінок, які оточують Бога Битви і надихають воїнів на бій, а потім опікуються їхніми душами, є властиві для вірувань багатьох народів. У скандинавів душі загиблих воїнів супроводжують до Вальгалли доньки Одіна – валькірії, войовничі діви на крилатих конях. Однак, Мати-Слава не є подругою, або супутницею воїна. В слов’янському звичаї це, швидше енергія, або, як зараз вже звично говорити, егрегор роду.

Мати-Слава співає про труди наші ратні
І маємо послухати
І прагнути до битви лютої
За Русь нашу
І святих праотців наших
Мати-Слава сяє до хмар
Як сонце, і віщує нам перемоги і загибель
А того не повинні боятися,
Бо то є життя земне, а вище є життя вічне
І мусимо дбати про вічне..
Так слава наша перетече до Матері-Слави
І пребуде в ній до кінця кінців
Земних і інших життів
То чи нам боятися смерти
Коли ми – нащадки славних…

В цій промові перед битвою волхва-воїна якраз говориться про те, що всі подвиги во ім’я роду будуть збережені в пам’яті Матері-Слави, над якою не владні смерть і забуття. Цей образ, на нашу думку, є дуже давнім, і, можливо, зберігся навіть ще з часів матріархату, коли рід уособлювала жінка, яка оберігала домашнє вогнище:

І Мати співала
Тая красная птиця
Яка несла Пращурам
Нашим вогонь
До домівок їхніх

Збереження роду вимагало від його захисників бути готовими до самопожертви. Осоромитися перед Матір’ю-Славою, б’ючись навіть з чисельнішим та сильнішим ворогом  було страшніше, аніж померти.
 
Тисячу п’ятсот літ
Як ми ведемо многі війни і битви
І таки живі завдяки жертовності
Юнацькій і дівочій…
Бо мовить Птиця Мати-Слава наша
Про нас, і славу рече нам
І брали ми за тим мечі наші
І йшли удосвіта в поле
Відбили ворогів північних,
І відкидали ворогів південних
І пішли на ворогів східних
Аби повели русів Громовиці
Як синів отця нашого Перуна
І Дажбога внуків…

У слов’янськім вояцькім звичаю був навіть військовий стрій-птиця. Про нього у Велес Книзі говорилось: «По своєму також як птицю, кінноту ставили… і та ворогів крилами накрила, а головою била…щастя було тій кінноті…». Це класичний варіянт наступу – оточення з флангів та сильний удар з центру. Подібний військовий стрій описується ще в «Магабгараті», де на вістря удару ставили воїнів-ратгінів на бойових колісницях.
У «Велесовій Книзі» зберігся навіть зразок «поховальної служби», присвяченої конкретній людині. Воїн, на ім’я Гординя, загинув з честю у переможній битві…

«А як умре – до Луки Сварожої іде
А там Перуниця рече:
«То є ні хто інший як русич Гординя
Ані грек, ані варяг
Бо це славин роду славного
І той іде по стопах материних
А Мати скликає до Лук твоїх.»
І рече йому Сварог:
«Іди, сине мій,
До тієї краси вічної.
А там побачиш
Що діди твої і баби
В радощах та веселощах
Хоч досі гірко плакали
А зараз возрадуються
З життя твого вічного…»

Тобто благополуччя роду у світі Прави напряму залежить від благополуччя роду у явному світі. Пращури тому так дбали про збереження роду, що хотіли дати можливість душам померлих знову втілитися у своїх нащадках. Тому «діди і баби» звитяжного Гордині спершу «гірко плакали», спостерігаючи ворожу навалу, а нині втішились і возрадувались з життя вічного, яке очікує і їх самих, і відважного воїна, який зберіг їхній рід у Яві.
Віра в перевтілення душ в межах свого роду існує з прадавніх часів. Задля цього перевтілення бездітні родини обрядово всиновлювали дітей, щоби вони продовжили їхній рід. Бо відпочинок на Сварожих луках, або навіть служба у Перуновім Полку була до часу повернення в наш «світ зелений і прекрасний».

 А тому, хто впав на полі бою,
Перуниця дає напитись
Води живої
І. попивши її,
Він їде до Сварога
На коні білому
І там Перун його зустрічає
І веде до божих своїх чертогів
А там він перебуде до часу
І отримає тіло нове…

Оскільки Мати-Слава завжди знаходилася біля Перуна-Громовика, її природнім образом була веселка.

Мати-Слава
Б’є крильми об боки свої
Навколо неї сяє світло до нас
І всяке перо іншої барви –
Червоне, синє, блакитне
Жовте і срібне, золоте і біле
І та сяє як Сонце Свароже
І колами іде посолонь…
А Перун, уздрівши її,
Гримить у небі яснім…
 
Найбільше відомостей про Матір-Славу збереглося у Велес Книзі, але поміж сучасних російських рідновірів існує якесь тихе, і вперте невизнання цього яскравого образу. Цікаво, що окрім А.Асова, який намагається приписати створення славнозвісних дощечок міфічному «новгородському волхву Ягайло Гану», аби вони були написані не на території України, і до самої Велес Книги дуже багато російських рідновірів ставиться майже однаково – робить вигляд, що її не існує (за винятком Союзу Славянських Общин, та деяких інших напрямків). Можливо це тому, що Велес Книга є уламком літопису з життя наших предків, а не пращурів наших північних сусідів. І дух нашого родового егрегору є їм чужим, хоча в російській, а власне – словенсько-новгородській звичаєвості і збереглися образи жінок-птиць, чудово відтворених художником Васнецовим. Це Сірін, Алконост та Гамаюн, пророчі птахи, котрі можуть провіщати майбутнє, як зле, так і добре, тобто «віщувати перемоги і загибель». До речі, російський дослідник язичництва Д. Дудко вважає, що Матір-Славу «вигадали українські неоязичники». Тобто причину нелюбові до Матері-Птиці вказано вірно – вона є чужою ненькою. До речі, бойовий клич «Слава!» дожив до наших днів, його використовували воїни УНР («Як упав же він з коня та й на білий сніг… Слава! Слава! – докотилося, та й лягло до ніг»), використовували воїни УПА (Слава Україні – Героям слава). І хоча ці воїни, ясна річ, не сповідували предківську віру, подібні речі виникають наче самі собою і проростають на рівні підсвідомості крізь віки та тисячоліття, так само, як монгольський бойовий клич «Ура!» зостався «на пам’ять» російському народу.
Вшанування Матері-Слави необхідне в екстремальних обставинах, які вимагають напруження сил не тільки окремої людини, але й всього роду. Ця грізна подруга Перунова має звичай летіти перед переможним військом, і освячує навіть програну битву, бо геройська борня ніколи не минає марно – вона дає приклад як треба жити і вмирати.
Якщо йде ворог на нас,
То опережемось мечами!
І, одержимі віщими
Матері-Слави словами,
Що майбутнє наше славне
Пішли на смерть, як на свято…
 
( Зі згоди автора)

Група "Сокира Перуна" є одною з моїх улюблених. І є там одна пісня. Кожний раз, коли я її чую - у мене дух перехоплює. Чому - не знаю, але подобається... Пробуджує фантоми підсвідомості, абощо... Не зовсім тільки ясно, чому у вираю назва скандинавська. Вальгалла - це мрія відважного сканда, однак, у слов янських воїнів був свій вирай. Той, куди допускали тих, хто гинув, затиснувши останнім порухом у жменю грудку политою його кров ю рідної землі.
Але, незважаючи на деякі неточності, пісня таки чудова.

Вітри між мечів

Віддаю тобі душу –
Перуне, почуй мій клич.
В срібних чертогах вирію,
Сяду коло тебе обіч.
Як і всі, що до мене,
Я згину за кров, за честь.
Стояти в раті твоїй –
В героїв таке право єсть
Дай же знак -
Вітрило став,
Останній раз прощай.
Доля кличе. Я іду.
Безсмертя, зустрічай!

Кличте відьму хай гада,
Прошепче закляття.
Над нами, що впали в бою –
Не власні ні смерть ні життя.

Приспів:
Ми Перунові сини,
Вогнем палають серця.
Нащадки славних королів.
Що правлять в небесах.
Вітри між мечів,
Вставай в атаку брат.
Якщо вмремо, що ж
Нові життя будуть.
У злий вітер та у дощ
Ріже хвилю лодія.
Наша путь в ночі пітьму,
Чарівні зорі нас ведуть.

Сьогодні кров на моєму мечі
Не висохне до зорі.
Багато відправив я до могил –
Тішачись смерті їх!

Приспів
Ми Перунові сини,
Вогнем палають серця.
Нащадки славних королів.
Що правлять в небесах.
Вітри між мечів,
Вставай в атаку брат.
Якщо вмремо, що ж
Нові життя будуть.
У злий вітер та у дощ
Ріже хвилю лодія.
Наша путь в ночі пітьму,
Чарівні зорі нас ведуть.

Моє тіло покладіть
На човен і "Вогню!"
Хай мій дух взліта.
Валькірії мчать навстріч.


Я йду до Вальгали
Де чекає вся рідня.
Рветься в небо полум’я,
Жити вічно буду я.

Приспів

В останні кілька років, коли я, на запитання про свою релігію,
відповідаю, що є язичником, це вже не викликає ні здивованих поглядів,
ні якихось нерозумних питань. Відроджене язичництво мирно співіснує з
іншими релігіями (які цього зовсім не бажають, але змушені прийняти це
як факт). Більше того - язичники стають відомими в межах усього світу
(нещодавно друїдам англійська влада повернула  Стоунхендж), і в межах
України - два роки тому великий розголос викликало встановлення в Києві
Образу Перуна приблизно на тому місці, де подібний Образ знаходився до
сумнозвісного Володимирового хрещення.
Отже, сучасний світ визнав, що Давня Віра не є мертвою. Неохоче, але визнав.
В чому ж привабливість язичництва? Для чого людям потрібно, говорячи
сучасною мовою, відмовлятись від вже розпрацьованих брендів і шукати зв
язку з Давніми Богами?
Язичництво в духовному плані не є догмою. Це плитка система, котра може видозмінюватись разом з народом - її носієм.
Релігія давніх аріїв, котрі вимандрували до Індії, видозмінювалась на
новому місці принаймні тричі. Синтоїзм Японії дав дуже цікавий синтез з
буддизмом, поділивши життя і смерть (більшість японців виконують
синтоїстську обрядовість, але ховають їх за буддійським обрядом).
Докомуністичний Китай на грунті прадавнього ханського язичництва породив
"триголового змія" - конфуціанство, даосизм, буддизм, не полишаючи при
тому вклонятися предківським Богам.
Європа в цьому плані дуже  постраждала - християнство зрубало дуба її віри, однак старе дерево пустило пагони, яким судилась велика доля. Звичайно, краще було б, якби Давня віра розвивалась натуральним шляхом, однак, за словами філософа, те, що нас не вбиває - робить сильнішими.
Сучасне слов янське язичництво - пагон на старому пні - дає однак своїм визнавцям певні пільги.
-Відсутня заборона на вивчення духовної літератури. Більше того, бажано
вивчати все - для порівняння і роблення висновків. Я свого часу прочитав
Біблію, Коран, Бгагавадгіту, вивчав буддійську літературу та Упанішади,
цікавився синтоїзмом та конфуціанством. Не для того, щоб прийняти якесь
з цих віровчень, а для того, щоб знати і розуміти інших людей.
В той же час, від знайомих християн мені була лише одна порада - викинь усе, зостав Біблію.
-Відсутня заборона на духовні практики, які, волею лихої долі, не
збереглися в слов янській традиції. Навпаки - частина напрямків слов
янського язичництва пристосовує до слов янського розуміння вправи з
медитації, оздоровлення та безліч інших речей, котрі зникли у нас, але
збереглися в межах арійського світу.В той час, як одного знайомого мені
християнина-протестанта відлучили від громади за те, що він робив
дихальні вправи за методикою Рамачараки.
- Відсутній страх перед смертю і пеклом.
Язичницька традиція в основному сповідує переселення душ. Про це говориться у Велес Книзі - душі мудрих володарів час від часу втілюються серед нас.
Велес приносить з  потойбіччя душі отрочат для втілення... Душі пращурів
поміж втіленнями відпочивають у Вираї, і звідти зрять на нас. А
найкращі воїни зостаються навіки у полку Перуновім, як небесні воїтелі.
Тут немає місця для пекельних мук, тим більше - вічних. Язичник ніколи не
говорить - "Бог покарає", людина знає, що її краще відродження залежить
від неї самої.
- Язичник приходить до своєї віри від надміру сили і в
радісному стані духу. В той час, коли більшість щиро віруючих християн
потрапляють до церкви (молільного дому) під час якогось лиха.
- Найголовнішою цнотою для язичника є почуття чести і справедливості.Ніцше
писав свого часу, що для язичника справедливість має таке саме
значення, як святість для християнина.
- Язичник має бути сильним духом, а сила духу в ідеалі має перебувати в гармонії з сильним і здоровим тілом. Матеріальний світ для язичника не є породженням лихої сили, він є "зеленим і прекрасним світом", який Боги заповідали йому любити.
- Любов для язичника є дійовою. Язичник може полюбити ворога
лише в тому випадку, коли ворог в чеснім двобої опирався йому до останку
і виявив хоробрість і відвагу. Абстрактна "любов" до всього людства, до
"знедолених і принижених" язичнику є чужою - язичник любить свою
родину, рід, народ, а до всіх інших людей і народів ставиться прихильно,
або нейтрально, якщо тільки ці інші не позиціонують себе як вороги його
народу, або раси.
Якось у Міямото Мусасі спитали: "Що є проявом
меча?" "Любов, - відповів великий воїн, - любов до тих, кого ти захищаєш
цим мечем".
- Язичник не ненавидить і не зневажає тих, хто не розділяє його світогляду. Він живе за принципом "кожному своє".
-Якщо язичнику доводиться воювати (духовно чи фізично), він робить це
холоднокровно і без люті. Пробачити, або зректися помсти  своєму ворогу,
або просто недругу язичник має право лише тоді, коли є за нього
сильнішим. Але пробачати ворогів роду свого язичник не має права.
- Язичник може вибрати поміж Сил, які персонифікують Давні Боги, ту, яка
найбільше підходить йому за духом і темпераментом. Покровительство цієї
Сили не ставить його в конфлікт з властивостями власної душі - вони
бринять в унісон.
- Язичник-слов янин не мусить проходити через деякі принизливі обряди, які греко-ортодоксальна церква успадкувала від Візантії. Язичник молиться стоячи, звівши руки до неба. Свого часу я побачив, як Страстної п ятниці віруючі на колінах повзли до плашаниці. Це було жахливо. Язичник не мусить плазувати перед своїм Божеством, бо, за приписами своєї віри є родичем Богів, а не рабом Божим. Термінологія термінологією, але щось у цьому є. Рівно, як у обряді повзання на колінах, особливо в давні часи, коли цей обряд виконували Київські князіпід наглядом ромейського священика.
- Трохи повторюся - язичник є родичем Богів. В слов янській традиції - онуком Дажбожим. Близькосхідна жтрадиція подає людину як творіння, виліплене з глини. В церковнослов янщині це слово звучить як "тварь". У моєї бабусі не було гіршої лайки, аніж сказати на когось: "ах ти ж тварь така..." Народний розум зберіг те, що розуміли його предки: ми є народженими, не сотворенними. Додаймо,що руська (українська) мова від цього слова вивела і слово "тварина".
На закінчення додам дещо зі свого духовного досвіду.
Я відчував Давніх Богів кілька разів. Оповім про два з них.
На Хортиці, в плавнях, є цікаве місце. Говорять, що там колись було
святилище. Довкола зарослої травою галявини ростуть дуби. Один дуб має
сім стовбурів, що відходять від одного кореня.
Мені це місце показали місцеві язичники. Один раз мене туди провели, вдруге я прийшов сам.
День був тихий і безвітряний. Однак, тільки я вибрів нарешті плавнями до
цього кола, в деревах загудів вітер. Звук був такий дивний - наче хтось
грав на величезній арфі зі стовбурів.
Я не встиг ні отямитись, ні злякатись - з боку Дніпра раптово найшла хмара. Подібну швидкісну грозу я спостерігав лише в Карпатах, в наших степах таке буває дуже рідко.
Блискавка торохнула десь поруч - потім я віднайшов акацію, яку розметало
на цурпалля. Вдруге вдарило просто переді мною - я тільки руки до неба
звів, бо тікати кудись було пізно. І почалася злива.
Через кілька хвилин, а може годин все ущухло. Мій електронний годинник наказав довго жити, хоча був під рукавом куртки, і вода в нього не потрапила. Цієї миті, в яку сплавився час, я відчув Перунову присутність.
Цей день я вважаю своїм посвяченням.
Вдруге подібне трапилось на святі Перуна, зовсім в іншому місці острова. Я відвідую їх щороку, однак таке було лише один раз.
Знову- безвітряний літній день. Небо блакитне, Дніпро теплий. Жерці готують
вогнище, жриці з підручними - дубові вінки для воїнів. Я ще й викупатись
встиг, при чому можу присягнути - над Дніпром не було ні хмаринки.
Хмара прийшла, коли почали розпалювати жертовне вогнище. І я знову почув отой голос дерев - ніби гру на арфі. І перший удар - поряд, але оподалік,
котрий розчахнув навпіл стару акацію.
Обряд йшов при гудінні вітру і сяйві блискавиць. Але дощу не було. Зате була хмара, наче пронизана блискавками наскрізь. І удари грому, що ніби відбивали такт звукам арфи з дерев.
Злива рунула тоді, коли закінчився обряд. Хвилина в хвилину. Ніби на це очікувалося там, на Сварзі.
З того, першого разу, я почав відчувати наближення грози. Якимось солодким тремтінням у серці.
Будь зі мною, Перуне, твій воїн славить тебе...