171 Сильвио Берлускони, экс-премьер Италии
167 Владимир Путин
165 Николя Саркози, президент Франции
165 Иосиф Сталин, генсек СССР
162 Дмитрий Медведев
160 Махатма Ганди, философ Индии
157 Ясир Арафат, президент Палестины
152 Бен Гурион, основатель Израиля
Политики и звезды шоу-бизнеса начали обзаводиться лошадьми, чтобы поддерживать тусовку.
Самые известные политические наездники – экс-президент Виктор Ющенко, мэр Киева Леонид Черновецкий, глава департамента авиации МЧС Евгений Червоненко, спикер парламента Владимир Литвин, соратница Ющенко Вера Ульянченко и бывший глава МЧС Нестор Шуфрич.
Вместе с тем имиджевый консультант Валентина Журавлева отмечает: увлечение лошадьми среди известных личностей действительно большое, но это скорее дань моде, чем любовь к спорту. «Конные клубы такие люди посещают в большинстве случаев для того, чтобы в раскрепощенной атмосфере обсудить какие-то дела, решить проблемы, найти подход к нужному человеку, обзавестись связями», - отмечает Журавлева.
В конюшни любит наведываться Ющенко: у него есть орловский рысак, знаменитая русская порода лошадей.
Кони есть у «регионалки» Ирины Бережной, а ее коллега по фракции Партии регионов Валерий Коновалюк считается в депутатских кругах истинным ценителем лошадей и держит четырех благородных животных разных пород. Поговаривают, что у Литвина есть несколько скакунов, одного из которых зовут Карьер.
Самые дорогие породы коней стоят в загонах президента Виктора Януковича. Полгода назад он привез из Польши пару коней гуцульской породы - подарок президента Бронислава Комаровского. Неделю же назад конюшня Виктора Януковича пополнилась ахалтекинским скакуном - дар от президента Туркменистана Гурбангулы Бердымухамедова.
Двухлетний жеребец этой редкой породы стоит 10-25 тысяч долларов. «Скакун этой породы является своеобразным интеллектуалом. Он очень умен. А еще ахалтекинцы сильно ценят доброту», - говорят владельцы скакунов такой же породы.Увлекается лошадьми и Виктор Янукович-младший.
Ахалтекинец есть в конюшне экс-президента Леонида Кучмы. Он получил его в подарок в 2001 году от тогдашнего туркменского лидера Сапармурата Ниязова.
Увлечение конным спортом, верховой ездой или же просто любовь к лошадям - хобби дорогое. Позволить себе его может только тот, у кого есть лишние 20 тысяч гривен в месяц на содержание и 50-80 тысяч гривен на покупку животного. Плюс еще 30 тысяч гривен нужно отдать за прицеп для перевозки лошади - когда владелец хочет его вывезти на скачки или перевезти в другую конюшню. Еще около 25 тысяч гривен понадобится на экипировку: традиционные бриджи, жилет, редингот, перчатки, седло, поводья и прочие атрибуты, без которых появление в элитном манеже будет выглядеть несолидно.
Об этом во время пресс-конференции в Киеве сообщил генеральный директор компании TNS Николай Чурилов. По его словам, самый высокий уровень доверия к новой власти исследователи отмечали в апреле-мае 2010 года.
В соответствии с результатами исследования, проведенного в июле 2011 г., степень доверия к Президенту снизилась до -0,8%, то есть ему в определенной степени доверяют около 30% граждан Украины. Показатели премьер-министра Николая Азарова хуже: если 3-4 месяца тому назад процентный показатель доверия к нему составлял -0,2-0,1%, то сейчас ему в определенной степени доверяют на -1,1% (15-18% населения).
По словам Н.Чурилова, в то же время исследование выявило, что среди политиков самый низкий уровень доверия у экс-президента Украины Виктора Ющенко. "Я думаю, за несколько недель или месяцев мы сможем занести его к Книгу Гиннеса: около 85-90% населения абсолютно не доверяют этому человеку”. Коэффициент доверия к В.Ющенко составил -1,75% и продолжает падать.
Кроме того, по данным исследования, резко упал уровень доверия к лидеру партии "Сильная Украина", вице-премьер-министру - министру социальной политики Сергею Тигипко: если 3-4 месяца назад он мог конкурировать с Януковичем, то сейчас степень доверия снизилась.
В соответствии с результатами исследования, первое место по уровню доверия украинцев занял председатель партии "Фронт Змін", народный депутат от НУ-НС Арсений Яценюк: ему доверяет около 40% населения.
Также Чурилов отметил, что по сравнению с данными 2-3-месячной давности, резко упал уровень доверия и желания голосовать за Партию регионов. Если раньше 29-30% граждан готовы были проголосовать за ПР, то сейчас этот показатель составляет около 20%. В то же время эксперт заметил, что, несмотря на резкое снижение рейтинга "регионалов", их показатель самый высокий среди других политических партий.
По данным исследования, за партию "Сильная Украина" Тигипко готовы голосовать 1,3% населения. "Возможно поэтому и возникло желание слиться с другой политической силой, потому что доверие к "Сильной Украине" исчерпано", - подчеркнул Н.Чурилов, комментируя намерения Партии регионов и "Сильной Украины" объединиться.
Он также сообщил, что среди институтов власти самый низкий уровень доверия населения к суду - ему в определённой степени доверяют 10-15% граждан Украины. Невысокие показатели также имеет прокуратура и милиция. В большей степени украинцы доверяют армии.
Вместе с тем эксперт отметил достаточно высокий уровень доверия к отечественным СМИ. Однако если в мае большинство населения полностью им доверяло, то сейчас всего 50% граждан в определенной степени доверяют прессе. Российские СМИ проигрывают украинским по степени доверия в нашей стране, другим зарубежным масс-медиа доверяют еще меньше
Олена Сібірякова.
Нынешние ток-шоу не имеют отношения к коммуникации политиков с гражданами. Это всего лишь место маленького и большого телебизнеса на драчках политического класса. Необходим новый формат публичной дискуссии на телевидении.
Продолжая завязавшуюся дискуссию относительно доминирования политических ток-шоу на отечественном телевидении, мне хотелось бы сразу озвучить свою позицию. Формат политического шоу в Украине не реализовал свой потенциал. Те же передачи, которые сегодня называют политическими ток-шоу и которые стали едва ли не обязательным атрибутом украинского национального вещания (наравне с вечерними новостями), не имеют отношения ни к отечественной политике, ни к коммуникации украинских политических элит с гражданами. По большей части, они стали местом маленького и большого телебизнеса на драчках политического класса.
Формат политических ток-шоу в Украине полностью соответствует принципам, которые сегодня исповедует украинская правящая элита.
Привычка публично сводить счеты друг с другом и уходить от реальной дискуссии - характерные черты устоявшегося стиля общения украинского политического класса со своим народом. Нынешние политические ток-шоу, пережив ряд мутаций, достигли полного соответствия этому стилю. Неизбежным следствием такого положения вещей является, с одной стороны, тот факт, что рейтинги политических ток-шоу в большей степени зависят от того, подрались ли в эфире представители политического класса или допущен ли на эфир опальный политик со скандальными заявлениями, нежели от темы передачи или тех аргументов, которые приводятся в рамках дискуссии. Моя первая учительница Марья Ивановна наверняка бы поставила двойку авторам этих передач, приписав замечание: «Тема не раскрыта!»
С другой стороны, политические ток-шоу на отечественном телевидении - это то, под что продюсеры и сегодня собирают аудитории - участников программ и их зрителей, понимая, что политика - это не шоу, но именно на этом ресурсе строится преимущественное большинство рейтинговых политических форматов! Как таковой формат политического шоу вполне уместен и даже необходим в стране, где разрыв между элитами и простыми гражданами достиг небывалого размера. Подобные форматы могут отчасти восполнить отсутствие коммуникации между руководством государства и страной. Поэтому в продолжение актуальной дискуссии, развернувшейся благодаря Владимиру Грановскому и Виктории Сюмар, будет сделана попытка показать неиспользованные возможности этого популярного телеформата, а также предпринята попытка нивелировать риски, которые они несут для гражданского просвещения и про которые постоянно говорят на протяжении последних нескольких лет, как верно заметила сама редакция «Телекритики».
Публичное мнение и страгедия украинских политических шоу «Страгедия - стратегия, целенаправленно ведущая к трагедии, катастрофе или гибели. Страгедия - это план, ведущий к уничтожению тех, кто в него верит». Михаил Минаков. «Толковый словарь опечаток». В нашу эпоху политика - это борьба за доминирующее положение по правилам публичности. Понятие «публичность» ввел Юрген Хабермас, назвав им то место, где действует машина государства, где происходит драма политической конкуренции и где граждане свободно объединяются для защиты своих интересов (см.: Ю. Хабермас. «Структурные трансформации публичности»). Эта сфера функционирует эффективно лишь там, где коммуникация между всеми тремя составными частями происходит свободно и открыто. Недаром немецкое слово «публичность» (ffentlichkeit) означает еще и открытость. Публичная политика основана на структурах свободной открытой коммуникации государственных мужей, политиков и граждан. Без этого эффективная политика невозможна. В этой связи мнения, которые доносятся до граждан, очень важны. Важно, чтобы люди - граждане, избиратели, телезрители - понимали, на чем основаны решения, определяющие судьбу всех, живущих на одной территории. Роль свободных и ответственных СМИ чрезвычайно важна для формирования общественного мнения, которое разделяют и компетентные граждане.
В Украине одна из основных макрополитических проблем состоит в том, что голос групп интересов почти не слышен из-за отсутствия публичных каналов их трансляции. И в этой ситуации политические ток-шоу могли бы быть одним из мест преставления интересов разных социальных групп украинцев в прямом контакте с ведущими политиками страны. Основываясь на разговорах с политиками, я пришла к заключению, что кроме имиджевых задач, многие из них - участники политических ток-шоу - пытаются использовать телепрограммы для получения обратной связи по тому или иному поводу. В украинских ток-шоу они часто ссылаются на общественное мнение и нужды украинских граждан как резоны своих действий.
[ Читати далі ]
Друге покоління українських політиків повторює недоліки попереднього, однак не має його заслуг у компромісному полагодженні конфліктів. Нова влада веде себе як великорослі хулігани - аж до повного знищення противника.Є різні способи оповісти про останні двадцять років в Україні. Я вибрав для цієї цілі поколіннєвий підхід, і то з декількох причин.
Першою є магія круглих чисел. Двадцять років - це приблизно час, коли доростає нове покоління. Про покоління т.зв. "ровесників незалежності" в Україні зараз говориться багато. Зокрема, проведено декілька соціологічних досліджень, що дають певний матеріал для аналізу. Не буду зловживати тут соціологію, а буду говорити як історик. А історики знають, що дуже часто покоління є головним носієм змін. Тому якщо ми хочемо оцінити зміни, що сталося за останні двадцять років, поколіннєвий підхід є дуже зручним ключем для розмови на ту тему. І це є друга причина мого вибору.
Зрозуміло, що покоління є надто великим, щоб говорити про нього як про однорідну цілісність. Теоретики поколіннєвого підходу відводять вирішальну роль тим меншим групам, що творять певну модель поведінки для усіх ровесників. Рівно ж покоління є соціальним, а не біологічним явищем. Тому факт народження протягом певного проміжку часу ще не роблять однолітків поколінням - вони мусять виразно проявити себе у якісь ділянці суспільного життя, чи то в політиці, у публічному житті чи в мистецтві.
З певним, але не надто великим спрощенням можна сказати, що досі в Україні проявили себе такі дві групи поколінь: ті, які на межі 1980-1990-х років перетворили Україну з радянської у незалежну, і ті, які керували і керують в останні роки. Умовно кажучи: "покоління Кравчука і Кучми" і "покоління героїв та антигероїв Помаранчевої революції".
Чи з'явиться і коли в Україні нове покоління, залежить від того, чи будуть збережені механізми зміни влади. Попри старання теперішнього режиму, припускаю, що такі механізми таки збережуться. І десь упродовж наступних 20-30-х років до влади може прийти покоління, котрому сьогодні 18-25 років - тобто ті самі "діти незалежності". Тому для порівняння до двох попередніх, котрі уже "сталися", додаю третє покоління, яке має високі шанси відбутися.
[ Читати далі ]Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.
Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?
Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.
У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.
Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.
Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.
Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.
Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.
Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.
Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.
Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.
