Незважаючи на демонстрацію сили президентом РФ Володимиром Путіним, його влада починає застарівати. Росія зіткнулася з небезпечним протестним рухом проти системи Путіна, і він відповів жорстокими репресіями і бадьорими публічними виступами. Послання Кремля прозоре: Путін – сильний лідер і людина з народу. Але ця байка, як і патріотизм, викликаний анексією Криму, починають втрачати новизну, і розплата може замаячити на горизонті. Про це йдеться в матеріалі американської розвідувально-аналітичної компанії Stratfor, який є в розпорядженні "Апострофа".

Ще до приходу до влади Володимир Путін і його еліти формували історію російського лідера. Згідно з їхньою версією, під час президентства Бориса Єльцина Путін вивів державу з хаосу, відсунувши подалі групу непокірних політиків. Будучи главою Федеральної служби безпеки (ФСБ), а потім і прем'єр-міністром, Путін осадив норовливі регіони, за допомогою військ придушив заколот на Кавказі. Пересівши в президентське крісло в 2000 році, він консолідував владу, витіснивши незгодних олігархів і повернувши державі стратегічні й прибуткові активи. Путін почав перебудовувати та реорганізовувати військові служби та служби безпеки, перетворюючи їх на ключові інструменти. Він очистив політичну систему від нелояльних партій і політиків. У цілому під час першого президентства Путіна Росія стала більш сильною і стабільною країною, і повага до нього з боку людей росла. Послання Кремля було зрозумілим: Путін врятував Росію.

Спираючись на створену ним систему і підтримку переважної більшості людей, Путін став грати російськими м'язами на міжнародному рівні. У 2006 році він припинив (тимчасово, - "Апостроф") енергопостачання України і Європи. У 2007 році Путін виступив з агресивною промовою на Мюнхенській конференції з безпеки в Німеччині, засудивши глобальне панування США і їх "надмірне застосування сили". Незабаром Росія вийшла з Договору про звичайні збройні сили в Європі, а наступного року РФ вторглася в Грузію. Кремль давав сигнал, що Путін відновив міць і положення Росії в світі.

Але повернення Росії на глобальну арену зустріло сильний опір з боку Заходу і багатьох колишніх радянських держав. Захід протидіяв, втручаючись в російські справи; в Україні спалахнули протести і конфлікти; Сполучені Штати і Європейський союз ввели санкції; НАТО розгорнуло свої сили біля кордонів Росії. Кремль відповів націоналістичною і патріотичною риторикою, що згуртувала росіян навколо Путіна, який представлявся захисником батьківщини. Цей патріотизм досяг найвищого ступеня під час анексії Росією українського Криму.

Зараз цей посил починає валитися, оскільки Кремль і Путін зіткнулися з безліччю криз. Захід зробив ставку на економічний тиск, і Росія впала в рецесію через низькі ціни на нафту. Російські еліти вважають, що вони втрачають гроші й мають менше можливостей для помітного споживання. Зменшення "пирога" спричинило боротьбу за владу, гроші і активи, що створило для Путіна небезпечну ситуацію, адже серед своїх вірнопідданих він вибирає того, хто досяг успіху або вижив. Російського народу рецесія торкнулася більше, ніж держави і її еліти. Безробіття, невиплата зарплат зростають, як і рівень бідності. Після відповідних російських санкцій вартість продуктів різко зросла. Більшість середньостатистичних і малозабезпечених росіян витрачають половину своїх доходів на харчування.

Під час попередніх економічних і соціальних криз за Путіна Кремль закликав країну згадати безлад 1990-х років часів Єльцина – лякаючу для росіян перспективу – і побачити, що остання криза була не такою вже поганою. Але меседж міг вичерпати себе, оскільки в Росії відбулася зміна поколінь. Близько чверті росіян народилися після розпаду Радянського Союзу, і ті, хто зараз в підлітковому віці або кому лише недавно перевалило за 20, знають лише Путіна як свого лідера. Спогади про хаос 1990-х років і ідея про Путіна як спасителя починають танути.

У той час, як старий наратив здається порожнім значній частині цього нового покоління, більшість молодих людей не є антипутінськими або дико ліберальними, але вони хочуть мати різноманітну політичну систему.

Лідер опозиції Олексій Навальний скористався зростаючим рухом незадоволеної молоді завдяки своєму меседжу про боротьбу з корупцією, яка має включати реформування політичних структур, очищення уряду, забезпечення економічної підтримки і легітимність виборчої системи. Навальний створює платформу для того, щоб повести за собою нове покоління, десятки тисяч представників якого приєдналися до протестів 12 червня в 150 містах Росії. Більшість демонстрантів були молодими людьми. Їх розворушили соціальні мережі, які Кремль з усіх сил намагався контролювати.

Десятки тисяч людей приєдналися до протестів 12 червня в 150 містах Росії Фото: Євген Фельдман для проекту "Це Навальний"

Реакція Кремля на зростаючий опір була подвійною. По-перше, вона стала креативною за рахунок публічного іміджу Путіна. Сприйняття російського президента в останні тижні вміло розгорнули не тільки для росіян, але й для всього світу. По-друге, Кремль вхопився за владу мертвою хваткою.

Для цього Путін продовжує переводити керівництво Росією в глибоко самодержавну модель, залежну від його особистої влади. Він створив свою власну гвардію з 400 тис. надлояльних солдатів (Національну гвардію Росії, – "Апостроф"), які йому безпосередньо підпорядковані. Держдума РФ ухвалила драконівські закони, які розглядають дисидентів як терористів і значною мірою регулюють соціальні медіа та комунікації. Путін позбувся деяких представників найвпливовіших еліт в Кремлі. Майже тисячу осіб затримали в Москві і Санкт-Петербурзі під час нещодавніх протестів. Росія також не відмовляється від свого напруженого протистояння з Заходом. Кремль, як і раніше, підтримує військове втручання в Сирії і Україні, нарощує збройні сили вздовж своїх кордонів, продовжує поширювати пропаганду та дезінформацію і псує переговори з таких гарячих питань, як Північна Корея.

Одночасно Путін почав незвичайний рекламний тур за кілька місяців до того, як він піде на переобрання, намагаючись сформувати більш позитивну і правдоподібну думку про себе. 10 травня він запросив західних журналістів подивитися, як грає в хокей на льоду. Перед цим він дав несподіване й незвичайне інтерв'ю CBS News, сміючись над звинуваченнями у втручанні у вибори в США та участю у звільненні директора ФБР Джеймса Комі. У цей час міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров і посол РФ в США Сергій Кисляк зустрічалися з американським президентом Дональдом Трампом у Білому домі, незважаючи на шквал звинувачень у втручанні Росії в американські вибори. Російські дипломати випромінювали тепло і посміхалися. Крім того, схоже, що єдиним фотографом в кімнаті був співробітник російських державних ЗМІ, так що Росія могла сформувати сприйняття тієї зустрічі.

Путін запросив західних журналістів подивитися, як він грає в хокей на льоду Фото: kremlin.ru

Путінський медіа-тур для Заходу продовжився за кілька тижнів. Путін на початку червня дав інтерв'ю журналістці NBC Мегин Келлі на полях найбільшого в Росії економічного форуму в Санкт-Петербурзі. Багатьом Путін здався чарівним, коли викладав причини, із яких Росія нібито не є тим злом, яким її малює американська преса.

Але найбільш значною подією став документальний фільм у чотирьох частинах американського режисера Олівера Стоуна, який за більш ніж три роки провів з Путіним кілька інтерв'ю. "Інтерв'ю Путіна" стали рідкісною можливістю зазирнути під путінські покрови. Як правило, його особисте і професійне життя залишаються за кадром, за винятком тих рідкісних випадків, коли висвітлення організовано самим Путіним. Стоун мав близький доступ до Путіна, хоча і на умовах президента. Путін спритно переказав історію холодної війни з точки зору Москви, побіжно натякаючи на агресію США проти СРСР. Говорячи про Сполучені Штати, він використовував слово "партнер", демонструючи бажання Москви працювати з Вашингтоном, який того не хоче.

Об'єднуючи образ сильного лідера з чаруючим і відкритим посилом, Путін прагне продовжити життя своєї адміністрації. Він не готовий найближчим часом відмовитися від влади, і у нього немає плану щодо наступності влади в осяжній перспективі. Подвійний меседж залишає Кремлю простір для маневру, щоб змінити тактику, коли це буде необхідно. Кремль не сліпий, він бачить виклики, що виникають навколо нього: зміну поколінь, зростаючий протестний рух, боротьбу між кремлівською елітою, застійну економіку і західний тиск.

Росія зіткнулася з аналогічними проблемами в 1905 році за царя Миколи II і в епоху генерального секретаря Леоніда Брежнєва у 1964-1982 роках. Обидва режими трималися у владі протягом десятиліття після їх криз, коливаючись між репресіями і поступками. Але в обох випадках у Москви не вистачало опцій, вона запускала реформи, які порушували систему. Наразі проблем недостатньо, щоб зламати путінську адміністрацію, але назріває буря.

ПОЛ ГОБЛ – американський політолог, який спеціалізується на Росії, етнічних і національних питаннях в країнах пострадянського простору. У минулому він був спеціальним радником Держдепартаменту США з національних проблем Радянського Союзу і країн Балтії, займав високі посади в Radio Free Europe/Radio Liberty та Voice of America.

У першій частині інтерв'ю "Апострофу" американський фахівець розповів про роль мовного чинника в російській агресії щодо України, путінську політику відродження СРСР, найбільший страх президента РФ і американську зброю для України.

- Колись ви визнали важливим спостереження Андрія Ілларіонова, який примітив, що ще в 2004 році Володимир Путін, на той час вже чотири роки як президент Росії, практично перестав говорити "в Україні", натомість використовуючи прийменник "на", у тому числі в офіційних документах. Наскільки важливу роль у кремлівській стратегії щодо України мав і має лінгвістичний фактор?

- Я думаю, Росія завжди буде турбуватися з приводу фактору мови. Російська мова – це не одна мова, а багато. Українська досить схожа на російську і тому має потенціал розділити ці різні російські мови. Володимир Путін, як і більшість росіян, не може повірити, що російський народ не єдиний і що російська мова – не єдина річ. Російська, якою говорять у Москві, – це не та російська, якою говорять в Новосибірську. І тому українська, будучи спорідненою мовою, має потенціал роз'єднати їх.

Я завжди думав, що підхід пана Путіна стосовно України відображає його глибинне відчуття незахищеності природи російського народу і російської мови. Тому очевидно, що він (фактор мови, – "Апостроф") має і завжди буде мати для нього виняткову важливість. Найбільший страх пана Путіна – це поява ще однієї країни, де основною мовою буде російська. Він не може примиритися з думкою, що десь може бути країна, де розмовляють російською, але це не частина Росії. Він не розуміє, що в сучасному світі є багато країн, які говорять тими самими мовами, що й інші країни, але це не робить їх такими ж. Путін живе з дуже старомодним баченням світу. Я вважаю, воно весь час показує свою хибність.

Ще одна пов'язана з цим думка: багато людей в сусідніх з Росією країнах боялися, що, якщо їх мови програють, поступляться в деяких сферах використання російській мові, це неминуче означатиме, що вони програли свою національну ідентичність. Для деяких це може бути правдою. Але в багатьох випадках вивчення мови імперії робить людей більш націоналістично налаштованими, більш готовими відокремитися від неї, ніж в протилежному випадку. Випадки з ірландцями та індійцями – типові.

- На вашу думку, Росія зважилася б напасти на Україну, якби б не мовне питання в Україні?

- Думаю, Україні слід було би популяризувати українську, але не турбуватися так, як деякі це роблять, наявністю і використанням російської. Не через нервозність Росії, а скоріше тому, що українці, я думаю, з часом будуть, як і багато хто в світі, говорити декількома мовами, а не однією. І це посилить їхню національну ідентичність, а не послабить.

Я переконаний, що українська мова виживе і буде процвітати. І в той же час я переконаний, що вона – не єдине, на чому ґрунтується українська нація. Важливо розуміти: навіть якби і було можливо – а я цього не можу собі уявити – що всі українці перестануть розмовляти українською і заговорять російською, це не зробить їх неукраїнцями, це не зробить їх росіянами. Це зробить їх українцями, що розмовляють російською. Певною мірою це, звичайно, буде викликом для українців у тому, як вони бачать себе. Але ще більш серйозним викликом це буде для росіян на кшталт пана Путіна.

- Націоналізм для України зараз – правильний або помилковий шлях боротьби з Росією?

- Думаю, здоровий націоналізм корисний для всіх народів. Вважаю, що кожен народ повинен пишатися своїм національним шляхом, національними ідеями. Думаю, помилка використовувати слово "націоналізм" як негативний термін, а не нормальний стан людини. Мені здається, що шлях до співпраці полягає в гордості за свій народ і визнанні права інших поважати свій.

Український націоналізм спотворений тим фактом, що він протягом більш ніж 300 років був проти російського націоналізму, який хотів його [український націоналізм] знищити. Якщо б росіяни пишалися своєю нацією і визнавали, що всі народи можуть пишатися своїми, не було би проблем. Впевнений, що відродження української ідентичності та відданість національним цінностям абсолютно необхідні для майбутнього України.

Пол Гобл впевнений, що відродження української ідентичності абсолютно необхідно для майбутнього України Фото: УНІАН

- Як ви думаєте, коли у Путіна зародилася ідея агресії в Україні – анексії Криму і війни на Донбасі? Чи була друга спонтанним рішенням?

- Думаю, Володимир Путін хотів відродити Радянський Союз, починаючи з 1991 року. Припускаю, що він так ніколи і не прийняв те, що залишилося після розпаду СРСР. Те, що ми бачимо в Криму і на Донбасі, є прямим наслідком цього. Озираючись на заморожені конфлікти і потім на військову діяльність росіян щодо забезпечення незалежності Південної Осетії і Абхазії від Грузії, хоча вона ніким серйозно і не визнана, – я думаю, пан Путін продовжить працювати в цьому напрямку. Мені здається, він прирікає себе на поразку. Але думаю, що він не бачить ніякого іншого шляху вперед.

Одна з великих проблем пана Путіна – не тільки для нього самого, але і для всіх – це те, що у нього немає ніякого бачення майбутнього: він має лише бачення минулого. І він не може з успіхом затягнути свою країну і решту світу в це минуле. Він ризикує закінчити тим, що знищить себе і свою країну під час цього процесу.

- Москва може бути задоволена нинішньою ситуацією на Донбасі?

- Думаю, що російське керівництво буде задоволене цією ситуацією лише до тих пір, поки вона не покращиться. Мені здається, що становище на Донбасі для Росії значно менш стійке, ніж багато хто думає. Вважаю, що рішення пана Путіна знищити заводи [на Донбасі], в швидкому порядку надавати російське громадянство будь-яким етнічним українцям на Донбасі, які про нього попросять, відображає той факт, що пан Путін не може дозволити південноосетинське рішення для Донбасу, хоча, я припускаю, він думав, що може. Думаю, він вважає, що для нього набагато ефективніше мати заморожений конфлікт або такий, за якого в Україні буде група людей, яких українському уряду буде дуже-дуже складно інтегрувати.

- Які шанси, що Київ не зможе протистояти російському сценарію?

- Українські кордони, міжнародно визнані в 1991 році, повинні бути відновлені. Те, що російський уряд зробив, незаконно анексувавши Крим і незаконно вторгнувшись на Донбас, потрібно повернути назад. На жаль, з часом зробити це буде все важче. Тому що чим довше російський уряд там, тим більше можливостей він буде мати на те, щоб шкодити соціальному розвитку, і тим важче буде Україні й українцям повернути те, що належить їм за правом.

Але вкрай важливо розуміти: те, що ми бачимо, – це акт російської агресії. Що це не внутрішня проблема, не те, що існувало раніше, у що Росія просто втрутилася, щоб допомогти. Це акт агресії, перекидання військ через кордон, створення в обох місцях бутафорського режиму і потім поставленого світу та Києву питання: "А що ви можете з цим зробити?" Що світ може зробити і чим Україна має бути задоволена, так це міжнародна підтримка, спрямована на те, щоб виправити те, що пан Путін намагається зробити.

- Напевно, в Києві зараз сподіваються на більш активну роль Вашингтона у мирному врегулюванні на Донбасі. Після призначення Курта Волкера спеціальним представником Державного департаменту щодо конфлікту в Україні США готові брати на себе таку роль?

- Будемо сподіватися, що посол Волкер буде здатний відігравати більш значущу роль у досягненні спільних цілей Вашингтона і Києва, які полягають у тому, щоб переламати російську агресію, що почалася в 2014 році.

- Подейкують, що США незабаром можуть надати Україні летальну зброю оборонного типу. Як ви оцінюєте шанси?

- Потенційно, якщо цей конфлікт буде тривати і далі, буде більше бажання надати летальну зброю Україні. Очевидно, ніхто не хоче провокувати конфлікт. Але дві речі безперечні. По-перше, ніхто не буде сидіти мовчки і спостерігати за цією російською агресією вічно. І, по-друге, Володимир Путін не буде правити вічно. У якийсь момент з'явиться новий російський уряд. І я вважаю, що посилення України, щоб вона змогла повернути свої території, буде обов'язком Заходу.

Американське військове командування готове передати Україні летальну зброю Фото: U.S. Army

- Зараз, після втручання Москви в американські вибори, для більшості конгресменів США принципово ввести нові санкції проти Росії. Законопроект застряг в Палаті представників. Чи буде він ухвалений? І наскільки болючий він для Росії?

- Пан Путін втрутився в американські вибори з тієї ж причини, що і в британське голосування за Brexit, ситуацію в Німеччині, Франції та в Україні. Як лідер слабкої держави, що меркне. Його найбільша надія досягти успіху і досягти своїх цілей полягає в тому, щоб сіяти хаос у такій кількості місць, у якій тільки можливо. Багато хто не зрозумів, що він намагався зробити у випадку з американськими виборами. Це була не стільки спроба привести до влади ту чи іншу людину... Думаю, в Москві достатньо тих, хто розуміє і хто б сказав Путіну, навіть якщо сам він не розуміє, що контроль над однією людиною, навіть якщо це президент, не гарантує напрямок американської політики.

Але при цьому нам необхідно пам'ятати, що пан Путін хотів зробити становище хаотичним. Тому що в метушливій ситуації люди готові йти на високі ризики, як, безсумнівно, готовий і пан Путін. У таких умовах легше просувати свої інтереси, ніж у стабільному і керованому правилами світі.

Другу частину інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом

Лілія Шевцова: Хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля?

Як ви думаєте, хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля? Навальний? Корупція? Безглуздість влади? Реновація і далекобійники? Всі ці неприємності, думаю, Кремль поки що має шанс пережити, нехай і з головним болем. Загроза виходить звідти, звідки не чекали. На наших очах розхитується скрєпа, що цементує російське єдиновладдя. І розхитує цю скрєпу дуже цікава парочка: Дональд Трамп з Сі Цзіньпіном, такий собі американо-китайський дует. Трамп це робить, звичайно, не усвідомлюючи того, що він робить. Що стосується Великого Сі, то його явно не можна звинуватити в тому, що він не розуміє наслідків своїх кроків, – пише Лілія Шевцова для Радіо.Свобода.

Мова йде про державність, яка є хребтом російської персоналістської влади: якщо виникають будь-які сумніви в державності, то вся ідеологічна конструкція починає падати. Протягом чверті століття після розпаду СРСР Кремль зумів відтворювати статус великої держави, в ім'я якої росіяни готові були жертвувати своїми свободою і добробутом, маючи в кишені лише ядерні боєголовки і нагадування про кураж минулих років. Але іронія в тому, що Росія може зберігати міжнародні претензії лише через співвіднесення себе (через діалог або конфронтацію, а частіше через те й інше разом) зі США, провідним глобальним гравцем. Російська політична ментальність зациклена на американоцентризм; для цієї ментальності інший світ, включно з Європою, – лише додаток до російсько-американської біполярності. Американський наратив став найважливішим елементом самоствердження російської влади і виправданням способу її правління.

США справно працювали системною підтримкою нового російського самодержавства. За президентства Барака Обами, який намагався не дратувати Кремль, в Москві навіть вважали, що настав час, коли можна вимагати, щоб США прийняли чужі правила гри. Коли ж у Білий дім прийшов Трамп, то російська еліта розмріялася про тандем Росія – Америка, який і буде правити світом. Звичайно, правити під керівництвом більш досвідченого лідера, і у Кремля не виникало сумнівів, хто мав виконувати соло в парі Путін – Трамп.

І тут такий обвал! Сталося несподіване: Росія стала не просто інструментом американської боротьби за владу, але перетворилася на антисистемну силу, яка загрожує спровокувати в США новий розклад сил і навіть змінити баланс влади. Вже не важливо, реальне чи надумане втручання Кремля в американський політичний процес, сталося незворотне: "російська карта" стала фактом американської реальності. Звичайно, Кремлю навіть у страшному сні не могла привидітися лавина подій, яка перетворила будь-яке спілкування американської адміністрації з російськими представниками на обіцянку нового Вотергейту. Причому Трамп – нестриманістю, нарцисизмом і неприборканістю – посприяв перетворенню "російської карти" на власного могильника. Можна собі уявити кремлівські стогони: "Ну добре, сам собі копав яму, але ж він, негідник, розхитує наш човен!" Втім, чого тут дивуватися: якщо Москва так довго і успішно експлуатувала антиамериканізм в цілях зміцнення власних позицій, то чому б американській еліті не перейняти досвід і не спробувати пограти з кремленофобією?

Якщо не зупинити вал підозр у російському втручанні та спробах дискредитувати американську демократію, то Росія перетвориться якщо не на загрозу, то на небажаного партнера для всього західного світу. А це обернеться стратегічними проблемами для Москви, змусивши Захід створювати механізм реального (а не імітаційного) стримування та ізоляції Росії.

"Це ж політична шизофренія!" – обурюється президент Путін. "Як же можна так ставитися до законно обраноо президента?!" – з подивом запитують російські телепропагандисти. Ех, краще б російська сторона взагалі мовчала! Кожен звук або зітхання, що витікають з Москви на підтримку Трампа, сприймається як ще одне підтвердження того факту, що між ними є домовленості, і це стає новим актом дискредитації американського президента.

Які б не були реальні чи уявні мотиви використання "російської карти" у США, виникла ситуація, яка підриває основи російської персоналістської влади. Тепер Москві дуже складно використовувати Америку як джерело власної державності. А конфронтація з Вашингтоном – собі дорожче. Ми пам'ятаємо, чим закінчилася конфронтація Радянського Союзу зі США. Діалог, тим більше співпраця з Вашингтоном тепер навряд чи вийде. Кожен раз, коли Трамп буде намагатися протягнути руку Москві, навіть з цілком обґрунтованих приводів, він буде посилювати підозри щодо своєї залежності від Москви. А це новий крок до імпічменту.

Більше того, будь-який наступник Трампа буде змушений оперувати в атмосфері підозрілості щодо намірів і можливостей Москви. Підозрілість до Росії та росіян вже перетворюється на вірус, який починає проникати в політичне життя різних країн. А для Росії, яка стала частиною глобального світу і яка не тільки активно використовує фінансові та технологічні ресурси Заходу, але й перетворилася на сировинний придаток розвинених країн, це являє собою удар по моделі існування.

Антиросійська консолідація американської еліти відроджує ідеологізацію зовнішньої політики, від якої на Заході давно відвикли. Вихід Заходу з епохи постмодернізму з його моральним і нормативним релятивізмом звужує поле маневру для Кремля, який досі успішно використовував політичну амбівалентність ліберальних демократій і їх готовність до торгу. Повернення до нормативних стандартів означатиме закриття західного світу для Росії та її еліти. А велика держава не може існувати в ізоляції, вона може забезпечувати свій статус тільки через участь у Концерті великих держав.

Ось привід відмовитися від звичного для Росії американоцентризму, намагаються обнадіяти деякі експерти. Добре, але тоді чим Кремлю підживлювати свій статус без Америки? Будемо будувати партнерство з Китаєм, пропонують оптимісти. Невже вони вірять в те, що Пекін запропонує Москві щось більше, ніж роль молодшого партнера? Поки що очевидно: у російської еліти, яка звикла нити про своє приниження з боку США, нарешті, з'являється реальний привід для голосінь. Китайський лідер Сі Цзіньпін вже заявив про прагнення Китаю зробити те, про що досі в Пекіні боялися говорити вголос: про готовність до глобального лідерства. На нещодавньому форумі "Один пояс – один шлях" Сі Цзіньпін, відкинувши китайську обережність, фактично запропонував свій варіант глобалізації під керівництвом, звичайно ж, Китаю. Видно, подивившись на параліч Заходу і на те, як Вашингтон захоплений знищенням Трампа, в Пекіні вирішили: пора, не криючись, виходити на авансцену. Володимир Путін в Пекіні на згаданому вище форумі стояв поруч з Сі, але явно без задоволення. І зрозуміло чому: китайський глобальний проект – ще один удар по російській державності і кремлівських амбіціях. Єдина надія, що концепція "Один пояс – один шлях" провалиться і що США збере сили і вкоротить китайські амбіції.

Словом, угораздило з цим Трампом! Але ще більше – з Сі Цзіньпіном. Звичайно, можна розвинути в Сочі шалену дипломатичну активність і вести діалог з усіма, хто готовий приїхати в Бочаров Струмок: від Реджепа Ердогана до італійського прем'єра, ім'я якого не обов'язково запам'ятовувати, тому що уряди в Римі постійно змінюються. Але ж всі розуміють, що це вже гра у другій лізі. Сьогодні в Кремлі мають болісно роздумувати, як і чим, як і з ким надувати хмару державности? А без неї ніяк не можна – остання скрєпа залишилася.

http://nv.ua/ukr/opinion/shevcova/udar-po-modeli-isnuvannja-rosiji-1209848.html