http://ridna.ua/p/heroji-ukrajinskoho-folkloru-stanut-brendom-rosiji/

золоті часи... ще до кризи.

завершена перша половина з`йомок, перший масштабний фільм в житті , як кажуть...

на це літо буде завершення і основа - ... літо 2009

тут - геть трошки про деякі аспекти)

маються в наявності епізоди лицарського турніру "МЕч Луцького замку 2008", якщо не проти, то викладу 

...

---

меня попросили "презентовать" стишки-рифмы для маленьких деток на украинском, ну штото очень популярное из детства, когда еще ни читать ни писать не умеешь, аха, и на украинском а мне ничего кроме "мишка косолапый", "гуси-гуси-гагага", "сорока-ворона" и "ехали казаки по ровной дорожке" ниче в голову не приходит, я в ступоре народ, подскажите плз а, ну очень надо

- Представляешь, я своим рабочим полгода заплату не плачу,  а они все-равно на работу ходят.
- в натуре оборзели. а ты сделай вход платным

            
приходит муж домой весь в пудре, помаде и рыжих волосах. жена :
-ты где был?
-не поверишь, с клоуном подрался

                
камышовый кот ловко ловит мышей. а могучий як просто жует траву. як, конечно, сильнее кота, но мышей совсем не ловит

Японський дослідник Хітоші Катаока дослідив, що українська культура та фольклор значно давніші за російські. Думка «стороннього» ставить під сумнів традиційне уявлення про «старшу сестру»
          Хітоші Катаока, що був аспірантом кафедри фольклористики при Київському національному університеті ім. Шевченка, досліджує східнослов'янський фольклор більше 13 років. В Японії вважають, що для цього достатньо вивчити російські традиції та культуру, про українську культуру взагалі не згадують. І це, на думку дослідника, неправильно, адже «ставить воза перед конякою». Після того як Катаока більше 10 років досліджував російський фольклор та близько трьох років український, він дійшов висновку, що українська традиція є значно глибшою, старішою та містить дуже багато рис культури тих часів, коли євразійці ще мали ознаки єдиного народу.

          Спочатку Хітоші Катаока навчався на відділенні російської філології в Японії, а потім приїхав до Росії для того, щоб краще вивчити  мову і фольклор. Попри велике бажання молодого науковця поїздити російською глибинкою та послухати сучасні зразки народної творчості, в експедицію йому так і не вдалося поїхати. Можливо через те, що творчість а-ля Лесь Подерв'янський культурному японцю поки що була б незрозумілою.

          Через деякий час навчання у Москві та Санкт-Петербурзі Катаока помітив, що книги практично всіх серйозних дослідників мають посилання на українських авторів, науковців чи на збірники українського фольклору. Так з'явилася ідея поїхати в Україну, щоб вивчити питання глибше.

      Після приїзду та вступу до аспірантури Хітоші Катаока дізнався, що Костомаров є насправді українським ученим, а не російським, що до першого видання збірки казок сам Афанасьєв писав: «Шкода, що адресат зневажив українським оригінальним текстом», (що вказує на те, що ці казки мають українське походження). Квітка-Основ'яненко, Максимович, Рудченко збирали українські народні казки та висилали їх до фольклорних збірників, які виходили в Росії. Казки перекладали i вважали російськими. У 1858 році вийшли казки, які збирав Афанасьєв, а в 1869-му, які збирав Рудченко.

      Хітоші Катаока жив у Києві. Він добре оволодів українською, незважаючи на те, що лекції для іноземців в Україні читають російською. «Я щасливий чоловік, — говорив пан Катаока, — бо я зустрів Лідію Францівну (Дунаєвську, завідуючу кафедрою фольклористики — Авт.), яка і вчить мене української мови.

      За словами Хітоші Катаока, в російській культурі помітно великий вплив фінських та сибірських народів. А давньоруська культура, цілком можливо, була привнесена вихідцями з України-Руси, які подорожували, торгували чи переселялися з Русі на північ та північний схід. В українському ж фольклорі та культурі дослідник помітив дуже цікаві перегуки з японською традицією. До того ж, за словами Катаока, глибинні архетипічні уявлення та обряди, ті, які несуть на собі відлуння спільної євразійської традиції, збереглися в японському фольклорі, у Ведах (давньоіндійські книги) та... в українських обрядах та звичаях.

      Одним із таких мотивів є казка про витязя, народженого собакою. Цей сюжет сягає корінням ще часів тотемізму, коли люди вірили у те, що обожнювана тварина була засновником роду людей. Одним iз найдавніших тотемів на території Євразії були собаки (в іншій інтерпретації вовки чи лисиці). Відоме особливе ставленя кельтських племен до тотему собаки, а українські воїни-характерники вважали своїм покровителем вовка. У культурі слов'янських народів сакральність образу собаки-вовка-лисиці залишилися лише в Україні. На думку Катаока, це вказує на те, що українська культура є центром та коренем східнослов'янської культури. Інші тварини, яких поважають в Японії, — це жаба, журавель, бик, черепаха. А  синтоїсти мають у домі маленький храмчик для лисиці, яка (як і в східнослов'янській міфології) символізує розум, довголіття, а також є духом рису. В Азії лис часто вважається богом рослин.

      Інша ознака древності української культури — це збережена традиція поклоніння предкам. Це особливо дивно тому, що християнська традиція суворо боролася з цими язичницькими пережитками, наголошуючи на тому, що Бог є єдиним, а померлі не повертаються до нащадків, бо перебувають після смерті в пеклі або раю, залежно від земних діянь. Японська культура базується на синтоїзмі, вірі у те, що божественне розлито у природі та має безліч своїх проявiв. Можна сказати, що це своєрідний аналог язичництва. Японці вірять, що на великі свята (Новий рік, свято Бон) душі предків відвідують своїх нащадків. В Україні також існує традиція поминання, «підгодовування», задобрювання померлих на новорічні свята, Великдень, Зелені свята (так звана русалчина неділя). У фільмі «Тіні забутих предків» показано традицію закликати в старий Новий рік на кутю душі померлих; в японській культурі також існує традиція пропонувати ритуальну їжу з рису душам, які в певні дні приходять до свого дому.

      Одним із дуже древніх є звичай ритуального вбивства старих батьків. Сам звичай, зрозуміло, в традиціях цих народів не зберігся, проте у казках та в художній літературі почасти до цього сюжету звертаються. Так у одній iз новел Коцюбинського син вивозить свою матір на санях у засніжений ліс, а в творчості японських письменників часто  зустрічається сюжет, коли син відвозить своїх старих батьків у гори. Обов'язковим при цьому є мотив снігу.

      Язичники вірили також у божественну силу дерев. Відголосок цієї віри досі зберігся у японській традиції споглядання вишні-сакури. Катаока розповів «УМ», що основним у цьому своєрідному поклонінні є не естетичний аспект, а традиція вшанування предків, адже пелюстки є душами померлих родичів. Цікаво, що в Україні на Поділлі до сьогодні зберігся звичай садити вишні на цвинтарі. А в українській культурі ягоди вишні символізують кров, а тому й рід. Тож не дивно, що вишня так часто фігурує в українському фольклорі та художній літературі. Дерево життя досі вважається одним із найвагоміших символів японської культури. Катаока був просто шокований, коли в експедиції до Карпат побачив, що деякі селяни над дверима, просто на даху прив'язують ялинку. За його словами, це віра в те, що через священне Древо життя божественна енергія сходитиме на хату, на родину.

      Традиція очищеня через вогонь і воду є дуже давньою та характерною не лише для української чи японської культур. Проте свято Івана Купала досі, після більш як тисячолітнього існування християнства в Україні, є актуальним і сьогодні, тобто має дуже міцне коріння. Саме в купальському ритуалі найбільше колись магічних, а нині традиційних обрядів пов'язано з водою і вогнем. В Японії жінки у день літнього сонцестояння також ходять до річки і роблять подібні до давньоукраїнських ритуали. Схожi обряди є хіба що в Китаї, але в інших народів, за словами Хітоші Катаока, немає.

      Також особливою як в Японії, так і в Україні була символіка порогу. Виявляється, що начебто сучасний звичай, коли щойно одружений чоловік заносить свою наречену-дружину в хату, переносить через поріг, містить глибоку символіку. Поріг є межею, символічним місцем. Колись у давній Україні, так само як у Японії та Ірані, у весільній церемонії був звичай запалювати вогонь на порозі, через який наречені мали перестрибнути. Поріг вважався місцем, близьким до домовика. А жінки в давній Україні та Японії ховали під порогом дитину, якщо вона народжувалася мертвою. Також у Японії збереглася традиція обсипати молодих на весіллі та небіжчика під час похоронів зерном (у нас пшеницею, в Японії — рисом).

      На те, що між Руссю та Японією були якісь історичні зв'язки, вказує також повір'я, що колись, у давні часи, в японську провінцію Хоккайдо переселилася група українців. Як доказ цієї, досить малоймовірної версії, Катаока каже, що костюм нареченої в цій провінції є практично копією галицького костюму нареченої. Цікаво, що кілька сторіч між Японією і Китаєм йшла війна за скіфських коней, тому якісь впливи праукраїнської культури здійснювалися і на японську культуру.

      В Україні Японію вважають патрiархальною країною, в якій люди значною мірою зуміли зберегти свої традиції. Проте Хітоші Катаока лише сумно зітхає у відповідь на це питання. Він вважає, що традиції в Україні збереглися краще, що у нас частіше можна побачити людину, вдягнену в традиційний народний одяг, тоді як у Японії кімоно коштує дуже дорого, його одягають лише на традиційні свята і передають своїм дітям у спадок. Катаока турбує те, що Японію у світі часто вважають такою собі «собачкою Америки» і що японці дуже легко переймають європейські звичаї. Виявляється, що в Японії можуть вінчатися в католицькому храмі, періодично відвідувати буддійський, а дитину взагалі не прилучати до певної релігії. Вона визначиться сама, «ким бути», коли підросте. На думку Хітоші Катаока, зараз і Японія, й  Україна намагаються віднайти своє місце у світі. І відповідь на це гіперважливе питання треба шукати не у сучасній геополітиці, політичних «розкладах» чи економіко-енергетичній кон'юнктурі. Японець, який щиро зацікавився Україною, переконаний, що лише минуле може дати відповіді на те, яким буде майбутнє країни.

Варіанти походження назви "колобок":

• від старослов. коло і бок (бік) - річ, яка має боки у формі кола, тобто круглобока.
• від арабського кореня КЛБ (котитися, круглий) з додаванням слов'янотюркського закінчення -к. Отже "колобок" - те, що кругле і котиться. Можливо з цим же коренем пов'язані такі слова як колба (кругла скляна банка для хімічних досліджень) і рос. колбаса (укр. ковбаса - кругла і може котитися)

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%BA

=================

Этимология слова

Колобок - "коло" - круг, то есть "круглый бок". Колобок — уменьшительное от «колоб» (скатанный ком, шар; небольшой, круглый хлебец, хлеб; клёцка из пресного теста[3][4]). В тверской области колобуха — «галушка», «увалень», колобан — «толстая лепешка». Толстая, круглая лепёшка, изготавливаемая в виде хлебного кома, почти шара или разбухающая до формы шара к концу выпечки. Также в славянских языках (украинский, чешский) есть слово "коло", которое переводится на русский как "круг".

http://g.ua/aWXQ

---------------------------------------

КОЛОБОК, колобка, муж. (обл.). Небольшой круглый хлебец.

Толковый словарь живого великорусского языка Владимира Даля

КАЛАБАШКА ж. вологодск. грубо обделанная деревянная чаша, миска, черпачек. Калабуха [Все подобные слова, по произношению, пишутся двояко: калабашка. калабуха (южн. зап.), и колобашка, колобуха (сев. вост.), как вообще а и о, без ударения, переходчивы. ] колобуха, колоб, ком; || *твер. пск. неуклюжий, толстый и глупый человек. Калабух, калабушек, калабушка тул. тамб. калабашек сиб. колоб, колобок, лепешка, хлебный ком, хлебец из поскребков квашни.

Ich wei nicht, was soll es bedeuten, Da ich so traurig bin; Ein Mhrchen aus alten Zeiten, Das kommt mir nicht aus dem Sinn. 5 Die Luft ist khl und es dunkelt, Und ruhig fliet der Rhein; Der Gipfel des Berges funkelt Im Abendsonnenschein. Die schnste Jungfrau sitzet 10 Dort oben wunderbar Ihr gold’nes Geschmeide blitzet, Sie kmmt ihr gold’nes Haar. Sie kmmt es mit gold’nem Kamme, Und singt ein Lied dabei; 15 Das hat eine wundersame, Gewaltige Melodei. [179] Den Schiffer im kleinen Schiffe Ergreift es mit wildem Weh; Er schaut nicht die Felsenriffe, 20 Er schaut nur hinauf in die Hh’. Ich glaube, die Wellen verschlingen Am Ende Schiffer und Kahn; Und das hat mit ihrem Singen Die Lore-Ley gethan. Kategorien: Fertig | Werke | 1820er Jahre | D

«Не знаю, что значит такое, Что скорбью я смущен; Давно не дает покою Мне сказка старых времен. Прохладой сумерки веют, И Рейна тих простор; В вечерних лучах алеют Вершины далеких гор. Над страшной высотою Девушка дивной красоты Одеждой горит золотою, Играет златом косы. Золотым убирает гребнем И песню поет она; В ее чудесном пенье Тревога затаена. Пловца на лодочке малой Дикой тоской полонит; Забывая подводные скалы, Он только наверх глядит. Пловец и лодочка, знаю, Погибнут среди зыбей; Так и всякий погибает от песен Лорелей…»

(пер. А. Блока)

_-_-_-_-_-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------_-_-_-_-_-_

Не знаю, что стало со мною, Печалью душа смущена. Мне все не дает покою Старинная сказка одна. . Прохладен воздух, темнеет, И Рейн уснул во мгле. Последним лучом пламенеет Закат на прибрежной скале. . Там девушка, песнь распевая, Сидит на вершине крутой. Одежда на ней золотая, И гребень в руке - золотой. . И кос ее золото вьется, И чешет их гребнем она, И песня волшебная льется, Неведомой силы полна. . Бездумной охвачен тоскою, Гребец не глядит на волну, Не видит скалы пред собою, Он смотрит туда, в вышину. . Я знаю, река, свирепея, Навеки сомкнется над ним, И это все Лорелея Сделала пеньем своим   (Перевод В. Левика)

*Мне перевод Блока нравится больше,а само стихотворение написанно Генрихом Гейне*

"Старинное предание о Лорелее - это интересная сказка, но сказка-ложь, да в ней намек. 

Итак, слушайте… Возникло оно там, где Рейн, кажущийся спокойным, особенно опасен, у 132 метровой, неприступной скалы, где река делает смелый поворот, она тут не только узкая и глубокая, но и неожиданно мощная. Многие моряки оставили здесь свои души в спокойной местности между маленькими городками Бахараха и Санкт-Гоарсхаузен. Виновницей этих кончин считается Лорелея. Впервые о ней заговорил писатель-романтик Клеменс Бретано, любивший путешествовать по Рейну, - в романе Годви» (1801–1803), где главная героиня, по имени Виолетта с юных лет встала на греховный путь. Герой Бретано знал ее в ранней молодости, а в старости во искупление собственных заблуждений и ошибок ставит ей памятник. В роман "Годви" (1802) баллада о Лорелее включена как песня Виолетты. Падшая поет о раскаявшейся грешнице, о том, как моряки, завороженные ее голосом, теряли управление и разбивались о скалу. О том, как Лорелея предстала перед судом, но красота спасла ее от приговора. О том, как в прекрасную сирену влюблялся каждый, кто ее видел. А она - отдала свое сердце простому лодочнику, уплывшему вскоре в другую страну. И в отчаянии от потери любимого, красавица в последний раз поднялась на утес и - бросилась в Рейн. Жизнь не имела для нее больше никакого смысла. Лорелея, в понимании Брентано, - тонко чувствующая женщина, которая страдает из-за собственной красоты, и самоубийство для нее - единственный путь спасения."

Так говорится в очень популярной по интернету базе данных Викепедия,но когда я в 9 классе не выучил заданное стихотворение из раздела балад,и взамен рассказал представленный выше стих(я его с самого детства знаю....)

То мне задали реферат о Лорелее или Лорелей! И пользуясь цитатой д.Папюса "не позволяй себе делать хуже,чем можешь" я просидел несколько дней в библиотеке и нашел книгу,в которой в оглавдение было упоминание о Лорелее. Книга была на немецком и мне пришлось обращаться к переводчикам. то,что смог найти сильно отличается от сказанного в интернете! 

И так вот то,что я смиог найти:

В Бахарахе(городке на берегу Рейна) Жила "девушка дивной красоты"  и влюбилась она в рыцаря,покинув отчий дом(для справки Бахарах был тогда небольшой деревушкой,и рыцать как раз владел этой деревней) Она уехала в замок к нему жить(это и есть тот самый замок)

 Но недолго длилась любовь богатого рыцаря – вскоре возлюбленная надоела ему и пришлось Лорелее возвращаться в рыбацкую хижину. И хотя не пела она больше прекрасных песен, но красота ее по-прежнему привлекала сердца мужчин. К ней часто приезжали свататься различные герои и даже принцы,но отвергала она всех,т.к. сердце ее было разбито! 

Именно поэтому и поползли легенды о том,что она ведьма и чарами зазывает мужчин,чтобы потом убить их! В те времена церковь была своеобразным "мчс" и Приехал епископ к ней наказать,но увидя его она бросилась ему в ноги проситьт,чтоб он забрал ее в монастырь,подкрепляя свою просьбу слухами о ее колдовстве и тем,что любить она больше не сможет! Он сжалился и повез ее через горы в женский монастырь. На высоте ей стало дурно,и она вышла из кареты чтобы подышать свежим воздухом. Подошла к обрыву скалы и увидела своего бывшего возлюбленного на лодке,окликнула его ,а он "забывая подводные скалы" бросил весла,чтобы найти ее взглядо,его лодку подхватило сильное течение и он утонул! С горя Лорелей вскрикула и бросилась в воду.

После этого моряки рассказывают,что видят часто на той скале "девушку,дивной красы...и песнь поет она..."

В той книге было упомянуто,что эта история правдива и записанна была кем-то вроди историка,жившего в те времена в том месте!

Но есть одна интересная особенность:Само слово происходит от нем. lureln (на местном диалекте — «шептание») и ley («скала»). Таким образом, «Лорелей» когда-то переводилась как «шепчущая скала». Эффект шептания производился водопадом, который существовал в этой местности вплоть до начала XIX века.

И вероятнее всего девушку звали не Лорелея, а Лора, а имя трансформировалось из прозвища Лора-что-на-Горе/ Лора-на-горе, ведь если перевести это на немецкий, то получится Lore-in-Lei, для краткости -Lorelei, что позже превратилось в имя. 

… На Рейне в Бахарахе Волшебница жила, Девиц держала в страхе, Мужчин в полон брала. Никто на белом свете Красавицу не влек, Но кто попал к ней в сети, Спастись уже не мог. На суд явиться деве Епископ дал приказ. Явилась - был во гневе, Взглянул - и гнев погас. Он улыбнулся мило: "Бедняжка Лоре Лей, Какая злая сила Царит в душе твоей?"… (Перевод А. Ревича) Краса ее заманит Тебя в пучину вод, Взгляд сладко одурманит, Напев с ума сведет. От песен и от взгляда Спеши уплыть скорей, Спастись от водопада Златых ее кудрей. (Перевод Л. Гинзбурга) Мне также нравится еще стихотворение созданное гораздо позже, другим автором, вот отрывок: «…...Мой ялик в тумане по шёлку ветров, Летит к Лорелее, владычице снов. И пусть светлогривый дурашливый Рейн. Подругу свою мне покажет скорей, Она златокудра, как солнечный нимб, С ней только богини сравниться могли б. Но, чу! Эти звуки, как ветер в висок - Уж не Лорелеин ли то голосок. Небесные ноты, небесный мотив - Как стрелы золоты из сотни тетив….»

 Образ Лорелей как бы высвечен из туманных сумерек спокойного Рейна, «преданье старины глубокой»….Но за её дивным пением скрывается тоска, невероятная печаль. Утес как будто поднимает её над землей, увлекая от мирских забот, но в тоже время для неё слишком тяжело бремя её прошлой любви. Для неё не имеют никакого значения жизни моряков…лишь та, прежняя разбитая любовь. Удивительная романтика утеса и его хозяйки заставляют и поныне воодушевлять многих писателей, поэтов, художников....и просто романтиков.

Как называлась книга я не помню,но некорои данные для своего блога я взял вот по этим ссылкам:

http://loralay.narod.ru/simple.html

http://de.wikisource.org/wiki/Ich_weiß_nicht,_was_soll_es_bedeuten

http://ru.wikisource.org/wiki/Лорелея_(Гейне/Блок)

Культура: искусство танца

В общинной и религиозной жизни евреев танец всегда считался выражением радости, и в наши дни он остается неотъемлемым элементом многих религиозных, общинных, национальных и семейных праздников. Современное танцевальное искусство в Израиле развивается в двух направлениях: народный танец, сопровождавший жизнь халуцим в их труде по переустройству древней страны, и искусство балета, создаваемое профессиональными хореографами и танцовщиками.

[ Читать дальше ]

МОТИВИ ОБРЯДОВОЇ ПОЕЗІЇПам’яті Миколи Костомарова

Обрядове величання. Поезія родинно-господарського побуту. Ми заглянули, наскільки можливо, до річного обороту сільськогосподарського українського життя, збираючи фрагменти і пережитки старого світогляду. З-під поволоки нової релігії (витвореної з його елементів і всяких інших складників нового релігійного синкретизму) перед нами зарисувалась все-таки доволі виразно та система обрядів і відправ, якими старий українець уставляв свої відносини до доохрестного світу, до правлячих ним сил, до свого людського окруження і до поколінь одшедших, котрим завдячав своє існування. Ся система обрядів і відправ і той світогляд, що лежить в її основі, як я зазначив, становили його стару релігію. Але не всю, розуміється, а її, так сказати, домашню, родинну частину. Всякого ж роду колективні, громадські відправи почасти були втягнені церквою, а оскільки не втягнені — то знищені нею (те, що було втягнене, має свій вираз в різних церковних відправах: процесіях, громадських парастасах, водосвятях і т. д.). Почасти перейшли вони в поколінні мужеські (й жіночі) організації, про котрі будемо говорити нижче. Се треба мати на увазі, Щоб не перебільшувати індивідуалістичного, атомістичного характеру сеї релігії, як вона виступила в наведених обрядах, бо в них перед нами виступає тільки хазяйство, родина, з їх господарем і господинею, як самозадоволена клітина — малий світ в собі.

З-під поволоки християнських імен, а почасти — й ідей (кажу: почасти — бо дуже часто християнські ймення зовсім механічно зв’язані з образами й ідеями нехристиянськими) 1, вирисовується перед нами характер сеї старої, дохристиянської релігії — її магічний характер. Її провідна ідея — се не ідея служіння правлячим доохрестним світом силам, щоб придбати їх ласку, яка вже сама, по свому плану, все на добре попровадить, як то собі укладає людина на інших стадіях релігійної думки.

1 Нижче, говорячи про християнські теми в народній творчості, ми стрінемося з старим домислом, що різні старі міфологічні постаті укрились під іменами християнських святих. Нинішні дослідники менше покладають на се, ніж старі міфологи; вони готові признати більше впливу християнської легенди, ономастики, термінології на останки старого світогляду: його трансформацію під її впливами, ніж саме механічне заміщення старих Перунів, Велесів, Стрибогів християнськими йменнями. Найбільш інтересне питання, яке, одначе, не дебатувалось уже давно, се — настільки «Біг» нашого фольклору єсть християнський чи християнсько-маніхейський Бог, а наскільки в різних переказах і магічних операціях зістаеться Бог передхристиянський, так як «рай» передхристиянський тільки сінкретизувався з християнським «парадізом». Се питання, які неминучо встануть перед нашими дослідниками, коли від збирання фольклорного матеріалу перейдеться, нарешті, до пильного і глибшого студіювання його.

Се ідея повелівання, кермування тими силами або забезпечування себе від їх недобрих впливів певними засобами, ірраціональними з погляду наших відомостей про природу, але доцільними з становища тодішніх поглядів на неї. Багато дослідників через те сей магічний світогляд протиставляють вище схарактеризованому «релігійному» як світогляд «передрелігійний». Я не бачу для того підстави, вважаючи, що розуміння релігії як того, чим людина регулює свої відносини до всього не я, що поза нею, включає в себе і такий магічний світогляд.

Вражати може, що при тім ми сливе ніде не стрілися з фігурами наших старих богів, до котрих призвичаїли нас як до центральних пунктів передхристиянського світогляду згадки літопису, Слова о полку Ігоревім і християнських проповідей против поганства. Се факт, котрий можна толкувати різними способами: що їх згадки якраз найбільш нищились церквою, і дійсно винищились; або що образи тих богів були витворені релігійною творчістю вищих верств і не перейшли в життя широких мас; або, нарешті, що се були такі ж мало конкретні, слабо персоніфіковані образи, більш форми поетичного думання, епітети, — як і ті образи чи назви Коляди, Йордану, Купала, Святого Різдва і т. д., що задержалися в поетичній творчості, нам приступній, а не якісь виразні елементи господарської магії. Все-таки можемо бути певні, що наш фольклор заховав головне і основне з того старого передхристиянського світогляду, в котрім жили сі широкі маси в своїм родинно-господарськім житті, і в нім черпала свої провідні ідеї їх словесна творчість, словесне мистецтво, яке служило йому, здобило його і величало його.