Правда і брехня про Степана Бандеру
- 03.05.17, 11:11
- Степан Бандера
Правда про Степана Бандеру
Брехня про Степана Бандеру (теж варто знати і порівняти)
Брехня про Степана Бандеру (теж варто знати і порівняти)
0
хочу сюди!
-
-
44 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 43-50 років
Замітки з міткою «степан бандера»
Про «бандерізацію»,
- 24.01.17, 22:32
- Ми любимо тебе, Україно!
Про «бандерізацію», тільки факти
Володимир Вятрович
Як історик, який тривалий час займається українським визвольним рухом у ХХ столітті, вважаю Степана Бандеру одним із визначних діячів нашого минулого, вартим вшанування. Проте спроби творити "культ Бандери" за канонами "культу Леніна" є шкідливими як для розуміння його місці і ролі в нашій історії, так і для адекватного вшанування.
Але ще більш шкідливими є спроби вигадувати цей культ і представляти декомунізацію як "бандерізацію".
Тези про те, що Бандера в Україні повсюдно (в топоніміці та пам'ятниках) заміняє Леніна знаходимо в багатьох критиків декомунізації, зокрема Адреаса Умланда.
Насправді:
- за час декомунізації демонтовано 1320 пам'ятників "вождю пролетаріату" і встановлено 4 пам'ятники провіднику ОУН (усі на Західній Україні і всі без участі органів державної влади, зусиллями громадськості і місцевого самоврядування).
- перейменовано 51 493 об'єкти топоніміки (вулиці, площі, сквери тощо), з них 34 згідно рішень місцевих рад отримали ім'я Степана Бандери ( у Закарпатській, Полтавській, Сумській областях та місіті Києві по 1; в Київській області - 2; в Івано-Франківській та Миколаївській по 3, в Хмельницкій - 4, в Черкаській - 8 і в Чернівецькій - 10 ).
Фаховий експерт будує свої концепції, опираючись на факти. Тому, хто намагається нав'язати суспільству власне упереджене бачення, вони лише заважають.
Тож для зручності усіх зацікавлених — подаю цифри
http://ua.112.ua/mnenie/pro-banderizatsiiu-ukrainy-hovoriat-tsyfry-365503.html
Володимир Вятрович
Як історик, який тривалий час займається українським визвольним рухом у ХХ столітті, вважаю Степана Бандеру одним із визначних діячів нашого минулого, вартим вшанування. Проте спроби творити "культ Бандери" за канонами "культу Леніна" є шкідливими як для розуміння його місці і ролі в нашій історії, так і для адекватного вшанування.
Але ще більш шкідливими є спроби вигадувати цей культ і представляти декомунізацію як "бандерізацію".
Тези про те, що Бандера в Україні повсюдно (в топоніміці та пам'ятниках) заміняє Леніна знаходимо в багатьох критиків декомунізації, зокрема Адреаса Умланда.
Насправді:
- за час декомунізації демонтовано 1320 пам'ятників "вождю пролетаріату" і встановлено 4 пам'ятники провіднику ОУН (усі на Західній Україні і всі без участі органів державної влади, зусиллями громадськості і місцевого самоврядування).
- перейменовано 51 493 об'єкти топоніміки (вулиці, площі, сквери тощо), з них 34 згідно рішень місцевих рад отримали ім'я Степана Бандери ( у Закарпатській, Полтавській, Сумській областях та місіті Києві по 1; в Київській області - 2; в Івано-Франківській та Миколаївській по 3, в Хмельницкій - 4, в Черкаській - 8 і в Чернівецькій - 10 ).
Фаховий експерт будує свої концепції, опираючись на факти. Тому, хто намагається нав'язати суспільству власне упереджене бачення, вони лише заважають.
Тож для зручності усіх зацікавлених — подаю цифри
http://ua.112.ua/mnenie/pro-banderizatsiiu-ukrainy-hovoriat-tsyfry-365503.html
4
57 років тому загинув Степан Бандера
- 17.10.16, 18:00
- Степан Бандера
2016-10-15
Юрій Малашевич
57 років тому, 15-го жовтня 1959 року в Мюнхені від руки вбивці, аґента КҐБ Богдана Сташинського трагічно згинув провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степан Андрійович Бандера.
За цей терористичний акт, його вбивцю Б.Н. Сташинского, теж уродженця Львівщини, нагородили орденом Бойовий Червоного Прапора.
Інтерес до постаті Бандери не вщухає й понині. Приміром, відвідуваність сторінки про Бандеру у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Сьогодні ж згадаємо про обставини смертельного замаху на цю людину.
Степан Бандера є одним з найбільш неоднозначних персонажів в історії України. Одні вважають його героєм, інші-зрадником. Хто ж насправді був лідер українських націоналістів? Як його називали в дитинстві? Що зробили з родиною Бандери?
На жаль, наша держава стикається з досить протирічними думками з приводу певних політичних діячів. Напевно, багато хто може привести приклад того, що одна людина каже про якусь історичну та політичну особу одні речі, а інша людина - інші. Історія невпинно переписується. Та чи за цим переписуванням не встратиться справжня сутність подій та людей? Мабуть, найнеоднозначнішим персонажем в історії України можна вважати Степана Бандеру. Така неоднозначність великою мірою пов'язнана з великою радянською пропагандою та залякуванням. Але чому Бандеру так боялась радянська влада? Які сторінки з життя лідера українських націоналістів досі не відомі людям?
Старі та нові міфи про Степана Бандеру
Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Німецький Верховний Суд у Карлсруе підтвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.
З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.
Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.
Терорист
Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».
Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».
Колаборант
Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.
В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.
Авторитарний лідер
Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».
Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил.
Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору, вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.
Розкольник
З політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське.
Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України.
Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві. І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності.
Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння.
Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх замовників та виконавця атентатів.
І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».
«Лише символ»
Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України» та багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.
Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом.
Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».
Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією.
В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори переповідають основні факти із його життя: діяльність в підпільній організації, боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.
http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2385
Юрій Малашевич
57 років тому, 15-го жовтня 1959 року в Мюнхені від руки вбивці, аґента КҐБ Богдана Сташинського трагічно згинув провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степан Андрійович Бандера.
За цей терористичний акт, його вбивцю Б.Н. Сташинского, теж уродженця Львівщини, нагородили орденом Бойовий Червоного Прапора.
Інтерес до постаті Бандери не вщухає й понині. Приміром, відвідуваність сторінки про Бандеру у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Сьогодні ж згадаємо про обставини смертельного замаху на цю людину.
Степан Бандера є одним з найбільш неоднозначних персонажів в історії України. Одні вважають його героєм, інші-зрадником. Хто ж насправді був лідер українських націоналістів? Як його називали в дитинстві? Що зробили з родиною Бандери?
На жаль, наша держава стикається з досить протирічними думками з приводу певних політичних діячів. Напевно, багато хто може привести приклад того, що одна людина каже про якусь історичну та політичну особу одні речі, а інша людина - інші. Історія невпинно переписується. Та чи за цим переписуванням не встратиться справжня сутність подій та людей? Мабуть, найнеоднозначнішим персонажем в історії України можна вважати Степана Бандеру. Така неоднозначність великою мірою пов'язнана з великою радянською пропагандою та залякуванням. Але чому Бандеру так боялась радянська влада? Які сторінки з життя лідера українських націоналістів досі не відомі людям?
Старі та нові міфи про Степана Бандеру
Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Німецький Верховний Суд у Карлсруе підтвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.
З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.
Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.
Терорист
Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».
Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».
Колаборант
Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.
В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.
Авторитарний лідер
Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».
Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил.
Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору, вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.
Розкольник
З політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське.
Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України.
Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві. І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності.
Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння.
Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх замовників та виконавця атентатів.
І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».
«Лише символ»
Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України» та багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.
Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом.
Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».
Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією.
В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори переповідають основні факти із його життя: діяльність в підпільній організації, боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.
http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2385
3
Из неисчерпаемого источника
- 04.08.16, 16:57
Испытания смертью не выдерживает тот, кто считает жизнь высшей ценностью. Но есть миллионы людей, защищающие ценности, которые для них дороже самой жизни. 
Большевики начали отчаянную борьбу с религией, преследуя и уничтожая Церковь Христову, делая невозможной религиозную жизнь. Но они не смогли уничтожить заложенную в человеческие души основы веры: тоску по Богу и поиск Божества.
Сумев лишить человека всякой свободы, большевизм не в силах задавить само стремление к свободе. Оно присуще каждому человеку и народу, всегда живо и зовет к борьбе. Потому что свободная воля — это дар, данный Богом.
Правду можно посадить в тюрьмы, концлагеря, загнать в подполье, а на ее место поставить фальшь и ложь. Но даже большевики не могут вырвать из человеческой души понимание, что такое правда, тоски по ней и желание ее торжества. Потому что правда — это дорога, по которой человек идет к Богу. И ни большевики, ни кто-либо или что-либо другое не в силах совратить человечество с этого пути.
Точно так же большевикам сложно будет угасить любовь к ближнему, чувство справедливости и жажду ее триумфа. Для этого им нужно будет отменить основные Божьи законы, краеугольные камни общественных и человеческих отношений, которые голосом совести всегда отзываются в душе.
Большевики попытались разложить нации и превратить их в бездушное стадо «советских людей», выжечь национальное сознание и национальное чувство. Но и здесь им не удастся добраться до самой глубины: эти чувства и признаки уже в крови, они естественно присущи человеческой душе.
Все эти неуничтожимые корни души не позволяют человеку стать безвольным и послушным орудием коммунизма, наполненного ненавистью к Богу, нации и человеку. Они заставляют человека сопротивляться преступлениям большевизма, активно бороться за его уничтожение.
Но сила этого сопротивления зависит от силы вдохновения самих борцов. Душевные силы каждого человека и целого народа нужно лелеять и вдохновлять. Особенно тогда, когда они перегружены постоянным невероятным напряжением.
Существует ли тот источник, который утолит нас, который придаст сил нашим истощенным душам?
Вера в Бога, в Спасителя, укрепляет силы души. В самые тяжелые времена, в худших жизненных ситуациях, в великом несчастье, терпении и борьбе вера в Христа дает самую сильную и часто единственную действенную помощь. Вот о чем нам нужно думать, куда обращать свои сердца, если мы хотим помочь нашему народу в его благородном стремлении к правде и свободе...
(с) Степан Банера
фрагмент статьи «Из неисчерпаемого источника», написаной в конце 40-х годов XX в
5
На вшанування роду Бандер
- 21.07.16, 15:36
- Ми любимо тебе, Україно!
21 липня у 1942 році - загинув у німецькому концтаборі Авшвіці
(Освенцім) від рук поляків-наглядачів Василь Бандера, брат Степана
Бандери
Вічная пам'ять усій родині Бандерів, що починаючи з батька отця Андрія і всіх 4-х синів: Степана, Василя, Олександра і Богдана - полягли в боротьбі за Україну.
Вічная пам'ять усій родині Бандерів, що починаючи з батька отця Андрія і всіх 4-х синів: Степана, Василя, Олександра і Богдана - полягли в боротьбі за Україну.
8
Думаю мало хто звернув увагу на те, що з 1 січня 2016 року Україна стає фактично вільною державою, позбавленою московського багатовікового колоніального ярма невільництва. І саме на 1 січня припадає відзначення дня народження видатного українського політичного діяча Степана Бандери.
Зрозуміло, що таке співпадіння є випадковим, бо ніхто про то спеціально не думав звести до купки все це, але є ще Боже Проведіння, яке все поставило саме так: підло вбитий московськими катами Герой України Степан Бандера отримає на свій 107-й день народження найкращий і найдорожчий подарунок - насправді Незалежну Європейську Україну!
Отже всі муки і жертви були не даремно! Ми перемогли! Слава Україні! Героям слава! Україна понад усе! Герої не вмирають! Вітаю всіх включно і себе!
Наводжу одну з останніх промов Степана Бандери, де він промовляючи про свого провідника Євгена Коновальця фактично викладає своє світоглядне бачення боротьби як особисте призначення і як символ віри в Україну, український народ, в неодмінну нашу перемогу у майбутньому.
Далі наводжу уривок з праці "ХТО ТАКІ БАНДЕРІВЦІ ТА ЗА ЩО ВОНИ БОРЮТЬСЯ" провідного ідеолога Організації Українських Націоналістів та Української Повстаньської Армі, колишнього офіцера Червоної армії і уродженця з Полтави, що є дуже промовисто на данний час, - Петра Федуна на псевдо "Полтава", де сказано багато того, що актуальним є і в наш час: за що вони воювали тоді, а ми - зараз.
Степан БАНДЕРА
НАД МОГИЛОЮ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ
Промова виголошена 25 травня 1958 року над могилою сл. пам. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, Голляндія.
Двадцять років – це звичайно невеликий відтинок часу в житті народів. Звичайно – але не це двадцятиріччя, яке лягло між теперішністю і трагічним травнем 1938 року. До нього не можна прикладати звичайної міри часу. Воно виповнене такими подіями історичного значення, що своєю вагою може рівнятися з цілими сторіччями інших епох. І всесвітня історія запише цей період назрівання, ходу і наслідків Другої світової війни, як один з важливіших. А вже в історії українського народу й української землі це двадцятиріччя закарбувалося такими подіями і процесами, далекосяглими перемінами і трагічними потрясеннями, що їх було б досить на долю багатьох поколінь.
Цей власний багатий і важкий зміст того порівняно недовгого часу творить неначе призму, через яку можемо бачити події і постаті у далекій перспективі, не в сучасних, а історичних пропорціях. Чимало справ і проблем, які двадцять років тому полонили увагу народів, сьогодні виглядають дрібними і маловажними. Скільки відійшло у безслідне забуття постатей, що в той час стояли в центрі публічної уваги? Але ця перспектива часу, багата на великі події і зміни, не тільки зменшує і нівелює картини. Вона теж відслонює і ставить на ввесь зріст такі постаті і справи, які здобули собі тривале значення і вплив у житті народів.
І ось стоїмо над могилою такого небуденного мужа, полковника Євгена Коновальця. Двадцять літ проминуло, як у цій чужинній землі, далеко від батьківщини, поховано тіло одного з найбільших синів України. Та всі бурхливі події, що бурунами котилися через Землі України і не лишили незаторкненого навіть цієї, здавалося б затишної голляндської країни, не змогли затопити, ні присипати пилом забуття пам’яті про Євгена Коновальця. Вони немов підняли її на височінь, неначе очистили довкола неї виднокруг, так що вона виступає ще мону-ментальнішою, ще світлішою на тлі нашої епохи.
Коли замислимося над питанням: чому це так, чому той час не прислонив тінню цієї постаті, приходимо до переконання, що це діється завдяки величі і вартості життєвого чину полковника Коновальця, завершеного Його смертю борця.
Євген Коновалець, комендант Корпусу Січових Стрільців – це одна з найбільших, найсвітліших постатей у період будування і збройної оборони Української Держави 1917-20 років. Після знищення Української Держави і захоплення Земель України ворожою військовою навалою. Він стає основоположником, організатором і провідником націоналістичного, визвольного руху, оформленого найперше в Українській Військовій Організації, а згодом в Організації Українських Націоналістів, що продовжує Національно-визвольну боротьбу за державну самостійність України революційними методами.
Змістом усього життя славної пам’яті Євгена Коновальця було повне самопосвяти і послідовне змагання за волю свого народу, за здійснення на українській землі, в українській державі християнських засад, загальнолюдських і національних ідеалів – волі, правди і справедливости. Невмирущість великої ідеї увіковічнює й опромінює пам’ять покійного Полковника, бо Він зробив дуже багато для закріплення і перемоги цієї ідеї.
Організація Українських Націоналістів і ввесь національно-визвольний рух встоялися в боротьбі з большевицькою Москвою й іншими наїзниками на Україну, закріпили й поширили свої впливи в українському народі через те, що вірно й послідовно йдуть шляхом Євгена Коновальця.
Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям. Визнаючи свої національні ідеали, згідні з вічними Божими законами, та відкидаючи все незгідне з ними, що накидає нам ворог, зокрема протихристиянський большевизм, український народ мусить вести за це боротьбу за всяких обставин, а не тільки у пригожій ситуації. Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу, а не тільки засобом, дорогою до кращого життя в майбутньому, оскільки є вигляди на недалеке осягнення цієї мети. Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «воля народам, воля людині!»
Большевицька Москва добре оцінила незаступимість полковника Коновальця, як Провідника українських національно-визвольних змагань, українського націоналістичного руху. Вбиваючи Провідника, ворог сподівався не тільки обезголовити цей рух, але цілком його знищити. Та знищити Організацію Українських Націоналістів, спинити її боротьбу не вдалося большевикам навіть убивством її Вождя. Джерело її живучости і сили лежить у всьому народі і з нього приходить постійне відновлення і скріплення національно-визвольної боротьби та її дійових чинників.
Та передусім самому покійному Провідникові завдячуємо тим, що навіть після Його трагічного загину ОУН не збилася зі свого шляху і віднайшла свою самостійницьку пробоєвість у дальшому важливому і важкому періоді своєї діяльности. Полковник Коновалець, як керманич революційної боротьби проти окупантів Українських Земель, зокрема проти большевицької Москви, був так само висунений на ворожі знищувальні дії, як борці підпілля, і завжди це враховував у своїй праці. Особисто неустрашимий, він турбувався найбільше долею визвольного руху, якщо б Його не стало в живих. Для того Він намагався якнайбільше своїх ідей, напрямних і засад визвольної дії прищепити цілій Організації, всім її кадрам. Майбутнього розвитку світових подій і в зв’язку з ними умовин дальшої визвольної боротьби не можна з певністю передбачити на далеку мету і через те годі визначити відповідні конкретні пляни дії. Але те, що лише в тому напрямі можна було зробити, те полковник Коновалець зробив, щоб приготовити ОУН до правильної дії і боротьби в різних можливих ситуаціях.
Коли в 1941 році розгорілася між двома загарбницькими, тоталітарними імперіялізмами війна на українській землі та за її посідання, тоді ОУН, пам’ятаючи висновки Євгена Коновальця з ходу подій в 1917-1918 рр., дала почин і дійові рамки для активного виступу української нації на історичній арені. Проголошенням віднови Української Держави в червні 1941 року та будівництвом самостійного державного життя засвідчено, що український народ в жадній ситуації не зрікається своїх прав господаря на власній землі і тільки пошанування цих суверенних прав України іншими народами і державами може бути платформою приязні з ними.
Коли гітлеризм недвозначно виявив свої загарбницькі пляни і колоніальні методи супроти України, тоді ОУН, не зважаючи на трагічність двофронтової боротьби, перейшла до широких збройних діл, організуючи Українську Повстанську Армію.
Широка збройно-політична боротьба проти гітлерівського знищування України та проти поновленої большевицької займанщини, яку розгорнула ОУН-УПА в Другій світовій війні та в перші повоєнні роки, становить найвище піднесення українських визвольних змагань після 1917-20 років. Організаційно-політичні основи і напрямні для того дав Організатор і Провідник націоналістичного руху полк. Коновалець.
Найбільш непригожі зовнішні обставини не дали змоги підняти повстання проти большевизму і здобути державну незалежність України. Міжнародне становище допомогло Москві кинути змобілізовані у війні армії на придушення визвольної боротьби України та інших народів уярмлених большевизмом. Та ОУН-УПА не склала зброї і не припинила продовжувати боротьбу, йдучи слідами славної пам’яті полковника Коновальця. Як Він і інші провідники самостійницьких змагань з Головним Отаманом Симоном Петлюрою у проводі, після заливу України ворожими окупаціями розпочали боротьбу революційно-підпільними методами, так знову ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича-Чупринки перейшла з повстанської тактики на підпільну.
Визвольна боротьба триває далі. Її незламність – це найповніша запорука прийдешньої перемоги. Тепер цілий український народ захоплений націоналістичною ідеологією самостійности України та послідовної боротьби з безбожницьким і протинароднім большевизмом. Націоналістичний рух став всенароднім визвольним рухом. А в парі з закоріненням його ідей в народі живе і все більше поширюється пам’ять про його великого Провідника й Основоположника Євгена Коновальця. Даремні всі большевицькі намагання осквернити й вирвати з душі народу цю велику славу, так само, як не вдається ворогові знищити віри в Бога та інших національних святощів.
Сьогодні, як і раніше, можемо ствердити, що ворогові Бога, України і всього свободолюбного людства не вдалося знищити ОУН і українського визвольного руху вбивством його Основника й Провідника. Але одночасно усвідомлюємо собі, що це величезна незаступима втрата, якої впродовж двадцяти літ понині не можемо переболіти. Розвиток і боротьба ОУН були б пішли ще багато краще і дальше, якщо б її далі очолював і нею кермував полковник Коновалець. Ворожа бомба вирвала Його з визвольного змагання якраз напередодні того періоду, в якому самостійницький фронт найбільше потребував Його, досвідченого й незаступимого політичного і військового керманича. Його героїчна смерть борця на найвищій і найважливішій стійці скріпила ще більше діючу силу націоналістичної ідеї, віру і завзяття українських націоналістів. Але втрати Його ніщо не вирівняє.
Коли стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний, – то жаль і біль проймають наші серця з такою ж невтишною гостротою, як тоді, двадцять років тому, коли вперше, в різних обставинах і не одночасно, але з однаковою грозою поразила нас страшна вістка про загин Полковника. І час, який проминув від тієї пори та проніс понад нами стільки великих і важких, героїчних і трагічних подій, – не в силі заглушити цього жалю.
А проте і цей жаль-біль не переходить у нас в одчай. Бо кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ – християнська віра в Бога, в Його справедливість і безмежну доброту, віра в безсмертність людської душі – дає нам певність, що наш невіджалуваний Провідник приймає участь у новому, вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаємо переконання про нерозривний зв’язок Його й інших поляглих борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв’язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любови – живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.
У двадцяті роковини смерти Євгена Коновальця прибули до міста Його загину сотні синів і дочок українського народу, щоб на могилі цього Великого Українського Патріота, Борця і Провідника скласти вінки та вшанувати Його світлу пам’ять. Прибулі – це немов делегація від цілої нації, яка зберігає пам’ять про свого Великого Сина в найбільшій пошані. Наші поминки, молитви і вінки висловлюють найщиріші почуття всіх вірних дітей України, а зокрема всіх активних борців і страдників за цю ідею, для якої жив і за яку поліг полковник Коновалець. Хоч тільки мала частина українських патріотів має змогу спільно вшанувати двадцяту річницю Його смерти, а багато навіть не знає цієї дати, одначе всі віддають найкращий поклін Його пам’яті вірністю Його ідеї. І кожний з нас добре завершить вшанування Його пам’яті, коли до молитви за вічне щастя Його душі додасть обітницю над Його могилою: іти Його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю. Щоб перемога великої ідеї і правди навіки закріпила пам’ять і славу їх Великого Борця-Подвижника Євгена Коновальця.
8
Хто такі бандерівці та за що вони борються
- 29.12.15, 20:22
- Ми любимо тебе, Україно!
Петро ПОЛТАВА
ХТО ТАКІ БАНДЕРІВЦІ ТА ЗА ЩО ВОНИ БОРЮТЬСЯ
(Глави з книги підпільного видання ОУН 1950р.)
ЧОМУ МИ, БАНДЕРІВЦІ, НАЗИВАЄМО СЕБЕ НАЦІОНАЛІСТАМИ?
Ми, бандерівці, називаємо себе націоналістами тому, що центральне місце в нашій ідеології займає вчення про націю. Згідно з цим вченням ми, націоналісти, в протилежність марксистам і большевикам, уважаємо іменно, що:
а) народ, нація є найвищий і найміцніший тип людської спільноти – вищий і міцніший, ніж суспільна кляса;
б) в міжнародному розрізі суб’єктом історії є народи, нації, а не суспільні кляси;
в) народи, нації не є явище історично перехідне, властиве тільки епосі капіталізму, але явище, властиве всім суспільно-економічним формаціям; в період капіталізму внаслідок величезного розвитку цивілізаційних і культурних умов життя, нації як людські спільноти тільки незвичайно зміцніли;
г) найкращі умови для всебічного розвитку народу забезпечує тільки національна держава;
д) найкращою міжнародною системою, яка однаково відповідає інтересам окремих народів як і інтересам міжнародного співробітництва та встановленню справжньої дружби між народами, є система вільних національних держав усіх народів світу;
е) передумовою покращання долі працюючих кляс поневоленого народу є національно-політичне визволення усього народу;
є) в протилежність українським большевикам, які своїм найвищим наказом мають волю своїх кремлівських господарів, ми, українські націоналісти, за наш найвищий наказ маємо добро і щастя українського народу.
Найвищим найважливішим завданням українського народу в теперішній момент ми вважаємо боротьбу проти московсько-большевицьких окупантів та їх українських агентів – українських большевиків за національне і соціяльне визволення українського народу, за побудову української, справді незалежної, національної держави.
ЗА ЩО МИ, УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ І ПОВСТАНЦІ, ВЕДЕМО БОРОТЬБУ, ЯКІ НАШІ ПОЛІТИЧНІ І СОЦІАЛЬНІ ЦІЛІ?
Ми, українські революціонери і повстанці, ведемо боротьбу:
1. За побудову на українських етнографічних землях української незалежної національної держави із справедливим політичним і суспільно-економічним устроєм. До своєї національної незалежности завжди прагнули і прагнуть усі українські патріоти. Ми вважаємо, – і це підтверджується усім дотеперішнім історичним досвідом українського народу, досвідом усіх інших поневолених народів – що тільки незалежна українська держава забезпечить українському народові найкращі умовини для його всебічного духового і матеріяльного розвитку, що тільки незалежна українська держава може бути надійною гарантією справді вільного, справді щасливого і заможнього життя українського народу. Позбавлений своєї державної самостійности український народ завжди зазнавав дотепер і зазнає сьогодні з боку своїх окупантів тільки національного політичного і соціяльного гноблення, тільки економічної експлуатації. Зробити кінець такій своїй незавидній долі український народ може тільки побу-дувавши свого незалежну національну державу.
2. За перебудову сьогоднішнього СССР на принципі незалежних національних держав усіх совєтських народів. Така розв’язка є єдиною справді справедливою, справді прогресивною розв’язкою національного питання в СССР. Така розв’язка завдасть смертельного удару по великоросійському імперіялізмові – найлютішому ворогові всіх сьогоднішніх совєтських народів і працюючих мас, грізному ворогові народів усього світу. Ми, поневолені Москвою народи, мусимо розуміти, що доки імперіялісти Москви – білої чи червоної, царської чи большевицької – пануватимуть над народами сьогоднішнього СССР, доти вони завжди мріятимуть про панування над світом. Доки володарі Москви плекатимуть такі мрії, доти вони завжди змагатимуть до побудови якомога сильніше сцентралізованої держави, до встановлення якомога сильнішої влади – до самодержавства, диктатури, доти вони завжди все народно-господарське життя спрямовуватимуть на підготовку загарбницьких воєн, доти вони завжди утримуватимуть міцний і широко розбудований апарат гноблення, велику міцну армію, що в результаті завжди доводитиме також до скріплення суспільно-економічного становища пануючої кляси, – з одного боку, та до щораз нового поневолення й експлуатації працюючих мас, – з другого. Отже, перебудова СССР на принципі національних держав усіх поневолених народів – це не тільки передумова справжнього національного визволення совєтських народів, це не тільки найважливіший найсуттєвіший крок у напрямі знищення великоросійського імперіялізму взагалі, але це також найнеобхідніша передумова справжнього соціяльного і політичного визволення працюючих мас сьогоднішнього СССР, найнеобхідніша передумова встановлення справді справедливого, справді прогресивного політичного і соціяльного ладу па Сході Европи і в підбольшевицькій Азії.
3. За повне переведення в життя ідеї вільних національних держав усіх народів світу, за усунення з міжнароднього життя всякого імперіялізму. Ми, бандерівці, вважаємо що система вільних національних держав, задовольняючи природні прагнення всіх народів до незалежного державного життя та забезпечуючи найкращі умовини для всебічного їхнього розвитку, створить також найкращі передумови для тісної співпраці між народами. Основною перешкодою міжнародної співпраці сьогодні є брак взаємного довір’я між народами, взаємні підозріння між окремими державами. Це недовір’я можна усунути тільки шляхом повного здійснення ідеї вільних національних держав усіх народів, тільки відмовившись у національній політиці від усякого імперіялізму.
4. За побудову в незалежній українській державі безклясового суспільства, за справжнє знищення в Україні експлуатації людини людиною, за перемогу ідеї безклясового суспільства серед усіх народів, а зокрема – на території сьогоднішнього СССР. Основою цього суспільства в незалежній українській державі буде, як про не ми вже говорили, з одного боку, суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва, і, з другого боку, – справжня демократія в галузі внутріполітичного устрою. Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва не допустить до творення експлуататорських кляс на економічній основі. В протилежність до того, як це сьогодні обстоїть справа в СССР, справжня демократія у галузі політичного устрою виключить можливість формування нових паразитарних груп на базі політичних привілеїв.
5. За справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в Україні всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам.
«Не маючи загарбницьких цілей, поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення й експлуатації. Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу» (з Програми ОУН).
Детальна програма нашої боротьби викладена в Програмі ОУН, прийнятій ІІІ-м Надзвичайним підпільним З’їздом ОУН, що відбувся в днях 21-25 серпня 1943 р. Ця програма також масово поширена окремою брошуркою під заголовком «За що бореться УПА».
З того, що дотепер ми сказали про нашу ідеологію і політику, якнайвиразніше видно, що наш, бандерівський, революційний рух ні з фашизмом, ні з гітлеризмом не має нічого спільного. По своїй найглибшій суті наш рух – народний національно- і соціяльно-визвольний рух. Нам чужий усякий шовінізм, ми ненавидимо і поборюємо всякий імперіялізм, ми проти всякої диктатури і тоталітаризму, ми за знищення всякої експлуатації людини людиною, за побудову справді безклясового суспільства. Тільки з неспроможности знайти проти нас які-небудь справжні аргументи большевицькі вороги народу зв’язують нас з фашизмом, закидають нам «агентурність»
МИ, БАНДЕРІВЦІ, ЗА РЕВОЛЮЦІЮ В УСЬОМУ СССР,
ЗА ЄДИНИЙ ФРОНТ БОРОТЬБИ ВСІХ ПОНЕВОЛЕНИХ
НАРОДІВ І ПРАЦЮЮЧИХ МАС СОВЄТСЬКОГО СОЮЗУ
До реалізації наших цілей ми змагаємо шляхом розгортання народньої національно- і соціяльно-визвольної революції як в Україні, так і серед усіх інших народів СССР. До боротьби разом з нами, до боротьби за повалення большевицького режиму ми кличемо всі поневолені совєтські народи, працюючі маси всіх національностей СССР.
Большевицьке ярмо однаково тисне як український народ, так і всі інші совєтські народи. Большевицькі гнобителі однакові вороги як українського, так і всіх інших поневолених совєтських народів. Визволитися з-під большевицького ярма народи Совєтського Союзу можуть лише шляхом революційної боротьби проти большевицьких поневолювачів та експлуататорів шляхом боротьби, що її совєтські народи вестимуть за перебудову СССР на принципі незалежних національних держав за справжнє безклясове суспільство, за справжню демократію в галузі внутриполітичного устрою окремих національних держав, за цілковите усунення з відносин між собою усякого імперіялізму, за якнайтіснішу співпрацю між собою, основану на справжній рівноправності і взаємній повазі до своїх інтересів. Чим швидше народи Совєтського Союзу зрозуміють необхідність революційної боротьби проти большевицьких гнобителів, чим швидше вони переконаються у правильності наших ідей, тим коротшими будуть їхні страждання – страждання рабів у большевицькій тюрмі народів, тим меншими будуть їхні жертви, що їх вони щоденно примушені складати в результаті терористичної большевицької політики, тим швидше вони зможуть зажити справді вільним, справді щасливим життям.
Ми змагаємо до того, щоб викути єдиний революційний протибольшевицький фронт народів України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, народів країн Південно-Східньої і Центральної Европи, в останній війні фактично окупованих большевиками. Революційні, прогресивні елементи народів України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу та деяких народів Південно-Східньої Европи вже сьогодні об’єдналися для спільної протибольшевицької боротьби на пропагованій нами політичній плятформі в Антибольшевицький Бльок Народів (АБН). На еміграції вже діють окремі керівні органи АБН. Услід за цим мусить прийти до розбудови активного революційного протибольшевицького фронту і всередині СССР та в новоокупованих ним країнах. Це буде величезний крок уперед на шляху повалення большевицької тюрми народів на шляху до визволення всіх поневолених большевиками народів.
До боротьби проти кремлівських поневолювачів та експлуататорів ми кличемо також російський народ. Російські народні маси зазнають з боку кремлівських заправил такого самого політичного і соціяльного гноблення, як і неросійські народи. В 1917 р., разом з усіма іншими народами Росії, російський народ піднявся на революційну боротьбу проти царського самодержавства, проти поміщиків і капіталістів в ім’я справжньої політичної свободи, в ім’я справжньої рівности і справедливости, в ім’я справжнього знищення в Росії всякої політичної та соціяльної реакції. Того всього російський народ не осягнув. Большевицькі узурпатори насильно вирвали з рук російського народу владу і, прикриваючись революційними фразами, встановили на території колишньої Росії нову різновидність самодержавства, побудували нову експлуататорську соціяльну систему. Не мав політичної свободи російський народ у царській самодержавній Росії, не має він її сьогодні і в большевицькому диктаторському СССР. У царській Росії російські працюючі маси експлуатувались поміщиками і капіталістами, а тепер вони експлуатуються большевицькими вельможами. Своїх ідей політичної і соціяльної волі російський народ ще не здійснив Ці ідеї чекають на організовану армію нових борців з-поміж російського народу. До російських народних мас, гноблених й експлуатованих колись царизмом, а тепер большевицькою клікою, до російських народних мас, які мають відвагу і знаходять у собі силу підніматися на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, до російських народних мас, які відкидають і ненавидять усякий імперіялізм, – ми, українські революціонери і повстанці, плекаємо тільки щирі симпатії. Ми з найбільшою радістю повітаємо російський народ на фронті революційної боротьби за повалення большевицької гнобительської й експлуататорської системи.
ЯК МИ ДИВИМОСЯ НА НАСТУПНУ ВІЙНУ?
На війну між СССР і його противниками ми розраховуємо як на допоміжний момент у нашій боротьбі, як на ту сприятливу обставину, яка полегшить нам визволитися власними силами. Ми завжди ставили і ставимо сьогодні на сили українського народу, на сили всіх поневолених народів Совєтського Союзу.
ЯКІ БЕЗПОСЕРЕДНІ ЗАВДАННЯ НАШОЇ БОРОТЬБИ СЬОГОДНІ?
На теперішньому етапі нашої боротьби наші безпосередні завдання такі:
1) включати до активної, революційної протибольшевицької боротьби ще не включену дотепер частину українського народу,
2) шляхом революційної пропаганди освідомляти народні маси СССР усіх національностей у тому, що таке большевизм на ділі, розкривати всю антинародність большевицької системи, вказувати, в який спосіб народи Совєтського Союзу можуть визволитися з-під большевицького ярма,
3) стимулювати виникнення організованої активної протибольшевицької боротьби в усьому СССР.
ЧОМУ МИ МУСИМО ВЕСТИ НАШУ БОРОТЬБУ МЕТОДОМ ЗБРОЙНОГО ПІДПІЛЛЯ?
У терористичних умовах Совєтського Союзу ми не маємо змоги вести нашу визвольну боротьбу в жодний інший спосіб, як тільки в формі збройного підпілля. Саме тому ми сьогодні примушені сидіти в лісах, у підземних криївках. Для боротьби з МВД і МГБ ми носимо зброю. Такі форми боротьби накинув нам ворог. Зрозуміло, що такі форми політичної боротьби – незвичайно важкі. Оскільки, одначе, в умовах Совєтського Союзу такі форми боротьби – єдино можливі форми протирежимної політичної боротьби взагалі, ми й надалі будемо боротися так, як ми боролися дотепер. Така тактика єдино правильна і для всіх інших поневолених большевиками народів.
Передумовою виникнення масової революційної протибольшевицької боротьби в СССР ми вважаємо виховання революційної свідомости і протибольшевицької політичної активности поневолених народів і працюючих мас Совєтського Союзу. До цього виховання ми змагаємо як шляхом революційної пропаганди, так і шляхом безпосередньої активної революційної боротьби авангарду революції – революційних організацій і включування в цю боротьбу совєтських народних мас.
ЯКУ БЕЗПОСЕРЕДНЮ МЕТУ МАЮТЬ НАШІ ЗБРОЙНІ І САБОТАЖЕВІ ДІЇ?
Наші збройні дії, акти саботажу своєю безпосередньою метою мають не дозволити большевицьким загарбникам міцно закріпитися на окупованих ними українських землях, не дозволити їм безкарно тероризувати і грабувати український народ, природні багатства української землі, боронити перед терором МВД і МГБ український патріотичний елемент, зривати спроби МВД і МГБ розбудувати агентуру, не допустити до розбудови большевицьких, ворожих українському народові, організацій (молодіжних, культурних), знищувати особливо активних большевицьких вислужників, боронити перед наступом МВД і МГБ нашу підпільну організацію.
МИ, УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ І ПОВСТАНЦІ, НЕ БОРЕМОСЯ ПРОТИ СОВЄТСЬКИХ ПРАЦЮЮЧИХ МАС
У нашій боротьбі ми, бандерівці, виступаємо тільки проти большевицьких імперіялістів, тобто проти партійної верхівки та всіх тих елементів, незалежно від їхнього соціяльного і національного походження, які цій верхівці вірно служать. Це підла брехня, що ми стріляємо всіх совєтських людей без розбору. Проти совєтських народних мас ми не боремося. Про це можуть посвідчити тисячі совєтських людей – совєтських колгоспників, робітників та інтелігентів, з якими ми зустрічалися, розмовляли, яким ми передавали нашу літературу. Про це можуть посвідчити тисячі голодуючих, яким ми допомагали, чим тільки могли. Ми знищуємо тільки керівних представників партії, МВД і МГБ та всі ті вислужницькі, продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху і вороже відносяться до українського народу.
ЯК МИ, БАНДЕРІВЦІ, ДИВИМОСЯ НА ПЕРСПЕКТИВИ НАШОЇ БОРОТЬБИ?
Ми знаємо, що нас у нашій боротьбі чекають величезні труднощі. Ми дуже добре здаємо собі справу з того, що поки що наші сили – малі, а сили ворога великі. Краще, як будь-хто інший, ми також свідомі того, як важко вести революційну боротьбу в умовах большевицької, емведівської системи. Та ми віримо в справедливість нашої справи і в народ. Ця віра завжди була основним джерелом нашої сили дотепер і буде ним у майбутньому. Ми боремося за найрідніші інтереси як українського, так і всіх інших народів Совєтського Союзу. Як увесь український, так і всі інші совєтські народи не можуть тому не піти за нами. Сьогодні йде активно за нами значна частина України. Сьогодні по нашому боці симпатії майже всього поневоленого українського народу, значної частини, вірно поінформованої про нас, працюючих мас усього Совєтського Союзу. Завтра активно включиться в нашу боротьбу решта України. Завтра стануть на наш шлях усі народи Совєтського Союзу. Як в умовах большевицької реакції всередині СССР і в новозагарбаних ним країнах Південно-Східньої і Центральної Европи, та і на тлі нездорових відносин Заходу ми, бандерівці, і з погляду цілей нашої боротьби, і з погляду її моральних основ – репрезентуємо найглибші, вічно живі, здорові прагнення народів і працюючих мас до політичного і соціяльного поступу, до прогресу. Сили поступу, сили прогресу завжди здобувають перемогу над силами реакції. Такий закон суспільного розвитку. У нашій боротьбі з большевицькою реакцією остаточна перемога буде за нами, бандерівцями. Уже сьогодні в УПА, в революційному підпіллі, крім українців, борються також представники інших національностей: росіяни, татари, білоруси, грузини. У недалекому майбутньому – ми віримо в це – разом з нами, на своїх національних територіях боротимуться тисячні загони революціонерів усіх національностей СССР.
До оптимізму щодо нашого майбутнього дає нам основу також та обставина, що досьогодні, тобто вже впродовж шести років, большевицьким поневолювачам не вдалося нас знищити, розбити нашу підпільну організацію. Супроти високої ідейности, супроти майстерности конспірації, супроти нашого масового героїзму і завзяття стає безсильним навіть МВД і МГБ. Витримавши в нашій боротьбі дотепер, ми витримаємо і в дальшому. Для нас були найгрізніші перші бої з МВД і МГБ. Сьогодні, коли ці бої вже за нами, ми з вірою дивимося у майбутнє. Маючи потрібний нам досвід боротьби в умовах большевицького режиму, в умовах емведівської системи, загартовані дотеперішніми боями, загріті тими симпатіями, що їх ми зустрічаємо скрізь, де тільки появимося, серед усіх народів, поневолених большевиками, міцні тією підтримкою, що її нам жертвенно дають українські народні маси, ми відважно маршуємо вперед до нашої мети – до повалення большевицького панування в СССР, до побудови незалежної Української Держави, до визволення народів і працюючих мас усього СССР.
НАШ СТИЛЬ БОРОТЬБИ
Для нас, бандерівців, характерний окремий високо героїчний стиль революційної боротьби. В його основі лежить нечувано висока прямо безприкладна ідейність учасників нашого руху, наш глибокий патріотизм. Ми не визнаємо ні полону, ні капітуляції перед ворогом. Українські революціонери і повстанці в своїй основній масі не здаються живими в руки ворога, у безвихідному становищі стріляються останніми власними кулями або розриваються останніми власними гранатами. Ми не визнаємо іншого життя крім життя для активної боротьби за наші високі революційні ідеали. Нашої боротьби ми не припинимо доти, доки житиме хоч би один революціонер. Нас не лякають навіть найважчі труднощі і небезпеки, навіть найважчі перешкоди. Нас не заломлює ні смерть наших друзів, ні хвилеві невдачі в нашій боротьбі. В ім’я перемоги наших ідей ми добровільно підпорядковуємося залізній дисципліні, що панує в наших рядах.
3
Ідея і людина в ідеологічному русі
- 29.12.15, 16:27
- Степан Бандера
ІДЕЯ І ЛЮДИНА В ІДЕОЛОГІЧНОМУ РУСІ
Зерно ідеологічно-політичного й структурно-дійового конфлікту між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР, що його засіяли ще в 1945 р. деякі люди (Микола Лебедь, керівник Закордонного Представництва УГВР, Лев і Дарія Ребет, Іван Гриньох та ін.), проростало роками й врешті в лютому 1954 р. видало свій отруйний плід — “двійку”, а з нею і розкол у лавах ОУН. Незначна кількість членів ЗЧ ОУН створила опозицію до Ст. Бандери й намагалася “реформувати” ЗЧ ОУН згідно з “волею Краю”, себто з сповидними вимогами Проводу ОУН в Україні- Як у пізніші роки виявилося, та “воля Краю” була провокацією московського МҐБ, якому пощастило спіймати живими: наступника Р. Шухевича, полк. Коваля-Леміша (справжнє прізвище Василь Кук) і висланого в Україну члена ЗП УГВР, Василя Охримовича. Підшиваючись під Провід ОУН в Україні, московські чекісти вислали радіодепешу з вимогою створити “Трійку уповноважених” для проведення зміни в ЗЧ ОУН. Депешу одержали, через американські чинники, М. Лебедь та інші опозиціонери й почали вимагати, щоб Ст. Бандера негайно виконав “наказ Краю”. До “трійки уповноважених” мали належати: Лев Ребет, Зиновій Матла і “Бийлихо” (Степан Бандера). Одначе, розважливість і бистра орієнтація Ст. Бандери ударемнили большевиць-ку провокацію і зберегли не лише ЗЧ ОУН, а й чистоту ідей та програмових позицій українського націоналістичного руху. Опозиціонерів усунено з лав ОУН, а проведена з рамени Проводу ЗЧ ОУН широка інформація з висвітленням фактичного стану справ, відштовхнула від них українську суспільність. В рамцях тієї інформації були теж статті Ст. Бандери, опубліковані на протязі 1954 року.
Першою з них була стаття за підписом “САС” — “Ідея і людина в ідеологічному русі”, надрукована в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік 1, ч. 2 з 7-го березня 1954 р.; передрукована в збірці стат-тей “Большевизм і визвольна боротьба”, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 5, вид. ЗЧ ОУН, 1957, стор- 229-233.
В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, — творять його живий, діючий організм.
Обидва основні складники ідеологічного і політичного руху — ідея і людина — однаково важливі й необхідні для його існування й розвитку; як без одного, так і без другого він не може розвиватися й діяти. Якість, сила та історична роля кожного ідеологічного й політичного руху однаковою мірою залежать від якости та динаміки його ідейного складу та його людських кадрів. Найкращі ідеї й програми не спроможні формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли і борці, люди сильних характерів, віри, запалу, посвяти і чину. Так само й спільнота сильних, ділових і бойових людей мусить мати якісь більші ідеї, цілі, щоб створити триваліші вартості, щоб на довший час змогти формувати життя й розвиток народу, його частини, чи більше народів.
При однаковій важливості й необхідності цих двох чинників одночасно між ними існує така ріжниця, що один є постійний, а другий — змінний. Провідні ідеї й програмові позиції ідеологічного й політичного руху в своїй основі залишаються незмінні, їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху — це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається той самий людський склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії, — із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух.
Інша справа з людським складом ідеологічних, політичних і суспільних рухів. Він постійно змінюється. Людська одиниця — це клітина в живому організмі. На місце одних, які гинуть або стають неактивні чи відходять — прибувають нові. Як довго якийсь рух має живучу силу, ґрунт для свого розвитку та базу приросту людських сил — його кадри доповнюються чимраз новими людьми, новими ґенераціями активних учасників. Коли цей процес приросту загальмований, коли він припиняється з внутрішніх чи зовнішніх причин, тоді такий рух слабне, підупадає, заникає.
Питання приросту нових людських сил має першорядне значення для втримання і розвитку кожного руху. Зокрема революційно-визвольні рухи, які ведуть безпосередню політичну й збройну боротьбу і через те несуть великі втрати в своєму людському складі, мусять з найбільшою напругою і серед найбільших труднощів поповнювати свої ряди чимраз новими кадрами. Чим тяжча боротьба, тим більше жертв, а одночасно тим вищі вимоги вона ставить до якости кожного її учасника, зокрема до його ідейно-моральних вартостей, прикмет характеру, відданости справі та до його всебічної підготови. Зімкнути це розхилення ножиць потрапляють тільки такі революційні рухи, що наснажені високими, пориваючими ідеями, кадри яких, їх боротьба й ціла діяльність пройняті найвищим ідейним напруженням — горінням. Такі рухи зберігають свою живучість, динаміку навіть тоді, коли переживають періоди дуже значного зменшення й ослаблення діючих кадрів, через надмірну втрату крови у боротьбі, якій не дорівнює приріст нових сил. В періоди такого кількісного послаблення автоматично зменшується дія, зменшуються розміри безпосередньої боротьби, а через те зменшуються теж страти, доки не дійде до зрівноваження, вирівняння. Зате збережена живучість, притягаюча сила ідей руху, що жевріє хоча б у малих клітинах і в незначних проявах боротьби, ховає в собі велику потенціяльну силу, яка у відповідних обставинах спалахне великим полум'ям і розгорнеться у могутній революційний рух.
Гірше стоїть справа з такими рухами, що їх основні ідеї, програмові засади чи генеральна політична лінія виявляють свою слабкість, не витримують проби життя і боротьби. Тоді вони не тільки втрачають можливість росту і перемоги, але й для вже змобілізованих, діючих кадрів перестають бути джерелом ідейного піднесення, віри, жертовности, наснаги до змагання і до чину. Це призводить до їхнього занепаду.
Буває й так, що ідеологічні й політичні основи руху втримують свою актуальність і притягаючу силу для більшости його активних учасників та для ширшого загалу, але якась частина дотогочасних його визнавців зневірюється чи з різних причин підпадає під інші впливи, захоплюється іншим напрямком. Нормальним наслідком такого стану є вихід тих людей з одного руху.
Одначе, трапляється таке, що з них оформлюється окрема група, яка залишається в організаційних рамцях матірного руху та починає діяти в тому напрямі, щоб виперти з нього дотогочасні керівні ідеї чи політичну лінію та підмінити їх іншими, протиставними. Це є явищем внутрішнього ідеологічного чи політичного нищення, розсаджування первісного руху. Зароджування й діяння в організмі руху такої групи з іншим політичним та ідеологічним напрямком, хоч і з старого кадрового складу — це явище ідеологічного чи політичного галапасництва. Цей сторонній, а то й протиставний напрямок, намагається розвиватись на організмі старого руху паразитарним способом: покористуватися його кадрами, засобами й здобутками, виперти його ідеологічний, політичний зміст та зайняти його місце.
Такі явища рідко бувають вислідом внутрішнього розвитку і стану даного руху. Переважно вони постають у процесі і в наслідок ідеологічної й політичної боротьби даного руху.
Ідучи до здійснення своїх цілей, кожний ідеологічний і політичний рух мусить змагатися з протиставними напрямками і силами. Зокрема визвольний рух стоїть у затяжній боротьбі не тільки з безпосереднім ворогом, але теж з різними силами, течіями і чинниками, як сторонніми, так і діючими серед українського середовища, які вороже ставляться до його політичних цілей та до його дій. Наступ ворога і противників завжди іде в першу чергу на ідеологічно-політичні позиції руху та на активних в ньому людей.
Боротьба в ідеологічно-політичній площині полягає не тільки в прямому протиставленні ідей і цілей даного руху до ворожих. Противники і вороги мають на меті насамперед послаблення позицій і лінії визвольного руху, будь-якими засобами. Для того вони послуговуються посередніми засобами внутрішнього підриву й ідейного відпруження. Якщо у визвольному русі починається фермент і процес підмінювання ідейних позицій і політичної лінії іншим напрямком, хоч теж неприхильним і небажаним для ворога і противників, то вони радіють уже з самого негативного, розстроюючого наслідку для визвольного руху.
Наступ на діючу людину в русі з боку ворогів і противників ведеться теж різними способами. Не завжди він зосереджується на намаганні знищити, чи спаралізувати дію активних учасників руху. Часто метою ворожого діяння є — різними засобами ідейно-політично заламати активних учасників руху. Слідом за цим ідуть старання, щоб таких ідейно чи політичне заламаних людей приєднати ла свій бік і зробити з них інструмент внутрішнього розкладу в русі, або бодай залучити їх до будь-якого іншого напрямку, який перенесений в середину руху, створював би розстроюючі ферменти. З цього боку визвольному рухові грозять найбільші небезпеки.
Коли зважити різнородні засоби, якими послуговується ворог та неприязні сили в атакуванні людської одиниці, звичайно серед вкрай несприятливих умов для життя і дії активних учасників визвольної боротьби, то завжди треба рахуватися з заламаннями не тільки окремих одиниць, але й цілих гуртів. Створення в середині руху ідейного й політичного відпруження, постання внутрішньої ідеологічної й політичної диверсії — завдає найбільші шкоди. Якщо таке внутрішнє розсаджування ведеться у формі намагань переставити рух не на цілком протилежні, ворожі позиції, тільки на кореґовані, дещо зближені до них — то це не зменшує його шкідливости, навпаки, це обраховано на зменшення здорової реакції кадрів руху та на збільшення засягу розкладової акції.
В такій ситуації збереження руху, його напрямку, змісту та діездатности вимагає розкриття суті деструктивних тенденцій, виявлення й усунення всіх тих елементів, які з будь-яких причин впряглися у шкідницьку акцію. Кожний процес розкладу ховає в собі небезпеку, що від заражених клітин захворіють здорові.
Затамування, знешкідливлювання та лікування хворих клітин внутрішнім діянням на них життєвих сил руху є дуже ускладнене в умовах боротьби з ворогом, чи протидії натиску противників. А вже цілком недоцільно залишати в середині руху чужий ідейно-політичний новотвір, хоч він постав з власних клітин руху, але почав діяти і розвиватися на його організмі, як пістряк, під впливом постійно діючих зовнішніх чинників. В таких випадках необхідно довести до виявлення й усунення всього, що, залишаючись в середині руху, почало діяти на його шкоду. Це конечне для збереження обидвох найголовніших складників, діючих сил руху — ідеї та людини — її носія і борця. Якщо через усунення зародків і продуктів розкладу зберігається здоровий і дієздатним цілий організм, то всі втрати рекомпенсуються в дальшому розвитку.
Степан Бандера
0
(закінчення)
VI
Коли в 1943 році створилася кризова ситуація в рядах ОУН, то однією з головних, може найістотніших її причин було питання пляну, форм і методів революційної боротьби Організації в існуючих воєнних обставинах. Членські кадри, як низові, так і провідні, що керували діяльністю Організації на місцях, відчували вимогу життя, ішли до широкого розгорнення прлітично-збройної боротьби проти гітлерівського гніту і нищення України. Зокрема на Волині крайова ОУН почала самочинно переходити на повстанські форми боротьби з участю широких народніх мас, враховуючи необхідність боронити населення від вивозу до Німеччини на невільничу працю, від гітлерівського терору й грабунку.
Внутрішня криза в ОУН закінчилася тоді, як нг. чолі Організації став сл. пам. Роман Шухевич і надав такий напрям її діяльності та боротьбі, як того вимагав час. За основу своїх плянувань він брав передусім оцінку внутрішнього стану активних кадрів ОУН та ширших мас українського народу — їхнє становище, потреби, їхні настрої, моральну готовість і критичну спроможність до активної боротьби. Шухевичеві було ясно, що в той час, коли гітлерівці довели до крайніх меле свій терор і експлуатацію в Україні, а одночасно їх воєнні успіхи і сили почали спадати, — серед українського населення дозрівала готовість і потреба розгортати широку боротьбу.
Така боротьба, крім оборони народу від гітлерівського винищування, була в пляні дальшого розгортання визвольних змагань. Серед велетенських подій і катастроф світової війни не може мати більшого зовнішнього значення ані відгуку підпільна боротьба малих розмірів, як під час миру. В таких обставинах привертають до себе увагу тільки акції таких форм і розмірів, що самі дорівнюють воєнним подіям або помітно впливають на їх розвиток.
Це мав на увазі Провід ОУН, а зокрема Роман Шухевич, переставляючи визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА. Вона досягла найвищих розмірів під кінець воєнних дій на українських землях, коли відступали німецькі війська і все далі на захід посувалась поворотна большевицька окупація.
ОУН, вийшовши з дотогочасних рамок і форм своєї дії, організувала Українську Повстанську Армію, даючи їй основний командний і вояцький склад. УПА творить щораз більші з'єднання і переходить до більших мілітарних дій, якими зв'язує цілі ворожі дивізії. Великі смуги українських земель опинилися під фактичною контролею ОУН-УПА, що організують найважливіші сектори національного життя і керують ними. Німці спочатку намагалися спинити той розвиток і зламати ОУН-УПА більшими нищівними поліційними і військовими акціями. Коли ж це не вдалося, а до того ж їхнє становище на фронтах все далі погіршувалось, вони були примушені поважно рахуватися з силою української революції, уникати зударів із нею, а навіть шукати перемир'я. Це використовує УПА й ОУН в ситуації пересунення фронтів, щоб зміцнити свої сили й запаси та перейти до боротьби з большевиками краще підготованими.
Разом із розширенням форм і розміру боротьби поширено також структуру визвольно-революційного руху. Крім Української Повстанської Армії, створено Українську Головну Визвольну Раду, як найвищий орган революційно-державного характеру, з розрахунком на активну участь у ній і у визвольній боротьбі організованих сил інших українських політичних напрямків. Кожна тотальна боротьба, а зокрема революційно-визвольна, вимагає єдиного керівництва. Щоб запевнити таку одностайність при складенні структури визвольної формації ОУН-УПА-УГВР, сконцентровано в одних руках найвище керівництво: Роман Шухевич-Тур-Чуприика, Лозовський (Лозовський — псевдонім Романа Шухевича як голови Генерального Секретаріяту (прем'єра міністрів) Української Головної Визвольної Ради, від 1944 до 1950 рр.) був одночасно головою Проводу ОУН, головним командиром УПА і головою Генерального Секретаріяту УГВР. Така концентрація була викликана доцільністю і потребами самої боротьби, а не особистими претенсіями Шухевича, ані якимсь тоталі-таризмом чи диктаторською системою ОУН.
Яка ж була дальша перспектива перед визвольно-революційною боротьбою, який був плян, коли під час пересування воєнних фронтів поза українські землі на захід, під кінець війни з Німеччиною, умасовлено і якнайширше розгорнено революційні змагання у повстанських формах? На це питання була не одна відповідь, так як не було однієї, домінуючої думки про те, який буде розвиток міжнародньої ситуації зараз після закінчення німецько-альянтської війни.
Багато надій пов'язувались із переконанням, що західні альянти після перемоги над Німеччиною відразу підуть війною проти СССР або, принаймні, загрозою війни примусять большевиків віддати значну частину їх нових загарбань. Також і частина провідних діячів українського визвольного руху піддалася таким сподіванням і вважала за доцільне в такому пляні розгортати боротьбу і діяльність. Для них розгортання гучних і широких повстанських дій у кінцевій стадії війни мало головний сенс у тому, що це мав бути добрий старт до західніх альянтів. Поперше, йшло про унаочнення і підкреслення факту, що український революційно-визвольний рух боровся проти Гітлера і тому має підстави для союзницьких взаємин із західніми державами. Подруге — треба було показати силу й бойовість цього руху в боротьбі з большевизмом, щоб Захід належно оцінив вартість України як союзника проти СССР. З такого погляду, що старт до західніх альянтів є найважливішим питанням визвольного руху, зроджувалися тенденції зміняти його внутрішній зміст і обличчя так, щоб пристосувати їх до смаку й бажань керівних кіл Заходу.
Речники цієї концепції, в надії на швидку війну Заходу в СССР і на активну підтримку для повстанської боротьби в Україні, були б готові на ту карту поставити все. При цьому брано до уваги також таку можливість, що коли б західні держави не йшли на конфлікт з СССР з власної ініціятиви, то розгорнення широкої повстанської боротьби в Україні, а далі теж в інших підбольшевицьких країнах, зокрема в сателітних, може спонукати Захід прийти з активною мілітарною допомогою і втягнутись у війну з больше-виками. Такі міркування, без реальних основ, зроджувалися з почуття безвихідности в людей, які не бачили можливостей, щоб революційно-визвольний рух міг утриматися у підбольшевицькій дійсності без зовнішньої підтримки після свого широкого розгорнення у повстанських формах УПА.
Але Провід ОУН, що залишився в Україні й далі керував революційно-визвольною боротьбою, а зокрема його душа й голова —Роман Шухевич, інакше трактував справу. В центрі його думання, плянування і дій, як завжди, так-і в тодішній ситуації, був не розрахунок на сприятливу коньюнктуру і на допомогу ззовні, а вимога самостійного' втримання, розбудови сил і боротьби української національно-визвольної революції. Ставка на власні сили, на власні змагання, що є основою визвольної концепції ОУН, була в Романа Шухевича справою глибокого переконання і керівною засадою дії. Українську визвольну революцію він розумів як глибокий процес, що має охопити ввесь народ, як безперервну боротьбу, не зважаючи на ситуацію, як постійне втримування і відновлювання діючих революційних сил. Це була підстава і необхідна передумова для того, щоб у сприятливій ситуації прийшло до переможного визвольного повстання.
Широка боротьба ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича, під кінець війни і зараз після її закінчення, мала за головну мету поширити ідеї та кличі української визвольної революції серед усього українського народу і серед інших поневолених большевизмом народів. Про цю боротьбу, зокрема, повинні були довідатися вояцькі маси з совєтської армії, які пересувалися через українські землі. Повстанські дії УПА і нерозривно з ними пов'язана полі-тично-пропаґандивна діяльність та масові протибольшевицькі акції, організовані Організацією, стали відомими в усіх закутках СССР. Вони не тільки скрізь поширили революційні кличі, способи революційної протибольшевицької боротьби, а також великими маштабами, напругою революційно-повстанських дій показали народові велику силу протибольшевицької революції, переконали в її реальну можливість.
Такі самі успіхи мали і партизансько-пропаґандивні рейди поза межі України — на Кавказ, Білорусь, Румунію, Мадярщину, Словаччину й Польщу. Цей період широкорозгорнених дій УПА, хоч коштував дуже багато жертв найкращих борців, найміцніше закріпив підвалини для продовжування і пізнішого найширшого розгорнення революційно-визвольної боротьби з участю всього народу і для розбудови спільного визвольно-революційного фронту всіх поневолених Москвою народів.
Втримування повстанських форм і розмірів боротьби в наступні повоєнні роки, після 1947 року, було надто важке і вже не конечне. Як міжнародня ситуація, так і внутрішнє становище в СССР почали входити в стан відносної стабілізації на довший час. Після широкого розповсюдження ідей і акцій визвольної революції, найважливішим завданням було забезпечити існування і дію революційних сил на довгий час, щоб вони надмірно не вичерпались і щоб іскра боротьби не погасла. Треба було обмежити ті форми революційної дії, які найважче втримати, у яких втрачається найбільше сил, і зберегти та розбудувати такі, що давали найбільшу тривкість.
В цій реорганізації знову виявились незвичайні провідницькі прикмети Романа Шухевича. Дивлячись завжди далеко вперед, він розпляновує і поступово, але послідовно, робить зміни тактики боротьби, з повстанської на партизанську, а потім на чисто підпільну. Головний наголос пересувається щораз більше з військової на політично-пропаґандивну ділянку. Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, зате зміцнюється підпілля ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА знову переходять в організаційно дійові форми ОУН. Всі ці зміни пляново робить Шухевич, як Головний Командир УПА і як Провідник ОУН на Українських Землях. У нього вся революційна боротьба, всі її форми і діючі сили — це одна справа, один процес. Як УПА вийшла з надр ОУН, як у боротьбі УПА діяли ідеї, пляни і кадри ОУН, так знову в ОУН і через її боротьбу зберігаються діючі прапори та ядра УПА, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь.
Пройшло десять найважчих років боротьби ОУН-УПА у повоєнній підбольшевицькій дійсності. Щоб усвідомити собі всю її вагу, треба пригадати: скільки людей було б повірило в 1944-45 роках, що ця боротьба втримається десять років у таких обставинах? А сьогодні вже загально утвердилось переконання, що і в майбутньому большевикам не вдасться її зламати і вони змушені вголос визнати її живучість!
В тому найбільша заслуга незрівняної ідейности, героїзму, жертовности і бойовости всіх кадрів ОУН-УПА та українського населення, що підтримує їх з повною посвятою, і далекозорого, мудрого й мужнього провідника сл. п. Романа Шухевича та всього, керованого ним, провідного кадру.
Героїчна смерть Шухевича-Чупринки-Тура — це найбільша втрата українського визвольного руху, яка потрясла ним на довгі роки. Але він перенесе і той найважчий удар, бо в ньому живе дух, віра і хоробрість найбільшого його Провідника і Командира — ген. Чупринки-Тура.
СТЕПАН БАНДЕРА
1
КОМАНДИР — ПРОВІДНИК (СЛІДАМИ СЛ. ПАМ. РОМАНА ШУХЕВИЧА)
Стаття ця була надрукована за підписом Ст. Бандера насамперед у тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, чч. 2, 4, 5, 6 за березень-квітень 1954 р., рік І, відтак у збірнику “За самостійну Україну”, як спеціяльне видання Бібліотеки Українського Підпільника, видання Закордонних Частин ОУН, 1957 р., і згодом у місячнику “Визвольний Шлях”, Лондон, рік ХІІ/ХVІІІ, кн. 3/205 за березень 1965 р. Уривок з статті був ще надрукований у “Шляху Перемоги”, Мюнхен, рік вид. XV, ч. 11 (734) з 17 березня 1968 р.
І
Постать сл. пам. Романа Шухевича — одна з найвизначніших у всій історії націоналістичного революційно-визвольного руху, а в переломових етапах останнього двадцятиріччя — її символ і дороговказ. Роман Шухевич відіграв важливу ролю в розвитку визвольного руху в попередніх його періодах, а у найважливіший період — від початку останньої війни до сьогодні — надав йому напрям і безпосередньо ним керував.
У тридцяті роки, від 1-го Конгресу ОУН до 1933 року, в революційно-визвольному підпіллі на західноукраїнських землях ішла внутрішня боротьба за зміст, форму й організацію дальшої визвольної боротьби. Після майже десятирічного періоду бойової діяльности УВО (Української Військової Організації) вступила в дію Організація Українських Націоналістів. Почалися змагання між двома тенденціями і суперечки, не раз гострі, між їх речниками і прихильниками. Серед членства була вже утвердилась загальна свідомість, що обмежувати далі революційну дію лише бойовими формаціями недоцільно, як недоцільно залишати політичну ділянку боротьби існуючим легальним партіям опортуністичного напрямку, — натомість необхідно розгортати широку революційно-політичну акцію і творити підпільну ідеологічно-політичну організацію з націоналістичною ідеологією і революційно-визвольною політичною концепцією. У тому відношенні щодо потреби творити на західноукраїнських землях Організацію Українських Націоналістів не було ні сумнівів, ані суперечок.
Питання стояло інакше. Одна течія заступала організаційний і дійовий паралелізм УВО-ОУН. Обидві організації мали б існувати окремо, з розмежованим полем діяльности, окремими формами і методами дії, тільки в самих проводах мала б бути координація.
ОУН, що вела б ідеологічно-виховну, політичну й пропаґандив-ну працю в дусі самостійництва й революційного націоналізму, але не пов'язану організаційно з револю-ційно-бойовою УВО та її актами, не зважаючи на її нелегальні, підпільні методи дії і форми праці, — повинна б мати в умовах польської окупації вільніше ставище і ширші можливості розвитку.
Друга течія заступала концепцію послідовного уодностайнення революційно-визвольного руху під кожним оглядом. Уся боротьба мала б мати, як основу, одну ідеологію, програму, одну визвольну політичну концепцію. Всі форми боротьби, в ідеологічній, національно-політичній, пропаґандивній, виховній, мілітарній та бойовій ділянках — повинні проходити за одноцілим пляном, одна одну скріплювати, доповнювати. Це забезпечувалося одностайною революційною організацією — ОУН, а УВО, як один із секторів боротьби, що набирає повного значення і вартости щойно через ідеологічно-політичну під будову і надбудову, — повинна б стати військово-бойовим відділом ОУН.
У змаганні цих двох течій перемогла концепція уодностайнення. Особливе значення в тому мало становище Романа Шухевича. Він, один з найвизначніших активних бойовиків, членів УВО, мав великий моральний вплив на ряди увістів. Прихильники окремішности й паралелізму УВО-ОУН намагались приєднати на свій бік Романа Шухевича та висунути його, як свого головного представника. Але в нього більше заважило розуміння потреби дальшого розвитку визвольного руху, ніж особисті приятельські взаємини. Він, український націоналіст із глибини власних переконань, маючи лицарську вдачу дивитися далеко вперед, теж питання поточної діяльности розглядав в аспекті плянів на далеку мету. Роман Шухевич, бойовик УВО, вже тоді передбачав шляхи широкого розгорнення революційно-визвольного руху Організації Українських Націоналістів, яка мала статись, і сталася, дальшим вивершенням УВО, взявши на себе її саму і її традицію, боротьбу, надбання і кадри.
Переломовий етап у розвитку революційно-визвольного руху на західноукраїнських землях закінчився добрим наслідком — повним організаційним, дійовим і ідейним уодностайненням УВО-ОУН. Головні ділянки тогочасної діяльности УВО — бойові акції і військова виховно-вишкільна праця — стали референтурами ОУН. Сталося це в 1933 році. В Крайовій Екзекутиві ОУН на західньоукраїнських землях, військовим референтом призначено сл. п. Михайла Колодзінського, а після його виїзду за кордон — сл. п. Дмитра Грицая (ген. Перебийте). Бойовим референтом був сл. п. Роман Шухевич-Дзвін.
Дальший розвиток подій підтвердив правильність напрямку тієї течії, яку обстоював Роман Шухевич. Таке закінчення цього процесу дало націоналістичному рухові на західноукраїнських землях велику розгінну силу, допомогло розлитись широким річищем від визначних бойових актів до політично-революційних акцій, у яких брали активну участь широкі народні маси, а одночасно поглибити ідейно-політичний зміст та зміцнити організаційнодійову спаяність.
II
В останні роки перед початком другої світової війни ОУН на західньо-українських землях переживала нову кризу. Націоналістичний рух здобув великий вплив серед українського народу, активізував народні маси до чинної боротьби з окупантами революційними методами. Організація, загал її дійових кадрів, набули великої розгінної сили до розгортання щораз ширшої революційної боротьби. Але тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (Тодішнім провідником Крайової Екзекутиви, себто керівного чинника ОУН на західноукраїнських землях, який підлягав Проводові Українських Націоналістів — ПУН, очоленому полк. Є. Коновальцем, що перебував на чужині, був Лев Ребет) протиставився тому, ведучи роботу по лінії припинення революційних акцій, не тільки бойового, а й масового політично-революційного і пропаґандивного характеру. У зв'язку з цим та з деякими іншими явищами, постала поважна криза — обурення і недовір'я в рядах Організації на західньоукраїнських землях до Крайового Проводу, наслідком чого виникла необхідність персональних змін.
Тоді провідний актив ОУН на західноукраїнських землях од-нодушно виявив бажання, щоб Крайову Екзекутиву ОУН очолив Роман Шухевич, бойовий референт попередньої Крайової Екзекутиви, що недовго перед тим вийшов із в'язниці, після засудження на львівському процесі. Всією своєю попередньою діяльністю в УВО й ОУН, своїми виявленими прикметами непохитного й рішучого провідника-націоналіста, дуже здібного й меткого організатора, рішучого бойовика, — сл. п. Роман Шухевич здобув собі повне довір'я, авторитет і відданість йому з боку кадрів Організації і українського суспільства, що ставилося прихильно до боротьби ОУН. Тому ОУН на західноукраїнських землях з вірою і упевненням чекала, що Роман Шухевич-Дзвін поведе її твердим, але правильним шляхом посиленої революційної боротьби на всіх ділянках, як цього вимагала тогочасна політична світова ситуація і, зокрема, ситуація, яка витворилась на західноукраїнських землях. Зрештою, цього прагнули Організація і народ. Так само вождь ОУН, сл. п. полк. Євген Коновалець, гаряче бажав, щоб провідником ОУН на західноукраїнських землях став Роман Шухевич, якого він цінив дуже високо, мав до нього повне довір'я і симпатію.
Роман Шухевич підкорився цьому загальному бажанню Організації і погодився взяти відповідальний важкий пост, хоч йому це було значно важче, ніж комусь іншому. 'Він уже повністю був розконспірований, добре відомий ворогові. Після виходу з тюрми, за ним безупинно слідкували органи ворожої поліції. Отже, він мусів шукати і застосовувати цілком нові, вдосконалені методи підпільного життя і дії, щоб його дальша революційна діяльність, зокрема керівна, не була відразу розкрита ворогом. Саме це він і заплянував і готував. Але пляни ці не здійснились. Роман Шухевич не перебрав керівництва ОУН на західньо-українських землях тому, що дотогочасний провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях не погодився передати функцій таким способом, який забезпечував би законспірованість дальшої персональної обсади на цьому пості.
Все ж таки саме рішення про те, що Роман Шухевич мав стати провідником Крайогої Екзекутиви, мало вирішальний позитивний вплив на дальший розвиток Організації і її діяльности на західноукраїнських землях. Злам був доконаний. Разом із вирішенням про необхідну персональну зміну на пості Крайового провідника, були перерішені також плян, напрям і стиль дальшої діяльности. Замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивности назовні мусів прийти новий курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовий широкий розмах у революційній діяльності, безкромпромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота і чіткість, а передусім — правда, себто, однозгідність діла зі словом, виметення фразеологічного баламутства. Того зламу, якого прагнули, але не могли добитись інші численні провідні діячі ОУН на західноукраїнських землях, довершив Роман Шухевич самим своїм рішенням — згодою перебрати пост Крайового провідника.
На це керівне становище прийшли провідники того самого духу, того самого напрямку й стилю в революційно-визвольній боротьбі, що й Роман Шухевич. Насамперед сл. п. Тураш, а після його, й досі невиясненої, загибелі в поворотній дорозі до краю з конференції із Проводом ОУН за кордоном, — Крайовим провідником ОУН став його заступник сл. п. Володимир Тимчій-Лопатинський. За короткий час вони спрямували розвиток і боротьбу ОУН на західноукраїнських землях на такий шлях, яким мав її повести Роман. Шухевич. Завдяки тому Організація на західньоукраїнських землях увійшла в період другої світової війни зміцнена, динамічна, підготована до широкої збройно-політичної революційної боротьби, її провід — Крайова Екзекутива — енерґійно схопив у руки ініціятиву й кермо. Крайовий провідник Тимчій-Лопатинський, його військовий референт сл. п. Кремінський та інші провідники з Крайової Екзекутиви на початку війни підготовили й повели- ОУН до широких революційно-партизанських дій, до сильного піднесення і вияву національно-державницьких прагнень широких народніх мас у переходовому етапі зміни окупацій на західноукраїнських земель, а потім — до покладення міцних основ під безпосередню революційну боротьбу з головним ворогом України — большевицькою Москвою.
III
За той час Роман Шухевич виринає в іншому вогнищі визвольно-державницьких змагань української нації — її найдальшої західньої галузки, на Закарпатті. Будування самостійного національно-державного життя Карпатської України, боротьба за його втримання — не може бути предметом розгляду в цій статті. Це має своє окреме історичне висвітлення, і в тому поважне місце повинно припасти ролі, праці й боротьбі також тих членів ОУН, які поспішили з інших теренів, зокрема з західньоукраїнських земель, щоб разом із друзями-закарпатцями працювати й боротись. У перших їх рядах бачимо трьох найвизначніших провідників, членів ОУН, — сл. п. Зенона Коссака, сл. п. Михайла Колодзінського і сл. п. Романа Шухевича. Всі троє, разом з іншими друзями, всією душею віддаються будуванню самостійного державного життя Карпатської України, а передусім його внутрішньому зміцненню шляхом організування відданих націоналістичних кадрів і творення військової сили молодої держави — Карпатської Січі. Коли .ж у висліді гітлерівського торгування Карпатською Україною прийшов ворожий збройний напад на неї, три названі провідники націоналістів, разом із усіма друзями-борцями, стали до нерівної збройної боротьби. Серед багатьох героїчних оборонців державної самостійности Карпатської України полягли на полі бою сл. п. Коссак і Колодзінський. Романові Шухевичеві доля судила ще далі продовжувати змагання за волю всієї України та довершити ще багато великих чинів у цій боротьбі.
До праці й боротьби за державу Карпатської України, так само, як перед тим і після того, до боротьби на інших територіях української землі, Роман Шухевич став як перший із перших. Керувала ним свідомість, що боротьба українського народу за свою волю, за державну незалежність і за соборність — є одна й неподільна. Однаково, який би це не був фронт, якої галузки народу і якого покоління, проти якого ворога і в якій політичній констеляції ця боротьба проходить, але якщо вона має одну, єдину мету — Самостійну Соборну Українську Державу, — то це є відтинок одноцілого змагання української нації за свої права, за волю і за правду. Роман Шухевич знав, що це змагання доведе до перемоги тоді, коли народ його вестиме безупинно й непохитно, коли на всіх фронтах, на всіх територіях і часових відтинках — боротьба буде вестися з найбільшою напругою.
Роман Шухевич був із крови й кости борець визвольної справи, тому бачимо його в перших лавах там, де ця боротьба горіла полум'ям. Він — з природного обдарування і покликання — провідник. Тому він цілком природно мобілізував, організував лави численних борців, наснажував їх вірою, завзяттям, жертовністю, ведучи до організованого змагання.
IV
В перші роки другої світової війни припадає важливий період в історії ОУН і, зокрема, діяльности однієї з найвизначніших її постатей — сл. п. Романа Шухевича. В час між німецько-польською і німецько-совєтською війнами, від осені 1939-го до весни 1941-го року, проведено основну підготовку до широкого розгорнення визвольно-революційної боротьби. Це розгорнення досягло вершка наприкінці війни та в двох перших повоєнних роках.
З хвилиною окупації большевиками західньоукраїнських земель, ОУН на цій частині України з найбільшою енергією і поспіхом реорганізувала свою діяльність, відповідно до нової ситуації. Організація повністю і безпосередньо стала на головному фронті визвольної боротьби — проти большевицької Москви. Поруч із політичним змістом, треба було також зміцнювати форми революційної боротьби і .методи підпільної діяльности. Разом із першими відділами совєтської армії большевики кинули на західньоукраїнські землі велику кількість енкаведистів, заздалегідь підготованих до нищівного поборювання ОУН. Вивчення больше-вицької системи, методів дії НКВД, зокрема методів найбільш рафінованої провокації, розпланованої на далеку мету — коштувало Організацію багато жертв і провалів. Але ОУН витримала змагання. Большевикам не вдалось розбити її, позбавити бази розвитку й дії, поки вона випрацювала нову стратегію і тактику підпільної боротьби й існування. Хоч які були великі й дуже важкі втрати в членських кадрах, зокрема в провідних, ОУН під проводом Крайового провідника сл. п. Леґенди-Климова не тільки втрималась і закріпилась на західноукраїнських землях до початку німецько-совєтської війни, а й провела поважну підготовку до військово-революційних дій у дальшому розвитку війни та поширила свою діяльність на частину Центральних і Східніх Українських Земель.
Безперервність і успішність діяльности ОУН під большевицькою окупацією значною мірою була підтримувана й зміцнювана запільною базою Організації на тих окраїнних західньоукраїнських землях, що — згідно з московсько-большевицькою умовою — опинилися під німецькою окупацією. ОУН приділила багато уваги створенню і розбудові такої бази поза засягом большевицької окупації, від самого початку большевицької окупації західньоукраїнських земель, враховуючи різні можливості дальшого розвитку подій.
Вже під час пересування фронтів, восени 1939 року, Крайовий Провід ОУН на західноукраїнських землях спрямував частину своїх членських кадрів на західній бік демаркаційної німецько-совєтської лінії та доручив організувати там працю. Одночасно туди ж попливла хвиля утікачів від большевицького переслідування. Організуючи українське національне життя на захід-ніх окраїнах українських земель поза большевицькою окупацією, формуючи там кадри своїх членів і симпатиків, розбудовуючи підпільну мережу ОУН на Закарпатті та серед робітничої еміґрації в Німеччині, ОУН створила впродовж одного року сильну власну запільну базу.
В цій праці брав дуже активну, керівну участь сл. п. Роман Шухевич.
Від початку 1940 року він був членом Революційного Проводу ОУН і в тому ж році став Крайовим провідником на західніх окраїнних землях, перебравши це становище після сл. п. Мирона-Орлика, який відійшов на українські землі під большевицькою окупацією. Керуючи діяльністю ОУН на ЗОУЗ (ЗахідньоОкраїнні Українські Землі), Роман Шухевич ставив її у двох головних напрямках: поперше — щоб розбудовою і піднесенням усіх ділянок національного життя дати тривкий вклад у розвиток тієї частини українського народу, яка впродовж цілої історії захищала український стан посідання на західніх кордонах і від віків була висунена на найсильніше пригнічування українського національного елементу в усіх ділянках; подруге — створити на західніх рубежах української землі довгим поясом уздовж кордону большевицької окупації міцну кадрово-організаційну і матеріяльно-технічну базу, як допоміжне запілля для боротьби ОУН на матірних землях і для підготовки кадрів до широкого розгорнення визвольної боротьби в усій Україні в дальшому розвитку, зокрема у зв'язку з воєнними подіями.
Праця на обидвох цих ділянках була повністю успішна і за півтора року дала поважні наслідки, що виявились потім у двофронтовій боротьбі ОУН під час німецько-большевицької війни та в пізнішій боротьбі Закерзонської України в 1945-48 роках.
У своїй праці серед корінного українського населення на західніх окраїнних землях, ОУН запровадила нові методи приспішеного національно-політичного піднесення. Вони відзначалися тим, що замість поступовости, розрахованої на десятки років, ставлено — одночасно і в одному пляні — підставову національно-освітню працю, починаючи від навчання неписьменних, розбудовувано культурне, господарське, молодечо-виховне життя і націоналістично-політичне виховання, а рівночасно організувались нові кадри націоналістів-революціонерів із найкращого елементу, що одержував ідеологічний, політичний і військовий вишкіл.
Увесь плян праці спирався на те, що душа українського населення на західніх кордонах залишилась українська, навіть там, де національно-політична свідомість була приспана, і де, проте, вікова боротьба з денаціоналізаційним наступом вирізьбила твердий, неподатливий характер. Цей плян праці ОУН виправдався. З першого погляду темні, національне малосвідомі Лемківщина, Холмщина і Підляшшя за короткий час дали кадри добрих націоналістів-революціонерів, а потім перетворились на бастіони кількарічної найзавзятішої боротьби з большевизмом, боротьби за український національний характер тих прикордонних земель. У тій боротьбі брало активну участь ціле українське населення, і ворог не міг її зламати інакше, як тільки масовим, примусовим виселенням і розпорошенням.
Під національно-політичним оглядом, праця ОУН на західніх окраїнних землях була дуже ускладнена. У змаганні багатьох генерацій там витворились однобічні національно-оборонні інстинкти і сили проти постійного польського натиску. Але при цьому запустили коріння московські впливи, прищеплювані й підживлювані Москвою також впродовж багатьох Генерацій. Ці впливи проявлялися давніше у формі московської, а потім комуністичної роботи. Використовуючи безупинні протипольські змагання, на тих землях, вони підшивались під національні настрої і намагались надати їм промосковський зміст. Большевики, зайнявши західньо-українські землі, повели на захід від демаркаційної лінії дуже сильну акцію, щоб зміцнити ті впливи не тільки комуністичною пропаґандою, а й брехнею про українську державність в УССР. Додаткові труднощі створювала німецька окупаційна політика, що пробувала запрягти відроджене українське життя і український елемент до свого воза, на службу гітлерівським імперіялістичним плянам.
Кадри націоналістів зуміли перебороти всі ті труднощі, високо піднести патріотичні настрої загалу українського населення тих земель, очистити їх від підступних ворожих впливів і скерувати у властиве річище. Націоналістична праця на тих землях поширила й утвердила свідомість, що національно-визвольна боротьба цілого українського народу на всіх фронтах одна й неподільна, що головним ворогом України є московсько-большевицький імперіялізм у всіх його відмінах, та що боротьба проти нього є однаково важлива й актуальна також для тих частин народу, які тримають інші фронти національних змагань.
Основним рушієм перемоги націоналістичних впливів на тих землях була внутрішня сила і правда самої ідеї українського націоналізму. Але немало важливою в тому була й ідейність самих кадрів ОУН, правда і послідовність у їхніх ділах, однозвучних з ідеями, безкомпромісовість супроти всіх ворогів України і супроти неприязних чужинецьких підступів. Це з'єднало кадрам ОУН довір'я серед народніх мас.
Те, що ОУН потрапила за короткий час (1939-41 роки) поміж двома зривами воєнної хуртовини, пляново й успішно проробити на західніх окраїнних українських землях таку поважну працю — вона завдячує великою мірою тому, що провідниками на тих теренах були сл. п. Мирон-Орлик і Роман Шухевич.
V
Півторарічний міжвоєнний період (від осени 1939-го до весни 1941-го року) в діяльності Романа Шухевича був виповнений працею у двох головних напрямках. Його організаційно-політична діяльність на становищі Крайового провідника на тих окраїнних українських землях була, в загальних рисах, накреслена в попередньому розділі. Доповнюючи, треба згадати, що в тому ж періоді Роман Шухевич деякий час керував референтурою зв'язку між Революційним Проводом ОУН і Організацією на українських землях під большевицькою окупацією.
Другий відтинок діяльности Романа Шухевича в той час був присвячений військово-вишкільній праці, якій він віддався цілою душею і вона принесла найкращі успіхи.
ОУН завжди провадила військову виховно-вишкільну роботу серед своїх членів і прихильників, приділяючи їй велику вагу. Це випливало з її визвольної концепції, яка накреслює шлях до державної самостійности України через революційну, збройно-політичну боротьбу, що повинна завершитись переможним збройним повстанням цілого народу. Військовій виховно-вишкільній роботі ОУН сприяло й те, що вона виросла з Української Військової Організації і продовжувала її діяльність.
У воєнній ситуації визвольна боротьба особливо зосереджується в мілітарних діях. З самого початку другої світової війни були познаки, що в тій війні візьме участь і СССР, отже воєнні дії пересунуться на підбольшевицькі території. Воєнний розвиток приховував у собі різні можливості й міг витворити особливі обставини для наших визвольних змагань. ОУН мусіла бути приготована до повного розгорнення збройної боротьби. Тому в її тогочасній діяльності на всіх теренах перше місце займала військово-вишкільна підготовка кадрів.
Військова підготовка ОУН поза большевицькою окупацією зосередилась на західніх окраїнних землях і в Польщі (в Кракові), так само, як і інші ділянки праці. Першим організатором військової праці був сл. п. Кремінський, військовий референт в Крайовій Екзекутиві ОУН на західноукраїнських землях, який під час німецько-польської війни організував партизанські відділи, а коли большевики зайняли західноукраїнські землі, почав організувати військовий штаб і вишкільний осередок при Революційному Проводі ОУН. (сл. п. Кремінський пішов в Україну на початку 1940 року і загинув, попавши в засідку НКВД). Формування військового осередку-штабу завершено. Військову роботу Революційного Проводу ОУН очолили: Роман Шухевич, Дмитро Грицай-Перебийніс і Олекса Гасин-Лицар. Брали в ній участь, між іншими, такі визначні військові діячі Організації: Василь Сидор-Шелест, Осип Карачевський, поручник Босий, Степан Новицький та інші.
Душею і головним організатором Військового Осередку, його штабово-плянувальної, кадрово-організаційної і випікілької роботи був Роман Шухевич. У цій праці він проявив свій неабиякий талант і найкращі прикмети військового організатора-командира. Обставини не давали можливости розгорнути працю на всю широчінь. Але те, що під керуванням Шухевича пророблено у військовому осередку ОУН в Кракові, на старшинських, підстар-шинських і стрілецьких вишкільних курсах та таборах, як у Кракові, так і на всіх західніх окраїнних землях, якість і висліди цілої праці — давали найкращі успіхи, яких не можна було й сподіватись, розцінюючи умови і засоби роботи.
В цій статті неможливо подати всю діяльність Військового Осередку Революційного Проводу ОУН, доводиться тільки порушити деякі найважливіші її моменти.
Проведено облік і організаційно охоплено всіх військових між членством і прихильниками. Розпляновано працю з готовими вже фаховими силами, як теж військово-вишкільну роботу з кадрами, які не мали жодного військового знання. Усім військовикам з армійським (регулярним) старшинським і підстаршинським вишколами визначено їхні функції і завдання в актуальній роботі, як теж намічено їх мобілізаційні призначення в плянах на майбутнє. Організовано вищі військові курси, курси старшин і спеціялістіз, для доповнення, відсвіження і поширення військового знання старшин і підстаршин. Опрацьовано пляни, систему й методику, як використати військове знання, набуте в регулярних арміях для військової роботи в даних умовах. Розпрацьовано пляни й методику організації та дії революційних військових формацій, партизанського і повстанського руху. Ініційовано й організовано студії праці військовиків. Складено списки і комплекти військової літератури. Започатковано опрацьовувати військові підручники. Виготовлено програми й пляни військових вишколів різного типу. Зорганізовано кілька команд інструкторів-вишкільників. Проведено ряд вишкільних курсів, організовано вишкільні табори, в яких велика кількість членів одержала підставовий стрілецький вишкіл. Здібніших випускників тих курсів висилали на дальші, підстаршинські і старшинські вишколи, доповнюючи таким чином кадри членів з військовою, бодай теоретичною підготовкою.
З рядів тогочасних курсантів вийшло чимало здібних старшин УПА . . . Мобілізаційні плянування Військового Осередку щодо розміщення військовиків на випадок совєтсько-німецької війни стали основною працею Проводу ОУН у підготові т. зв. Похідних Груп, в яких кадри ОУН з західніх окраїнних українських земель, з Польщі, Німеччини і, частково, з Закарпаття мали перейти на Осередні та Східні Українські Землі. Посилена військова праця серед загалу членів мала дуже позитивний вплив, створюючи стан морально-організаційної мілітаризації і мобілізації, що дало Організації можливість провести ту роботу й боротьбу на два фронти, яка заповнила період німецько-совєтської війни.
Військові вишколи ОУН відбувалися конспіративно. Вони давали переважно теоретичне знання, але мало давали практичного військового вміння, яке можна набути тільки у війську, в полі, зі зброєю. Тому ОУН використовувала нагоди заповняти своїми членами військові, озброєні відділи за таких умов, з яких не виникали жодні політичні чи військові зобов'язання, а які давали змогу проводити повновартісні військові вишколи. Такою формою були, між іншим, вартівничі відділи.
На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силі куреня. Цю справу погодились зорганізувати німецькі військові чинники, які ставились позитивно до державної самостійности України, хотіли мати в Україні союзника в боротьбі проти Москви. Вони не погоджувались з політикою Гітлера та його імперіялістичними плянами. В рамках своїх можливостей потиху сприяли організуванню українських самостійницьких сил, у тому й військових, підготові їх дії, приховуючи це від ока гітлерівської партії, як справи не політичного, а тільки військово-технічного значення. При тому вони керувались німецькою воєнно-політичною рацією, розуміючи, що позитивне ставлення Німеччини до самостійницьких змагань України та інших народів дасть їй найпевніших союзників у війні з большевицькою Москвою, натомість колоніяльні пляни Гітлера, загарбання т. зв. лєбенсравму придбають їй тільки нових ворогів, збільшать воєнні труднощі та унеможливлять воєнну перемогу. Політично-концепційні розбіжності між партією, урядом та військом, зокрема щодо східньої воєнної політики Німеччини, хоч не проявились у відвертому політичному конфлікті, проте існували й діяли, зокрема на початку війни з СССР.
Військовий штаб і Провід ОУН, розваживши ситуацію і перспективи її розвитку, однозгідно вирішили використати можливість, зорганізувати і вишколити, з допомогою німецьких військових чинників, запроектовані українські відділи. При тому ми брали до уваги передусім власні пляни, прийняті у зв'язку з воєнним зударом Німеччини і СССР, що надходив. Передбачалось серед воєнних подій широко розгорнути власну протибольшевицьку боротьбу, перейшовши з революційно-підпільних до повстанських дій. Для цього треба було формувати свої власні військові сили. На теренах, на яких буде зламана сила большевицьких окупантів, проголосити відновлення самостійности Української держави, творити її уряд і розбудовувати самостійне державне життя, не оглядаючись на пляни Гітлера. Накреслюючи такі пляни ще перед початком війни, Провід ОУН уважав за першу, найважливішу справу те, щоб у час воєнних подій і змін, які почнуть розвиватися на українській землі, український народ зайняв виразне своє підметне становище, проявив свою тверду волю до державної самостійности, сам формував своє життя. Німеччина мусіла виявити своє правдиве ставлення до волі українського народу і до творених ним фактів, щоб відразу була ясна плятформа взаємовідношення — дружби чи ворожнечі.
Політичний змисл творення українського військового відділу у співдії з німецькою армією був у тому, що він також мав заманіфестувати волю і становище України, яка під час війни на її території не чекає пасивно, тільки сама бореться за свою самостійність. Військові відділи Дружин Українських Націоналістів (ДУН) мали чинно доказати, що Україна готова, крім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спілці з Німеччиною, коли вона пошанує державну суверенність України і буде трактувати її як союзника.
Остаточне становище Німеччини мало виявитись щойно тоді, як бодай частина України буде звільнена від большевиків. У випадку дружнього ставлення Німеччини до України, курінь ДУН-у мав бути зав'язком регулярної армії Української Держави. У випадку неґативного розвитку подій, що було також передбачуване, залишилася б одна практична користь — модерне вишколення старшин, підстарший і стрільців, які мали знайти спосіб вернутися в ряди підпілля ОУН, щоб творити й доповнювати її революційні військові сили. Але на тому шляху стояло перед цілим відділом незвичайно важке політичне завдання — продемонструвати свою вірність самостійницькій лінії ОУН і відірватися від співдії з німцями.
Такі пляни намітив Провід ОУН напровесні 1941 року з участю сл. пам. Романа Шухевича. Перед всією Організацією стояв важкий етап, але зокрема важким він був для запроектованого військового відділу Дружини Українських Націоналістів. Тому добір людей до нього мусів бути особливо уважним. Найбільший тягар і відповідальність спадали на провідника відділу. На Іде становище Провід ОУН призначив сл. пам. Романа Шухевича, що сам зголосився іти з відділом. Він зважився на цей крок тому, що брав до уваги великі труднощі та відповідальність завдань, які стояли перед ДУН-ом. Він передбачав, що цей відділ відіграє особливу ролю у формуванні військової сили визвольного руху і в розгортанні його збройної боротьби. Це був властивий шлях для Шухевича. Він пішов ним з усією рішучістю своєї вдачі, ведучи ввесь відділ ДУН-у, перевів його щасливо через важкий етап пов'язання з німецьким військом І довів кадри прекрасних, добре вишколених старшин і стрільців під бойові прапори УПА.
Висилаючи відділ ДУН-у на вишкіл до німецького війська, ОУН поставила свої передумови, які були прийняті тими німецькими військовими чинниками, що організували справу. Головні передумови були такі:
Завданням відділу є боротися проти большевицької Москви за відновлення і захист Самостійної Соборної Української Держави. Цілий відділ є під наказом Проводу ОУН, зобов'язаний перед ним присягою. Про введення відділу у воєнні дії вирішує Провід ОУН і тільки за його згодою відділ виконує дотичні накази. Відділ підлягає німецькій військовій владі в межах військового вишколу та військового побуту, в той час зобов'язується до того спеціяльним приреченням, але не складає жодної німецької військової присяги. Відділ зберігає власний внутрішній порядок. Військова референтура Проводу ОУН надає військові ступені і встановлює командний склад у відділі ДУН-у.
З вибухом німецько-большевицької війни відділ ДУН-у під проводом Романа Шухевича відійшов у напрямі фронту. На своєму шляху відділ скрізь веде самостійницьку політичну роботу, в пов'язанні з акцією ОУН. Зокрема він брав активну участь у відновленні державної самостійности України та в організуванні державного життя у Львові й інших місцевостях у червні й липні 1941 року.
Гітлерівський уряд швидко поклав свою окупантську руку на українську державність і на всю самостійницьку діяльність. Ця рука посягнула також по відділи ДУН-у. їх стягнено з фронту; почалися намагання втиснути їх у рамки німецької політики і воєнної машини; від них вимагали присяги. Відмова і спротив, масове інтернування, перекинення на Білорусь, аж до розв'язання відділу й заарештування частини його вояків та переходу в підпілля більшос-ти старшин і вояків. Історія, яку годі тут переповідати хоча б у найзагальніших зарисах.
Кінцева її фаза дала правильне завершення: в революційні ряди ОУН повернувся Роман Шухевич, з поважною кількістю старшин, підстарший і стрільців ДУН-у, пройшовши не тільки добрий військовий вишкіл, а й здобувши тверду заправу і практичний воєнний досвід. Особливе, що вони принесли з собою — це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стосованої большевиками в другій світовій війні, та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в творенні УПА і в розгортанні її боротьби. Таким чином Дружини Українських Націоналістів (Докладніші відомості про ДУН подані в книжці: “Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках”. Мюнхен 1953. Вид. “Наша Книгозбірня”. Стор. 128.) під проводом Романа Шухевича дали Українській Повстанській Армії не тільки стрижневий командний і вояцький кадр, а також підставовий вклад для вироблення власних організаційних і оперативних способів.
(продовження - 2)
0
