Сьогодні мій останній день побуту в Умео. Дивні відчуття. П'ять місяців в Швеції. Маленька частинка життя проведена в іншій країні. Коли сюди прибув, здавалося, що 5 місяців - це нескінченний час, все можна встигнути. Насправді - все завершується. І не потрібно себе обманювати, ніби-то в нас багато часу. Не варто зволікати.
В Умео я багато встиг. Вчора востаннє прогулювався затишними вуличками міста. Ще стільки невідкритих місць, будинків, вуличок. Хто знає про містечко Умео? Хто щось чув про цю шведську провінцію? А тут активне життя. Може воно не кипить, як в світових столицях, але все ж є - красиві люди, задбані вулиці, гарна природа. Хочеться сюди обов'язково повернутися - походити містом, посидіти на березі озера, ще раз подивуватися красі північного сяйва та красі білих ночей. І в цьому то й річ. За короткий проміжок часу всі описані речі просто неможливо спостерігати. Північне сяйво - взимку - до квітня. Білі ночі з травня і північне сяйво вже не видно. Зате сонце встає після другої "ночі".
Я сюди повернуся, але вже ніколи на такий довгий проміжок часу...
Рівно три місяці назад в неділю прибув в Умео. Багато чого відбулося за цей час, але щоразу собі підтверджую наскільки швидко летить час і як його в мене мало... Сніг розтанув, щодня йде дощ. Квітень в Умео дуже невиразний місяць... Інколи з-за хмар з'являється Сонце. Взагалі світловий день значно збільшився і тепер навіть в квітні коло 21:00 далі видно... Чекаю травень...
Коли вперше побачив на власні очі північне сяйво, одразу подумав що всі ті світлини з інтернету обов'язково оброблені - така краса просто не може існувати!Але цього разу зрозумів, наскільки північне сяйво може бути активним і величезним, всеосяжним, покриваючи, без перебільшень, пів неба. Це була чарівна ніч - було видно Щит Землі, який захищає нас від активного сонячного вітру...
Сьогодні випав перший дощ - 17 березня. Дуже було незвично відчути холодний дощ замість приємного і тихого снігу. Та все цей дощ був не на довго - одразу замерзав і тому сніг зберігся. Зима продовжується!
Сьогодні 29 лютого. Сонце вже піднімається досить високо. Атмосфера ще не зовсім весняна, але вже зовсім не така, як була місяць тому - похмура, темна зима. Хоча й клімат тут помірно-континентальний, але все ж відчувається подих крижаної Арктики...
Коли на дворі мороз, глибокий сніг та яскраве ранішнє Сонце, виникає враження чарівної казки. Не відаю, як насправді може виглядати казка (для когось це тропічне узбережжя, для когось власний палац), але саме поєднання морозу, Сонця та снігу створює таке враження. Засніжені сосни-філософи мовчазно зберігають столітні таємниці й життєписи предків, над снігом хочеться літати, не залишаючи жодних слідів, а з лісами спілкуватися, переказуючи історії нащадкам...
Сьогодні коло 2 ночі знову вийшов на пошуки північного сяйва. Цього разу вже не сам. Прогноз був досить добрим і тому сидіти вдома і пропустити таку можливість я собі не дозволив. Ми вирушили до місця, яке називається Stadsliden - це велика зелена зона посеред міста Умео. Також дізнався, що цю місцину також називають Gammliaskogen. Посеред цієї зони є досить високий пагорб без дерев і я думав, що з нього буде найкраще видно північне сяйво. Stansliden густо встелений хвойними високими стрункими деревами. Одна частина парку - кільцева пішохідна дорога, добре освітлена, натомість дорога вглиб вже ні. На згаданому пагорбі я був лише за дня...
Гуртом йти не було лячно, навіть коли звернули на неосвітлену стежку. Ми увімкнули ліхтарики, жартували, але потім почули дивні звуки, приблизно 1 кілометр від нас, може ближче. Мені ці звуки одразу видалися техногенного характеру, ніби глухий скрегіт металу. Але дівчата з нашої компанії далі йти не захотіли, тому що боялися вовків або ще чогось. Звичайно далі ми не пішли, але потрібно було повернутися на освітлену дорогу, бо ми вже хвилин з п'ять заглиблювалися в неосвітлений ліс. Я спочатку не хотів повертатися і хотів хоча б дійти до того пагорба і тоді вже повернутися (але потім десь всередині в собі мовчки дякував, що не пішов далі і не переконав йти дівчат).
Звуки лунали час від часу і вже дорогою назад мені здалося, що вони не техногенного характеру, бо наближалися до нас і посилювалися, ставали чіткішими. Вже не кілометр нас відділяв від чогось "того", а якихось 500-700 метрів. І вже фактично можна було розпізнати певне звірине гарчання, але не як у псів (на початку я подумав, що це просто лають пси, потім, що це звуки якоїсь далекої фабрики або копальні), а дуже дивне (не знаю, чому мені спочатку ці звуки видалися техногенного характеру і не знаю, як гарчать вовки наприклад, хоча жодного класичного виття ми не чули). Загалом так і не зрозумів - що то було - може лось, може кабани, може ще щось - суцільна темрява, засніжений суворий морозний ліс створюють дивні відчуття - можна в будь-що повірити...
Добре, що ми туди не дійшли, бо напевно повернулися б з сивим волоссям. Не можу уявити собі спостерігання за полярною зорею з такими звуками. Приблизно, але трохи віддалено, нерозбірливо і глухо ті звуки нагадували щось таке, як на відео:
А тепер уявіть собі - почути щось таке в суцільній темряві... Ми навіть трохи пробігли - з метрів 100, тому що ті звуки, це гарчання було вже досить близько - майже нам в спини...
Але, незважаючи на таку маленьку пригоду, ми все таки дійшли до озера Нюдалашьон, про яке я вже згадував. Тут все освітлено і немає такого густого лісу. Навіть вночі тут були деякі люди, які теж прийшли поспостерігати за полярним сяйвом.
І нарешті я вперше в житті побачив цю казкову гру темно-зеленого світла на нічному небі. Словами можна довго описувати, але тут справа в почуттях, які переживаєш, спостерігаючи за такою красою...
Сьогодні значне потепління - з мінус 20 до мінус 5 і це одразу відчувається. В своїй зимовій, майже арктичній куртці мені тепер трохи спекотно. В Умео немає вітру, клімат тут набагато м'якіший, ніж у нас в Україні.
Сьогодні мій день минув спокійно, вже без подорожей містом, тільки з однією зустріччю зі студентами з різних країн. Я зустрів студентів з США, Канади, Австралії, Німеччини, Румунії, Швеції, Швейцарії та Бразилії. Цікаво, що студенти з англомовних країн спілкуються тільки однією мовою - само собою англійською :) А ось студенти з Швейцарії, Румунії та Бразилії мене приємно вразили - знають по 4 мови! Одна дівчина з Бразилії говорить португальською, іспанською, англійською та норвезькою, зі Швейцарії - німецькою, французькою, італійською та англійською, з Румунії - румунською, італійською, англійською та шведською...
Але і я не відстаю - в мене в переліку українська, польська, російська і англійська :) Для багатьох слов'янські мови залишаються супер закритими і складними для вивчення. Для деяких досі українська і російська - це одна мова, але такий стереотип легко розбивається порівняннями норвезька/шведська, іспанська/португальська тощо. І тоді вже тим багатомовним студентам стає зрозуміло, що українська та російська - це різні мови. В мене ж на черзі шведська...
П'ятниця в мене вільна, тому я вирушив на озеро неподалік міста, яке називається "Нюдалашьон".
Озеро досить велике, тому обійти його зараз мені не вдалося - потрібен принаймні весь день, щоб не поспішаючи обійти озеро пішки. Озеро замерзло, по ньому ходять люди з псами та на лижах. Атмосфера озера мені чимось нагадала зимову Хортицю.
Коло озера на березі розташовані маленькі будиночки щось на зразок наших дач. Особливість Швеції - тут немає ніяких огорож - як фізичних, так і ментальних. Хоча шведи не дуже й відкритий народ - ніколи перші не заговорять, самі про себе кажуть, що вони дуже сором'язливі і це трохи правда. Хоча й будинки шведів відкриті і вони намагаються створити всюди атмосферу приязні, але всюди відчувається гострий індивідуалізм, спокій та тиша. Шведи голосно розмовляють, але їх всюди мало і вони не говорять одночасно.
Цікавий факт про державний прапор. Вчора дізнався, що демонстрація державного прапора Швеції може означати мало не ксенофобію, тому що прапор демонструє приналежність його носія до іншої етнічної групи. Ось так от. Шведи будують відкриту державу для всіх, незважаючи звідки людина приїхала, тому прапор Швеції може когось образити. За тиждень побачив всього два прапора Швеції - в Стокгольмі і один маленький на будиночку (фото вище).
Мені пощастило приїхати до Швеції, і не просто в Стокгольм, а на північ більш, ніж 600 кілометрів - в містечко Умео. Колись, ще в школі мріяв поїхати до Фінляндії. Ця мрія з'явилася саме через те, що слухав фінську музику - в основному фолк-гурт Tenhi. Був у захопленні, як фіни бережуть свої ліси, вчать свою історію та свою народну творчість. Також мені дуже подобалася фінська мова і суворий клімат. Можливо б я почав би її вчити, якщо в Україні було б більше міжнародних програм. Але не склалося. Та все ж з'явилася нагода подорожувати Швецією. І цю нагоду мені подарувала Польща.
Тут справді північна атмосфера - сонце сходить пізно, заходить рано, спокій, навіть меланхолія, засніжені ліси, чисте повітря. Але місто Умео надзвичайно освітлене вночі, ліхтарі на кожному кроці, в будівлях завжди якесь світло, в коридорах та під'їздах, в парках імітація північного сяйва (є навіть група у Facebook, в якій збираються "мисливці за північним сяйвом" - Umea Aurora Hunters (Observation & Photography)). Можливо й мені пощастить побачити це сяйво коли-небудь.
Все місто засніжене і морозне, але безвітряне. Щодня дороги та хідники прочищаються. Навіть в таку погоду їздять велосипедисти, транспорт ходить регулярно, а звичайні машини їздять зі звичайною швидкістю навіть по засніжених дорогах. Тобто або вони звикли до такої погоди або водії проходить спеціальні курси водіння в непогоду. Хоча це в Україні була б непогода, тут це звичайна зима, але без вітру.
Далі дивіться самі світлини та деякі відео моїх перших днів в Умео (вмикайте режим 1080р48 - якість надзвичайна!).
