Вот и всё.... Бросил я свой гарем. И снова новая жизнь, на новом месте... Трудно осознавать потери... А выход где? Сегодня загнал всех в шок, а завтра они меня забудут.... Завтра новая жизнь и новые увлечения. Увы таковы реалии... И никуда от них не деться. Ха, зато теперь опять холостяк и в реальном поиске... Новая работа, новые знакомства и новая жизнь- со старыми дырками..... 

А жизнь идет...
Куда деваться?
Она не спрашивает нас
Хотим остаться иль расстаться...
Она летит.
То день, то час
Становятся дороже всех.
Мы вспоминаем громкий смех,
Глаза друзей, улыбки, нежность,
И юность,И свою мятежность,
И лица тех,
Кого уж нет...
И слезы матерей.
Как свет
Они ведут нас по дороге
Через отчаянье, тревоги,
Чтоб оправдать любимый взгляд,
Подаренный года назад,
Не подвести надежды тех,
Кто верил и любил без стона,
Когда сквозь боль
Не видно тьмы...
Тепло того родного дома,
Мои оплаканные сны
Который знает, и ошибки,
Которые нельзя вернуть.
Но это все -
МОЙ долгий путь.
Пусть жизнь идет.
Всегда со мной
Хранимый нежно
Образ твой.



Первая картина взята отсюда: http://leonidafremov.deviantart.com/art/DOWNPOUR-Leonid-Afremov-44733238

Люди плачут, теряя родных и близких, теряя здоровье, работу... Но почему никто не рыдает, потеряв совесть?

Что делать? — спросила у Жизни,— сказала: умри!
Что делать? — спросила у Смерти,— сказала: живи!
Чтоб что-нибудь делать, в духовке сушу сухари,
А дождь за окном, как томительный трепет в крови.

То ангел меня посещает, а то — сатана,
И каждый выходит из зеркала против окна,
И только себя я не вижу в стекле никогда,
А время течет, как течет дождевая вода.

Я ангелу плачусь, но тут же приходит другой,
Меж нами я воздух крещу обожженной рукой.
Мне кажется, ночь — это уголь сгоревшей зари,
А это сгорели в духовке мои сухари.


1981

(Инна Лиснянская)

  Каждый - чья-нибудь потеря...
Жизни памятный отрезок.
Болью, счастьем ли отмерив, -
расстаемся... И растерзан
чей-то мир на снов фрагменты
и обрывки фотографий,
на бесплодность аргументов,
безнадёжность эпитафий...

Беспросветность сожалений
оттеняя бликом веры,
в клетке пылких вожделений,
как шальные браконьеры,
на прицеле держим птицу
обольстительных желаний...

   Каждый может стать страницей
   в книге встреч и расставаний...

Елена Промская.

http://www.playcast.ru/view/710758/d72e7628574e5459e98ac8ca1de976d3b141dd5bpl

Дорогие друзья! Я Осел Ослович Копейкин будучи в трезвом уме, но в рассеяном состоянии забыл сегодня в такси, принадлежащему какому-то дервишу, свою картину " Туфлю украли" (07.01.2011г.), которую вез на выставку Петербург 2010 в белого цвета рулоне. Картина была оставлена мной в злополучной темной машине типа жигули 8-й или 9-й модели у Исакиевского Собора напротив ЦВЗ «Манеж». Просьба, типа если кто вдруг узнает о местоположении, работы, вернуть мне за приличное вознаграждение. ТУФЛЮ УКРАЛИ!!! Увы, как вы лодку назовете, так она и поплывет((( Николай Копейкин.

Вечный храбрец, улыбка за болью Я не могу ныть, но раны так колют - Что ты, как дела? смело держись - Ты сильный, храбрец ведь так? Я конечно киваю, улыбкой провожаю Ночь и я один, латы храбреца с болью снимаю Я понимаю, сейчас накроет, и вот сердце рыдает Снова взгляд в потолок, за ночь сто раз умираю Еще ночь, но я горе с лица умываю, уже светает Я у зеркала себя умоляю не унывать Новый день, за окном меня встречает Сердце как прежде истерично рыдает Но латам храбреца удается все скрывать В новый день я иду с улыбкой лживой - У меня все круто, я верю в этот день Заставляю улыбаться этой фразой милой А душа холодна, ведь на ней боли тень Много дней под холодом и мраком. Я буду ценить каждый теплый миг Я верю, что мне будет солнце подарком Я знаю, как любить счастье и его ценить Я приду к нему, но мне надо его заслужить

И для этого, Я БУДУ ЖИТЬ!

(Евгений Душкин)

Після важкого тижня, менеджер, врешті-решт, відправилася на пляж, щоб відпочити. Там вона познайомилася з маленькою дівчинкою Мелоні. Малеча жила зі своєю мамою неподалік, в маленькій хатині. Гарний настрій дитини швидко передався менеджеру. Вони весело грали разом на березі. Втомившись вони прилягли відпочити і побачили ластівку, що пролітала мимо.
- Це летить радість. -  сказала дівчинка.
- Що летить?
- Радість. Мама завжди говорить, що ластівки приносять радість.
Увечері менеджер попрощалася з дівчинкою і поїхала додому. Як тільки вона відчувала, що їй необхідно побачити  Ластівку вона їхала до Мелоні, на пляж. Вони весело проводили час, а інколи вони просто сиділи поруч і спостерігали за ластівками. Через деякий час жінка відчула принесену ластівками радість. Це була особлива дружба. Одного дня жінка прийшла на берег із сумом. Як завжди, Мелоні, радісно вітала її. Але жінка хотіла залишитися одна.
- Я сьогодні не налалаштована грати з тобою, Моя мама померла.Дай мені спокій.
- Їй було боляче, коли вона померала?
- Звичайно, боляче! - Обірвала її жінка і пішла.  Дуже глибоко вона занурилася в свій біль. Через декілька тижнів жінка відчула себе краще і почала нудьгувати за Мелоні.  Вона відчувала себе трохи винною. Жінка знову поїхала на пляж але не знайшла там Мелоні. Тому вона підійшла до хатини. Молода, дуже сумна жінка запросила її увійти. Менеджер представилася:
 - Я не бачу Мелоні, ми так добре грали разом, де вона ховається?
-  Мелоні померла минулого тижня. У неї була лейкемія. Напевно, вона  Вам не сказала цього. - Раптовий біль пронизав менеджера. Мати продовжила:
- Вона любила цей пляж і просила переїхати сюди, я не могла їй відмовити. Здавалося тут вона відчуває себе краще, декілька днів вона була щаслива, але раптом її здоров'я різко погіршилося, її голос обірвався. Мелоні попросила мене передати Вам дещо я зараз.
Мама принесла їй щось в строкато розфарбованому папері з написом «Для моєї подруги». В середині вона знайшла намальований її пляж: жовтий пісок, блакитне море і велика ластівка, в низу було акуратно підписано «Ласточка принесе  Тобі Радість». Жінка більше не могла стримувати сліз, вона обійняла матір Мелоні. Тепер малюнок висить над її письмовим столом на видному місці – дарунок маленької дівчини, що навчила її радіти.
Інколи, здається, що лише трагедія може нас вирвати з нашого скаженого життя і змусити задуматися над дійсно важливим. Ми часто дуже зайняті, щоб відчути красу моменту, подякувати за подарованих нам людей, багато хто з нас пережив трагедії і удари долі. Інколи відбуваються речі які ми не можемо зрозуміти, багато що здається вищим за наші сили – катастрофи, важкі хвороби, смерті – є частиною нашого життя, ніхто не може їх уникнути! Питання в нашій реакції. Може ми шукаємо пояснення скаржимося або прагнемо навіть в такій ситуації знайти світлу сторону.
Давайте насолоджуватися кожною миттю. Треба частіше згадувати наскільки дорога нам кожна людина що зустрічається на нашому шляху, наскільки неповторна кожна мить нашого життя. На жаль багато що здається само собою зрозумілим і ми вважаємо що у нас безмежно багато часу. Лише трагедія заставляє нас знову зрозуміти що кожна мить справжній подарунок. Скільки подарунків ми не приймаємо - просто не помічаємо їх. Ми дуже велику увагу приділяємо нашим турботам, які здаються настільки важливими. Нам необхідно поглянути на них збоку і запитати себе: «Що залишиться від них через років 5?». Швидше за все нічого, найбільше постраждає здоров'я, якщо ми запустимо дуже глибоко і перебільшимо їх значення. Але мить, що зачепила, наше серце набагато сильніша...

P.S. Той хто загострює свою увагу на цілях і планах - живє  тільки для майбутнього, помилка в тому що і у майбутньому він буде жити тільки для майбутнього. Таким чином ми ніколи не зможемо насолодитися МОМЕНТОМ (Magic Moments).