Частка прибічників державної підтримки лише української мови суттєво зросла. СОЦІОЛОГІЯ
Володимир Кулик
політолог, історик, журналіст, доктор політичних наук, провідний
науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України
(FB)
Пам’ятаєте, я нещодавно писав, що маю цікавезні дані свіжого
опитування щодо мовних преференцій населення, але ще не маю дозволу їх
оприлюднювати? Тепер уже маю і дозвіл, тож можу переходити до наступного
тизера: наведення найцікавіших і політично найактуальніших результатів.
Головна приємність полягає в тому, що громадяни України (точніше,
підконтрольних українській владі територій, якими обмежувалося
опитування) переважною більшістю підтримують політику державного сприяння насамперед українській мові, і рівень цієї підтримки суттєво збільшився від попереднього опитування у вересні 2014-го.
На запитання про те, “яку мову держава має підтримувати насамперед”,
64% відповіли, що українську, 19% – що “всі мови однаковою мірою”, 10% –
що “в кожній частині країни – ту мову, яку там найбільше вживають” і
лише 2% – що російську.
На інше запитання, де йшлося про те, що має в першу чергу робити
“державна політика в мовній сфері”: 61% відповіли, що “сприяти поширенню
української мови в усіх сферах життя”, 20% – “вирішити питання статусу
російської мови”, а 12% – “забезпечити реалізацію прав національних
меншин у мовній сфері”.
Прикметно, що частка прибічників поширення української за неповних три роки виросла аж на 11%, а підвищення статусу російської – впала на 9%.
Не варто, однак, квапитися називати ці результати свідченням переважної підтримки політики українізації.
Дослідникам мовних уявлень добре відомо, що українські громадяни зовсім
не проти, щоб держава поширювала українську мову, але при цьому вони традиційно не бажали нічого змінювати у власній мовній практиці.
Тому головний інтерес становлять відповіді на ті запитання, де йшлося
про взаємодію держави з громадянами, тобто про те, чого вони хочуть не
для країни загалом, а для себе зокрема. Так от, тут теж є приємні
новини, тобто свідчення великої підтримки реальної українізації.
На запитання про те, якою мовою “має вестися документація в державних
закладах у вашому місті” (для сільських респондентів – районі), аж 68%
відповіли, що українською, 19% – що обома, 11% – “на вибір (українською
або російською)” і лише 1% – російською.
Тобто навіть у переважно російськомовних регіонах більшість громадян погоджується, що без української мови не обійдешся.
Важливіше, що це усвідомлення вже поширилося й на усне спілкування, для якого 59% бажає української мови, 30% – на вибір відвідувача, 8% – на вибір працівника установи і лише 2% – російської.
Звичайно, в російськомовних регіонах люди можуть очікувати, що
російська буде переважною мовою вільного вибору, але навіть там багато
хто погоджується на українську.
Власне, в можливості вибору немає нічого поганого, якщо тільки її буде забезпечено й для тих, хто воліє української.
А в україномовних чи змішаних регіонах більшість очевидно воліє спілкування українською, тож саме його держава має забезпечити.
Тепер найцікавіше й політично найважливіше. Вже вдруге я ставлю чітке запитання про те, “чи повинні відповідати українською мовою громадянам, які звернулися до них цією мовою”.
Так от, нині аж 70% (на 9% більше, ніж 2014-го)
відповіло: “Так, на всій території України” і ще 15% – “Так, але лише в
тих місцевостях, де цією мовою говорить більшість”.
Тільки 13% уважають, що чиновники “можуть відповідати тією мовою, якою їм зручніше”.
Мало того, за останні три роки радикально зросла підтримка позиції,
що поважати мовний вибір громадян мають також “працівники торгівлі та
сфери послуг”. Аж 54% (проти 35% 2014-го) сказали, що ті мають
відповідати українською по всій Україні, й лише 26% – що так, як
зручніше.
Почасти це результат боротьби фанатиків у супермаркетах, але не
меншою мірою, гадаю, поширення в суспільстві думки про те, що громадянин
повинен мати вибір, а чиновники й надавці послуг мають його поважати.
При цьому громадяни добре розуміють, що
має бути забезпечено саме можливість спілкування українською, тому
обов’язок на всій території України відповідати російською підтримали
набагато менше респондентів: 31% для чиновників і 23% для сфери послуг
(ще приблизно стільки ж обмежили цей обов’язок територіями переважання
російської мови).
Ну, й про політичну актуальність. Ці результати недвозначно підтримують правомірність передбаченого законопроектом 5670 обов’язку вживання української мови не лише в державному секторі, а й у всіх сферах задоволення прав і потреб громадян.
Звичайно, коли дійде до реальних вимог і перевірок їх виконання, частина
нинішніх прибічників українізації почне шукати виправдань для власної
звички уживати переважно російської. Тому пропаганда законопроекту
повинна наголошувати права громадян і обов’язок тих, хто ці права
забезпечує, аби не змішати все це в одній каші буцімто вільного вибору,
якого україномовці насправді здебільшого не мають.
Тепер чекайте докладних публікацій, де йтиметься не лише про сукупні
дані для всієї країни, а й про преференції окремих регіональних, мовних,
вікових та інших груп. Обіцяю не баритися й почати не з англомовних
наукових статей, а з публіцистичних текстів українською. А поки що прошу
поширювати цей анонс.
P.S. Last but not least, опитування провів 19-29
травня 2017 року Київський міжнародний інститут соціології за кошти
Університету Альберти в Канаді в межах дослідницького проекту Research
Initiative on Democratic Reforms in Ukraine під проводом проф. Оленки
Білаш, яка героїчно змагалася з університетською бюрократією за всі
дозволи й трансакції.
Дякую всім, хто зробив це знання можливим, і обіцяю не дати йому зіскніти в моєму комп’ютері
