У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як  Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.

Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню.Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.

— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.

Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.

Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.

”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.

Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.

У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.

Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.

Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.

Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.

1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможнійдля нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:

"Полуночниі тиж краї будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.

Великого звіжества там доказуючи,

Мєста і городи іх моцниє псуючи."

У фільмі ”1612” запорожців зображено поліцаями при ”тогочасних натовцях”

Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію ”віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.

Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї —за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.

Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони ”к черкасам имели береженье и ласку”.

У новому російському історичному фентезі ”1612” українських козаків зображено такими собі поліцаями при ”тогочасних натовцях” — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.

Гетьман ніколи не напивався п’яним

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.

Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.

http://politiko.ua/blogpost62375

Тоді це яйце стало героєм - що-ж зараз має стати героєм, аби українці нарешті скинули антинародну тиранію януковича-азарова?

Про це свідчать результати опитування, проведеного з 1 по 9 травня Всеукраїнською соціологічною службою в ході загальнонаціонального опитування за замовленням Української академії політичних наук.

Згідно з опитуванням, якби вибори у Верховну Раду України відбулися сьогодні за "Батьківщину" проголосували б 15,4% виборців, тоді як за Партію регіонів - 15%.

Про це повідомляє УНІАН.

Як констатують експерти, уперше за останні роки в парламентському рейтингу "Батьківщина" випередила Партію регіонів.

За словами генерального директора Всеукраїнської соціологічної служби Миколи Михальченко, проведене опитування "дійсно продемонструвало серйозні зміни в політичних настроях людей рівні довіри до політиків і готовності голосувати за ті або інші політичні сили".

Він також відмітив, що найближчим часом Всеукраїнська соціологічна служба оприлюднить розгорнутий аналітичний звіт за результатами вказаного соціологічного опитування.

Всеукраїнська соціологічна служба провела загальнонаціональне опитування з 1 по 9 травня за замовленням Української академії політичних наук.Всього в ході вибірки було опитано 2500 респондентів в усіх регіонах України.

Прошу прокоментувати цю замітку. Дякую! Серед десятків мільйонів загиблих радянських громадян - німці вбили лише невелику частину, більшість-же була знищена сталіном.

   Дорогі брати і сестри!  Сьогодні, коли Україна  буде святкувати двадцятий рік незалежності України, а з часу завершення   другої світової війни пройшло майже  66 років,  в нашій державі панує розбрат і ворожнеча,  страх і зневіра.
    Наша українська бидлоеліта розтягуючи кожний день нашу країну, набиваючи свої кишені,  їздить по Куршавелям та  дивує цілий світ  своїми статками та показною ганебною розкішшю в той час, коли  половина українського народу знаходиться за межею бідності та ледь животіє.   Нова більшість у Верховній раді України  фактично є  матеріалізацією  та основою  нової української дійсності, де немає місця Закону,  нормам моралі,  честі і гідності, опікуванню національними інтересами, а панує   грабіжницька  ідеологія, що  продукує тотальну корупцію  в усіх гілках влади, зневагу до простого люду, нищення духовності та  української культури, історичної пам’яті та національної ідеї.
    Обрання Президентом України Віктора Януковича тільки прискорило процес  перетворення українського суспільства на кланово-олігархічне, де народу відведено місце укріпаченого злидарювання.  Прикриваючись   гарними гаслами  сьогодні
провладна система,  маніпулючи національною свідомістю, продукує масовий психоз,  розкручує вкрай розкольницькі для суспільства теми, щоб на тлі загальноукраїнського громадянського протистояння  спокійно дерибанити бюджетну систему України та  розтягувати національні багатства.
     Десятки років, коли   Україна перебувала в радянській окупації,  призвели до неоднозначного сприйняття  минулого та
історичних подій, внаслідок чого  суспільство роз’єднане, а примирення так і не відбулось. Сьогодні, як ніколи, всім нам потрібен цивілізований діалог, який дозволить знайти одне правильне рішення та всім разом почати розбудовувати країну.      
     Але на жаль,   нашими долями кермує 260 народних  манкуртів, які не врахувавши складності сьогоднішньої ситуації примусили всю Україну  стати на коліна, зобов’язавши  всіх вішати червоні прапори.  
    Проживши 20 років в незалежній Україні, втративши десятки мільйонів наших братів та сестер під час радянської окупації, ми так і не змогли засудити злочини радянської влади та комуністичної партії, а тому  радянська символіка до цього часу не заборонена в Україні, тому  вирішення таких питань, як вивішування червоних прапорів, перебуває в  компетенції тільки
територіальних громад, але ж ніяк не кількох десятків людей.   
     Спроба провладної більшості примусово нав’язати  свою волю всій Україні та відновити  хоча б частково легітимність радянських символів на кшталт червоного прапору  є ознакою  зародження культу  в Україні та  скочення в диктатуру.
     Український віртуальний опір за сьогоднішнього громадського протистояння, коли  день Перемоги  занапастила і спаплюжила  провладна більшість, а святкування перетворюється на відпрацювання нових технологій маніпулювання свідомістю,  закликає до однозначного засудження  рішення Верховної ради України  щодо узаконення червоного прапору.   Дійте за власними переконаннями і примусьте владу поважати вас, адже реалізація  прийнятого рішення залежить від влади на місцях.
   Разом з тим, ми схиляємось у доземному поклоні перед нині живими ветеранами, як Червоної Армії, так і Української повстанської армії, які через любов до своєї  Батьківщини, до своєї рідної землі не шкодували життя. Сьогодні  одні ветерани отримують копійки та  намагаються відновити свої права в судах всіх рівнів, а інші взагалі не визнані своєю державою.  Вічна вам Слава!
Ганьба цій владі! 

Слава Україні! Слава перемозі!

В дискуссиях нередко можно услышать мнение, дескать, "УПА осуждена нюрнбергским трибуналом", а попытки ее героизации, дескать, являются "попыткой пересмотра итогов Второй Мировой". В ответ можно услышать, что "в решении нюрнбергского трибунала ОУН-УПА не упоминается".

На самом деле ситуация обстоит несколько иначе.

В материалах нюрнбергского процесса упоминания о Бандере имеются. В частности, это документ 014-USSR - секретный циркуляр по айнзацгруппе С-5, датированный 25 ноября 1941 года. В нем констатировалось как достоверно установленный факт, что "движение Бандеры" (ОУН(б)) готовит антинемецкое восстание на оккупированных территориях с целью создания
независимого украинского государства. В связи с этим айнзацгруппе gредписывалось всех выявленных бандеровцев после тщательного допроса расстреливать, а протоколы допросов немедленно отправлять начальству.

Это доказательство, представленное трибуналу советскими прокурорами, свидетельствует, что бандеровцы были жертвами еще одного преступления нацистов: внесудебных расправ по признаку принадлежности к политической организации.

Ноябрь 1941 года - тяжелейший период войны. После разгрома советских войск под Вязьмой немцы продолжают наступление на Москву, советское правительство эвакуируется в Куйбышев. В это время бойцы батальонов "Нахтигаль" и
"Роланд", узнавшие об аресте Бандеры и его соратников, отказываются выполнять приказы немецкого командования, а Главное управление имперской безопасности начинает смертельную борьбу против бандеровцев, которые несомненно готовят антинемецкое восстание.

Еще один документ - отчет СД о событиях в Украине, датированный 23 октября 1942 года. Немцы стоят на подступах к Сталинграду, нацистские флаги развеваются над обоими вершинами Эльбруса, а в Главное управление имперской безопасности поступает секретный доклад: "Организация Бандеры заняла явно враждебную позицию по отношению к Германии и предпринимает все меры, вплоть до вооруженной борьбы, к восстановлению независимости Украины".


Таким образом, обвинение Бандеры и бандеровской ОУН в коллаборации с нацистами - это самая что ни на есть попытка пересмотра результатов Нюрнбергского процесса.

Да, несомненно, перед войной украинские националисты имели контакты с Германией, в частности - с военной разведкой (Абвером). Несомненно, немцы планировали использовать ОУН в своих интересах. Точно также бандеровцы собирались
использовать немцев в своих - несколько других - целях, и добились в этом больших успехов. Сотрудничество с немцами прекратилось сразу после провозглашения Акта восстановления украинского государства 30 июня 1941 во Львове: уже в июле "агент Серый" (так значился Бандера в документах Абвера) оказался под домашним арестом, а затем - в лагере Заксенхаузен. Между Рейхом и воссозданным украинским государством фактически началась война, о которой и свидетельствуют документы Нюрнбергского процесса.

Нелишне отметить, что решением Нюрнбергского трибунала Абвер, в отличие от СД, не был признан преступной организацией, а Вильгельм Канарис, который лично вел переговоры с лидерами украинских националистов, за организацию покушения на Гитлера был повешен 9 апреля 1945 года - за месяц до Дня Победы.


http://dibrov-s.livejournal.com/167597.html

Створені й таємно підготовлені напередодні радянсько-німецької війни похідні групи ОУН Степана Бандери поступово проникали на Україну слідом за німецькими військами. Формування та перекидання на схід так званих "похідних груп ОУН" відбувалося без будь-яких істотних перешкод з боку німецьких окупаційних органів та спецслужб. Вони були розділені на 3 великі групи: "Центр", "Північ", "Південь". Завданням було організувати українську владу, прищепити народові віру у власні сили й перемогу, політична активізація всіх сил міста і села, охоплення промислових центрів своєю пропагандою.

Похідна група ОУН "Південь" під проводом З.Матли повинна була охопити своїми діями південні області України з центром у Дніпропетровську. Спочатку вона налічувала 1000 членів, поділялася на 6груп, які повинні були охопити Одесу, Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон, Дніпропетровськ.

У кінці серпня 1941 р., після окупації Дніпропетровська німцями, там розташувався провід Південноукраїнських земель (ПвУЗ). У вересні під керівництвом Святослава Вовка (З.Матли) відбулася перша нарада проводу, де вирішено закінчити діяльність похідних груп у Південній Україні й перейти до створення підпільної організації.

Перед майбутньою підпільною організацією були поставлені такі завдання: провести широку роз’яснювальну роботу серед українського населення з метою вилучення їх з-під впливу більшовиків. Ця робота повинна мати політично-пропагандистський характер. Також організувати акції на захист народних мас від терору окупантів.

Треба було налагодити зв’язок окремих частин з головним проводом ОУН. Він забезпечувався групою "роверистів" (велосипедистів). Також були організовані охоронний відділ і служба безпеки. Дніпропетровська область була поділена проводом ПвУЗ на округи. Вони, в свою чергу, поділялися на райони. Далі ОУН-Бандери (ОУН-Б) почала створювати органи місцевого самоврядування. Головою обласної адміністрації стає Б.Олійниченко, його заступником В.Регей - члени ОУН. Створення цієї адміністрації відбувалося за згодою військового командування Дніпропетровська, яке очолив фон Альберті.

ОУН багато уваги приділяла залученню молоді. Наприклад, у Нижньодніпровську діяла націоналістична молодіжна організація, що ставила собі таку мету.

Коли німці обмежили легальну діяльність ПвУЗ ОУН, вона почала використовувати інші способи пропаганди - листівки. Це був один із найпоширеніших засобів підпільної роботи ОУН. У переважній більшості бандерівські листівки мали антирадянське спрямування, але великого значення приділялося й антинімецькій пропаганді. Так, наприклад, у 1942 р. під час відправлення молоді на роботу до Німеччини були поширені листівки такого змісту: "Молодь України, ми страждали 24 роки від комуністів та євреїв, а зараз потрапили під чобіт Гітлера, не треба їхати до Німеччини..."

Проте ідеологія ОУН-Б на початку війни була орієнтована в основному на радикально настроєну галицьку молодь, вона не відповідала інтересам навіть прихильної до українського націоналізму частини населення Східної України.

Однак, завдяки дискусії, яка була організована З.Матлою і Ю.Лемешем і проведена серед частини населення Дніпропетровської області, були переосмислені поставлені раніше завдання. З’явилася нова національна програма українського націоналізму, яка була викладена в документах: "Постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН" (серпень 1943), "Платформа й устрій Української Головної Визвольної Ради" (липень 1944). Нова ідеологія ґрунтувалася на загальнолюдських свободах і правах людини.

Така активна діяльність не могла не розлютити німців. 16 вересня 1941 р. вони провели перші арешти членів похідних груп ОУН-Б в нашому місті. Через тотальні репресії в Дніпропетровську осередок проводу ПвУЗ пересувається з центру міста на його передмістя, а пізніше до Кривого Рогу. З Кривого Рогу розконспірованого З.Матлу переправляють до Одеси. В результаті фашистського терору оунівське підпілля зазнало величезних втрат. Переважна більшість членів похідних груп ОУН першої хвилі були розстріляні або кинуті в концтабори.

За час свого існування на Дніпропетровщині ОУН не вдалося досягти широкої підтримки населення. Через це організація змушена була обмежитися пропагандистською діяльністю і не чинити збройного опору ворогу. Головним же досягненням і результатом діяльності ОУН-Б на ПвУЗ стали зміни в самій ОУН-Б, в її ідеології. З регіональної й екстремістської організації ОУН-Б перетворитися на загальноукраїнську політичну силу. Вступивши у відкриту війну з більшовицькою і німецькою владою, ОУН-Б була приречена на поразку, бо зробила ставку на боротьбу з обома тоталітарними системами.

 Официальный веб-портал Днепропетровского городского совета

Коли єгипетська цивілізація ще була нічим на території України вже існували держави трипільців, а згодом і арійців від котрих бере свій початок українська нація.