В кожного є свої місця, з якими пов'язані певні спогади. І ці фотографії, які викладені тут, напевно, нікому не здадуться такими рідними, як мені. Та все ж намагаюся передати красу того місця. Це типовий степ - з його трав'яною буйністю, з ароматами квітів та гудінням комах і співом птахів. В цю травневу мить розумію, що я дитина степу - з його мовчазною таємничістю. І мене постійно тягне в ті місця, де проводив свою юність - в ярах та балках. Так розлогі простори не можуть нічого не приховувати. Вихід на поверхню кристалічного щита, різноманітні трави, серед яких чарівна ковила, поодинокі дерева - все це робить степ неповторним... Щоразу хочеться сюди повертатися - на окраїни Запоріжжя...

Інколи я зараз так приколююсь (тобто самовиражаюся) 

39. дощик від ельфів.

йшла воля степом вистрибцем,
сачком ловила хмарки -
сміялись з неї весело
всі ельфи у квітках.
хохотуни аж покотом
каталися на спинках
і по дитячі смішно так
чаклунно-чарівні
від сміху неутримного
здригалися хиталися
і крильцями і ніжками
потішні пустуни.
а потім бешкетуючи,
ці сміхуни - над волею
водили хмарки лЕгкії
у синіх небесах.
від обрію до обрію
у просторі безмежності
гуртом водили бавились,
футболили хмаркИ -
дзвонили милозвучно їх
дзвіночки-балабончики
на кистях рук і пасиках,
у стрічках і бантах... -
і припустився сонячний
стрімкий жаданий бажаний
у спеку прохолодний
такий чудовий дощ!
відкинула сачок свій
у степу воля радісна,
сховалася під вЕрбою,
замріялась собі -
і шелест крапель в листі
здавався їй як піснею
і дзвониками ельфів
у травах і квітках...
...отак мені надумалась,
у дощ в степу придумалась
щаслива безтурботна
під небом воля ця...

С

Скіфська баба, стоячи на вулиці біля музею в селі Кочережки, спостерігає за поведінкою людей, які йдуть повз неї......

Про все, що побачить, доповідає Космосу.

СКІФСЬКА  БАБА

Мені здається, що я розумію цих двох жінок: Ліну Костенко і її героїню... Розуміючи, співчуваю їм і сама собі....

Ти, скіфська баба, кам'яна незграба,
стоїш в степах... Курай і бугила...
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
та це — минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,
врадецькі хани з профілем шулік...
Та це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі,— може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам'яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам'яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес. А ти стара як світ...
Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється» ухопившись за живіт.

 

Заповідний південь - Херсон
Заповідний південь - Арабатська стрілка та Бірючий острів

В Асканії-Новій протягом туру з "Унікальною Україною", ми теж побували двічі. У перший день ми мали екскурсію по зоопарку та дендропарку, у останній - нас возили в степ на машинах. Тобто, у склад заповідника Асканія, окрім самого заповідного степу зі стадами тварин, входить ще чимала територія дендропарку та вольєри з тваринами та птахами.
Дендропарк був закладений ще засновником Асканії Фрідріхом Фальц-Фейном на цих посушливих землях у далекому 1898 році. Він розробив унікальну систему поливу, яка з незначними змінами працює і досі, хіба що замість водонапірних башень використовуються насоси, що качають воду з артезіанських свердловин; зібрав неймовірну колекцію рослин, які є зовсім нетиповими для степової зони. Зараз відбудовують житло великого німця, що зберіг для України і Європи частинку первозданного степу, у дворі встановили йому пам"ятник.
Основу зоопарку складають представники копитних тварин з різних континентів нашої планети. Тут і українські буйволи, і індійські гаяли, і американські бізони, і африканські антилопи, європейські косулі, а також коні Прежевальського, зебри, лами, поні, кози, верблюди і олені... Назви всіх тварин я зараз вже і не згадаю.
Багато тут і птахів. Особливо вразили павліни, які тут ходять просто по доріжках серед туристів, хизуються перед сірими непоказними самками...
Багато різних водоплавних різновидів гусей, качок, лебедів, є журавлі та фламінго. Для птахів тут зроблено кілька штучних озер.
Місцеві кажуть, що зараз багато з пернатих вже лінуються літати далеко на південь і лишаються зимувати у заповіднику.  У вольєрах кілька різновидів курей, цесарок та фазанів. До чого ж  ці фазани різні за окрасою!.. Є клітка з папугами... Тут не менш гамірно, ніж у Верховній Раді, і культура на тому ж рівні...
В окремих клітках знаходяться великі пернаті хижаки: орли, орлани, грифи.
Але найцікавішою була подорож на мікроавтобусі у сам степ... Мушу зазначити, степ я уявляв зовсім не так.  Тут не було ні трави в пояс, ні хвиль квітучого ковилу... Навіть не зустріли жодного ховраха. Дорога проходила через велике поле з зеленою травою, що ледь сягала кісточок на нозі...
По дорозі нам зустрівся скіфський тюльпан та валер"яна. Взагалі тут кілька тисяч представників степової рослинності, багато, на жаль, вже занесені до Червоної книги.
Спочатку ми проїхали великі корівники, де зимують теплолюбні представники африканських саван. Першими нас зустріли віслюки та зебри...
Віслюки дозволили себе гладити і з задоволенням ласували хлібом, зебри мирно паслися метрів за 50 від дороги, не тікали, але і ближче не підходили... Як виявилося, якась частина заповідника розділена на великі сектори  сіткою-рабіцею. Це дозволяє працівникам контролювати випас тварин, їх народжуваність і кількість на одиницю площі. Справа в тому, що у заповіднику практично нема природніх ворогів у великих представників травоїдних, тому кількість тварин на одиницю площі тут відбувається шляхом контролю за народжуваністю. Часто самки та самці живуть у різних секторах, це також робиться і для збереження породи, бо спарювання між найближчими родичами призводить до виродження виду. Іноді проводиться єгерський відстріл чи продаж певної кількості тварин іншим заповідникам чи зоопаркам. Машини часто зупинялися, коли ми під'їжджали до якогось стада. Спостерігати таку кількість тварин навіть через крупнозернисту сітку дуже цікаво. Бізонів
і коней Прежевальського,
так само як і зебр, ми бачили практично поряд.
Стадо гаялів, европейських косуль та антилоп Гну виднілися десь метрів за 500-700.

Благо 10-ти кратний зум фотоапарата дозволяв зробити досить пристойні знімки. Але навіть при такому наближенні нам не вдалося побачити сайгаків.  За словами екскурсовода вони пішли на дальні кордони. Закінчилася екскурсія у дендропарку. По дорозі на галявині я помітив ще один вид тюльпанів, тож прийшлося повертатися кількасот метрів і, каюсь, пройтись по газону, щоб сфотографувати галявину з дикорослими тюльпанами...

Основні фото тут

Обідали ми в кафе "Уют", що хоч і знаходиться трохи далі від входу до заповідника, але там готують на багато смачніше. Взагалі-то, готелю-кафе "Канна" (назва на честь однієї з найкорисніших антилоп) я дуже вдячний за дуже інформативний сайт, але в самому кафе панує атмосфера забігайлівки і, знову ж таки, не варять каву і подають гидкий чай... Якби не подорож з "Унікальною Україною", то були наміри зупинитися тут, тоді б  оцінили і номери готелю...
Після обіду ми накупили сувенірів...
і з новими враженнями поїхали в Херсон...
Взагалі, всі запрошували приїздити до них ще і восени, коли тварини вже не будуть линяти, у них з"явиться молодняк, на озера прилетять дикі качки, гусі та лебеді, а дендропарк заграє новими строкатими кольорами...
Що ж, може бути... Мене таки не полишає надія побачити саме той, козацький, гоголівський, степ...

P.S. А пісенька Петра Наліча і тут в тему

P.P.S. Читаємо тут слухаємо серце і думаємо про добро http://blog.i.ua/user/347293/723747/

_-_-             __------__         -_-_

На скільки часу біль змусив знепритомніти й незнав, але поштрикування шаблею під боки привело до тями.

- Що, може геть дорізати тебе? - Татарин грався з ним як кіт з пійманою мишею.

Зажурений підняв голову і, пересилюючи біль, звівся на ноги. Зразу ж руки йому обплутали мотузкою і підігнали до гурту.

- Нащо ти його взяв?! Ще лікувати треба буде! - Старший татарин процідив крізь зуби невдоволено до молодого, того що змусив Журу підвестись.

- Як дорогу осилить, то житиме. А ні, кину, хай подихає!

В пітьмі Зажурений нагледів своїх, уже колишніх, чумаків - тепер просто ясир. Хлопці стояли похнюплені, втупивши погляди в землю.

Один з нападників голосно щось вигукував біля возів, махаючи ножем. Біла сіль з пробитих мішків щедрими струмками зрошувала степову траву.

- Все-все!!! Поїхали. Часу не гаймо! - Сивий татарин почав підганяти своїх. Вони повискакували на коней і, оточивши бранців з усіх боків, намірились гнати в степ.

Дорога чекала їх назад, до моря... Та тепер ця дорога була дорогою в небуття.

- Все одно втечу! - Невгавався Василь, котрого добряче обшнурували до пояса.

Жура усвідомлював, що далеко не протягне і, певно, дійсно "подихати" таки доведеться. Зненацька полонені, яких взялись підганяти було татари, зупинились. Татарські коні почали хрипіти і схвильовано бити копитами землю. Вершники, не можучи нічого вдіяти, лаялись.

Щось заворушилось в степу. З великою швидкістю рухалось прямо на гурт людей. Чутно було як розлягалась висока степова трава...

Та враз все стихло. Татари, не на жарт перелякавшись, вже й позамовкали. Страх почав охоплювати всіх. Коні не заспокоювались. Та й воли чутно було не неспокійно тупцяли на місці. 

І тут, метрів вмтридцяти від них, з темноти глибокого вечора, наче з чорної безодні невідомості, розриваючи лихе очікування луною покотилося вовче виття...

- Гу-у-у, у-у-у, у-у...!

Під дією цих звуків навіть коні тепер уже повклякали, але потім за мить, мов навіжені, зірвались у дикий галоп і почали кружляти довкола. В темноті налітали на вози з сіллю, ламали ноги, падали. Полонені з жахом помітили, що воли з возами, з яких не були випряжені, неслись тепер прямо на них...

- Шайтан-шайтан!!! - Репетували татари, шугаючи на своїх чотириногих, верхи просто в пазурі наглої смерті.

Хтось з своїх вигункув: "Біжімо!", - і зв`язані мотузками хлопці почали кудись намагатися бігти, але подали під копитами навіжених від жаху коней і волів, колесами тяжких чумацьких возів...

Тварини і люди - всі, то розбігались, то сходились до купи, збиваючи одне-одного, вгризаючись від шаленого страху одне-одному в горлянки, намагаючись вирватись, пробити собі шлях домпорятунку з цієї смертельної агонії.

Зажурений ледь встигав уникати величезні тіні, вже й не розрізняючи що це. Раптом ноги заплутались у якесь порване мотуззя і він упав.

Щось тріснуло неподалік і, схоже, зовсім близько від нього протарахкотів віз. Ще якесь мичання (таки віл!) прямо над ним і здоровенна маса накрила Журу, трощачи кістки. Далі безвість...

Чорна пітьма... Вже й хотілося наче, щоб вона забрала його назавжди, окутала і сховала від прийдешнього. Але ні. Не час.

І та пітьма його виплюнула, відкинула у дійсність наступного ранку. Перше, що почув - хтось схлипував...