Дорогое Мироздание!
Пишет тебе Маша Ц. из г. Москва.
Я очень-очень хочу быть счастливой!
Дай мне, пожалуйста, мужа любимого и любящего, и ребенка от него, мальчика, а я, так уж и быть, тогда не перейду на новую работу, где больше платят и удобнее ездить.
с ув., Маша.

  Дорогая Маша!
Честно говоря, я почесало в затылке, когда увидело строчки про работу. Даже не знаю, что сказать. Маша, ты вполне можешь переходить на новую работу, а я пока поищу для тебя мужа.
Удачи!
Твое Мрзд.

  Уважаемое Мироздание!
Спасибо что так быстро ответило!
Но.. бабушка моя говорила: кому много дается, с того много и спросится.
Вдруг я буду иметь и то, и это, а за это ты мне отрежешь ногу, когда я буду переходить трамвайные пути?
Нет уж, давай так — я перехожу на новую работу, имею мужа, но за это я готова вместе со своим любимым всю жизнь жить в съемной хрущевке.
Как тебе такой расклад?
Твоя МЦ

  Дорогая Машенька!
Хохотало, увидев про ногу. Смысл бабушкиной поговори совсем другой: кому много дается способностей, талантов, знаний и умений, от того люди много и ждут.
У тебя же заначено на двушку в Подмосковье, покупай на здоровье. Ногу оставь себе)))
твое М.

Коли почалася злива, я сів на підвіконня і подивився на пустинну вулицю. Все було спокійно. Я любив дивитися на дощ… як краплинки пролітають повз, та з шумом розбиваються об залізо з іншого боку вікна. Я любив цей звук, цю мелодію дощу.

На вулиці я помітив хлопця, який тримав у руках скрипку.

Він прийшов разом з дощем. Скрипаль стояв посеред вулиці, у стіні зливи його було важко розгледіти.

Він елегантним рухом підняв смичок і заграв.

Мені здалося що час завмер, і світу не існує.

Музика скрипаля була фантастично прекрасною, незрівнянною, живою…

Я ніколи нічого подібного не чув. Нічого подібного не існувало…

Навіть шум дощу поступився місцем чарівним звукам скрипки.

Важко описати музику, а його музику описати просто неможливо, це все одно що описувати почуття кохання, настільки дивного та незбагненного, настільки різноманітного, настільки свого…

Я відчував цю музику душею, вона окутала мене відчуттям спокою та захищеності… але водночас у ній відчувалась і якась туга, що звичайно передалося і мені.

Я почав задумуватися над своїм життям. Дивно. Час іде а я все на тому самому місці.

За 2 роки нічого кардинально не змінилося. Щось заважає мені іти далі, дихати на повні груди, брати від життя все.

Я помічаю як обмежую себе у бажаннях, планах…мріях…

Я розумію, що втрачаю щось, втрачаю відчуття моменту, втрачаю моменти…

Таке враження, що я прив’язаний до стовпа, і не можу звільнитися.

Я боюся. Невпевненість мене починає знищувати. Я боюся зробити помилку.

І в один момент я зрозумів… я відчув як руйнується якийсь бар’єр всередині мене. Я відкрився самому собі. Скрипаль грав дощу,  а його музика подіяла і на мене.

Я подивився на нього і він здався мені примарою.

Я заплющив очі, притулив голову до скла, звуки скрипки повільно стихали.

Краплі дощу, ударами, аплодували скрипалю…