Історія інтелектуально-ігрового руху в нашому університеті розпочалась на початку 90-х років минулого століття. З окремих зацікавлень і спорадичних виявів інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?» у стінах тоді ще ВДТУ січневими днями 1995 року зародився Клуб інтелектуального товариства «Баюн». Назва клубу має свої витоки в давньослов’янській міфології, згідно з якою бог Велес був не лише покровителем скотарства та багатства, а й богом знань та мудрості. Він має два міфологічних втілення у птиці Гамаюн та котові Баюнові. Обидва слова «гамаюнити», «баюнити» означають наспівувати, розповідати, тобто доносити до людей інформацію, давати знання, а це і є одним із завдань клубу. Ігрові форми які практикуються в діяльності клубу покликані формувати вміння та навики логічного, швидкого мислення, роботи в команді, розширення ерудиції студентів, що й здійснюється ось уже 20 років. За два десятиліття свого існування КІТ «Баюн» провів десятки різноманітних турнірів з таких інтелектуальних ігор як «Що? Де? Коли?», брейн-ринг, «Своя гра», відео-реалії, мудрологія, квест та інше. Стали традиційними регулярний чемпіонат Кота Баюна (40 чемпіонатів), чемпіонат студентів ВНТУ, Кубок кураторів (для першокурсників ВНТУ та їх кураторів).

Діяльність клубу вийшла й за межі університету, саме за його ініціативи та зусиль проводився Кубок університетів Вінниці, Студентська інтелектуальна ліга, переможець якої отримав тижневу подорож до Польщі та Чехії, турнір по екстремальному брейн-рингу. А з 2005 року клуб почав проводити всеукраїнські фестивалі: «Березневі ігри Кота Баюна» (2005), «Козацька сотня» (2006), «Всесвіт українського слова» (2007), «Баюнале» (2008, 2009, 2010, 2012, 2013, 2014), на які приїжджають команди інтелектуалів зі Львова, Івано-Франківська, Чернігова, Одеси, Києва, Тернополя, Миколаєва, Житомира, Харкова, Луганська, Донецька. Стало доброю традицією для клубу проведення тематичних інтелектуально-ігрових заходів до ювілеїв видатних діячів української культури. Так, були проведені турніри по «Що? Де? Коли?»: «Незламний дух каменяра» до 150-річчя Івана Франка, «Аристократ вінницької землі» до 70-річчя письменника гумориста Олега Чорногуза, «Голос з Гетсиманського саду» до 100-річчя Івана Багряного, «Слово Тараса Шевченка для всіх поколінь» до 200-річчя поета. У 2011 році було проведено Вінницький обласний шкільний турнір по «Що? Де? Коли?», до участі в якому було залучено представників 20-ти районів, це понад 200 команд і більше 1500 учнів.

Любить Кіт Баюн і прогулятись та організувати інтелектуально-пошукові ігри на вулицях Вінниці «Давай за Гоголя» до 200-річчя письменника, «Скарби Вінниці», «М. Коцюбинський: письменник і просвітянин» до 145-річчя нашого земляка (2009), «Тарас Шевченко і Кароль Войтила — визначні постаті європейської культури» (2010), «Велика рідня» до 100-річчя. Михайла Стельмаха, «Знайди свій талант» з біблійної тематики, «Синоніми до України» з нагоди 75-річчя вінницького поета Анатолія Бортняка (2013), виїзні ігри «Печера-квест» (2013), «Тиврів-квест» (2014). Вінницькою родзинкою постала нова форма інтелектуальної гри — відео-реалії, яка була придумана саме Котом Баюном. Це гра побудована на картинках підказках, кожна наступна з них зменшує поле пошуку, вказує на якісь особливості того об’єкта, що загаданий в питанні. Турнір з відео-реалій традиційно є апогеєм всеукраїнського фестивалю «Баюнале». Але було проведено ще цілий ряд самостійних ігор в цьому форматі «Світ очима перекладача Григорія Кочура» (2008), «Кубок великого Філа» (2008), «Історія Євросоюзу» (2009), «Веселий залп» до 75-річчя гумориста Анатолія Гарматюка (2011), «Княжий кубок» (2011), «ІТ-Кубок» (2012), «Кубок Соборності» (2013), «Несподівані реколекції» по життєписах християнських святих (2013), «Новорічно-різдвяні традиції Західної Європи» (2014), «Новорічно-різдвяні традиції українців» (2014), «Традиції та фестивалі європейців» (2014). А ще клуб організовував інтелектуально-ігрові презентації книг «Отаман Яків Шепель» Олександра Дмитрука, «Думки» Блеза Паскаля в перекладі професора Олега Хоми, турніри з брейн-рингу, «Трійки» з творчості Євгена Гребінки, Лесі Українки, Тараса Шевченка, тематичний турнір «Що? Де? Коли?», присвячений Польщі, інтелектуалізований турнір з «крокодилу» до ювілею Кобзаря, звичайні дебатні турніри та літературні дебати. Філософ Йохан Хейзінга проголосив, що людина — це Homoludens (людина граюча). Життя без гри нудне, тим паче інтелектуальної розваги, яка насправді є найбільш, як це не дивно, пристрасною, тому ГРА ТРИВАЄ!

Джерело https://www.myvin.com.ua/ua/news/student/33292.html

Анатолій Іванович Теклюк, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, директор центру соціальних комунікацій і лідерства ВНТУ, директор інституту Конфуція ВНТУ, голова Вінницького обласного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченко, голова клубу «Інтелектуальне товариство Баюн»

Перш ніж вирушити на зйомки чергового циклу «Сповіді», я телефоную друзям проекту і прошу у них поради та допомоги, щоб протягом обмеженого часу зуміти відшукати дух українства в очах та душах закоханих в Україну співвітчизників. І водночас показати людські барви та унікальність кожного регіону нашої такої різноманітної, багатої, цікавої країни. Цього разу завдяки допомозі Світлани Масловської, членкині Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка», ми познайомилися з Анатолієм Івановичем Теклюком, завдяки якому ми мали щастя познайомитися та поспілкуватися з надзвичайно цікавими людьми, серед яких були як його неймовірні колеги, так і видатні діячі культури та мистецтв.

Тільки-но завітавши до Вінницького національного технічного університету, ми одразу завітали до ректора Володимира Грабка, з яким відзняли «Сповідь». А далі ми потрапили у дивовижний вир знайомств, вражень та відчуттів. Тамара Болеславівна Буяльська, котрою я щиро захоплююсь, науковець, волонтер, учасниця російсько-української війни Світлана Бевз, поетеса Світлана Травнева, письменник Анатолій Дмитрук.

І весь цей час турбота Анатолія Івановича Теклюка супроводжувала нас, де б ми не опинилися. Він був поруч, знайомив нас, допомагав організувати локації для зйомки, а в перервах розповідав про героїв програм та рідний університет. На завершення цього потужного дня, декілька разів впевнившись в тому, що ми не втомилися і вкотре пригостивши нас кавою, Анатолій Іванович запросив нас до актової зали, де ми розпочали зйомки «Сповіді» з ним самим.

І я дуже радію, що ця «Сповідь» все ж таки відбулася. Адже за привітною посмішкою та легкою вдачею не одразу можна побачити справжню глибину цієї людини. Так щиро радіти життю і насолоджуватися кожною його хвилиною дозволяє лише потужний фундамент, на котрому це життя базується. У Анатолія Івановича це усвідомлена віра в Бога, щира та сонячна любов до своєї родини — дружини та двох синів, котрими він неймовірно пишається, глибока повага до України, котру він відчуває як невід’ємну частину свого буття всім своїм єством.

Завдяки цьому в його душі відсутня порожнеча, котра отруює наше життя і занурює нас в болото постійного невдоволення собою та світом. Потужні наукові здобутки, висока посада в університеті викликають повагу, але мене вразив Анатолій Теклюк іншим — він відчуває цей світ душею, котра сповнена світла. І це світло привертає до нього людей.

Фаховий любитель мудрості — так називають Анатолія Івановича в стінах університету. Дійсно, неможливо не розділити той ентузіазм, з яким він розповідав про своє дітище — Клуб інтелектуального товариства «Баюн» та інтелектуальні активності, що проводяться на базі клубу.

Для мене в цьому і є квінтесенція душі, любові та мудрості — навчати важливим речам легко та просто. І не просто навчати, а надихати та заохочувати до того, щоб юні українці навчалися українству самостійно з ентузіазмом та задоволенням. Мало навчати наукам, не достатньо навіть говорити про складні речі простими та зрозумілими словами.

Я завжди бачив справжню місію Вчителя в тому, щоб посіяти в серцях учнів зерна мудрості, котрі проростатимуть там, змінюючи серця, змінюючи майбутнє і навіть світ. Тому моє серце радіє щоразу, коли мені вдається познайомитися з тим, кого з гордістю можна назвати Вчителем з великої літери. Згадуючи цю зустріч, цю «Сповідь», я дякую Господу за те, що Він подарував мені змогу ще раз переконатися, що у нашої Нації є ті Вчителі, котрі творять наше майбутнє вже сьогодні.

https://youtu.be/xDno991qK7o

Художній музей у Вінниці було засновано в 1919 році, біля витоків його стояли художники В. Ф. Коренєв, Г. В. Брілінг. Основу картинної галереї складала приватна колекція художника, педагога і колекціонера В’ячеслава Федоровича Коренєва. Вінницький обласний художній музей перетворився на культурну установу, відому нині не тільки в Україні, а й за кордоном, завдяки наполегливій ініціативі новопризначеного директора – Іллі Васильовича Безбаха. У музейній збірці Вінницького обласного художнього музею 7 315 експонатів XVII-XX століть. Постійно діюча експозиція музею, що була створена в 2005 році, представлена шістьма залами, які демонструють відвідувачам близько 300 експонатів. У Картинній галереї знаходяться живописні твори західноєвропейського мистецтва XVII-XIX століть, українського та російського мистецтва XVIII-XX ст., а також скульптура, меблі, вироби із слонової кістки, срібла, бронзи».

Джерело: http://artmuz.org.ua/%d0%bf%d1%80%d0%be-%d0%bd%d0%b0%d1%81/

Оксана Яремчук, Головний зберігач Вінницького обласного художнього музею

Відзнявши програми у Вінницькому обласному художньому музеї, ми зайшли до кафедрального собору, що розташований поруч, помолитися та поставити свічку. А вийшовши із собору, зустріли на зупинці громадського транспорту Оксану Яремчук, з якою тільки-но відзняли програму. Випадкова зустріч, під час якої ми продовжили наш діалог, адже, як і завжди, знімального часу так не вистачає, щоб наговоритися з героями програм, щоб роздивитися душу навпроти.

Під час спілкування в музеї вражений витворами мистецтва, котрі мені випало щастя побачити там, я з цікавістю слухав розповідь пані Оксани про музей, про творчість, про досягнення, творчі плани та перспективи музею, а також про людей, котрі працюють заради того, щоб ми могли бачити та відчувати мистецтво. І, зачарований розповіддю та експозицією, я навіть не помітив, як промайнув час. А спілкуючись вже поза камерою, я зрозумів, що, засліплений красою мистецтва, я так і не зміг побачити всю глибину та красу душі неймовірної українки, з якою мені випала нагода поспілкуватися.

В мене перехоплювало подих від поривів пронизливого осіннього вітру та від її сильних, чесних фраз. Вона говорила щиро, переконано, жорстко. В ній було стільки генетичної непримиренності та сили нашої Нації. Дивлячись крізь ці слова та краплини дощу на мою співрозмовницю, я дякував Господу за те, що Він дав змогу мені по-справжньому почути цю українську душу.

В музеї, як справжній натхненний, закоханий у свою справу професіонал, Оксана розповідала про творчість, про митців, а також розповіла нам багато цікаво про життя музею. Вона забуває про себе, розчиняється у своїй праці й так щиро насолоджується мистецтвом, що вона б просто не змогла говорити про себе, замість розповіді про всю цю красу навколо.

Й мені було дуже цікаво слухати її. В мене досі збереглося трохи дитяче ставлення до творчості, як колись зовсім хлопчиськом я дивився на картини чи читав книги й повністю поринав у створений світ, а нестримна дитяча фантазія вже малювала пригоди, що могли б відбутися у цій намальованій чи описаній частинці авторського світу.

Я ніколи не був і вже, мабуть, не стану знавцем живопису, просто відчуваю, як щось в моїй душі відзивається на частинку душі майстра, вкладену в роботу. Тому в музеї, забувши про все, відчував, як душа напивається красою. Мабуть, через те, що розмова про душу Нації, що знайшла своє відображення у творчості, вийшла настільки цікавою та захоплюючою, що я так не зумів одразу побачити, почути душу моєї неймовірної співрозмовниці.

Та, на щастя, Господь подарував нам ще одну зустріч біля стін кафедрального собору. І тепер це вже була розмова не з професіоналом, а зі щирою, глибокою, красивою українкою, котра всією душею любить свою країну. Такі справжні, глибокі діалоги зазвичай залишаються за кадром, а більшість з нас взагалі не звикли висловлювати словами власні почуття, але те, що вони все ж таки відбуваються раз у раз закохує мене в українство все сильніше.

Посеред красивого, затишного українського міста українська Берегиня говорила про нашу Батьківщину. І в цьому було щось сильне, віддане і водночас тендітне. Ми попрощалися, а я ще раз подякував Господу за те, що Він дав мені змогу почути цю людину не тільки як професіонала, а як українку, як патріота. Я йшов красивим містом, омитим краплями осіннього дощу, а в руках був український хліб. Гарячий, ароматний, пухкий. Закортіло гарячого чаю, тиші та молитви.

Відчуття втоми межувало з гордістю від гарно виконаної роботи. Ми відзняли Вінницький цикл «Сповіді». Скільки ж любові, краси та віри подарувало нам Поділля! І скільки СПРАВЖНІХ душ живе в цьому неймовірному краю! Які ж ми, українці, неймовірні!

https://youtu.be/TwIRkyxI410

«Корупція не дозволяє Україні стати повноцінною процвітаючою демократією і заважає їй боротись проти порушень Росії», йдеться в звіті Гельсінської комісії США (Комісії з безпеки і співробітництва в Європі). Дослідники вбачають причину вкоріненої корупції в олігархічній моделі управління. «Олігархи захопили державу Україна, витіснивши некорумповані політичні партії і змагаючись один з одним, щоб вкрасти українські багатства», – йдеться у короткому викладі звіту. «Перетворити олігархів з «придворних» на «бізнесменів» можна лише за допомогою потужного громадянського суспільства. «Надзвичайно важливо засуджувати будь-яку спробу обмежити чи завдати шкоди громадянському суспільству», – зазначається в звіті. Гельсінська комісія наголошує на складнощах у подоланні олігархічної моделі, через те, що вона створювалась з часів початку здобуття Україною незалежності через дві причини:

– обмежена лібералізація економіки на початку незалежності.

– маніпуляції з ціною на газ, які дозволили олігархам накопичити статки, а Росії – десятиріччями впливати на українську політику.

Комісія закликає міжнародну спільноту підтримувати Україну в боротьбі проти корупції, яка може бути довготривалою через вкоріненість олігархічної моделі.

Джерело: https://ukrainian.voanews.com/a/vnutrishny-voroh/4073627.html

Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

Цього року хрещенські морози видалися досить суворими: потужні снігові замети, температура сягала 20 градусів морозу. Багато хто скаржився на нерозчищені дороги чи на те, що вночі доводиться вкриватися ще однією ковдрою. Та у мене все не виходило співчувати тим, хто скаржиться тут, в тилу, коли наші там, на фронті, далеко від тепла і затишку рідних домівок. В усіх нас є власне життя, власні клопоти. Та не у кожного українця в країні війна. Олігархічні ЗМІ замовчують тему війни, наповнюючи ефір шумом, за яким не чутно тих, хто прагне про неї нагадати. Та від того замовчування ворог з території нашої держави нікуди не подівся: він так само окуповує наші території та намагається знищити наших захисників.

В мене останнім часом складається враження, що існує ніби дві України: в одній воїни віддають життя та здоров’я, захищаючи нас від ворога, волонтери віддають весь свій час та надзусилля, щоб допомагати нашим захисникам, а в іншій блиск вітрин магазинів та ресторанів, безглузді фото у соцмережах та нескінченний ярмарок марнославства. Часом відчуваю себе у королівстві викривлених дзеркал. І коли я зрозумів, наскільки мені задушливо із другими, я зібрався та поїхав Україною шукати справжніх, тих, кому не байдуже, та знімати з ними «Сповідь»

Мені важливо зрозуміти. Зрозуміти, як посеред нас народилася та розквітла така глибока любов до нашої землі. І водночас зрозуміти, звідки посеред нас стільки колаборантів та ватників. Адже їх поява – це вже наслідок. А причину цього треба шукати набагато глибше. Ці мандрівки, ці «Сповіді» багато чому мене навчили. Навчили бачити СВОЇХ, рідних, жовто-синіх. Відчувати їх серцем. Навчили проходити повз «какаяразніца», не зупиняючись ані на мить. Навчили бачити метастази внутрішнього ворога і боротися з тими, хто заважає нам будувати громадянське суспільство.

У нас давній ворог. Хижий. Лютий. Ниций у своїй підступності. І Україна, силами та душами тих, кому не байдуже, котрий рік поспіль протистоїть колаборації зовнішнього та внутрішнього ворогів, котрі намагаються знищити нас зсередини та ззовні. Це навіть трохи нагадує битву Давида та Голіафа, коли наші можливості здавалися настільки малими на фоні потужної воєнної та пропагандистської машини ворога, але ми все ж таки зуміли його зупинити та продовжуємо стримувати. А якби не активна підтримка ворога з боку внутрішнього колаборанта, то змогли б і здолати.

Не менш жорстока війна, ніж на Сході, ведеться і в середині країни. Вона ще страшніша тим, що в цій війні відсутня лінія розмежування й дуже важко зрозуміти де СВОЇ, а де ворог. На внутрішньому фронті ворог носить вишиванки, дискредитуючи тим самим святе для Нації вбрання. І навколо настільки багато тих, хто продався ворогові, що вже не знаєш, кому вірити. Це ретельно підготований план ворога – возвеличити зрадників, заглушити ефір інформаційним брудом та дезінформацією, щоб заглушити голоси тих, хто не піддався на ворожі підкупи.

Ворог прагне не дати нам, українцям, почути одне одного та за допомогою продажних ЗМІ нав’язати нам, закласти у нашій свідомості іншу Україну. Ту, в якій немає війни. Ту, котру не роздирає на шмаття зовнішній та внутрішній ворог. Ворог раніше за нас зрозумів, що наша сила в єдності та будь-що прагне роз’єднати Націю, не цураючись використовувати для цього навіть мову та віру. А Україна насправді інша… зовсім інша… І люди в ній зовсім не такі, як нам показують. Нам просто не дають бачити СПРАВЖНІХ. Справжніх героїв. Справжні душі.

Побачив Максима і якось посміхнувся душею. На мене дивився добрий та щирий чоловік. Справжній та відкритий. Вони товаришують з Олегом Левченком, Віктором Новицьким та Сергієм Швецем, котрі, як і Максим, захищали нашу країну в україно-російській війні та з якими ми також мали щастя познайомитися у той наш візит до Жмеринки. Ось таких людей я прагну бачити в авангарді нашої Нації. Совісних та чесних і водночас гідних та незламних. Тих, котрі ризикували життям заради України. Але не тієї України, в якій держава полишає сиріт та людей похилого віку напризволяще, в якій держава та суспільство байдуже ставляться до наших захисників, в якій хтось дозволяє собі животіти на знищенні нашої країни шляхом вирубування лісів, оборудок с землею чи розкраданні бюджетних коштів. Тих, кому вистачить волі та душі відбудувати на теренах нашої неймовірної країни державу, котрою б кожен з нас пишався.

Ми всі дивимося на політичну арену як на кумедне загальнодержавне шоу і, засліплені й оглушені спецефектами, не помічаємо тих, хто довів відданість нашій країні не словами, а справами. Тих, хто цінує Україну більше за життя. Дивні ми люди. Я б навіть сказав загадкові. Живемо так, ніби ми безсмертні й у нас є весь час світу аби знов і знов помилятися і ні на йоту не навчатися на власних помилках. Але за наші помилки платять Максим та його бойові побратими. І Нація вже не має права помилятися в діях чи бездіяльності, адже ціна таких помилок – тисячі життів та мільйони людських доль.

Сьогоднішня еліта, авангард нашої Нації – це воїни, волонтери, капелани, учені, педагоги, спортсмени, митці. Ті, для кого день у день є Бог і Україна. Ті, хто кожного дня доводить свою відданість Нації справами та молитвою. Саме їх має чути суспільство і саме вони мають бути лідерами думок. Провідниками Нації. Та їх голоси заглушає невпинний шум та блиск невпинного конвеєра по створенню бомонду та істеблішменту. Цим мені неймовірно болить сьогодення. Та спілкуючись з такими українцями, як Максим, я сповнююся не просто вірою, а впевненістю майбутньому нашої Нації та нашої країни.

Після програми він пригостив мене величезним пакетом яблук. Смачних, ароматних, соковитих. І було у цьому його вчинку щось по-дитячому щире, затишно-просте та безпосереднє. Я привіз його подарунок додому, до Києва і ще довго насолоджувався смаком нашого знайомства. Україна в чомусь проста, неймовірно проста. Вона для людей. Для усмішок, сонячного тепла, співу птахів та аромату квітів. Україна духовна. Велична своєю глибокою тисячолітньою вірою та щирою молитвою.

Моя Україна в душах таких СПРАВЖНІХ українців, як Максим Ліхачов. Добрих та відкритих українців. Котрі свою країну ніколи й нікому не віддадуть. Я мрію бачити їх серед перших в нашій країні, адже вони достеменно знають, яка вона і не дозволять внутрішньому чи зовнішньому ворогу знищувати нашу Україну.

https://youtu.be/2gkyGlaSFpE

Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами – з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв’язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях «з варяг у греки», чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Джерело: https://ru.osvita.ua/vnz/reports/culture/10426/?fbclid=IwAR08mFhqrKWxUBJyGEYT_xcrmvsUiE_X_3CLnkzED-8JwI1fQCd5j7oDIcI

Володимир Титаренко, мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України

Нас сторіччями відрізали від світу, нав’язуючи уявлення про те, що лише самопроголошений братнім народ має з нами тісні історичні, генетичні та навіть політичні зв’язки. А решта світу, як запевняла нас червона пропаганда, вороже налаштовані чужинці й у нас з ними не має та не може бути нічого спільного. Зараз ми тільки розпочали шлях до того, щоб викорінити зі своєю свідомості відчуття меншовартості щодо багатьох народів світу. Звичайно, політична, економічна ситуація в країні не дуже сприяє цьому, але усвідомлення неосяжної глибини нашої історії, культури, нашого минулого дасть нам змогу відбудувати гідне майбутнє і знов посісти визначне місце на світовій арені, як це і було протягом багатьох віків.

Нашій державності більше тисячі років, наша генетика формувалася тисячоліттями, і уникла винищення чумою, інквізицією та іншими проказами Середньовіччя, зберігши в собі потужну силу віків. Русь, що квітла в центрі світових торгових шляхів та мала тісні геополітичні з усім цивілізованим світом, була надпотужною державою.

Це наша історія, наші витоки. А вірні завітам предків недобратні нащадки андрофагів не вигадали нічого краще, ніж паразитувати на досягненнях, історії та культурі, до яких не мають ніякого відношення. Імперські амбіції не полишають їх ненажерливу свідомість, та замість того, щоб створювати щось величне, вони сіють біль, смерть та занепад всюди, де б не з’являлися.

Тому коли вони своїми брудними руками намагалися доторкнутися до Русі, Русь сховалася, затаїлася. І скільки б вони не крали історичні, археологічні, культурні пам’ятки, вони так і не наблизилися до величі цієї цивілізації. Можна витягнути людину з болота, але болото з людини витягнути не можливо. Ось чому Русь затаїлася. Затаїлася, але нікуди не зникла, ховаючись на виду. Вона просто чекає, поки в нас вистачить душі, генетики та віри згадати та усвідомити її. Частинка цієї Русі майоріє яскравими фарбами традицій та обрядів Гуцульщини, вона лине до неба вершинами Карпатських гір, квітне барвами Буковини… А цього разу мила, граційна та ніжна у своїй неповторній красі Вінниччина відкрила для нас руську душу Поділля.

І саме зустріч та спілкування з Володимиром Титаренком допомогла мені кристалізувати ці відчуття в усвідомлення. Українські орнаменти пробудили його генетику, його душу. І після цього він, не вагаючись, присвятив своє життя вивченню, збереженню та відновленню української культури та мистецтва. Він не просто вивчає народні візерунки, він відчуває їх. Вони говорять до нього, розповідають свою історію. Нашу, українську історію.

Володимир Титаренко чує душу Нації через її творчість, тому збирати, вивчати та зберігати цю творчість для нього не просто робота, а поклик серця. І його праця надважлива для Нації, адже глибина та потужність нашого коріння дасть нам сили рости, квітнути та процвітати.

Ця «Сповідь» стала дуже важливою для мене. Знання, міркування, душа цієї людини зачаровують та занурюють у неймовірний світ. У ту колиску цивілізації, з якої ми, українці, розпочалися. Той світ, котрий Нації ще доведеться усвідомити, відновлюючи історичну та генетичну справедливість.

Я слухав Володимира Титаренка, затаївши подих. Боячись пропустити хоч краплинку тієї інформації, емоцій та відчуттів, що подарував мені цей діалог.

https://youtu.be/2jaJDa3ZhVk

«Фракція Народного Руху України висловила недовіру голові фракції депутату Чорноволу і поклала виконання обов’язків голови фракції на депутата Костенка Юрія Івановича (гамір у залі). Це рішення спрямоване на підвищення ефективности діяльности фракції у Верховній Раді.

За дане рішення проголосували депутати Кириленко, Кожин, Драч, Філіпчук, Мовчан, Червоній, Федорин, Костенко, Альошин, Джоджик, Кулик, Гудима, Полюхович, Черняк, Заєць, Шевченко, Сігал, Чобіт, Зварич, Іщенко, Манчуленко, Лавринович, Асадчев, Слободян, Бойко, Тарасюк, Жовтяк, Павличко, Бойчук, Юхновський. Усього 30 депутатів із 48.

Ось список тих, хто залишився з Вячеславом Чорноволом у фракції Народного Руху України 19 лютого 1999 року:

1. Геннадій Удовенко
2. Мустафа Джемілєв
3. Лесь Танюк
4. Олена Бондаренко
5. Михайло Косів
6. Лілія Григорович
7. Вячеслав Коваль
8. Василь Шепа
9. Едуард Креч
10. Богдан Костинюк
11. Юрій Ключковський
12. Лев Глухівський
13. Олександр Чорноволенко
14. Ярослав Кендзьор»

Джерело: http://gpu.com.ua/uk/content/p%D1%96d-opleski-v-mogilu

Валерій Максимович Палій, правозахисник, адвокат, член «Народного руху України»

Ми, українці, надзвичайно добра та щира нація. Працьовита. Чесна. І від того ще більше болить те, що раз за разом нашу порядність та довірливість використовують проти нас. В тому немає нашої вини, у зраді немає провини зрадженого, адже навіть Ісуса продали за 30 срібних монет. Що вже тоді казати про інших?

Ми раз за разом по-дитячому щиро віримо та сподіваємося і раз за разом з’ясовуємо, що знову повірили не тим. Нації час дорослішати й позбавлятися від цієї дитячої наївності. Як? Озирнувшись назад і уважно придивившись до СПРАВЖНЬОЇ історії України. Ми програвали не у битвах та боях, на які йшли, не шкодуючи життя заради Неньки-України. Ні, нас щоразу знищували зсередини. Червоний режим з особливим завзяттям культивував зрадництво, адже ницість, брехливість та підступність – суть цієї системи. Гнила, отруйна суть. І посеред нас постійно знаходились ті, в кого не вистачило імунітету, не вистачило душі, щоб противитися цій отруті. Ті, хто прогнив зсередини.

Ще така юна та незріла у своїй тільки-но здобутій незалежності Україна і група відважних людей, котрі у своїй любові до українства готові покласти життя на його розбудову. І бездушна юрба поглинутих червоною пліснявою душ, що хижо дивляться порожніми очима й ненавидять порожніми душами. 30 зрадників, котрі у своїй ницості зумовили рух нашої країни по колії, котра і привела до сьогоднішньої війни. У кожного свої «30 срібних монет». Ісус зумів пробачити. Ми слабкі та грішні – нам складніше. Але пробачити треба. Так заповідав Господь. Пробачити, але ніколи не забувати.

Цілі покоління українців настільки занапастилися байдужістю, що навіть на восьмому році війни серед тих, хто повертається в теплі домівки вулицями, на яких не вибухають снаряди, знаходяться ті, хто сміє казати, що він втомився від війни. Це не просто байдужість чи бездушність. Це зрада. Пухлина, що знищує тіло Нації. Й метастази цієї пухлини проникли усюди: від найвищих щаблів державної влади, до маршруток, в яких відмовляють в заслужених пільгах нашим бійцям, і закладів, в котрих не здатні обслуговувати державною мовою.

Зрада стала настільки буденною, що тоді, у 1999 році ніхто і не міг усвідомити масштабів ницості того, що відбулося. Україні та українству завдали удар в спину. І цим ударом вектор історії змінився з розбудови національної державності до «дружби» з «братнім» народом і укорінення наративів про молодшого брата. І ви думаєте хоч хтось з тих, хто винен у цьому розкаявся? Ані на мить. Вони понесли відповідальність за вчинене? Знову ні. Хоча для Нації ці прізвища повинні були стати прозивними на рівні з іменем Іуди.

Україна разом з Чорноволом програла. Внутрішній ворог, що вірно служить своїм недобратнім господарям, переміг. Страшна поразка. Але лише одна з багатьох у вирі дрібних та значних перемог ворожої п’ятої колони. Я інколи ловлю себе на думці, що в тих випробуваннях, що відбувається сьогодні випали на долю Нації є величезна доля нашої вини. Вини кожного з нас і усіх разом.

Вибухом Майдану, кров’ю героїв Небесної Сотні ми спокутували нашу байдужість. Страшний урок. Ледве не в кожному місті, майже у кожному селі є Герої, котрі дивляться тепер на мирне небо над Україною згори вниз. Ті, хто заплатив за урок Нації власним життям. Подивись на фото цих людей, жовто-синій! Подивись уважно, усвідом ціну байдужості та пообіцяй їм, собі та Україні, що НІКОЛИ ЗНОВУ. Ніколи знову не пробачиш собі та іншим зраду України.

І якщо кожен з нас про це пам’ятатиме, то жоден владний організм не зможе нашкодити країні. Лише так ми переможемо п’яту колону і лише так сформуємо суспільство, інтересами якого ніхто не зможе нехтувати. Суспільство, в якому до зрадництва ставитимуться, як до прокази, ізолюючи таких людей від соціуму. В суспільстві зароджується національна совість. Націоналістична. Ми поступово вчимося цінувати чесних, сильних, гідних, а не той гібридний істеблішмент, котрий нам намагаються нав’язати олігархічні ЗМІ.

Україна змінилася. Новітнє покоління українців вже нікому нічого не подарує. Вони творитимуть нову, новітню історію. Так, у нас не вистачило мудрості навчитися на історичних помилках, але страшна школа Майдану та Війни заповнила цю прогалину. А ті, хто намагатимуться зупинити ці зміни, будуть перемелені в жерновах новітньої історії. І я свято вірую в майбутнє нашої країни.

Навпроти мене сидів чоловік, вибілений мудрістю років, а я, наче дитина, слухав його розповідь про Вячеслава Чорновола та буремні часи, в які зароджувалася Незалежна Україна. Я заново переживав цю історичну поразку кожного з нас. Це те, що не повинно повторитися. І єдиний шлях до цього – відбудувати країну, в якій немає місця зрадникам та зрадництву.

Це був не простий діалог. Діалог з людиною, для котрої чесність та принциповість – не порожні звуки, а усвідомлені базисні характеристики особистості. Валерій Палій. Адвокат. Правозахисник. Він говорив про часи Вячеслава Чорновола. А мені було нічого додати.

О, свята мироносице і всехвальна рівноапостольна Христова ученице Маріє Магдалино! До тебе, вірної і сильної заступниці перед Богом за нас, ми, грішні і недостойні, нині усердно прибігаємо і у сокрушенні сердець наших молимося. Ти в своєму житті перетерпіла страшні бісівські підступи та благодаттю Христовою визволилася від них. Молитвами твоїми і нас визволи від сітей бісівських, щоб неустанно у своєму житті ділом, словом, думкою і тайними помислами серця вірно послужили єдиному святому Владиці Богові. Ти більше всіх благ земних возлюбила найсвятішого Господа Ісуса і через все своє життя наслідувала його. Божественним навчанням і благодаттю не тільки свою душу годувала, але і багатьох людей від язичницької темряви до Христа приводила. Це убачивши, просимо тебе: випроси нам у Христа Бога благодаті, що просвічує і освячує, щоб нею просвітлені зростали у вірі і благочесті, в подвизі любові і самовідреченні, щоб служили ми ближнім в їх душевних і тілесних нуждах, пам’ятаючи приклад твого чоловіколюбства. Ти, свята Маріє, благодаттю Божою свято прожила життя на землі і мирно відійшла єси в небесні обителі. Моли Христа Спаса, щоб твоїми молитвами сподобив і нас неосудно звершити наше паломництво на цій долині сліз в мирі, в покаянні скінчити наше життя, у святості проживши на землі, сподобитися вічного блаженства на небесах і там з тобою і з усіма святими вихваляти Тройцю нероздільну, оспівувати єдине Божество, Отця, і Сина, і Духа Всесвятого на віки віків. Амінь.

Протоієрей Роман Петрик, настоятель храму Св. Жінок-Мироносиць

«Приклад святої Марії Магдалини показує, що у кожної людини є можливість змінити своє життя».

Осінній дощ не вщухав весь день, змиваючи залишки літнього тепла. Та прохолодний день залишив по собі теплі спогади, адже подарував нам п’ять «Сповідей» зі священниками й одну з художником-іконописцем. «Сповідь» з отцем Романом завершувала той знімальний день.

Якось по-домашньому затишний храм розкрив перед нами свої двері, зустрів ароматом ладану, огорнув тишею та благодаттю. Образи святих та краплі воску на свічках під іконами зігрівали душу, сповнюючи її теплом. І мудрі очі та привітна посмішка священика, як елемент мозаїки, котра створює атмосферу цього місця. З отцем Романом неймовірно просто спілкуватися.

Як і багато хто зі священиків, він чудово бачить людські душі, одразу розуміє суть людини. Та якою б не була суть співрозмовника, це ніяк не змінює суті самого отця Романа, не впливає на його ставлення та спілкування. В нього досить душевних сил аби залишатися собою, не зважаючи ні на що. Він почув поклик Бога ще зовсім дитям і з того часу слідує шляхом віри та любові.

Глибоке генетичне коріння, кохана дружина та діти й глибока, сильна віра – це фундаментальні постулати, котрі дарують людині силу бути вільною від впливу життєвих негараздів та буденної метушні. А у що віримо ми? В політиків, в реформи, в юристів чи лікарів? Може саме тому ми, раз у раз розчаровуючись у цій своїй примарній вірі, поступово втрачаємо саму здатність вірити, наповнюючи душу відчаєм та зневірою? Скільки раз кожен з нас чув слова: «Я вже ні у що не вірю» або «Я вже нікому не вірю»?

Господь у своїй любові дарував кожному з нас можливість іти своїм шляхом і бути сильнішими за будь-які випробування долі, дозволяючи їм лише загартовувати нас, але не звертати зі шляху та не ламати себе. Для цього достатньо лише вірити в Бога й вірити Богу. Але ми часто не здатні прийняти цей Його Дар, і, не вірячи ні у що, і не довіряючи навіть самим собі, носимося по колу, щоразу наступаючи на ті самі граблі, будучи нездатними розірвати це замкнене коло. Постійна метушня в діях, думках, цілях та засобах їх досягнення, підміна понять ціни та цінності – все це наслідки відсутності Віри та Господа в нашому житті.

Спілкуючись з отцем Романом, я відчув разючий контраст мирського та Божого. На долю священиків часто випадає навіть більше випробувань, ніж на долю мирян. Хоча порівняння тут може й недоцільні, адже у кожного своя доля, та я зараз не про це.

Зустрівшись з негараздами, в душах тих, хто блукає у безвір’ї, лише примножується біль та порожнеча, в той час душі тих, хто іде по життю з Богом та молитвою, в полум’ї випробувань лише загартовуються, наповнюючись вогнем любові. Сила священика в тому, що, не зважаючи на те, добре їм чи погано, їм вистачає душі любити ближнього та любити Бога. І вони своїм служінням несуть тепло цієї любові світу.

Ми щодня зустрічаємося з силою силенною справ, на нас виливають неймовірні обсяги інформації ЗМІ та соціальні мережі, нам продають примарні, швидкоплинні задоволення – все це створює нову реальність. Реальність, в якій цінність мають не любов, молитва, віра та милосердя, а матеріальні придбання та надбання, котрі не насичують нас, а тільки посилюють жагу до нових та нових задоволень.

Нам підмінили поняття ціни та цінності. Предки заповіли нам найважливіші цінності – Бог і Україна. А ми забули про це. Й страшним нагадуванням про по-справжньому важливі речі стали свист куль на Майдані та на фронті. Саме цим у Нації пробудилося УКРАЇНСТВО.

Але є посеред нас і ті, хто все життя прожив з усвідомленням Бога і України. І в цих людях, таких людях, як отець Роман, така глибока, навіть глибинна мудрість і правильність. Це важко описати словами, це те, що стоїть за словами діалогу і проглядає між рядків тексту, те, що ми бачимо в очах святих на іконах і у полум’ї свічок під іконами.

Ми завершили наш діалог, прибрали техніку. Не хотілося прощатися. Тішило тільки те, що прощанням це знайомство не завершиться, а я поїду додому і буду жити далі, знаючи, що посеред нас, українців є такі звичайні й водночас надзвичайні люди. Священик несе світло любові в пітьму людських пристрастей, підтримуючи нашу віру й додаючи сил іти по життю чесно та гідно. Кожному з нас Господь дарував набагато більше, ніж ми здатні навіть уявити, лише б нам стало душі та віри прийняти Його Дари.

Бійці батальйону прибули в Донецький аеропорт на заміну підрозділам 79-ї та 95-ї бригад, які на той час хоч і були краще оснащені державою та стараннями волонтерів, але потребували ротації. В перших же боях бійці 90-го батальйону проявили себе як справжні десантники. 8 грудня при обстрілі терористами Пісків загинули вояки 90-го батальйону старшина Микола Петрученко, старший солдат Сергій Чоп, солдат Андрій Ременюк. З середини грудня бійці батальйону, щоб потрапити в аеропорт, змушені були проходити через пункт пропуску сепаратистів, де проходили принизливу процедуру догляду і перевірки, після якої їх неодноразово обстрілювали. Бійці провозили гранати й набої в покришках і в подвійному дні. Перед новим роком бійців батальйону замінили інші підрозділи, але вже через 2,5 тижня їх відправили назад для підсилення.

Старший лейтенант Іван Зубков, будучи командиром роти вогневої підтримки батальйону, у січні 2015 року брав участь у деблокуванні підрозділів, що боронили Донецький аеропорт. Під час одного з боїв він викликав вогонь артилерії на себе, прикривши відхід підрозділу. Старший лейтенант загинув унаслідок підриву бойовиками другого поверху нового терміналу ДАПу. В останні дні оборони Донецького аеропорту 90-й батальйон втратив 22 людей вбитими, 3 — зниклих безвісти та 60 — пораненими. Проросійські сили в ці дні, за даними отриманими від полонених та з радіоперехоплення, втратили сотні загиблими й пораненими. Після виходу з аеропорту бійці батальйону ще півроку утримали підходи до нього: Опитне, Водяне, Очеретине. Тяжкі бої тривали впритул до Мінська-2. Проте 20 березня сепаратисти пішли на черговий штурм — традиційно зазнали великих втрат і відступили».

Віктор Новицький (позивний «Жмеринка»), учасник російсько-української війни, учасник оборони Донецького аеропорту

Рідна українська земля, ще донедавна вкрита сніжною ковдрою, зараз виграє першою весінньою зеленою травою, що прокинулася з першим промінням весняного сонця, хоча де-не-де ще не розтанули кучугури снігу, як нагадування про потужну цьогорічну зиму. Зовсім скоро нас дурманитиме аромат бузку, а також можливість пройтись босоніж по соковитій траві.

Нам не завжди вистачає сили, часу та душі, щоб бачити та відчувати красу рідної землі, цінувати її. Але війна навчила нас усвідомлювати ціну та цінність ВІЛЬНОЇ України. Я спостерігав за Віктором, як тільки він переступив поріг локації, на якій ми, навіть неочікувано для нас самих, провели плідний знімальний день. Потужний, активний, енергійний, із живою мімікою та жестикуляцією, він не приховує своїх емоцій. Хоча інколи й вибуховий, але завжди щирий та справжній. Дивлюся на нього, і якось бачу, що він СВІЙ. Я таких хлопців бачу одразу. Багатьох таких пам’ятаю ще з дитинства. Ми грали в футбол, билися, лазили по деревах…

Переконані, принципові, вони не визнають фальші та лицемірства. Сильні… Сильні своєю беззастережною любов’ю до коханих. Складні своєю принциповістю та категоричністю. Їм не просто зі світом, адже вони не визнають напівміри: якщо любити, то всім серцем раз і назавжди, якщо дружба, то на все життя. В чомусь йому навіть простіше на війні. Простіше тим, що зрозуміло – там ворог, його треба знищити, тут свої, вони не зрадять і прикриватимуть спину до останнього подиху. В мирному житті складніше. Добро та зло тісно переплетені усюди, суцільні напівправди, а совість, навіть якщо вона раптом є, то вкрай компромісна. Від цього стає задушливо. Багато хто з тих, кого обпекла війна своїм полум’яним крилом фізично та психологічно не витримують цього.

Є й інші. Такі, як Віктор Новицький. Ті, кого полум’я війни не скалічило, а навпаки, загартувало, запаливши в душі вогонь лютої непокори. Непокори наскрізь прогнилій системі, що рік за роком веде надпотужну своїми ресурсами та людьми країну до зубожіння, непокору до потакання тим, для кого Україна, Нація, мова так і не стали важливішими за наповнення власної тарілки. Він живе з усвідомленням того, що в нього є мірило вчинків, дій та прагнень, котрі набагато вищі за його особисті інтереси – це відповідальність перед тими, хто віддав своє життя за вільне небо над Україною. Ось такі люди й мають бути в авангарді Нації. Ті, хто не зрадить, не продасть та не продасться. Ті хто ладен був віддати життя заради України, а тепер готовий покласти життя на те, щоб Україна стала такою, за яку не соромно буде подивитися в очі побратимам, котрі вже Там, коли настане їхній час.

Він не пройде повз людське горе. Просто не вміє залишатися байдужим до людської біди. Як і не вміє залишатися байдужим до несправедливості. Повстане проти неї, чого б це не коштувало. Червоний режим нав’язав нам інше бачення поняття «хороша людина» і мільйони доль, мільйони душ були скалічені намаганням слідувати цим диявольським наративам. Саме через залишки у нашій крові, нашій свідомості червоної інфекції ми не здатні оцінити та цінувати справжніх. Саме через це знов і знов помиляємося у своєму виборі, починаючи ще з поразки Чорновола й України на перших виборах в незалежній Україні, та поки ще не завершуючи цю низку виборчих поразок.

Чергова цинічна «стратегія економічного та соціального розвитку», що не варта навіть паперу, на якому надрукована і створена лише для того, щоб приспати тих, кому не дуже хочеться прокидатися й усвідомлювати реальність, в якій він живе у воюючій країні, чи потужна, справжня, небайдужа країна з людським обличчям та християнським милосердям?! Якими ми прагнемо бути? Після Майдану та років війни…

Ось і настав час згадати завіти предків: «Воля або смерть!». І усвідомити, що воля відвойовується не тільки на фронті, а й тут в тилу. Й боротися за неї – генетичний обов’язок кожного українця. Віктор Новицький усвідомив це в собі. Це складніше. Це незручно. Це категорично та принципово. Але інакше – то не життя, а лише недолуге існування людської істоти.

Ми, українці, усією глибиною та потужністю нашої історії та генетики ВІЛЬНІ. Немає вже Російської імперії, немає Радянського союзу, котрі віками душили нашу волю імперськими амбіціями. А ми, українці, є. В нас приспали ці усвідомлення, винищуючи їх голодом, кулями та засланнями. Та голос Революції Гідності й свист куль на нашій землі пробудили нас від сну.

Мені не просто дався цей діалог. Говорити з Віктором було просто та легко, але складно було усвідомлювати всю глибину того, що стоїть за простими словами нашої бесіди. Я часто подумки повертався до нього й сьогодні нарешті мої думки, емоції та враження вишикувалися в ці рядки. Так буває, коли за декілька годин розмови зовсім незнайома людина стала важливою, СВОЄЮ. Така любов, така відданість нашій країні – це набагато більше, ніж можна передати сотнями сказаних чи написаних слів.

«Треба всім зрозуміти, що твори образотворчого мистецтва різних жанрів, виконаних в різних техніках – це краса, багатство, культура нашого народу, духовність, історія нашої держави, краю, зброя, це наша релігія. Особливо нині, коли так званий «старший брат», сусід і вічний ворог веде з нами війну. За всю історію «спільного життя» він вкрав у нас і присвоїв дуже багато українських культурних цінностей, в тому числі навіть назву держави, порушивши при цьому християнські заповіді (6,8.9,10), і пішов на нас війною. Хоче знищити нас як націю, а культурні надбання присвоїти собі. Життя наше, мов ріка, розливається між двох берегів. Як уберегтися в стрімкій буденній водоверті? Чи кожен з нас істинно живе Україною? Вважає себе українцем, вболіває за нашу українську духовність і культуру? Чи живемо, як говорив Іван Франко: «Ти, брате, любиш Русь за хліб і кусень сала»? Тож браття українці, подоляни! Відвідуймо виставки образотворчого мистецтва, споглядаймо, вчімось, знаймо і оберігаймо нашу духовність, культуру та історію».

Д. Власійчук, член Національної спілки народних майстрів України

Сергій Бугай, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, майстер з народного настінного декоративного подільського розпису

Інколи, сідаючи за написання статті, буває не просто відтворити в пам’яті деталі бесіди, тому я переглядаю відзнятий відеоматеріал аби освіжити в пам’яті враження від знайомства. Але не цього разу. Лише сів писати, як пам’ять настільки яскраво відтворила наш діалог, ніби він відбувся лише вчора. Взагалі той день видався для нас насиченим яскравими емоціями, враженнями, подіями та знайомствами.

Покоління таких вже дорослих дітей, котрі зростали та виховувалися у незалежній Україні – для мене завжди особлива тема. Я завжди уважно дивлюся їм в очі, намагаючись там роздивитися, яким воно буде, наше майбутнє. Адже ми, усі ті, чия свідомість була скалічена червоним терором, так і блукатимемо цією пустелею, доки не випалимо нав’язувані нам рабсько-комуністичні наративи. А вони, ті хто знав лише Вільну та Незалежну Україну, здатні розбудувати ту сильну, потужну державу, котрої ми так і не змогли їм подарувати.

«Ми не успадкували цю землю від наших предків. Ми взяли її в оренду у наших нащадків». Сьогодні стало очевидним те, що моє покоління не впоралося з обов’язком берегти цю землю, берегти цю країну. Є в тому наша вина чи ні, нехай Господь розсудить. Адже проти нас діяла така надпотужна політична, воєнна, пропагандистська машина червоного режиму. Ми, якимось дивом Божим, зуміли не втратити Україну остаточно. Ми зуміли вижити. Але на більше виявилися не здатні.

Наші діти інші. Вони не будуть задовольнятися малим. В них відсутнє усвідомлення рамок та обмежень. Їх вже не залякаєш погрозами того, що все може стати ще гірше. Їх це не тільки не зупинить, а навпаки підштовхне на ще більш рішучий опір та ще вищі досягнення. Саме тому нам час відійти в сторону та дати їм дорогу. Стати поруч, а не попереду. Підставити плече. Час зізнатися собі в тому, що всі наші знання про те, як має бути, не працюють. Треба зуміти довіритися їм. Вони не проти нас. Просто вони інакші. І це їхній час.

Коли мені сказали, що Сергій пише ікони, я, маючи вже певний досвід спілкування з майстрами цього жанру, думав, що легко його зрозумію. Та на мене чекало здивування. Люди, заглиблені в іконопис, мають своє, особливе бачення світу. З Сергієм вийшло інакше: іконопис не поглинув його, а зробив глибше, усвідомленіше, більш зрілим духовно.

Зараз Сергій взяв паузу в цьому жанрі але я впевнений – рано чи пізно обов’язково повернеться до нього і буде створювати не просто фрески та ікони, на які ми з захопленням дивитимемось, а роботи, котрі з Божою мудрістю та любов’ю дивитимуться на нас. З цією глибиною усвідомлення він продовжує рости та розвиватися як особистість, як українець, як митець.

Сергій працює в центрі народної творчості. Він щасливий тим, що має змогу своєю працею сприяти вивченню, збереженню та примноженню українського мистецтва. Хоча мистецтво та творчість неймовірно захоплюють його, вони не відривають від реальності.

Сергій чує, бачить, відчуває сучасний світ в усіх його як яскравих, так і не надто привабливих проявах. Щирий, справжній, небайдужий, талановитий. З ним приємно вести діалог. Йому однаково цікаво як говорити, так і прислухатися до думки свого співрозмовника. І його, як людину зі сформованою, виваженою, усвідомленою думкою та життєвою позицією, цікаво та приємно слухати.

Сергій Бугай, Роман Григорьєв, Олег Левченко, Богдан Лащенко… Поділля подарувало мені яскраві барви покоління Незалежної України. Це нова, свіжа хвиля українців, котра вражає глибиною усвідомлення українства. Їх набагато більше, ніж я написав. Вони кращі, ніж я зможу описати словами. Вони справжні. Вони глибинно, самою своєю суттю зовсім інші, не схожі на нас. Чесні, небайдужі, енергійні, дієві. У них якось зовсім інакше працює слово життя. У них віра в очах й впевненість у своїх силах.

Такі юні, а вже настільки доросліші за нас. Я б навіть назвав це трохи передчасною мудрістю. Я, як батько, понад усе прагнув би, щоб діти, ровесники моїх дітей, якомога довше залишалися дітьми. Й мені боляче бачити в їхніх очах мудрість, котра приходить лише з життєвими випробуваннями.

Сергій мене надзвичайно приємно здивував. У неспокійний, буремний час, коли так багато хто прагне до нових та нових звершень або просто отримати все й одразу, штовхаючись ліктями та йдучи по головах, він в тиші музейних кабінетів спокійно та натхненно вивчає культуру та мистецтво, минуле та сьогодення. Історичні події, власні мистецькі досягнення та культурні пам’ятки видатних майстрів, сучасні тенденції та тренди по-справжньому цікавлять та навіть захоплюють його, але не поглинають. У вирі подій він надихається, розвивається, самовдосконалюється, але не втрачає себе.

Багато хто з українців згадав про Україну, а дехто навіть тільки-но дізнався про неї у вирі кривавих подій Майдану та війни. І лише після цього страшного нагадування в них почала прокидатися цікавість чи навіть любов до рідної землі. Але є й інші. Посеред Нації палають серця, котрим важливо знати – хто ми та звідки. Їм цікаво, потрібно знати, вивчати та розуміти Україну, котру вони так люблять. Люблять не за щось, а безумовно. Ті, кому не потрібні були такі страшні нагадування, щоб пробудити любов до рідної землі. Адже вони й так чують нашу країну. Відчувають її. Люблять.

Особливе натхнення для мене – спілкуватися з настільки цілеспрямованими та цілісними людьми. І ще більшої радості додає, коли така людина віднайшла свій ШЛЯХ. Тоді в ній вирує безмежна енергія для нових звершень, цікавість, рішучість, але вже відсутні сумніви, метушня та поневіряння. Сергій любить Україну, вміє бачити її потужною, сильною, квітучою, а вона із вдячністю виграє для нього найяскравішими своїми барвами. У величній, красивій країні народжуються надзвичайно красиві душі, котрі здатні бачити, відчувати, цінувати та примножувати красу.

https://youtu.be/Mzmf5RROAcU