Візуальна
ознака національної ідентичності та самосвідомості
При набутті Україною незалежності традиційний народний
одяг почав входити в наше буття. Подібне явище спостерігалося ще 150 років тому
серед молоді та інтелігенції, які почали усвідомлювати себе українцями.
Зрозуміло, що під час існування Російської імперії та відсутності Української
держави саме через народне вбрання, у якому виразно окреслена самобутність
українського етносу, можна було, навіть мовчки, проявити себе українцем і
вказати на належність до такої давньої культури, як українська.
Опанас Сластіон у своїх спогадах про навчання в Петербурзькій
академії мистецтв у 1874–1882 рр. також акцентував увагу на мотивах одягання
народного вбрання: «Мартинович, небіжчик Васильківський та й я – були стрижені
в кружок і по можливості носили українську одежу, – правда, се були традиції часів
давніших, т. зв. тоді “хохломанства”, та нам се було байдуже, бо головна мета –
аби «вони» знали, що «ми» існуємо й будемо існувати». І хоч до Академії
мистецтв у Петербурзі приймали представників різних національностей, а
випускали тільки російських митців, друзі лишилися українцями.
Також відомо, що майбутній художник Михайло Гаврилко, збираючись
на навчання в Петербург до художньо-прикладного училища на початку ХХ ст., не
послухав поради справити собі європейський одяг, а замовив українське вбрання з
червоними чоботами. Такий колоритний вигляд постійно привертав увагу охочих
подивитися на нього. М. Гаврилка виключили з Художньої академії і посадили в
тюрму за організацію студентського страйку. Після Першої світової війни М.Гаврилко
стає одним із організаторів війська Українських січових стрільців та Сірої
дивізії Армії УНР. Хвиля червоного терору знову примусила М.Гаврилка змінити стек
на шаблю. Він створив козацький загін, який боровся проти більшовиків у районі Диканьки
та Божкового. У жовтні 1920 року Гаврилка видав агентам ЧК нібито його
найкращий друг. Червоноармійці катували отамана, а потім спалили живцем у топці
паровоза на станції Полтава (нині станція Полтава-Південна). Майже вся творча
спадщина Михайла Гаврилка знищена. У 1956 році, через три роки після смерті Сталіна, за вказівкою з Москви, всі його роботи зі
Львівського художнього музею були
спалені. Тож ще більшу цінність становлять поодинокі роботи, котрі вціліли в родині,
приватних колекціях, музеях Європи.
Дослідники сходяться на думці, що процес публічного вираження української самоідентифікації
в одязі був започаткований Т. Г. Шевченком. Із цього приводу І.С.Тургенєв
писав: «У високій, баранячій шапці, в довгій темно-сірій чумарці з довгим
смушевим коміром, Шевченко мав вигляд справжнього малороса, хохла. Портрети, що
залишилися після нього,
дають загалом вірне про нього уявлення». Якщо до Шевченка кожух і смушева шапка вважалися лише верхнім одягом українського
селянства, то Тарас Григорович вклав у це вбрання нове символічне значення – свідомого атрибуту українства. Т. Шевченко ігнорував існуючі
правила, за якими одяг поділявся
на міський і сільський, елітний і простонародний, загальноєвропейський та етнічний, і водночас не
допускалося його перемішування.
Софія Русова (Ліндфорс) - відомий український педагог згадує, як наприкінці 1870-х років
вона разом із простими мешканцями
Чернігова відправилася на поклон до київських угодників. Але зробити це не вдалося: біля Ніжина її – дворянку, одягнену не за статусом, у
компанії з простими «бабами»
зупинив урядник.
Іван Франко «відрізнявся од загалу своїм костюмом –
вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток». Причому любив одягати вишиванку і в будні, і
в свята. Водночас чоловічу
вишивану сорочку, оцей обов’язковий елемент українського національного строю, Іван Франко носив з європейським
костюмом-трійкою. І це був новаторський підхід до трансформації образу
українського інтелігента, у якому поєднувалися прадавня українська традиція і
модерні запити нової епохи.
Сьогодні, як і тоді, використання народного одягу викликано не
потребами матеріального стану чи заведеного укладу життя, а свідомим проявом
власної позиції.
22 травня 2014 року, коли Дружківку захопили бойовики, Анатолій
Водолазький вийшов до пам’ятника Леніну на одиночну акцію протесту. Його знімав
оператор, міліція просила залишити це місце. Він простояв з Державним прапором
в руках десять хвилин, потім невідомі у масках забрали його до підвалу. Міліція
не допомогла, просто спостерігала. Прапор, який патріот тримав у руці, бойовики
кинули собі під ноги. «Я дав собі слово: якщо виживу, ходитиму туди щороку. Я
вижив, хоч мене й катували там, вибили зуби, заставили носити пісок мішками. Це
було у Краматорську. Якась жінка, що йшла повз, побачила це і хотіла допо-
могти, вона зі мною носила мішки піску, я розшукую її вже три роки, хочу
подякувати», – говорить народний герой України Анатолій Водолазький.
Надія Савченко - українська військова, штурман- оператор вертольота
Мі-24 16-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил
України, старший лейтенант. Народний депутат України 8-го скликання. Герой
України (2015). Під час війни на Сході України 2014 року брала участь в антитерористичній
операції як доброволець батальйону «Айдар». При цьому залишалася діючим
офіцером ЗСУ, беручи участь в АТО в межах двох відпусток. Водночас написала
рапорт на звільнення зі Збройних Сил України. У боях біля селища Металіст під
Луганськом, йдучи за пораненими, потрапила в полон терористів 18 чи 19 червня
2014 року. Опинилась на території Росії і звинувачена у вбивстві російських
журналістів, хоча вже була у полоні проросійських сепаратистів. Більше року
Надію Савченко утримували у СІЗО в Росії.
Василь Сліпак — український оперний співак (контртенор, бас-баритон), соліст Паризької
національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході
України у складі добровольчих формувань, позивний «Міф». Загинув у бою поблизу
Дебальцевого.
Павло Павлов (позивний «Аскольд») – волонтер-психолог, учасник Майдану,
доброволець батальйону «Айдар». Народився і жив у Донецьку. Заздалегідь готувався
захищати Батьківщину: «Коли у 13-му році Яник почав затискати гайки, я відчув,
що потрібно якійсь військовій справі навчатись, бо у нас ще буде кров і війна.
Саме тоді не витримав ватного руху – і десь тижнів за два до початку Майдану
хотів їхати у Французький легіон (унікальна військова складова французької
армії, що комплектується з іноземців). Але не доїхав, тому що почався Майдан, на
якому був від самісінького початку. Після Майдану шукав нові підрозділи і
навіть не збирався йти у військкомат. Деякий час намагався зібрати такий підрозділ
сам, шукав підтримку. Ми хотіли їхати і вихоплювати «сєпарів» по Донецьку. Я
думав це звести до якоїсь структури, тобто підійти до цього більш професійно.
Коли у червні повернувся до Києва, один знайомий запропонував поїхати в батальйон
«Айдар» на Луганщині. Я поїхав подивитися і залишився там».
Людмила ОГНЄВА,
заступник
головного редактора газ. «Україна козацька»,
член Національної спілки журналістів України,
член Національної спілки народних
майстрів України
