Вот тут развелось сейчас много историков – мастурбаторов, которые начали «антигалицкую истерию». Типа Галичина это не Украина, чуть ли не поляки и т.д. и т.п. Хватит врать, господа (хотя вы скорее «таварищи»). 

Галичане это исторические русичи и украинцы. Галицко – Волынское княжество было единственным законным правопреемником Киева, в отличии от Владимиро-Суздальских сепаратистов. Основатель Галицко-Волынского княжества Роман Мстиславович был сыном Мстислава Изяславовича, сына князя Киевского Изяслава Мстиславовича, который защищал Киев от набегов лже-князя Юрия Долгорукого, который вел себя в Киеве не как князь, а как иноземный завоеватель. Именно князья Владимиро-Суздальские, в особе Юрия Боголюбского начали позорную практику разграбления киевских земель. В 1204 году Роман Мстиславович закрепил правопреемственность Галицко-Волынского княжества став одновременно Князем Киевским.

После монгольского нашествия политическая столица Руси переместилась в Галич, причем князь Данило Галицкий присоединил Киев к Галицко- Волынскому княжеству. Духовная столица Руси осталась в Киеве, где и есть по сей день.

Именно князь Данило Галицкий был центром антиордынского сопротивления. Мир признал Данила Галицкого единственным законным правителем Руси, что было потверждено коронацией Данила Галицкого в титуле Короля всея Руси. Данило Галицкий поднял восстание против монголов, но был предан своими западными союзниками и вынужден был капитулировать 1259 году.

В 1349 году Галичина была анексирована Польским королем Казимиром ІІІ.

Но это не значит, что галичане не боролись с окупантами. В 1490 – 1492 произошло крупное антипольское восстание под руководством народных предводителей Мухи и Борули. С 16 ст. набирает обороти опришковское движение, которое своего апогея достигло в 17 ст. под руководством Олексы Довбуша.

Во время Хмельниччины Богдан Хмельницкий совершил два похода в Галиччину, которую считал частью Руси, правда взять Львов ему не удалось.

Из-за первого раздела Польши (1772 год) Галичина попала в состав Австро – Венгерской империи. Лояльное законодательство Габсбургской империи позволило еще больше развиться украинскому (или как его тогда называли русинскому) движению. Во Львове была создана литературное общество «Руська трійця». Девизом общества были слова Шашкевича «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Во Львове началось издание украиноязычного альманаха «Русалка Дністровая». 2 мая 1848 года во Львове была создана первая украинская политическая организация «Головна Руська Рада», которая провозгласила о единстве всего украинского народа.

Со второй половины 19 ст. в Галичине начинают образовываться многочисленные украинские национально-культурные организации: общество «Просвіта», «Літературне товариство ім. Т.Шевченка», спортивные организации «Січ», «Сокіл» и другие.

И хватит врать, что впервые Галичину к Украине присоединил Сталин. Напомню, что Галичина воссоединилась с Великой Украиной 22 января 1919 года, когда законное правительсвто Украинской Народной Республики подписало «Акт Злуки» с правительством Западно-Украинской Народной Республикой. И лишь окупанты - советские с одной стороны, польские с другой разорвали единый народ по разным государствам. А теперь таварищи коммунисты кричат, чтоб им галичане в ножки кланялись, что присоединили. Не надо было Ленину и Ко пхнуть свою морду в Украину!

И возникает вопрос по чью дудку пляшут те, кто с подачи украинофоба Табачника начал «антигалицкую истерию»? Столько грязи в адресс жителей Восточной Украины, как этих коммунистов и прочих недалеких людей в адреса галичан, я от галичан не слышал. Только может какие то недоразвитые политики. И то, та кто кричала огородить жителей Донбасса колючей проволкой, была не галичанка, а моя землячка из Днепропетровска (хай їй грець) Юлия Тимошенко.

И вы тут изголяетесь, что де «галичане – поляки», только любви к Польше я в галичанах не заметил, зато у вас, «истинных патриотов Украины» нет да проскакивает трепетное отношение к России и призывы к воссоединению с «братским народом», которые можно расценить как посягание на территориальную целостность Украины, чего у галичан не заметно в отношении Польши.

Хватит делить Украину! Мы все украинцы - и галичане, и буковинцы, и надднепряне, и жители Донбасса. Займитесь лучше чем то полезным, чем выносить мозг людям вашей брехней и анигосударственной истерией. 

політичного вибору керівників "Карпат".

Під час матчу "Карпат" і "Металіста" на стадіоні "Україна" львівські фанати виставили банер, яким висловили свій протест проти політичного вибору керівників клубу.
Очевидно, так уболівальники відреагували на те, що спортивний директор "Карпат" Степан Юрчишин і генеральний директор клубу Ігор Дедишин потрапили у списки Партії регіонів на виборах до Львівської обласної та міської рад, повідомляє "Спортивна Галичина".

Українське й галицьке
Ігор ЛОСЄВ

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.

   Три високі білі автобуси іноземного виробництва порушили ранковий спокій та сіро-коричневий краєвид донбаського містечка, вотчини і малої батьківщини В.Януковича, - міста Єнакієве. Люди, які весело та метушливо повиходили з цих автобусів і розмовляли українською мовою, здивували і насторожили місцевих працівників готелів, кафе, продавщиць кіосків та ринків. Всі зрозуміли хто приїхав – приїхали «западенці», «бандерівці», «тимошенківці», «помаранчеві». Приїхали не просто так – приїхали видивлятися, спостерігати, наглядати, контролювати, а дехто був впевнений, що й фальсифікувати.
   Але таких людей були одиниці, а переважна більшість і абсолютно вся місцева молодь їх чудово розуміли і після паузи, викликаної безумовно несподіванкою, турботливо намагалися пояснити, як саме і куди треба пройти щоб дістатися потрібного готелю чи виборчої дільниці.
   Спілкуючись між собою на виборчих дільницях, в готелях, кафе і галичани, і донеччани чудово розуміли, що живуть в одній державі, і ні клімат, ні ціни на продукти, ні матеріальний стан населення практично нічим не відрізняються в країні, де правлять олігархи і однаково бідно живуть всі частини цієї нещасної країни.

Гості зі Львова спочатку відчували певну упередженість, вплив насаджених міфів про Західну Україну, прояви антиукраїнських позицій, дійсно помітною виявилася робота російських політтехнологів по проекту «Розкол України»… Але в процесі спілкування, спільної співпраці на виборчих дільницях, і безпосередньо за накритим столом після здачі підрахованих бюлетенів в ОВК, всі дружно святкували закінчення виборів. Всі розуміли, що ні львів'яни, ні донеччани не були ні злісними фальсифікаторами, ні шовіністичними фанатиками, ні агресивними радикалами. Всі були нормальними і адекватними, привітними і доброзичливими, гостинними і ввічливими людьми з абсолютно однаковими проблемами, інтересами, цінностями та трішки відмінними політичними вподобаннями. На сотнях дільниць Донбасу після підрахунку бюлетенів лунали тости за єдність України, львів'яни та донеччани обмінювалися номерами телефонів, даними соціальних мереж, всі розчулено обнімалися, а дехто й цілувався на прощання.

Коли наступного ранку колона автобусів проїхала повз напис «Єнакієве», мимоволі подумалося: нехай собі політики та олігархи гризуться за економічні та політичні впливи, нехай інженери людських душ формують суспільну думку, нехай радикали акцентують на відмінностях і розпалюють ворожнечу – в них все одно нічого не вийшло. І ніколи не вийде, бо український народ не піддається на провокації і не вірить безглуздим міфам. Бо Схід і Захід дійсно разом.

В один із чудових сонячних вихідних днів ми з чоловіком вирішили з’їздити кудись на природу. Вибір випав на Чортові скелі: по-перше, недалеко, а по-друге, сама назва місцевості приваблювала своєю таємничістю і містикою. Окрім того, Чортові скелі є одним з найулюбленіших місць відпочинку у Львівській області. Зацікавив нас і той факт, що Чортові скелі є найвищою точкою в околицях Львова (близько 414 м над рівнем моря).
Дістатися до них можна по-різному: від дороги Львів-Винники, від Глинянського тракту, від Лисинич, чи від Винник. Головне — підніматися весь час догори, а лісові стежки виведуть до скелі.
З цих воріт починається дорога до Чортових скель.

[ Читати далі ]

Возз'єднання чи окупація, добро чи зло? Події "золотого вересня" довгий час перебували під грифом "таємно" поза увагою науковців та митців, були призабуті суспільством.

Багатокультурна довоєнна Галичина стала жертвою агресій двох найбільших тиранів XX століття Гітлера і Сталіна. Будучи зруйнованим, більше ніколи не відновиться довоєнний уклад життя, культури, етнічні особливості цього краю.

Фільм створено на основі свідчень очевидців цих подій - представників українського, польського та єврейського народів, які до 40-х років XX століття становили основний етнічний склад Галичини.

"Бо так само, як за днів потопу всі їли й пили, женились й заміж виходили, аж до дня..."  Мт. 24, 38

  
  Один українець має можливість взяти інтерв"ю у одного з колишніх солдат дивізії "Галичина", що зараз знаходиться на смертному одрі.

   Він звернувся за допомогою у формулюванні питань щодо дивізії, питань щодо її діяльності - тих питань які зараз хвилюють суспільство.

   Прошу друзі (і не тільки) задавати свої питання щодо дивизії, проти кого воювали, про її склад та таке інше.

   П.С. Людина знаходиться на смертному одрі, отож брехати не стане - відео щодо дивізії буде шокуючим і можливо навіть з брутальними фактами та історією подій.

Звістка про росіянина Тараса Романця, який знемагає від болю та самотності у Львівському обласному госпіталі інвалідів війни та репресованих ім. Ю. Липи у Винниках, облетіла Інтернет. Внаслідок хребетно-спинно-мозкової травми, яка сталася понад півтора роки тому, 25-річний хлопець залишився прикутим до ліжка. Має численні пролежні. Але доглядати за ним нікому, оскільки Тарас не має в Україні родичів та дому.

Молодий чоловік родом з містечка Углич Ярославської області. Там у нього залишилася мати, яка потерпає від прогресуючої форми розсіяного склерозу: приїхати до сина не може, сама потребує догляду. Хлопець прибув до України п’ять років тому – нібито, щоб відвідати бабусю. Гостював довго, познайомився з дівчиною з селища Славського. Почали жити разом, народилася дочка.

Життя пішло шкереберть на початку квітня минулого року. У той фатальний вечір Тарас їхав скутером на заправку. Неподалік йшли ремонтні роботи. Хлопець послизнувся на щебені, впав та зламав шию.

Карета “швидкої” доставила його до місцевої лікарні. У хлопця діагностували перелом хребців із забоєм важкого ступеня, перелом таза. Скерували до Львова. Потерпілий переніс близько десяти операцій. Хребет пацієнта збирали по осколках: довелося “позичити” кістку зі стегна. Для подальшого лікування відправили до відділу кістково-гнійної хірургії Львівського обласного госпіталю інвалідів війни та репресованих.

Ще двадцять років тому хворі з таким діагнозом не виживали. Якби з допомогою оперативних втручань не стабілізували зламану шию, мозок відмер би. Нижня частина тулуба залишилася паралізованою, тіло вкривають гнійно-некротичні пролежні, до ран потрапила інфекція, тож піднімається висока температура тіла... Чоловіка відвідувала кохана жінка – годувала з ложки. Але потім від неї і слід простиг – залишила хлопця напризволяще. Доглядати за ним нема кому, хоча, за словами медиків, біля такого хворого постійно має перебувати хтось із родичів або соціальний працівник. Лікарні бракує медсестер. Родини Тарас не має, а соціального працівника, як і пенсію з інвалідності, надати не можуть, оскільки він – громадянин іншої держави. Реабілітологи вчили хлопця самостійно їсти, користуватися інвалідним візком, але через гнійні рани на тілі він пересісти у нього не може. Щоправда, за словами медперсоналу, чоловіка час від часу відвідують друзі, але матеріально не допомагають. Від початку його лікували за державний кошт. Кажуть, ли­ше на ліки та перев’язочні матеріали витратили понад 18 тис. гривень. У госпіталі хлопець перебуває близько десяти місяців. Якби мав дім та родину – його давно виписали б, але нема куди...

Громадськості стало відомо про знедоленого пацієнта, коли сусід по палаті виклав про нього інформацію в Інтернеті. Там йшлося про те, що Тарас не має навіть ватно-марлевих пов’язок, потрібно багато ліків і донорська кров. Галичани повелися, як добрі самаряни: на його біду відгукнулися сотні людей. За словами лікарів, відвідувачів йому тепер не бракує – незнайомці забезпечують гарячими обідами, продуктами, одягом, грошима... Навідуються також аптекарі: приносять памперси, медикаменти. Доброзичливці навіть спрезентували маленький телевізор.