хочу сюди!
 

Инна

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Замітки з міткою «галичина»

...про "злих" галичан..

Звістка про росіянина Тараса Романця, який знемагає від болю та самотності у Львівському обласному госпіталі інвалідів війни та репресованих ім. Ю. Липи у Винниках, облетіла Інтернет. Внаслідок хребетно-спинно-мозкової травми, яка сталася понад півтора роки тому, 25-річний хлопець залишився прикутим до ліжка. Має численні пролежні. Але доглядати за ним нікому, оскільки Тарас не має в Україні родичів та дому.

Молодий чоловік родом з містечка Углич Ярославської області. Там у нього залишилася мати, яка потерпає від прогресуючої форми розсіяного склерозу: приїхати до сина не може, сама потребує догляду. Хлопець прибув до України п’ять років тому – нібито, щоб відвідати бабусю. Гостював довго, познайомився з дівчиною з селища Славського. Почали жити разом, народилася дочка.

Життя пішло шкереберть на початку квітня минулого року. У той фатальний вечір Тарас їхав скутером на заправку. Неподалік йшли ремонтні роботи. Хлопець послизнувся на щебені, впав та зламав шию.

Карета “швидкої” доставила його до місцевої лікарні. У хлопця діагностували перелом хребців із забоєм важкого ступеня, перелом таза. Скерували до Львова. Потерпілий переніс близько десяти операцій. Хребет пацієнта збирали по осколках: довелося “позичити” кістку зі стегна. Для подальшого лікування відправили до відділу кістково-гнійної хірургії Львівського обласного госпіталю інвалідів війни та репресованих.

Ще двадцять років тому хворі з таким діагнозом не виживали. Якби з допомогою оперативних втручань не стабілізували зламану шию, мозок відмер би. Нижня частина тулуба залишилася паралізованою, тіло вкривають гнійно-некротичні пролежні, до ран потрапила інфекція, тож піднімається висока температура тіла... Чоловіка відвідувала кохана жінка – годувала з ложки. Але потім від неї і слід простиг – залишила хлопця напризволяще. Доглядати за ним нема кому, хоча, за словами медиків, біля такого хворого постійно має перебувати хтось із родичів або соціальний працівник. Лікарні бракує медсестер. Родини Тарас не має, а соціального працівника, як і пенсію з інвалідності, надати не можуть, оскільки він – громадянин іншої держави. Реабілітологи вчили хлопця самостійно їсти, користуватися інвалідним візком, але через гнійні рани на тілі він пересісти у нього не може. Щоправда, за словами медперсоналу, чоловіка час від часу відвідують друзі, але матеріально не допомагають. Від початку його лікували за державний кошт. Кажуть, ли­ше на ліки та перев’язочні матеріали витратили понад 18 тис. гривень. У госпіталі хлопець перебуває близько десяти місяців. Якби мав дім та родину – його давно виписали б, але нема куди...

Громадськості стало відомо про знедоленого пацієнта, коли сусід по палаті виклав про нього інформацію в Інтернеті. Там йшлося про те, що Тарас не має навіть ватно-марлевих пов’язок, потрібно багато ліків і донорська кров. Галичани повелися, як добрі самаряни: на його біду відгукнулися сотні людей. За словами лікарів, відвідувачів йому тепер не бракує – незнайомці забезпечують гарячими обідами, продуктами, одягом, грошима... Навідуються також аптекарі: приносять памперси, медикаменти. Доброзичливці навіть спрезентували маленький телевізор.

Москвофільство. Як галичани вчили росіян любити Росію

У звіті 1913 року російський консул у Львові надвірний радник Верховцев характеризував галицьких москвофілів як "огидних комісіонерів з інсценування російського руху в Галичині". (рос.)

"Історична Правда": даємо цю статтю російською, щоб наші сусіди побачили, як втрачаються ілюзії щодо братньої любові. Думаємо, негодуючі вітчизняні коментатори теж зрозуміють російську - зрештою, до її створення й українці доклалися (в тому числі галичани :))

--------------------------------

"Как любить Русь и бороться за нее надо всем, нам поучиться у галичан"

(Из речи в Государственной Думе графа В.А. Бобринского, 1911 г.)

В сознании среднестатистического жителя России и Востока Украины, среди прочих мифов о западных украинцах (они же - галичане, они же - гуцулы, они же - "бандеровцы") первое место, без сомнения, занимает миф о массовой и едва ли не генетической ненависти "западенцев" к "клятым москалям".

Слыхали, наверное, анекдот:

- Вуйку, а зачем это вы негритенка усыновили? Разве не было беленьких деток?

- Да были, конечно... Но так, я точно знаю, что его батько не москаль...

Как и все мифы, байки об антирусских настроениях галичан, мягко говоря, очень большое преувеличение. Ну, разве что если считать ужасной "русофобией" упрямое нежелание галичан русифицироваться и становиться в "пророссийскую позицию".

Но не об этом...

Сегодня кажется невероятным, что всего каких-то сто лет назад (по меркам истории - вчера) Западная Украина по уровню пророссийских настроений мало чем уступала нынешнему Донбассу, а по количеству членов промосковских организаций даже опережала современный Крым.

Сегодня об этом помнят, разве что, историки. Сами же галичане о пылкой любви их предков к Белокаменной, в своем большинстве, даже и не догадываются.

Но это было! Галицкие "москвофилы" (так тогда назывались пророссийские организации) до самой середины 80-х годов XIX века были основной и доминирующей силой во всех аспектах общественной жизни украинцев Галичины.

Начиная от культурно-просветительской, заканчивая... религиозной.

Сегодня это кажется удивительным, но тогда низовой клир Греко-католической (униатская) церкви был одним из основных носителей промосковских настроений.

Идеология западноукраинских москвофилов стояла на трех китах:

1) Киев - центр Древнерусской государственности и культуры.

2) После нашествия Батыя этот центр переместился в Москву.

3) Почти полтысячелетия галицкие земли были оторваны от общерусского процесса и не развивались. Поэтому это отставание необходимо преодолеть - принять "передовую" русскую культуру и дополнить ее местными галицкими элементами. 

Далее мнения разделялись. Самые радикальные говорили о полном присоединении Галичины к Российской империи. Умеренные - о создании собственного "руського" государства. Похожий разброс мнений были и в языковом вопросе - от полного переноса в Галичину "правильного" русского языка, до создания на его базе нового.

А вот существование отдельного украинского этноса (и отдельного украинского языка) галицкие москвофилы категорически отрицали и причисляли как надднепрянцев, так и галичан к "единому великорусскому народу".

Впервые об этом они публично заявили на страницах финансируемой Петербургом газеты "Слово": "Мы не можем больше китайской стеной отгораживать себя от наших братьев, отбрасывая...связи, объединяющие нас со всем русским миром. Мы больше не являемся русинами 1848 года; мы - настоящие русские".

Следует отметить, что толчком к развитию галицкого москвофильства стала вышеупомянутая "Весна народов" - революция 1848 года.

К сожалению, для украинцев Галичины эта "весна" так и не наступила - все доминирующие позиции в крае тогда отошли к полякам. Москвофильство же стало западноукраинским ответом на полное доминирование шляхты.

Эта пророссийскость, в первую очередь подпитывалась радикальной антипольской политикой Российской империи, особенно обострившейся после жестокого подавления Польского восстания 1863 года. Фактически был задействован принцип: "враг моего врага..."

Тогда на москвофильские позиции перешла и большая часть старой "руськой" интеллигенции (не путать с "русской", "руський" - от слова "Русь").

Чтобы у читателей не было путаницы в терминологии, замечу - в Австро-Венгерской империи - а позже Польше - словом "русин" обозначали тамошних украинцев. По паспорту и Иван Франко и Степан Бандера были не украинцами, а "русинами".

На волне массовых антипольских настроений москвофилы возглавили все ведущие украинские организации и учреждения того времени: "Ставропигийский институт", "Галицко-Руську матицу", "Народный дом", "Руську беседу" и т.д.

Главным же центром москвофильства стало "Общество им. Михаила Качковского". Под лозунгом: "Лучше утонуть в русском море, чем захлебнуться в польском болоте" к москвофилам присоединились даже те, кто с опаской и недоверием относился к России.

Самое смешное, что, несмотря на всю свою "антипольскость", почти все лидеры и активисты москвофилов в быту пользовались преимущественно ...польским. Ибо украинский для них был языком необразованных темных крестьян, а русский, в своей массе, они попросту не знали.

Более того, галицкие москвофилы считали украинский язык "вредным" и мешающим делу общерусского единства.

Полным неприятием украинского языка и высокомерным презрением (язык необразованного быдла") галицкие москвофилы того времени ничем не отличались от сегодняшних представителей пророссийских организаций Украины в среде которых ныне очень популярен термин "быдломова".
Так выглядела москвофильская газета "Галицкая Русь" в 1893 году. Похоже, это один из последних номеров, поскольку редакционная статья начинается со скорбного предложения: "С слезою в оці, с бьющимся сердцем и с дрожащою рукою берем сегодня за перо, так как приходится нам передати русским патріотам печальную, потрясающую вість - вість о прекращеніи Галицкой Руси".
Простым же галичанам было глубоко плевать на интеллигентские заморочки на тему "общерусского единства" и "собирания земель". У низов были свои резоны.

Популярность москвофильских идей среди крестьянства и городской бедноты базировалась в основном на представлении о России как своеобразной "Антипольше", такой себе "Земле Обетованной".

Понятие же "Антипольша" каждый наполнял по-своему. Мол, если в Галичине всевластие польской шляхты, а вся земля принадлежит польским же магнатам, то с присоединением к России все будет наоборот. Если украинцы-русины страдают от национального гнета, то... И так далее.

Подобный феномен наполнения "пустоты" своими чаяниями имел место и в совсем недавней истории Украины. Например, Виктор Ющенко никогда четко и внятно не излагал ни свою политплатформу, ни программу. Он просто позиционировал себя, как "АнтиКучму".

Взлет его популярности, в первую очередь, основывался на том, что этого "АнтиКучму" каждый наполнял своим смыслом. Леонид Данилович развел коррупцию? Значит, Виктор Андреевич ее изведет! Леонид Данилович благоволит олигархам? Ну, значит, Виктор Андреевич их к ногтю... Список можно продолжать до бесконечности.

Когда же на политический Олимп взгромоздился реальный Ющенко, а не наполненная народными чаяниями пустота "АнтиКучмы" - случился большой всеукраинский облом. В итоге сегодня в Украине реального сторонника Ющенко найти намного проблематичнее, чем русофила в Западной Украине.

Кстати, это нелирическое отступление к новейшей истории - не просто так, оно имеет самое прямое отношение к теме нашего исследования.

Продолжим.

В 60-80-е годы ХIХ века в Галичине с Россией связывали даже надежды на социальное освобождение (sic!). В галицких селах ходили инспирированные москвофилами слухи, что скоро придет "Белый Царь" и жестоко накажет наглых поляков, прогонит жадных евреев, отберет у панов землю и раздаст крестьянам... И будет всем счастье...

Со своей стороны Россия щедро подпитывала подобные настроения финансово. Главное: "в целях пресечения малоросийской пропаганды". 

В 1909 г. министерствами внутренних дел и финансов Российской империи было принято решение о регулярном выделении средств для помощи "прикарпатским русским". Ежегодно от министерства внутренних дел в Галичину перечислялось 60 тысяч рублей и еще 25 тысяч - от министерства финансов.

В том-таки 1909 году в Галичине была основана еще и газета радикальных москвофилов "Прикарпатская Русь", которая до самого начала Первой мировой войны отдельно получала из Петербурга ежегодную субсидию в размере 14 тысяч рублей.

Итого - 99 тысяч полновесных золотых царских рублей ежегодно. Громадные по тем временам деньги. Для сравнения - среднегодовая зарплата квалифицированного промышленного рабочего по Европейской России в 1910 г составляла 233 рубля.

Были и одноразовые выплаты. Например, в 1911 году по распоряжению Петра Столыпина галицкие москвофилы получили 11 тысяч рублей - на покрытие расходов во время выборов в Австрийский парламент. Кроме госфинансирования, "москвофилы" получали также и значительные пожертвования, собранные среди частных лиц.

Традиционно бОльшая часть этих денег тут же прикарманивалась "борцами за общерусскую идею". В своем отчете от 14 июня 1913 года российский консул во Львове надворный советник Верховцев характеризировал галицких радикальных москвофилов как "отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции".

В этом ключе нельзя не вспомнить современный Русский культурный центр во Львове, офис которого "проклятые националисты" с завидной регулярностью вот уже сколько лет подряд пытаются поджечь (все разы почему-то безуспешно), бьют окна, и даже пару раз надругались над установленным на фасаде дешевеньким бюстиком Пушкина.

Каждый раз убытки минимальные, но зато какой прекрасный повод напомнить спонсорам о своем существовании и громко попричитать, как тяжело русским в "бандеровском Львове". Интересно, а не будь этих "происков", обратил бы кто внимание в Москве, на абсолютно маргинальный кружок любителей поэзии Пушкина, действующий где-то возле самой западной границы бывшего СССР? А так - и обращают и финансируют...

Кроме щедрого финансирования пророссийских организаций и их верхушки Петербург организовывал также и бесплатное обучение их активистов в университетах империи. Но и это не очень помогало. С каждым годом галицкие москвофилы теряли свои позиции.

Уже с 80-х годов ХІХ века проросийские галицкие организации начинают вытесняться из общественной жизни "народовцами". Последние выступали с украинофильских позиций и стремились к консолидации украинского народа по обеим берегам Збруча. 
Сдача позиций была понятна - москвофилы с презрением и пренебрежением относились к "неправильной" культуре и языку широких масс, не предлагали никаких решений социальных проблем, а обещания о пришествии "Белого Царя", который принесен всем счастье, уже "не грели".

Но даже в начале ХХ века за пророссийские партии на выборах отдавал свой голос едва ли не треть украинцев Галичины. Впрочем, с каждым годом этот процент существенно уменьшался. К 1914 году москвофилы хоть еще и проводили своих представителей в разного рода "сеймы", но эти депутаты уже никакого влияния на решения этих органов не имели.

Начало Первой мировой войны стало началом окончательного конца галицкого москвофильства. 

В русских "патриотических" (шовинистических?) исследованиях конец галицкого москвофильства тоже связывают с началом "империалистической". В первую очередь с трагедией Талергофа и на чем свет клянут русофобов-австрияк. Но так ли это?

Начало войны галицкие москвофилы встретили восторженно. Наконец-то свершилось давно ожидаемое пришествие "Белого Царя"!

6 августа 1914 года Австрия объявляет войну России. Уже 11 августа лидеры галицких москвофилы, в последние предвоенные недели массово перебравшиеся в Россию, организовывают в Киеве "Карпато-Русский Освободительный Комитет".

Последний тут же принимает обращение к русинам Галиции - им предлагалось стать на сторону Российской империи, встречать русскую армию церковными процессиями, а тем, кто служит в армии цисаря, предлагалось повернуть оружие против Вены.

"Комитет" также оперативно издал карманный справочник "Современная Галичина". Он предназначался для офицеров русской армии и содержал все основные сведения о крае.

Кстати, это были единственные "телодвижения" галицких москвофилов. На большее их не хватило. Заметим, что проукраинские организации в это же время сформировали целый национальный легион "Сечевых стрельцов", в который набирались исключительно добровольцы из числа неподлежащих призыву в австрийскую армию.

Вена, с опаской относящаяся к созданию национальных славянских частей, ограничила количество "стрельцов" 2,5 тысяч. Но в первые же дни записаться в "сечевики" пожелали более 28 тысяч. Известно множество случаев, когда добровольцы даже давали взятки, чтобы попасть в число легионеров!
                                                             
1923 год. Уже три года действует Украинская военная организация, которая в 1929-ом создаст ОУН, а остатки москвофилов сидят в чехословацком Мукачеве и издают вот такую фофудью. Когда в 1939-ом в Карпатскую Русь-Украину вторгнутся венгры, автор этого стиха эмигрирует в Югославию, а потом - в США. А оуновцы будут с оружием сражаться против захватчика. Скан: sinsam.kirsoft.com.ru
Mосквофилы не смогли сформировать даже роты. Хотя, с точки зрения пропаганды, наличие в вошедших в Галичину войсках части, сформированной из "прикарпатских русских", было бы более чем эффектно. Борцы же за "общерусскую идею" предпочли комитетствовать и принимать громкие "обращения" в глубоко тыловом Киеве, чем воевать за "единую и неделимую"...

Но вернемся к трагедии Талергофа. Нет, я не оправдываю Австрию. Но найдется ли в мире хотя бы одна страна, чье руководство закрыло глаза на деятельность структур не только лояльных к стране-противнику, но и всецело ее поддерживающих (в том числе даже призывами к ВООРУЖЕННОЙ борьбе)?

Естественно, что по всем москвофильских организациях был нанесен сокрушительный удар. В первую очередь по "Обществу имени Качковского" - ядру москвофильского движения Галичины.

Западной Украиной прокатилась волна арестов. Как всегда, при массовых репрессиях, да еще при неразберихе первых дней войны, под "раздачу" попало множество невинных и непричастных.

Одновременно, на всякий случай, были репрессировано и множество активистов "проукраинских" организаций.

Основная часть репрессированных москвофилов оказалась в лагере Талергоф. Это было действительно страшное место.

Позже один из заключенных вспоминал: "До зимы 1915 г. в Талергофе не было бараков. Люди лежали на земле под открытым небом, в дождь и мороз. Счастливы были те, кто над собой имели дерюгу, а под собой - охапку соломы. Вскоре солома вытиралась и смешивалась с грязью и потом. Эта грязь была обильной пищей для бесчисленных паразитов, разносящих по всему Талергофу заразные болезни".
Лагерь Талергоф - уже с бараками. По мнению многих историков, он стал первым европейским "концентрационным лагерем" в нынешнем понимании. При чем основным критерием для попадания туда была принадлежность к украинской нации (как бы там она не называлась). Похоже, мы получили еще одно сомнительное первенство в истории

Современные российские "патриотические" исследователи именно с трагедией Талергофа связывают конец галицкого москвофильства. Мол, репрессиям подверглись чуть ли не до ста тысяч человек, десятки тысяч из которых были замучены в Талергофе.

Но Австрийская статистика свидетельствует об обратном - к концу 1914 г. в Талергофе было всего около 8 тысяч заключенных. По состоянию на ноябрь 1916 - 2 717 (в том ч. 85% "русинов"; 76% крестьян, 7% греко-католических священников).

С начала войны и по 1916 год через этот концлагерь, по австрийским данным, прошло около 14 тысяч человек. Условия содержания в концлагере были жуткими (читай выше), а смертность - высокой.

Официально зарегистрировано 1 767 смертей. Можно предположить, что это число было намного больше. Но это никак не 60 тыс. и даже не 80 тыс. репрессированных и не десятки тысяч замученых австрияками, о которых твердят "патриотические" исследователи.

Даже если говорить об усредненной цифре в 30-40 тысяч репрессированных (хотя такие цифры более чем маловероятны) говорить о том, что галицкая москвофилия была похоронена за колючей проволокой Талергофа, не приходится.

Гораздо более жестокие и масштабные сталинские репрессии (в сравнении с которыми австрийский произвол - детский лепет), а позже жесткое и планомерное искоренение всего "националистического" при последующих правителях СССР ну никак не повлияли на антисоветские умонастроения галичан.

Смерть москвофильства наступила по совсем другой причине.

21 августа 1914 года русские войска вошли во Львов. Сбылась заветная мечта москвофилов - в Галичину пришел "Белый Царь". Россия тут же начала обустраивать новоприобретенные территории.

Сначала были образованы две новые губернии - Львовская и Тернопольская. Чуть позже, по мере наступления войск на запад - Черновицкая и Перемышльская. И тут случился первый облом.

Несмотря на все клятвы и признания в любви к "прикарпатским русским", россияне к местному населению относились более чем с недоверием. Более того, ко всем гражданам Австрии (без относительно к национальности) мужского пола и призывного возраста предписывалось относиться как к военнопленным!

Во власть удалось прорваться только двум "аборигенам", которым повезло занять ну очень "высокую" должность - помощника начальника уезда!

Остальным москвофилам новая власть доверяла разве что роль переводчиков, да еще активно использовала в борьбе с "мазепинцами". Все остальные должности занимали исключительно русские чиновники.

Что такое русская бюрократия - объяснять не надо. Тем более бюрократия последних лет империи. Ситуации усугублялась еще и тем, что в Галичину чиновников отправляли "за остаточным принципом". Так сказать худших из худших.

Бездарность новых управленцев (о жадности, мздоимстве и "святом" желании быстренько приумножить капиталец в военной неразберихе - промолчим) усугублялись абсолютным непониманием местных особенностей и традиций.

Кроме того, после революции 1848 года режим в Австрии был довольно либеральным, даже с элементами демократии. С приходом же новой власти свежеиспеченным подданным Николая II пришлось на своей шкуре ощутить все жестокое самодурство российского самодержавия.

Галичане, естественно, в восторге не были... Сравнение было не в пользу новой власти.

Но самое главное, - слуги "Белого Царя" даже не собиралась прищучивать "клятых ляхов"! Напомним, что именно надежды на это были основной питательной средой москвофильских настроений.
Росийское же правительство (да еще в годы войны) вовсе не собиралось обозлить многомиллионное польское население империи в угоду удовлетворения амбиций маргинальной и полностью зависимой от "субсидий" политической силы.

Лидеры москвофильского движения молча проглотили эту пилюлю. Им деваться было некуда. А вот среди простого народа, крушение надежд на освобождение от произвола шляхты, вызвало огромное разочарование и привело к полному освобождению от москвофильских иллюзий.

В своей массе население Галичины довольно благожелательно относилось к рядовым солдатам российской армии. Тем более, что значительная часть служивых была одной с ним крови и разговаривала на одном языке - на том, который сейчас называется украинским.

При тесном же общении выяснилось, что в "стране обетованной" положение простых крестьян ничуть не лучше и даже намного хуже, чем под властью Габсбургов. Что власть православных помещиков и чиновников ничуть не лучше произвола католиков-шляхтичей... Что национальный гнет со стороны русских, ничем не отличается от гнета польского... И т.д. и т.п...
                                                                               
А так выглядит закат москвофильской "Прикарпатской Руси" (1920 год). Она издается в США и радуется тому, что большевистская Первая Конная армия Буденного взяла Львов (хотя на самом деле большевики тогда так и не смогли захватить город)

Пустота наполненой народными чаяниями мифической "Антипольши" на поверку обернулась всеми неприглядными язвами загнивающей империи. После тесного и близкого знакомства с реалиями Россия не только полностью потеряла некогда привлекательную ауру "Земли Обетованной", но и стала вызывать стойкое неприятие.

Одной из кардинальных ошибок русских властей стало преследование Греко-католической (униатской) церкви. И это при том, что среди ее священиков было немало москвофилов (в том же Талергофе священики-униаты составляли 7% заключенных).

Официально, согласно Высочайшему повелению императора, униатов было приказано не трогать, но на деле все было наоборот (колхоз, согласно документов Политбюро, тоже был делом сугубо добровольным). Русские власти начали масштабные репрессии против священиков-униатов, а предстоятель Церкви митрополит Шептицкий был арестован и сослан вглубь России.

Униатская церковь, это нелюбимое дитя Речи Посполитой, никогда не пользовалась государственой поддержкой ни в той самой Речи Посполитой, ни, позже, в Австрии. Ее разве что терпели. Поэтому единственным способом выжить была опора на паству и высокий авторитет среди верующих.

Естественно, поведение греко-католических священников довольно сильно отличалась от нравов их коллег за Збручом. В Галичине сцены типа тех, что запечатлены на хрестоматийных картинах Перова "Сельский крестный ход на Пасхе" или "Чаепитие в Мытыщах" были попросту невозможны. Пусть это звучит и пафосно, но чтобы выжить, униатской церкви пришлось стать плотью от плоти народа.

Естественно, масштабные репрессии против греко-католического клира были восприняты как репрессии против всех. Да и сами священики были лидерами народного мнения и, естественно, влияли на него в соответствующую сторону...

Когда после немецко-австрийского наступления в мае-июне 1915 года русская армия покинула Галичину большого сожаления по поводу отступления "освободителей" в широких массах не было. Скорее облегчение.

Более чем годовое владычество России в Галичине и стало окончательным приговором москвофильскому движению как массовой политической силе. С одной стороны, ни одна надежда, связаная с Петербургом не была реализована. С другой - галичане во всей красе прочувствовали на себе все "прелести" новой русской власти.

Король (он же "Белый Царь") оказался не только голым, но и довольно жестоким и злобным. Когда в 1916 году Российская императорская армия ненадолго вернулась в Западную Украину, таких цветов и церковных процессий, как это было в 1914 году, уже не было...

"Історична правда"

Россия, Украина и проблема «Русской Галициии»

Марчуков Андрей Владиславович- ,
кандидат исторических наук,
научный сотрудник Института российской истории РАН.

Физическая карта Королевства Галиции и Лодомерии 1846-1918

В последнее время российские историки все чаще стали обращаться к темам, ранее незаслуженно обойденным вниманием отечественной историографии. Заметно вырос интерес и к истории Южной Руси — малороссийских земель — Украины — важной и неотъемлемой части русской истории вообще и истории России в частности.

Особое место в этом контексте занимают работы по истории Галиции конца XIX — начала XX вв. — весьма интересного и своеобразного региона Восточной Европы и современной Украины. Его история — это история взаимодействия, конфликтов и взаимовлияния двух цивилизационных общностей — восточной православной (русской) и западной католической, превративших Галицию в некий пограничный, промежуточный культурно-исторический тип. Это взаимодействие, «пограничность» отражалась буквально во всем и, прежде всего, в мироощущении и культурном облике населения края. Это обстоятельство и обусловило давний и устойчивый интерес к Галиции зарубежной и украинской историографии. Но российские исследователи (хотя число их невелико) сумели не затеряться в существующей литературе, и прежде всего благодаря привлечению новых материалов из отечественных архивов.

Прежде всего, следует назвать монографию А. Ю. Бахтуриной, посвященную политике российских властей в Восточной Галиции в годы первой мировой войны1 — проблеме интересной, но малоисследованной и, ко всему прочему, политизированной и весьма предвзято освещаемой украинской историографией. На обширном источниковом материале автором исследуется комплекс проблем административного и военного управления занятой русскими войсками территории Галиции, конфессиональной политики, взаимоотношений с униатской церковью, рассматриваемых в контексте планов воюющих сторон (России, Австро-Венгрии и др.) в отношении этого региона и внутриполитических и национальных проблем самой Галиции. Тема российского управления последней в указанный период получила продолжение и в следующей монографии А. Ю. Бахтуриной2, посвященной административному управлению и национальной политике российских властей в годы первой мировой войны на всех окраинах Российской империи и занятых в ходе войны территориях (галицийским делам отведено в ней 3 раздела).

Глубоко занимался историей Галиции В. Н. Савченко3, к сожалению, недавно ушедший из жизни. Его исследования посвящены национальному развитию региона в начале XX в. и в годы первой мировой войны. Они также базируются на документах российских ведомств (МИДа, Военного министерства), внимательно следивших за происходившим в соседней Галиции и неплохо разбиравшихся в хитросплетениях политической и национальной ситуации в крае. Административной политике российских властей Савченко уделял меньше внимания, подробнее осветив деятельность и столкновение двух национальных течений-партий в русинстве: «украинской» и «русофильской», их идеологию и ход борьбы между ними.

Работы В. Н. Савченко и А. Ю. Бахтуриной — заметный вклад в изучение истории Галиции и отечественной истории в целом. Их исследования (помимо прочего) как раз и демонстрируют принадлежность истории Галиции к общей ткани русской истории. Дело не только в том, что российские власти уделяли этому региону пристальное внимание, а сам он дважды занимался русскими войсками. Причины кроются в истории самой Галиции, в ходе ее национального развития.

Теперь, в начале XXI в., непосвященному человеку может показаться странным и даже неестественным упоминание о Галиции в контексте русской истории и русское™. В сознании подавляющего большинства населения (и Украины, и России) Западная Украина, Галиция прочно ассоциируются с украинским национализмом, бандеровщиной и считаются оплотом (в зависимости от позиции человека) — либо национально-патриотической украинской идеи, либо антирусских и антироссийских ксенофобских настроений. В одном сходятся все: этот регион самый «украинский».

Такая оценка отражает современное положение дел и недавнее прошлое этого региона. Но так ли верны сегодняшние стереотипы в отношении Галиции, всегда ли она была «украинской»? Разумеется, речь идет не о многовековом пребывании региона в составе других государств (Речи Посполитой, Австрии, Польши) и их культурном влиянии, но о мировоззрении русинского населения края, его культурном и духовном облике. Действительно, Галиция сыграла весьма существенную роль в появлении на свет «Украины» как национально-государственного организма. Украинское национальное движение действовало в Галиции весьма активно уже с конца XIX в., постепенно набирая силу и распространяя влияние на все более широкие слои интеллигенции и простого народа. Его настойчивые усилия, а также особенности исторической судьбы региона, конфессиональная специфика, непростая международная обстановка (противостояние Австро-Венгрии и России), политические катаклизмы XX в. (две мировые войны и российская революция) привели к тому, что национальный тип населения Галиции сформировался как украинский, а регион приобрел тот духовный и культурный облик, который существует в наши дни. В немалой степени способствовала этому и политика украинизации, начавшаяся после присоединения Галиции к УССР в 1939 г. (как и советская политика вообще).

И все же, украинский облик закрепился за регионом сравнительно недавно. Ведь Галиция раньше была Галицкой Русью, и это название было популярно еще на рубеже XIX-XX веков. Ее превращение именно в «Западную Украину» заняло свыше 100 лет (со второй половины XIX по середину XX вв.). История Галиции никак не сводится только к истории украинского движения, поскольку оно не было единственным национально-культурным течением в фае. Население (в том числе и значительная часть интеллигенции) продолжало сохранять память о своих исторических корнях, о временах единства Руси, что нашло свое выражение в галицко-русском (или русофильском) движении, действовавшем в Галиции, Буковине, Закарпатье в XIX и первой половине XX веков.

Вообще, русофильское движение в этот период было распространено весьма широко: действовали культурно-просветительские, кооперативные организации, издавались газеты, имелись общественные учреждения и т.п. Причем само движение являлось сознательным выражением многих подспудных установок и настроений широких слоев народа. Начавшееся в середине XIX в. галицкое (как и закарпатское и буковинское) национальное возрождение выросло из глубокой исторической традиции, не порывая ни с народной памятью, ни с самоназванием «русины», в котором как раз и крылось мироощущение народа. Фактически с самого начала оно развивалось как «русское», поскольку основывалось на приверженности корням — эпохе Древней Руси, и признании принадлежности этих земель ко всей русской ойкумене, духовного и культурного родства всех частей единого русского народа, к которому относились и русины. Со временем крепла не только его культурная, но и политическая пророссийская направленность.

Страницы: 1 2 3 4 5 6

Русь зі столицею в Галичі поважала й побоювалася вся Європа

Про цього князя літопис каже так: «Він рвався на поганих (ворогів), як лев, сердитий був, мов рись, перелітав землі їхні, наче орел, а хоробрий був, як тур…» В його жилах текла кров королівських і князівських родів Священної Римської імперії, Швеції, Німеччини, Угорщини,Чехії, Польщі й Русі. Був час, коли він задовольнявся подарованими йому тестем п’ятьма невеликими містами, два з яких на території сучасної Черкащини, ще два – на Київщині, а ще одне знищене під час монгольської навали. Це були Канів, Корсунь, Богуслав, Трипілля і Торчеськ. Та настав час і він став могутнім правителем всієї Русі, контролюючи з Галича, перетвореного на столицю, навіть великий Київ. Як звали його? Це був князь Роман Мстиславич, батько славного Данила Галицького… Історія не має умовного способу. Але іноді в ній трапляються події та постаті, які змушують задуматися: а що було б, якби сліпий випадок не втрутився в її хід і вона не повернула в геть інше русло? Водночас в істориків є всі підстави саме на таких прикладах належним чином оцінити роль окремих осіб в історії, життя і смерть яких ставали епохами й переломними моментами в розвитку цілих держав. Фатум не раз зле жартував і з нашою країною, але навряд чи колись ще на подальші події так драматично вплинув цілком випадковий епізод, ніж той, що стався над берегами Вісли 19 червня 1205 року, коли під час походу до Саксонії у випадковому зіткненні з польським загоном було смертельно поранено одного з найвидатніших діячів Русі Романа Мстиславича. Залишається лише здогадуватися, наскільки підготовленою була би Русь до монгольської навали, якби Роман Мстиславич встиг реалізувати всі свої задуми й закріпити здобутки, а його сини Данило та Василько успадкували королівський стіл у дорослому віці й не змушені були вести 40-річну виснажливу боротьбу за відновлення батьківського спадку. Втім, і здійсненого Романом виявилося достатньо, аби Руська держава ще понад сто років була провідною силою Центрально-Східної Європи.

Старший син волинського і Великого князя київського Мстислава вже в молодому віці опинився на вістрі воєнно-політичної боротьби, яку вела старша, волинська гілка Мономаховичів за гегемонію на Руській землі. Головним супротивником волинських князів у цей час був суздальський князь Андрій Боголюбський, що намагався поширити свою владу як на півдні, так і на півночі. Стривожені цими планами новгородці запросили в 1168-му на княжий стіл 17-річного Романа, заходами якого суздальські війська було відкинуто від Новгорода, що значною мірою знівелювало успіхи Боголюбського на південному напрямку. Той, здобувши і спаливши в 1169-му році Київ, невдовзі був змушений відступити зі столиці Русі.

Після смерті батька 1170 року Роман покинув Новгород і закнязював у Володимирі, поступово утверджуючи свою владу над Західною Волинню. У 1173–1174-му він взяв участь у походах на Київ у складі війська свого дядька Ярослава. А невдовзі після того організував військові виправи у степ проти половців і на балтійські землі. Про це пише автор «Слова о полку Ігоревім»:

А ти, буй Романе, і Мстиславе!
Єсть бо у вас залізні молодці
під шоломами латинськими.
Од них загула земля, і багато країн –
хинова, литва, ятвяги, деремела,
і половці сулиці (списи) свої покидали,
а голови свої підклонили
під тії мечі харалужнії.

1199 року військо Романа вступило в Галич. Зроблений Романом Мстиславичем політичний крок був доволі незвичним для тогочасної Русі, яка не знала випадків об’єднання кількох земель у єдине державно-політичне ціле, як це сталося з Володимирською і Галицькою землями. Утім, плани Романа цими інтеграційними зусиллями не обмежувалися – метою був золотоверхий Київ і відновлення єдності цілої Руської землі.

1201 року Роман Мстиславич розпочав боротьбу за Київ, а 1204-го встановив цілковитий контроль над столицею. Водночас він вжив цілу низку заходів, що мали легітимізувати його становище як «цезаря на Руській землі» – зокрема, одружився з візантійською принцесою Анною. У західноєвропейських джерелах він незмінно згадується як Rex Ruthenorum (король русинів) або Rex Russiae (король Русі), натомість у руських – як «самодержець всієї Русі». Здобутки Романа Мстиславича зарахували його до числа наймогутніших володарів Європи, які вирішували в цей час долю цілого континенту. Правитель Русі мав свої політичні інтереси як в сусідніх, так і у віддаленіших країнах. Він не лише активно втручався у польські справи та організовував коаліції руських князів для спільних походів у степ, але й відчутно впливав на хід воєнно-політичної боротьби у Візантії та Священній Римській імперії.

За повідомленням візантійського історика Нікіти Хоніата, у 1200 році Константинополь було врятовано від половців лише завдяки «Богом призваній фаланзі» Романа Мстиславича. Тоді ж було укладено русько-візантійську угоду, результатом якої стало одруження Романа на візантійській принцесі. А 1204-го саме при дворі останнього знайшов прихисток імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел, після здобуття Константинополя хрестоносцями під час четвертого Хрестового походу. Родинні зв’язки з Ангелами, а через них і з Гогенштауфенами (Роман Мстиславич і німецький король Філіп IV мали за жінок, вочевидь, рідних між собою сестер) робили короля Русі природним союзником двох імператорських династій і супротивником папського престолу та його прибічників – Вельфів.На активну участь Романа в політичній боротьбі, що точилася в цей час у Німеччині, вказують його тісні контакти із союзниками Штауфенів, зокрема з ландграфом Тюрингії Германом, а також щедра пожертва бенедектинському монастирю Св. Петра в Ерфурті (за що Роман був зарахований до переліку фундаторів монастиря), що виконував роль одного з головних форпостів влади Гогенштауфенів у Німеччині. Власне, й останній похід Романа Мстиславича був спрямований у Саксонію, де розміщувалися основні володіння Вельфів, на підтримку Філіпа IV Гогенштауфена, що мало забезпечити останньому вирішальну перевагу над супротивниками.

Тісні взаємини зі Штауфенами та чудова обізнаність Романа у внутрішніх справах Священної Римської імперії вирішальним чином вплинули на опрацювання останнім проекту «Доброго порядку» – державно-правового акта, який мав радикально реформувати політичну систему Русі й у першу чергу вирішити питання щодо головного київського столу, володаря якого відтепер мали обирати головні руські князі, що відчутно нагадувало тогочасну практику обрання німецького короля на з’їздах князів: «Коли в Києві помре великий князь, то негайно з’їхавшись у Києві місцеві князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський, домовившись, виберуть старійшого і достойнішого собі великим князем і утвердять хресним цілуванням, як то в інших розумних державах чиниться; молодших же князів до цих виборів не потрібно, але вони повинні слухати, що інші скажуть».

«Добрий порядок» передбачав також низку інших заходів, передусім встановлення майорату, що мали запобігти зовнішнім загрозам та внутрішньому розбрату й роздрібненню земель-князівств: «Коли великий князь на київський престол буде обраний, повинен старшого сина лишити на своєму уділі, а молодших наділити від нього або в Руській землі від Горині і за Дніпро, скільки городів здавна до Києва належало. Якщо хто з князів почне війну і вчинить напад на землі іншого, то великий князь, домовившись із місцевими князями, надішле допомогу від усієї держави, скільки буде потрібно. А щоб місцеві князі не ослабли на силі, не належить їм областей своїх дітям ділити, а бути їм під владою їх старшого брата. А якщо у когось не лишиться сина, тоді віддати братові старійшому по ньому або хто старший по лінії у роді його, щоб Руська земля в силі не зменшувалася. Бо добре відомо, коли небагато князів у Русі було і одного старійшого слухали, тоді всі навколишні їх боялися і шанували, не сміючи нападати на руські кордони».

Продуманість цього проекту, що мав надати політичній системі Руської землі чіткості й упорядкованості, ставить його в один ряд із найвизначнішими державно-правовими актами європейського середньовіччя: англійською «Великою хартією вольностей» 1215 року, угорською «Золотою булою» 1222 року та «Золотою булою» імператора Карла IV 1356 року. Незважаючи на те що проект Романа Мстиславича не було реалізовано, він і його нащадки традиційно позиціонують себе як зверхників цілої Русі, використовуючи титули королів, царів (цезарів), самодержців і господарів, а свою державу незмінно іменуючи Руським королівством або Руською землею. В останньому відображено погляд на державу Романовичів як безпосереднє продовження Київської держави.

Власне, у тогочасному сприйнятті не було жодного розрізнення між Київською Руссю та Галицько-Волинською державою – цими пізнішими історіографічними конструктами. І Володимир Святославич, і Володимир Мономах, і Роман Мстиславич, і Юрій Львович мислилися правителями однієї і тієї самої держави – «Руської землі» (Regnum nostrum Russiae). Уявлення про безперервність державної традиції від Володимира до онуків та правнуків Романа відображено як у тогочасних літописах, так і в актових джерелах. Приміром, у грамотах Льва Даниловича останній незмінно фігурує як син короля Данила й «правнук» великого князя Володимира.

У сучасній науковій літературі часто постає питання: коли припинила своє існування «Київська Русь»? Відповісти на нього важко, а насправді неможливо, тому що «Київська Русь» – це інтелектуальний витвір учених, який лише в їхніх головах припиняв своє існування: чи то наприкінці ХІ століття, чи то в середині ХІІ, чи то після монгольської навали. Справжня ж Русь (Руська земля) нікуди не зникала, попри те що змінила стольний град із Києва на Галич, а згодом Львів. Її історичне буття продовжилося, і в цьому визначальна заслуга короля русинів й автора «Доброго порядку» Романа Мстиславича.

Підготував Ігор АРТЕМЕНКО – за матеріалами www.tyzhden.ua

http://cossackland.org.ua/2012/06/25/rus-zi-stolytseyu-v-halychi-povazhala-j-poboyuvalasya-vsya-evropa/

ОТОЖ ПИТАННЯ ! Чи уявляєте Ви історію Київської-Русі без Галичини ?


5%, 1 голос

89%, 17 голосів

0%, 0 голосів

5%, 1 голос

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

"Сланцевий газ" - новітній геноцид

 Отак можуть виглядати землі Рогатинськог, Галицького,  Тисменицького ,Тлумацького та Городенківського районів Прикарпаття при втіленні у життя афери Януковичів щодо видобутку "Сланцевого газу"

Як нафтовик та еколог можу сказати одне : видобуток природного газу шляхом гідророзриву ("Сланцевий газ") призведе до знищення екосистеми Прикарпаття та вимирання населення.

Хто ще вірить у щирість намірів Януковичів та америкосів?
Їм надприбутки, а нам семрть на смердючій, отруєній землі ....

Це сучасний геноцид, ще страшніший за голодомор!!!

http://vgolos.com.ua/blog/717.html?page=1

http://vgolos.com.ua/blog/718.html?page=0


0%, 0 голосів

13%, 1 голос

25%, 2 голоси

63%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Галичанские «крестоносцы» против Украины

Дмитрий Табачник

В государстве не должно быть «правящих регионов»

И люди, стрелявшие в наших отцов,
Строят планы на наших детей.
Борис Гребенщиков

Галичанские «крестоносцы»

Роль Галичины, вошедшей в cостав Украинской ССР только в 1939 г., а до этого — с конца ХIV века оторванной от этногенеза, исторического и культурного развития украинского народа, в современной Украине совершенно абсурдна.

С одной стороны — это самый депрессивный регион, который не смог бы выжить без постоянных дотаций из госбюджета, состоящего в основном из отчислений промышленно развитых юго-восточных областей. Большинство населения Галичины успешно трудится за границей, не платит налогов, но в полной мере пользуется бюджетной социальной защитой.

Именно данной причиной, а не провозглашаемой заботой о «территориальной целостности», объясняется категорическое неприятие галичанской верхушкой федерально-земельного устройства, по которому живет сегодня цивилизованный мир. Тогда не только памятники гитлеровским коллаборационистам придется ставить на собственные деньги, но самим содержать социальную инфраструктуру, образование, дороги и выплачивать пенсии. При этом на всех выборах паспорта галичан, трудящихся в это время в поте лица на благо ЕС, мистическим образом без хозяев голосуют только за национал-радикальные силы.

С другой стороны, правящая галичанская элита, позиционирующая себя элитой общеукраинской, ведет себя так, будто содержит Украину и потому имеет право ею руководить. Именно она отдает обязательные к исполнению приказы — какой язык родной, в какую церковь ходить, кого считать национальными героями и как пламенно любить НАТО.

У всех на памяти 2004 г., когда с помощью завезенных галичанских «ландскнехтов» были растоптаны результаты президентских выборов, а в стране проведен срежиссированный американскими спецслужбами и реализованный их агентурой влияния государственный переворот. Не вызывает сомнения, что при небходимости «оранжевые» не преминут вновь прибегнуть к помощи свезенных в столицу погромщиков. Об этом свидетельствуют и открывшиеся при поддержке государственных органов лагеря по «изучению традиций УПА», где наряду с «повстанческими песнями» про героическое вырезание москалей изучается и обращение с оружием.

Севастопольцам или одесситам и в голову не придет устраивать десанты во Львов для сокрушения памятников Бандере, захвата храмов или требований обучать детей только на русском. В Галичине же подобный политический туризм, зачастую оплачиваемый из спецфондов госструктур, стал постоянным доходным, хотя и омерзительным промыслом.

Многовековой человеконенавистнический эксперимент, проводимый Польшей, Австро-Венгрией, Третьим рейхом по превращению Галичины в антирусский, антиправославный и в конечном счете антиукраинский плацдарм, удался. Антирусскость и антиукраинскость идеологии, навязанной Галичине извне, с помощью выращенной «пятой колонны», составляет основу для дальнейшего наступления и ее перенесения на Великую Украину, население которой никогда не отказывалось от исторического украинско-русского единства.

Расширить плацдарм до границ России невозможно без разрушения глубинного народного менталитета и стирания, даже ампутации исторической памяти, в чем зомбированная Галичина призвана сыграть ключевую роль.

Галичина всегда интересовала иностранных кукловодов не сама по себе — галичане иначе, чем «пушечным мясом», ни Варшавой, ни Веной, ни Берлином не воспринимались, что показал путь «сечевых стрельцов», СС «Галичины», прочих наемников оккупантов.

Исключение составляла лишь националистическая верхушка, готовившаяся в качестве доверенных надсмотрщиков оккупационных властей или марионеточного «национального правительства». Недаром и ныне современные прокураторы из натовских посольств способствуют продвижению галичанских кадров на ключевые должности аппарата госуправления как наиболее преданных слуг заокеанской империи.

Насколько рьяно «рекомендация» выполняется, можно понять при взгляде на большинство органов центральной власти, ставших филиалами землячеств западных областей. Преданные марионетки нужны новым хозяевам в качестве «крестоносцев», готовых, ни перед чем не останавливаясь, «перекрестить» Украину в эрзацрелигию атлантического глобализма и направить ее против одноверной единокровной славянской России. Конечно, «крестоносцев» — секонд-хенд, подобно эсэсманам-«унтерменшам» из СС «Галичины», но необходимых и стоящих несравнимо дешевле крестоносцев настоящих — с гражданством западных государств.

Показательна настойчивость, с которой лично президент Ющенко добивался перевода Института сухопутных войск из Одессы во Львов, чему я, работая в правительстве Коалиции национального единства, сопротивлялся до последней возможности.

Ющенко понимал: пусть это лишит Вооруженные силы подготовленных командиров, но офицерский корпус будет воспитан не на традициях победоносных Российской и Советской армий, история которых невозможна без блестящих военачальников-украинцев Гудовича, Паскевича, Кондратенко, Драгомирова, Малиновского, Черняховского, Рыбалко, а на военных преступлениях «Нахтигаля», СС «Галичины» и УПА. Такие «офицеры» ничего не будут представлять собой как профессионалы, но, не раздумывая, выполнят любое задание по подавлению протестов общественности, народных выступлений или проведению очередного путча.

Ранее и нацистам крайне необходимыми были галичанские каратели, с энтузиазмом бравшие на себя самую грязную работу, которая вызывала отвращение даже у немецких эйнзатц-групп. Предатели из Великой Украины редко могли рассчитывать на большие посты в оккупационной администрации. Обычно дальше рядового полицая, лагерного охранника или агента-осведомителя, вознаграждавшихся пайком, хорошим кофе, вещами расстрелянных или нашивкой старшего шуцмана, продвижение не шло. Зато привезенные в 1941-м из Галичины кадры стали основой аппарата оккупационного управления и карательных органов рейхскомиссариата «Украина», как, например, все руководители «украинской вспомогательной полиции» Киева — Буткевич, Захвалынский, Кабайда, Орлик. Показательно, что первые, самые массовые, расстрелы в Бабьем Яру после отказа командира немецкой эйнзатц-группы были специально поручены будущей элите УПА — Буковинскому куреню под командой Петра Войновского.

Однако изуверы «украинской вспомогательной полиции» не были первопроходцами. Они лишь продолжили историческую традицию, которую у них приняла УПА. Аналогично вели себя в гражданскую войну «сечевые стрельцы», подготовленные оккупантами как ударная сила против Великой Украины.

Сегодня на высшем уровне культивируется миф о 300 расстрелянных под Крутами, но замалчивается правда о том, что в том же январе 1918 г. галичанские «сечевики» только в восставшем «Арсенале» убили более полутора тысяч (!) пленных рабочих, женщин и детей. А расстрелы Муравьева бледнеют перед бойней, учиненной в Киеве частями Евгена Коновальца в декабре того же года, после свержения гетмана Скоропадского.

Страницы: 1 2 3 4

Чортова скеля: дім легенд і загадка історії

В один із чудових сонячних вихідних днів ми з чоловіком вирішили з’їздити кудись на природу. Вибір випав на Чортові скелі: по-перше, недалеко, а по-друге, сама назва місцевості приваблювала своєю таємничістю і містикою. Окрім того, Чортові скелі є одним з найулюбленіших місць відпочинку у Львівській області. Зацікавив нас і той факт, що Чортові скелі є найвищою точкою в околицях Львова (близько 414 м над рівнем моря).
Дістатися до них можна по-різному: від дороги Львів-Винники, від Глинянського тракту, від Лисинич, чи від Винник. Головне — підніматися весь час догори, а лісові стежки виведуть до скелі.
З цих воріт починається дорога до Чортових скель.

[ Читати далі ]

Дем'янів Лаз. Геноцид Галичини

22 жовтня 1939 р. у Західній Україні були проведені перші «вільні» вибори до Українських Національних Зборів, було обрано 1484 делегатів. Через чотири дні велелюдні Народні Збори у Львові проголосили декларацію про входження до складу УРСР. Як писали в газетах, 1 листопада 39-го «після тривалої дискусії» Верховна Рада СРСР ухвалила таки рішення про возз'єднання.

18 вересня 1939 р. частини Червоної Армії ввійшли до Станіславова (з 1954 р. - Івано-Франківська). Президент міської управи Котлярчик видав відозву, де закликав не чинити опору - «Привітаймо російські війська - армію братнього слов'янського народу, як приятелів». Націоналісти все ж спробували були чинити спротив і при спробі повісити на ратуші червоний прапор вбили двох совєтофілів.

Армія, НКВС і радянські органи швидко почали міняти багаторічний уклад життя людей Прикарпаття. ЦК скеровує в нову область 2007 працівників на «укрепление» радянської влади. З матеріалів архівів видно, що з 33 секретарів райкомів десятеро мали початкову освіту, 10 - неповну середню, 13 - середню.

Другий секретар Тисменицького райкому Маслов мав «незакінчену нижчу», тобто не осилив навіть початкової школи. З 27 голів райвиконкомів тільки семеро мали середню освіту. Найнижчий освітній ценз мали керівники райвідділів НКВС, НКДБ, начальники фінвідділів, прокурори й народні судді. За національністю вони майже всі були росіяни.

З таємного листа митрополита Андрея Шептицького до Папи Римського від 26 грудня 1939 р. - «Всі розпорядження Радянської влади, що надходять, є цілеспрямованими тільки на те, щоб нас упокорити, пригнобити та знищити. Наїхали до нас з Києва та Москви ціла група урядовців, канцеляристів та уповноважених, які самі не знають, що мають робити, й мішаються до всього. Кожен урядовець секвеструє, що тільки може, і всім, і всюди грозить карою смерті. Виглядає, що большевицькі урядовці мають владу убивати людей без того, щоб їх кликано до відповідальності».

Як пише автор, за спогадами очевидців, «червоні зайди» біля перших хат кожного села вигукували - «Гдє живьот поп? Гдє живьот учітєль?». Відтак по ночах таємно і безслідно зникала галицька інтелігенція, члени політичних партій, просвітяни, кооператори, адвокати, видавці, колишні військовики тощо - «Тріщали переповнені тюрми, недалеко від них по лісах, ярах і хащах з'являлися замасковані ями із замордованими людьми».

Зберігся цікавий документ управління НКВС по Запорізькій області - доповідна на ім'я одного з найближчих співробітників Берії Кобулова з інформацією про те як приховували братські могили - «...в выгребной яме в момент операции весной 1938 года было уложено и засыпано 100-110 трупов... мною было принято единственное решение: на глубине 2-3 метра залить выгребную яму крепким расствором цемента, что не даёт возможности дальненйшего оседания почвы и рытья в этом месте каких либо котлованов».

Всі післявоєнні роки влада та спецслужби знищували сліди злочинної діяльності своїх попередників. Скажімо, влітку 1969 р. в Харкові група представників московського КДБ за участі заступника Андропова Цвигуна ліквідовували місця поховань репресованих (за термінологією «совсекретных» документів - «спецобъектов») за допомогою хімікатів - «чешуйчатого технического едкого натрия». Тепер вже відомо - це були тисячі польських офіцерів та радянські громадяни, розстріляні у 1939-1940 рр.

Доходило до чистого ідіотизму. Незаможного мешканця Городенківського району Василя Глуханюка, члена партії Фронт Національної Єдності, було засуджено в листопаді 1939 р. за «активную к/р деятельность против трудящегося населения... по укреплению буржуазного строя». Тобто його було засуджено до дворічного ув'язнення за політичну діяльність не проти Радянської влади, а за те, що він робив до приходу «перших совєтів», тобто за польської влади!..

І це ще не все. Верховний Суд у Москві скасував вирок Станіславського облсуду як занадто м'який.

Вже після війни донька Глуханюка змогла домогтися довідки, з якої слідувало, що батько був засуджений до 10 років і помер у 1943 році в таборі від запалення легенів. Але це брехня. Подібні відписки означали, що незабаром після арешту людину було розстріляно. Згодом було знайдено документи, які свідчать, що нещасний селянин був розстріляний у львівській в'язниці 26 червня 1941 р. «как враг народа».

Іншим «пощастило» - їх просто виселяли на Сибір, як ненадійний, контрреволюційний елемент. У наведеному в книзі документі вказується як комуністи маскували примусову депортацію - «операция по выселению беженцев».

Так, тільки в одну з ночей у червні 1940 р. було виселено 1224 родини, 2638 осіб. А тепер увага - «Контрреволюционной литературы, листовок, оружия и иностранной валюты при обысках не обнаружено». Тобто людей позбавили батьківщини нізащо!

До речі, «для проведения операции были использованы партийный и советский актив в количестве 979 человек». Це варто пам'ятати тоді, коли хтось ллє крокодилові сльози щодо знищених українським підпіллям нещасних «визволителів», які ніби допомагали галичанам краще влитись у міцну сім'ю радянських народів.

Виселення мало й інший бік. Все майно, будинки, квартири, домашня худоба тощо після депортації тепер належало державі, насправді - партійцям і чиновникам. Навіть партійні та чекістські документи фіксують неймовірну кількість злочинів - привласнення цього майна, спекуляцію ним, одарювання ним наближених - коханок, шоферів тощо.

Ціна «золотого вересня» для Галичини була жахливою. З осені 39-го по осінь 40-го було репресовано за політичними ознаками, часто навіть без письмового обвинувачення, - близько 10% населення. 312 тисяч сімей. Понад один мільйон сто тисяч людей.

Але десятки тисяч українців, поляків, євреїв, забраних зі своїх хат і квартир, зникли без вісти. За чутками, їх розстрілювали десь неподалік. Довгі роки, де саме, було невідомо.

Отже, Дем'янів Лаз. Варто запам'ятати - це прикарпатський Бабин Яр, галицька Биківня.

Назва походить від місцевої назви ділянки Пасічнянського лісу. Хазяїном однієї з них був селянин з села Загвіздя на ім'я Дем'ян.

2 вересня 1989 р. з ініціативи УГС , НРУ та культурно-наукового товариства «Рух» на полі біля села Пасічна було проведено мітинг з нагоди річниці пакту Молотова-Ріббентропа. Роман Круцик, який вже шукав місця поховань, під час виступу на мітингу, показав рукою в бік Дем'янового Лазу і сказав - «Ось на тому пагорбі і є «Станіславські Куропати» (за назвою лісового урочища в Білорусії, неподалік Мінська, місця масового поховання жертв сталінських репресій, віднайденого роком раніше).

Йому спробував заперечити інструктор міськкому КПУ Тітов, що то можуть бути жертви німців або бандерівців. Комуністу не дали закінчити, стягнули з трибуни і... заплювали.

Круцик почав шукати поховання ще на початку 89-го. З дитинства пам'ятав слова старших, що навколишні ліс були місцем останнього поховання замордованих більшовиками. Що показово - спочатку майже всі літні люди, які могли знати про ті події відмовлялися говорити - «Навіщо це тобі потрібно? Ви, молоді, не знаєте, з ким можете мати справу».

Нарешті житель села Пасічна Петро Вінтоняк погодився показати, де бачив на початку війни розкриті німцями могили розстріляних. Інформація збіглася зі спогадами мешканця села Павлівки Ярослава Попадинця. Поступово ветерани перестали боятися неформала з диктофоном і відеокамерою.

Свідок Богдан Вінтоняк розповів, що особисто бачив, що тіла були закопані не більше, ніж на 20-30 сантиметрів. Інший очевидець Григорій Федик розповів, що німці пригнали євреїв і змушували їх діставати гаками й обмивати небіжчиків - «стелився неймовірний сморід від розкладених людських тіл».

Ольга Бігун розповіла, що влітку 41-го бігала з дітьми на ексгумацію, яку проводили німці, й бачила в ямі жінку з дитиною - «пам'ятаю, що вона була в гуцульському кептарі, однак лиця її вже неможливо було розпізнати». Пенсіонер Семен Витвицький, який служив на початку війни в українській поліції, підтвердив її слова, що справді витягли жінку, а з нею дво- чи тримісячну дитину - «як розгорнули, то вона була така, наче спала...».

За літо 1989 р. Круцик зміг зафіксувати з півтора десятка свідчень мешканців Пасічної. Найважче далося, але було дуже важливим коротке інтерв'ю з колишнім комсомольцем Володимиром Данилишиним, якого німці в 41-му змушували розкопувати могили. Той визнав, що бачив багато трупів - «між ними жінки і діти. Жінки в національній одежі, а чоловіки переважно в міській - камізельках».

21 вересня 1989 р. з дотриманням всіх тодішніх радянських законів, з ініціативи слідчого Миколи Даниліва зі свідками та понятими почали розкопки в полі, яке колись було лісом, тим самим Дем'яновим Лазом.

З чотирнадцятої за рахунком ями екскаватором було вигорнуто кістки людей і залишки одягу. На наступний день знайдено черепи з кульовими отворами (до шести!), потім ще, ще... Цікаво, що гільзи були без маркування - щоб не залишати слідів. Декого, судячи з характерних ознак, добивали багнетами.

Партійні чини і підручна преса поширювали брехню, що це жертви німців або «українських буржуазних націоналістів». Як написав у спогадах слідчий Данилів, «яке розчарування було в них, коли в зітлілій одежі виявився документ - копія вироку на польського офіцера Станіслава Мишковського, виписана на бланку НКВС».

Взагалі, крім кісток у розкопах знайшли масу артефактів - одяг, постоли, кулі, гаманці, гребінці, годинники, ґудзики, зубні щітки, кляпи, мило, священицькі ложечки для причастя, документи - копії вироків, протоколів, квитанції. За іронією долі, все це звозилося до міліцейської лабораторії Івано-Франківська, що на вулиці... Чекістів. Тепер, слава Богу, імені Андрія Сахарова.

Катерина Пилипонюк знайшла серед кісток шматок вельвету, притиснула до грудей і страшно-страшно заридала. За два тижні до війни її батько Михайло Лучин зник без вісти. А одягнений він був якраз у вельветові штани...

Розкопки тривали майже 40 днів - з 21 вересня по 29 жовтня 1989 року. Тридцять три домовини прийняли рештки 524 убитих галичан. Встановлено прізвища лише 22-х. А ще імена дев'ятьох катів з місцевого НКВС.

Останній з «доблесних чекістів», Мілованов, який мав пряме відношення до розстрілів в'язнів Станіславської тюрми у Дем'яновому Лазі останні роки життя провів у лікарні у місті Бар Вінницької області. Під час допиту він не дивився в очі й примовляв - «Я не стрелял. Я только сбрасывал мёртвых в ямы. Мне приказали».

Дружина й дочка відмовились забирати додому «этого палача». Він так і помер, нікому не потрібний, проклятий.

Фраза. «Я скочив у яму, закотив рукав сорочки і почав намацувати у воді. Всюди намацував людські кості. Жаль і ненависть розпирали груди. То була якась страшна душевна мука, заціпеніння».

Джерело: портал tsn.ua

Теми: XX сторіччя, історія України, Галичина, Івано-Франківщина, комунізм, ЧК-КГБ, терор, окупація, Друга світова війна, геноцид, книжки

УПА - галицькі месники.

Документальний фільм про другу окупацію Галичини 1944 року

Любіть рідну землю.

Олена Русина

Етнополітична термінологія XIV-XVI ст. 

(з книги “Україна під татарами та Литвою”) 

Як уже відзначалося, впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й “Чорну” Русь. 

“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, “Малої Русі”, в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава. 

У церковному вжитку межі "Малої Русі" як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачимо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те, що константинопольські патріархи то ототожнювали "Малу Русь" із Волинню, то відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнтувались у тогочасних географічних реаліях. 

До останніх слід, очевидно, віднести поділ руських земель на "верхні" та "нижні", відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі "верхньоземськими" названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов). Так, автором антикатолицького твору, написаного на замовлення сербського воєводи Стефана Якшича у 1511 р., був Василь Никольський "от Долнєє Руси" — очевидно, писар литовської великокняжої канцелярії того ж імені, уродженець Чернігівщини, котрий у 1508 р. в почті князів Глинських виїхав до Росії. Як "Понизовьє" згадується Наддніпрянщина в безмитному листі Сигізмунда-Августа (1558 р.). Наприкінці XVI ст. "Нижньою Руссю" називав Подніпров’я київський бискуп И.Верещинський. Цей же термін фігурує в подорожніх нотатках Амброджіо Контаріні (1474 р.); щоправда, за твердженням венеціанця, Київ був розташований поза межами "Нижньої Русі", до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк, Житомир і Білгород. Зазначений факт, як і деякі інші середньовічні уявлення про географію українських земель, ще не знайшов свого пояснення. Однак цілком очевидно, що архаїчний поділ східнослов’янських земель на “верхні” та “нижні” обумовлювався їхніми просторовими характеристиками, а не етнографічною забарвленістю. 

Зрозуміло, що в XIV-XVI ст. у межах східнослов’янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом призвели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XІV-XV ст., однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов’ян. Цікаві, хоч і непрямі свідчення на користь цього навів московський дослідник Б.Флоря. За спостереженнями науковця, в польській літературі XVI ст. побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише "жорстока тиранія" московських володарів відлякує православне населення ВКЛ від перспективи переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті останнього Ягеллона (1572 р.) було висунуто ідею обрання королем Івана IV, у польській публіцистиці знайшлося місце як для застережень, що русини "труснуть рогами , отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа", так і для тверджень, що властиве московитам "варварство" не є нездоланним бар’єром на шляху об’єднання Росії з Річчю Посполитою — з огляду на вже набутий поляками досвід "цивілізаторства": "Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд — ще та ж Русь і те ж плем’я". * 

* Заради справедливості відзначимо, що й сама Польща тривалий час користувалася репутацією "варварської землі", заселеного простим народом суворого краю, "де по замерзлих водах морів пробігає сарматський селянин" у пошуках бурштину (так наприкінці XV ст. характеризував Польщу "німецький Горацій" Конрад Цельтіс). Ця "сарматська" термінологія Цельтіса не була випадковою, оскільки в Європі від часів раннього серед­ньовіччя усталилась думка про слов’янський світ як Птолемеєву Європейську Сарматію, що простягалась від польсько-німецьких кордонів до Танаїсу (Дону); у ХV-XVI ст. ці уявлення розвинулись у так званий сарматизм — суто польський паросток "яфетичної" теорії походження слов’янства. 

На думку Б.Флорі, є всі підстави вбачати в цих висловах репродукування уявлень, характерних для тогочасного східнослов'янського середовища, адже "в польському суспільстві не існувало якоїсь самостійної традиції щодо етнічних відносин у Східній Європі... ; до того ж, представники польської еліти аж ніяк не були зацікавлені в тому, щоб підкреслювати єдність східного слов’янства (й тим самим, хай і в непрямій формі, визнавати справедливість претензій московських государів на давньоруську спадщину)". 

Втім, політичне, а з середини XV ст. — і церковно-ієрархічне відчуження руських земель, зрештою, мали позначитись на свідомості їхніх мешканців. Б.Флоря вважає, що це відбулося в останній чверті XVI ст., коли з’явилося навіть генеалогічне "обґрунтування" уявлень про "русь" і "московитів", як два різні народи: за твердженням Стрийковського, їх нібито започаткували брати Рус і Москва. Заслуговує на увагу саме "братній" характер їхніх взаємин, який пізніше, у 20-х рр. XVII ст., декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як Іов Борецький та Иосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами — "єдиноутробними" братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Риму зазначав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів. 

Заслуговує на увагу термінологічне оформлення цього етапу етнічної диференціації східного слов'янства. Наприкінці XVI ст. на теренах Речі Посполитої після 200-річного забуття раптово відродилась назва "Мала Русь (Росія)". У XIV ст. цей термін, за слушним спостереженням М.Грушевського, "не встиг відповідно ствердніти і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні". Його нову появу вчений пов'язав із наявністю в титулатурі московських митрополитів (з 1589 р. — патріархів) визначення "всієї Русі": "коли київським митрополитам прийшлось зав’язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу", їм "незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома — "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії". 

Документом, що започаткував цю практику, вважається лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви й шпиталю (1592 р. ). Через чотири роки афонський чернець Іван Вишенський звернувся з посланням "ко всем православним христианам Малоє Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому". В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах. 

Втім, було б помилкою ототожнювати "Малу Русь" зламу XVI-XVII ст. з "Малоросією" XIX ст., оскільки перше поняття охоплювало не лише українські, а й білоруські та, частково, литовські землі* — власне, територію київської митрополії. Це й не дивно — з огляду на церковне походження даного терміна; однак, на відміну від "Малої Русі" XIV ст., у XVII ст. цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі" як макротопоніму відповідав перехідний тип етносу — білорусько-українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально — в сусідній Московщині їх від початку XVII ст. звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру — "бєлорусской"**. Не можна не погодитися з Б.Флорею, котрий, ґрунтовно проаналізувавши це питання, зауважив: "Поява в російських джерелах першої половини XVII ст. таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусци", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов’яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу". Водночас дослідник наголосив, що поява цієї термінології в російському діло­водстві не дає жодних підстав для тверджень про завершення етногонічних процесів на руських землях Польщі й Литви, про чітке усвідомлення в XVII ст. відмінностей між українцями та білорусами. 

* Одне зі своїх послань Іван Вишенськнй адресував "христианам Малой России — братству Львовскому й Вилєнскому". Захарія Копистенськнй у "Палінодії" писав: "Россия Малая..., то єсть Киев й Литва". 

*** До речі, ця "білоруська мова" (Й.Рутський у листі до Риму називав її не більш відмінною від мови "московитів", ніж говірка мешканців Бергамо відрізняється від тієї, якою розмовляють у "вічному місті") здавалась малозрозумілою в Московщині — грамоти "білоруського письма", які надходили до місцевих приказів, там перекладали. 

До речі, охрестивши "Білою Руссю" східнослов’янські регіони Речі Посполитої, росіяни вдалися до терміна, який тривалий час уживався лише стосовно їхньої батьківщини. Щодо Північно-Східної Русі ця назва використовувалась уже на початку XV ст., виступаючи як рівнозначна з "Великою Руссю", її можна зустріти як у різноманітних писемних пам’ятках, так і на картах (зокрема, італійських, де фігурує "Біла Русь, або Московія"); при цьому самі московити воліли називати свою землю "Руссю". Однак на початку XVII ст. джерела нотують нове, локальне, значення терміна "Біла Русь": так називали в Речі Посполитій округу Полоцька, Вітебська, Орші, Могильова й Мстиславля, тобто сучасну Східну Білорусь. Відтак, по різні боки московсько-литовського кордону в поняття "Біла Русь" вкладали зовсім різний етногеографічний зміст. Ця суперечність зайвий раз засвідчує, яким непростим був процес номінування нових історичних реалій. 

Неважко помітити, що, аналізуючи термінологічне оформлення етнокультурних процесів у східнослов’янському ареалі, ми дещо забігли наперед і вийшли за хронологічні межі нашої праці, позаяк логіка дослідження змусила нас "зазирнути" до першої половини XVII ст., щоб переконатися: тогочасний поділ східного слов'янства був двочленним і в своїй основі політичним. Гадаємо, це стане застереженням від спроб розглядати події ХІV-ХVІ ст. під кутом зору "українського питання": адже, перейнявшись цією ідеєю, навіть твердження Контаріні про існування "Верхньої" та "Нижньої" Русі можна витлумачити як свідчення існування в XV ст. "двох етноісторичних реальностей" — Росії та України (дарма що в межах останньої чомусь не знайшлося місця для Києва). На жаль, і в суто наукових працях є місце для подібних "реконструкцій" - як і для "праведного гніву" на адресу тих, хто обстоює "проблематичну етноісторичну єдність" східного слов'янства XV ст., "навіть не згадуючи" про Україну. 

Й справді, термін "Україна" фігурує ще в давньоруському Іпатіївському літопису — втім, тільки в своєму "окраїнному" значенні, що недвозначно демонструє його використання в тому ж літопису щодо території Польщі й пов’язане з цим словосполучення "ляхове-укринянє". Таке його значення зберігалось і в пізніші, литовські часи — при цьому в державі з центром у Вільно "українними" вважалися не тільки Чернігів і Київ, а й Полоцьк і Вітебськ. Щодо мешканців цих "україн" від XV ст. використовувався термін "люди украинныє (вкраинныє)", "украинники" ("вкраинники"), головно, коли йшлося про специфічні явища місцевого життя, пов’язані з їхнім периферійним статусом (прикордонні конфлікти, татарські "наїзди", свавілля адміністрації тощо). Так, у 1486 р. Казимир Ягайлович передав Іванові ІІІ: "С твоєй земли люди нашим вкраинным, мценянам й любучанам (мешканцям пооцьких міст Мценська й Любутська — авт.), многиє шкоды починили в татьбах и в разбоях, и в грабєжах"; у 1498 р. великий князь литовський Олександр закидав тому ж Іванові III, що його посол до Туреччини й Криму Михайло Плєщєєв на зворотній дорозі "поєхал полем, и многих людєй и татар с собою взял, и шєл мимо Черкас, и мимо Канєв, и мимо Києв, и вести вкраинникам нашим нє хотєл никоторое дати о тых татарах; ...сам поєхал до Путивля, а татаровє, которыє с ним єхали, впадши в нашу землю, шкоды немалыє нам починили"; того ж року він мусив виправдовуватись перед Іваном III, що "кривды великиє", заподіяні росіянам у Мценську, Рильську, Путивлі, Смоленську та Полоцьку, сталися без його відома і тепер він "до тых своих урядников до городок украинных посылаєт без мешканья и кажєт всих тых дел доведатися". 

Така географія "україн" не дає можливості інтерпретувати литовських "українників" як українців; у неетнографічному сенсі вживався цей термін і московською стороною (наприклад, перед початком московсько-литовських переговорів 1503 р. Іван ІІІ мав наказати "своим украинным князєм и наместникам, и волостєлєм, и всєм своим украинникам, чтобы вєликого князя Алєксандра украинам зацєпки (тут: шкоди — авт.) никоторой не чинили"). 

Щоправда, згідно з твердженням М.Грушевського, в XVI ст. слово "україна" перестає "уживатись у загальному значенні пограничної землі, спеціалізується для Середнього Подніпров’я і з часом стає не тільки технічним виразом, але й власним іменем для східно-полудневих українських земель (Подніпров'я з Середнім Побужжям)". Однак ця тенденція ще недостатньо простежена в спеціальній літературі, як і процес подальшої еволюції даного терміна. Тож, гадаємо, варте уваги спостереження Г.Боряка, котрий зауважив, що наприкінці XVI ст. назва "Україна" поширилась із традиційних "українних" воєводств, Київського й Брацлавського, на інші українські землі, що й відбилось у сеймовій постанові 1580 р., де згадується "Україна Руська, Київська, Волинська, Подільська, Брацлавська". Цікаво, що кордони України однаково окреслені в сеймовій постанові 1643 р. (в ній йдеться про "комори від границь московських через Україну до Валахії") та в "Описі України" Боплана (1651 р.)., який розумів під нею кілька провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії". 

До речі, впродовж тривалого часу "Україна" не включала у себе Сіверщину. "Співіснування" цих історико-географічних понять засвідчують писемні пам’ятки XVIІ-XVIIІ ст., зокрема український хронограф за списком Л.Боболинського (повідомлення про перехід під "защиту и опєку" царя Олексія Михайловича Богдана Хмельницького "со всєм Малороссийским панством (державою — авт.): Сєвєром и Украиною, и цєлым Запорожьєм со всєми казаками"), Могильовська хроніка ("на Україні за Дніпром і на Сівері"), літопис Самовидця ("многиє выходили на Украину на мєшкання и у Сивер"; "того ж року вєликая саранча была на Украинє и коло Стародуба на Сєвєрє"). Водночас Сіверщина вважалася частиною "Малої Росії", що унаочнює "Скарбниця" І.Галятовського (1676 р.) : "в Малой России, на Сєвєру, близко мєста Чєрнигова"; "в Малой России, на Сєвєру, єсть мєсто, Погар названноє". На цих прикладах неважко переконатись, як непро­сто взаємодіяли між собою різноманітні макротопоніми в процесі складання нових етноісторичних реалій. 

На закінчення зробимо кілька зауважень стосовно теоретичних засад, які формували етнічну свідомість у XVI ст. Як уже відзначалось, ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов’язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько-латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, в якій “руськість” поступалася місцем усвідомленню своєї належності до “польської нації”. 

Серед православного духівництва (його представники в 1476 р. вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як “российских славян”, “российских сынов… великородного славянского языка”) побутував і далі етногонічний міф про походження русів від Яфета, в категоріях якого осмислювались як взаємини із “московитами” (вони вважалися частиною “Яфєто-Росского” племені), так і нові соціальні реалії. Згадаймо хоча б хрестоматійну характеристику козацтва в маніфесті 1621 р.: “Се ж бо то плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке царство морем Чорним і сухопуттю”. Що ж до самого козацтва, то саме йому як найрухливішому й найактивнішому елементові “українного” суспільства судилося відіграти провідну роль у формуванні етнотипу українця-“козакорусса” (не дарма ж уживані щодо козаків назви – “черкаси” та “хохлачі” – згодом поширилися на все українство). 


О.В.Русина. Україна під татарами та Литвою. Україна крізь віки. Т.6., К., 1998.