Прийнятий 16 червня закон "Про особливості управління об’єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі" грубо порушує Конституцію України, наділяючи президента України Віктора Януковича повноваженнями щодо формування наглядової ради "Укроборонпрому", повідомляє видання "Дзеркало тижня. Україна".

   Про це повідомляє голова парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони, колишній міністр оборони Анатолій Гриценко. При цьому, зазначає Гриценко, тим же законом "Укроборонпром" надано право безконтрольно розпоряджатися мільярдним майном, пише newsru.

Депутат також підкреслює, що "закон позбавляє Кабмін важелів контролю за оборонно-промисловим комплексом. Це неприпустимо, адже йдеться про національну безпеку країни, не більше, не менше". "Судячи з того, як, порушуючи Конституцію й закони Україні, буквально проломили цей закон через Раду (без заслуховування думки комітету, не давши можливості нікому виступити ні "за", ні "проти"), напрошується висновок: розробників з "Укроборонпрому" і їхніх покровителів цікавить саме майно оборонних підприємств", — резюмує Гриценко.

У цьому його підтримують й інші експерти. Так, експерт Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак в своїй статті для "Дзеркала тижня. Україна" пише, що "не кожне оборонне підприємство, що потрапило під "Укроборонпром", цікавить як виробник оборонної продукції. Закон, зокрема, передбачає наділення "Укроборонпрому" правом визначати умови реструктуризації, санації підприємств. Якщо взяти до уваги той факт, що президент України отримав законодавче право призначати трьох членів наглядової ради держконцерну, то при розмито прописаних майнових положеннях закону керівництво "Укроборонпрому" стає його одноосібним розпорядником".
    Нагадаємо, 4 січня президент Віктор Янукович призначивактивного учасника бійки 16 грудня у Верховній Раді екс-голову Державної компанії "Укрспецекспорт" Дмитра Саламатіна головою "Укроборонпрому".
   Раніше 10 грудня 2010 року Янукович прийняв рішення про створення державного господарського об'єднання з державних підприємств, що здійснюють господарську діяльність у сфері розробки, виготовлення, реалізації, ремонту, модернізації і утилізації озброєння, військової і спеціальної техніки і боєприпасів, що беруть участь у військово-технічній співпраці з іноземними державами. Своїм указом від 28 грудня він перейменував його з "Укроборонекспорт" в "Укроборонпром" і ухвалив, що генеральний директор об'єднання призначається за представленням прем'єра і звільняється президентом. Відзначимо, що Саламатін, будучи народним депутатом від Партії регіонів, з червня 2010 очолював структуру виконавчої влади "Укрспецекспорт".

Цьому маленькому народові вдалося вибороти собі державу саме тоді, коли ми її втратили

Заступник голови Верховної Ради Микола Томенко вважає скасування Президентом Віктором Януковичем військового параду до 20-річчя незалежності України проявом слабкості країни. Про це він сказав в ефірі телекомпанії "5 канал" ввечері 19 липня.

"Може не треба танків, може не треба літаків, але парад саксували, я думаю, що це слабкість. І це, якщо хочете, малоросіянство, що ми в 20років незалежності боїмося на центральній площі незалежності заявити про себе, що ми є Українська держава", - зазначив віце-спікер.

Томенко підкреслив, що День незалежності - це не свято президента, це несвято Кабінету Міністрів або депутатів Ради, це свято українського народу.

"Я вважаю, що парад потрібний, тому що коли 20 років незалежності, і миповажаємо власну державу, то ми повинні не у квартирах ховатися і на шашлики їздити. А ми повинні на центральну площу столиці України вийти із гордістю сказати, що ми нація, яка заслужила право бути незалежною державою", - додав він.

При цьому віце-спікер зазначив, що в Україні, як й у будь-якій державі,є громадяни, у тому числі й парламентарії, які негативно ставляться до незалежності своєї країни.

Нагадаємо, 15 липня Янукович скасував проведення парадів військ у Києві, Керчі, Одесі, Севастополі, а також місцях, де розміщені штаби оперативних командувань і видів Збройних сил, які повинні були пройти 24серпня до 20-річчя незалежності України.

Як повідомляло раніше Міноборони, їм не вистачає коштів на проведення військових парадів з нагоди 20-ї річниці Незалежності. За даними «Дзеркала тижня», міністр Єжель оцінював його проведення у 320 млн гривень. Хоча, у 2008 і 2009 роках військові паради на День Незалежності обійшлися приблизно у 70 млн грн.

Народний депутат від НУНС, голова парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони Анатолій Гриценко вважає безвідповідальним рішення Януковича про скасування військового параду до 20-річчя незалежності України.

У свою чергу народний депутат від Партії регіонів Василь Горбаль вважає, що українці повинні зробити свій внесок у святкування Дня незалежності.

Вадим Карасьов, політолог, один з лідерів партії "Єдиний центр" Чи потрібен країні рух до якогось із політичних чи економічних блоків? – Іншого шляху, ніж велике інтеграційне об'єднання, сьогодні не існує. Така ­країна, як наша, не має можливості модернізу­ватися за допомогою тільки внутрішніх ресурсів. У світі тепер взагалі немає ­таких країн – хіба що Китай. Але й він модернізується за рахунок експорту, відкритої економіки та залучення іноземних капіталів. При тому має гігантський внутрішній ринок і політичну систему авторитарного типу.Перед нами два шляхи: або поступово інтегруватися до Європи, або нас інтегрують до Росії. А наша влада каже, що Україна приречена на модернізацію національного типу. Коли чую: "Україні треба повернути суверенітет і повну незалежність, бо в Америці – криза", хочеться запитати: "А в якій валюті ви тримаєте заощадження?" Навряд чи у гривнях. Цим усе сказано – ми орієнтуємося на суверенітет долара. Наш внутрішній ринок сприйняти продукцію вітчизняних компаній не може. З індустріального боку, ми вже не можемо розраховувати на роль високотехнологічної держави. Нам ідеться про те, щоб хоча б мати свій сегмент у світовій економіці. Він може бути комп'ютерний, машинобудівний. Але не металургія. Вона не має високої доданої вартості, псує довкілля. Та й що це за країна, яка постійно залежить від коливаньпопиту на метал на зовнішніх ринках?

Російська економіка теж залежить від коливань попиту на нафту й газ.

– Тому Росія й почала рух до створення єдиного економічного простору. Щоб за рахунок розширення на інші території – Казахстан, Білорусь, Україну – реіндустріалізуватися й позбутися залежності від сировини. Замість підвищувати продуктивність праці, розвивати новітні технології й покращувати людський капітал.

Що дасть Україні членство в Митному союзі?

[cut text="Читати далі"]

– На деякий час – певні послаблення за рахунок зниження ціни на газ. Ми вирішимо поточні бюджетні проблеми, але законсервуємо економіку. Замість того, щоб змінювати політичну та економічну системи, робити ставку на креативні ресурси власного підприємницького прошарку.

Влада каже: у нас є космос, машинобудування, літаки. Але ж нам доведеться ­об'єднуватися в цих галузях із росіянами. Так, на світовому ринку атомної енергетики вони посідають третє місце. Але це – за рахунок контрактів із країнами третього світу. Продуктивність праці в цьому секторі в Росії в шість разів нижча за світову. Тому можемо надувати щоки, ставати монополістами в цій галузі разом із "великим сусідом", але маємо розуміти: це зовсім інша атомна енергетика, ніж у США чи Франції.

Європейський вектор передбачає інший сценарій економічного розвитку. Доведеться робити ставку не на великі монополістичні корпорації, а на дрібний та середній бізнес. Розосередити економічну владу – щоб уряд не втручався в ринки.Такий шлях дає більше свобод і прав муніципалітетам, місцевому самоврядуванню, людині. Держава не має ­єдиного центру в президентському кабінеті. Іншими центрами стають суди, політичні партії, незалежні медіа. ­Своєрідний федералізм.

А як федералізм розуміють в Україні?

– Як суто адміністративний підхід. Бо Росія – теж федерація, але реального федералізму не має. Це центро­периферична, імперська структура. І якщо українські еліти раптом домовляться між собою про федерацію, то такі ж невеликі центро­­периферичні системи утворять у регіонах.Україна ж досі "вкладена" у пострадянський простір – щодо військових кордонів, газотранспортної системи, гуманітарної та інформаційної політик.

Підприємницький вільноринковий ­капіталізм прогресивніший за соціалізм радянського чи китайського зразка. І народ сам ­побачив, де краще жити. Німці тікали зі сходу на захід. Китай почав реформуватися, бо побачив, як розвивається ­Тайвань. Зрозумів, що ті ж китайці можуть робити економічні дива. Ментальність на Сході України – ­радянсько­індустріальна. Не випадково саме там виникли староіндустріальний олігархічний бізнес і постпролетарська електоральна маса. Там нема того, що є на Заході – гегемонії середнього класу. Її причина не в кількості, а, приміром, у звичці львів'ян ходити на каву й спілкуватись за нею. Це – середньокласовий, буржуазний спосіб життя. На Cході ж розвинена не культура спокійного, обивательського життя, а культура "крутизни", напівкриміналу, хуліганства. "Круті хлопці не танцюють" – за назвою роману ­Нормана Мейлера.

Якщо підемо шляхом федералізації – отримаємо дві різні країни. Проблема вирішиться тільки тоді, коли Схід України втягнеться в середньокласову, європейську культуру.

А якщо він не хоче втягуватися?

– Він уже це робить. Східняки були основ­ною рушійною силою "податкових майданів". Там починає формуватися міський середній клас. Треба тільки дати підприємницькі свободи – і вони перевернуть гори, принесуть доходи в бюджет. А головне – вони втомилися від культури "крутизни". Бо, по суті, вона є культурою експлуатації більшості кількома. Наша проблема – не в пошуку моделі: ­федеративної, унітарної, децентралізованої. Вона – у виборі моделі розвитку – економіки, політичної системи. І ми всі будемо в Європі. Донбас теж хоче туди. Він уже побачив, що таке Росія. Тому що проблема не в самій Росії – а в тому, що там правлять олігархи. І їм на Росію начхати.

Нам все говорять про те, що Україна – мультиетнічна держава, що мови грека, єврея, росіянина й українця мають бути на одному рівні. Все це – брехня, і робиться для того, щоб через чорний вхід запровадити російську мову як другу державну.

Навіщо це робиться?

– Бо ті, хто це лобіюють, не вважають себе українцями. Для певних політиків вивчити мову – питання не ліні, а того, що українська нація має створюватися на їхніх умовах – на умовах Донбасу, скажімо. А хтось хоче будувати націю на умовах Львова. Але на сьогодні це все неконструктивно, тому що маємо створювати націю на умовах світу. На умовах європейських цінностей, які є універсальними. Уявіть, якби ми досі сперечалися, який у нас має бути державний прапор. Із погляду історії це абсурд, а з погляду політичної стратегії – я розумію, чому зараз вкидають цю тему. Бо розуміють, що країна стоїть на порозі фундаментального вибору. Ми повинні завершити розлучення з Радянським Союзом. В Україні на сьогодні все є – капіталізм у феодальному варіанті, звичка до демократичної процедури, напівнезалежна преса. Чого немає? Гарантій –прав власності, свободи слова, економіки, демократії. Потрібна правова держава.

Як її будувати?

– Нинішня влада запустила процес кримінального переслідування опозиції. Має два варіанти: або розтерти опозицію в порошок і зацементувати ситуацію ще на п'ять років – хоч проблеми в еконо­міці такі, що за цей час все одно виникне нова опозиція. Або ж нинішні опозиціонери вистоять,і, коли матимуть шанс прийти до влади, опиняться перед спокусою повторити сценарій судових процесів із теперішньою командою. Щоб цього не сталося, останні будуть зацікавлені в гарантіях. І тоді виникне пропозиція: давайте робити правову державу. Так само, як 2004­го домовилися про політичну реформу – що було прогресивним кроком. От і тепер у них буде привід сісти й провести масштабну правову й політичну реформи. В нас уже й люди готові до того, щоб жити в правовій державі.

Які події в Україні можуть бути каталізаторами змін?

– Перша точка – завершення суду над Тимошенко. А друга – парламентські вибори. Зараз багато хто не протестують, тому що сподіваються висловити свій протест через голосування. Вони ще мають надію. Якщо ж виборів не буде, люди робитимуть висновок: або виживати й доживати – або виходити і протестувати. І 2006­го, і 2007­го, і 2010 року вибір враховувався владою. Від 2002­го в Україні було п'ять виборчих кампаній, і на всіх перемагала опозиція. Українці звикли до цього. Якщо влада спробує підтасувати результати – народ обуриться.

Що робити людям, доки еліти дозріють до змін?

– Боротися за це. Суспільству треба розуміти: немає верхів і низів. Усе,закінчилась політтехнологія! Починається жива політика з реальними запитами людей, тому що в них визріли справжні інтереси.

І люди тепер ставитимуться до політики не як до видовища, а як до життя.Де вони не глядачі, а діячі. В цьому, певно, і є історична місія Тимошенко і ­Януковича.

Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

Сергій Грабовський.  

Сергій Грабовський .

Коли публічно порушуєш (у незчисленний раз!) питання про українську мову, про її реальний суспільний статус, про

забезпечення чистоти мови, з одного боку, та її органічного й динамічного розвитку, з іншого боку, то неминуче

натикаєшся на зневажливе пирхання: ну от! знову ця романтика! знову філологічні витребеньки! а тут економіку

рятувати треба, а тут владу приборкувати чи замінювати необхідно, а тут імідж країни впав нижче за плінтус...

От коли будуть розв’язані головні проблеми, коли Україна ввійде в європейську сім’ю народів, тоді можна буде

взятися й за мову.Немає нічого більш далекого від реальності, ніж подібні твердження.

По-перше, для постколоніальної та постгеноцидної країни мовні питання – не щось другорядно-романтичне, а

важливі складові проблем самоідентифікації та самовідновлення. Як у національно-культурному, так і в соціально-

антропологічному вимірах.По-друге, мова є одним із найголовніших знарядь побудови національного інформаційного

простору Годі й казати, що в Україні такий простір донині відсутній, попри патріотичні декларації впливових

депутатів й урядовців, ба, навіть президентів як у 1990-х, так і в 2000-х роках.По-третє, мова – це виробництво:

книжкове, газетне, кінематографічне (в тому числі й дубляж), телевізійне тощо. І, звичайно, це різного роду

програмне забезпечення. Знов-таки, тут нерозв’язаних проблем вистачає.Можна, очевидно, виокремити й

"по-четверте", "по-п’яте" та "по-шосте", але я хочу зосередити увагу на ще одному суто прагматичному вимірі

мовної проблеми, який нерідко у нас залишається поза увагою.

Будь-яка державна мова – це не тільки "дім буття", як назвав рідномовний континуум Гайдеґґер, і не тільки

"співтворець національного образу світу", як писав про мову Ґачев. Державна мова – це ще й інструмент

забезпечення панування того самого сакраментального "нового й праведного закону", що його ніяк не дочекається

Україна. Власне, ідеться про виконання парламентом своїх основних функцій вищого представницького органу

держави – законотворчості і контролю за виконанням ухвалених уже законів.Законодавчий акт – це юридична

"надбудова" над розвиненою літературною мовою. В ньому максимально точно й однозначно мають бути

сформульовані всі визначення, всі поняття й терміни, описані можливі ситуації застосування положень закону та

зафіксовані типи його порушень. Це дуже непроста справа; мабуть, не випадково Конституційний Суд за час

 свого існування мусив стільки разів розтлумачувати ті чи інші положення самої Конституції, в якій мовних

неоковирностей виявилося аж занадто. Що вже говорити про поточні закони, положення яких нерідко

сформульовані так незграбно, що Верховній Раді доводиться їх переписувати по декілька разів...А цими ж законами

 повинні керуватися громадяни, вони мають регулювати діяльність економічних суб’єктів, правоохоронних органів,

 судів, місцевого самоврядування тощо – та хіба можливо узгоджувати свої дії з нечіткими, неясними, часом

відверто безграмотними приписами, в яких порушені усі можливі закони мови, хай навіть й ухваленими більшістю

народних обранців та запровадженими в правову практику завдяки автографу глави держави?

Звісно, можна пред’явити претензії до численного апарату Верховної Ради – чому ця непогано оплачувана публіка

не працює належним чином? Чому не редагуються як законопроекти так й остаточні тексти законів, з усіма

поправками (хай навіть ще раз доведеться затверджувати відредагований текст)? Недостатня кваліфікація,

злий умисел чи лінощі? Так чого ж тоді голова Верховної Ради не виконує своїх безпосередніх конституційних

обов’язків із налагодження нормальної роботи парламентського апарату?

Варіантів відповіді на ці запитання може бути чимало. Але один, мабуть, із найголовніших – це "мовна глухота"

переважної більшості депутатського корпусу, це незнання цією більшістю літературної української (власне, і

будь-якої літературної) мови, це банальна безграмотність – як граматична й стилістична, так і теоретико-

правова. Бо ж будь-яка серйозна філософія і теорія права підкреслює значення мовного оформлення юридичних

актів. Та про що це я? Яка там "філософія права"? Це про кого завгодно, проте не про 99% народних депутатів

України...

Висновок із усього цього простий: без досконалого володіння державною мовою – на загальнолітературному і

спеціально-правничому рівнях – нардепи навіть за наявності благих намірів будуть або творцями безграмотних

та недієвих законів, або банальними "кнопкодавами". Отож в інтересах усього суспільства поставити – для

початку – бодай найпростіші бар’єри, щоб раз і назавжди унеможливити проникнення до парламенту України

публіки, яка володіє хіба що "русским со словарём". Перша така спроба була здійснена 1997 року з ініціативи

Вячеслава Чорновола коли до Закону про вибори внесли пункт про обов’язкове володіння кандидатом у депутати

державною мовою – але такий собі Кучма Л.Д. наклав на цей пункт своє вето. Чим і відкрив шлях до Ради різного

роду водіям, охоронцям та секретуткам...

Звісно, самого лише вільного володіння державною мовою для ефективної роботи депутата замало – але без

такого володіння діла просто не буде. Це та самоочевидність, яка випливає із практики минулого двадцятиліття.

Попри всі запевнення владної еліти про тотальну налаштованість на реформи, завдання-максимум для правлячої влади – залишити державу дієздатною та не зробити непоправних помилок, які б призвели до втрати суверенітету держави. Сьогоднішні "реформи" просто ремонтують існуючу малоефективну систему та консервують ситуацію у політиці.Необхідно почекати хоча б ще 5-7 років, протягом яких неприватизовані суспільні ресурси нарешті знайдуть своїх власників, і великий бізнес побачить, як його інтереси стрімко розходяться з інтересами корумпованої номенклатури. Тоді у країни з’явиться шанс на системні зміни.

Якість життя українців на останніх позиціяхОчевидною метою усіх реформ має стати більш висока якість життя громадян. З точки зору усього світу, за великою кількістю показників, які описують цю якість життя, Україна знаходиться на останніх місцях.В Україні не найгірші у світі показники з точки зору злочинності або освіченості. Однак, маємо одну з найгірших ситуацій в царині державного управління, корупції та демократії.Україна займає четверте місце у рейтингу найгірших економік світу за версією журналу "Форбс", 134 місце з 178 за рівнем корумпованості за оцінкою "Трансперенсі Інтернешнл", 145 місце за рейтингом Світового банку з легкості ведення бізнесу. У рейтингу "Фрідом Хауз", що вимірює демократичність політичного режиму, Україна впала до рівня "частково вільних" країн. Тож реформи або модернізація країни очевидно потрібні.

[ Читати далі ]

Олег Соскин Сьогодні правлячий олігархат в Україні приступив до фінальної фази побудови кланової держави поліцейсько-карального типу. З 1993 року в нашій країні було зроблено три найпотужніші системні пограбування населення. Перше трапилося в період прем'єрствування Леоніда Кучми. У той час був прийнятий курс на побудову корпоративної кланової держави з украй небезпечною і шкідливою структурою, що ділила суспільство на два полюси, - з одного боку, купка багатих, яка разом з усіма чадами, домочадцями і обслуговуючим персоналом складала 5-7% від загального населення і «всі решта». Сьогодні «Золота сотня» значно «порідшала» і складає всього 3-4%. Під «всіма решта» в даному випадку мається на увазі так званий «масив бідних», що складає на сьогоднішній день близько 70% населення, з яких 20% - люмпени, парії суспільства; люди, що не підлягають соціальній реновації. Іншими словами ті, хто вже остаточно опустився на дно. Найстрашніше, що в результаті впровадження цієї моделі, запущеної комуністичною номенклатурою, Україна йде абсолютно не по європейському шляху. Замість того, щоб будувати суспільство народного капіталізму, де середній клас, як в скандінавських країнах, складає 80%, а в Польщі 2/3, ми прийняли «на озброєння» африканську модель процвітання трайбалістського суспільства, тільки без КДБ і «злодіїв у законі» - тобто, у нас вийшов ще страшніший мутант - держава бандократії. Проте, в чому ж суть кланової держави? У тому, що влада, гроші і власність передаються по силі. Так у Кучми владу забирали «помаранчеві», які сьогодні вимушені переуступати її «донецьким», які у свою чергу хочуть влаштувати кастову державу, щоб передавати владу, гроші і власність вже не по силі, а по спадку. Тобто, одна сім'я хоче встановити своє остаточне панування і перейти до своєрідної монархії - спочатку бандитської, а потім легітимної. Але для цього необхідно, щоб усе було як в старому англійському анекдоті: «Чому в Британії такі рівні газони? Тому що їх стрижуть щодня протягом трьохсот років». Україні, у разі встановлення бандитської монархії, теж доведеться пройти через таку «стрижку», але, на відміну від англійських газонів, це буде «стрижка» людей. Так от, для того, щоб створити таку систему, за 20 років «незалежності» України було зроблено три пограбування населення. Спочатку це було знецінення внесків після розпаду Союзу. Потім штучний обвал гривні і банкрутство підприємців малого і середнього бізнесу, і концентрація капіталу в бандократії через Кучму, Ющенка і Лазаренка у 1998-99 рр. І третє пограбування було здійснено зараз, рівно через десять років - у 2008-2009 рр., новою групою кланів - сім'ями Ющенка і Тимошенко за підтримки керівництва Нацбанку. Зараз готується четверте пограбування, без якого перехід до кастової моделі неможливий. Під ним мається на увазі перетворення людей на рабів. Для цього необхідно позбавити їх малого і середнього бізнесу, дрібної власності (для цього прийнятий Податковий кодекс). Наступний крок: треба, щоб у людей «згоріли» їх накопичення. Для цього треба ще раз знецінити гривню і дестабілізувати можливість конвертації її в євро і долар. Я не здивуюся, якщо зараз візьмуть і обмежать обмін валюти. Це було б логічним кроком з погляду бандократії. Особливо зараз, коли вони готуються відкрити ринок землі для продажу. Крім того, їм необхідно більше грошей з бюджету. І тут на допомогу приходить так звана пенсійна реформа, хоча насправді це знищення населення з метою остаточно розділити людей на касти, давши таким чином «зелене світло» своїм родам. Як ви думаєте, чому у мільярдерів стільки дітей? Для чого вони сьогодні розмножуються прямо як черв'яки шляхом ділення? Для того, щоб у майбутньому за допомогою свого гадючого виродка контролювати фінансово-економічні висоти; щоб «чужий» не зміг потрапити на їхню «територію». Тому що вони хочуть свою сьогоднішню менеджерську функцію з'єднати з функцією володіння. І це якраз ознака феодалізму. Сьогоднішні олігархи ненавидять людей і з цієї причини перетворюють їх на біо-роботів. Вище я говорив про фінансово-економічне пограбування, але є ще одна деталь, якої ми не маємо права випустити з уваги, - перетворення українців на лінійно-програмованих істот, позбавлених можливості думати. Є три моменти, за допомогою яких здійснюється перетворення людини в карнавальну істоту, в гедонізм. Ті, хто сьогодні переслідує цю мету, чудово розуміють, що, насамперед, треба «вирубувати» молодь, оскільки на сьогоднішній день у нас з числа молоді 20 млн. потенційних революціонерів у віці від 15 до 45 років. Вона сьогодні пригнічена тим, що не має майбутнього, а в кастовому суспільстві ці люди взагалі стануть ізгоями. Їм би зараз активно боротися за своє майбутнє, а вони опустили руки, вважаючи за краще мати «морди здоровенні», наливаючись пінним пивом. Бісмарк стверджував, що у людини, яка постійно п'є пиво, мозок стає тупим і ледачим. Не випадково всі рейтингові телеканали України сьогодні належать «провідним» мільярдерам. Телебачення - це інструмент, за допомогою якого в підсвідомість людини вводиться так званий «розважальний геном», який вселяє, що без зусиль, тільки беручи участь в конкурсах, людина може стати «зіркою», а відкрутивши кришечку, знайти під нею заповітний мільйон. Усе це направлено на створення нації, яка займається тільки тим, що споживає, ні про що не думає, і відповідно нічого не відчуваючи. Наступний елемент - так звана «московська церква», яка переконує нас, що наша чинна влада «Від Бога» і чинити опір їй не можна. Навпаки, їй треба служити вірою і правдою, цілувати ноги і у всьому підкорятися. Загалом, і тут людині треба ставати рабом, але не Божим, а олігархата, тому що всім відомо, що московські попи - найбільші хабарники, що їздять на дорогих машинах, розважаються в ресторанах, займаються бізнесом і дружать з бандитами. Після того, як буде введений так званий Трудовий кодекс, людей остаточно закріплять як фабричних рабів. Думаю, що чинна влада із задоволенням через латифундії і пролетарську найману працю реанімує колгоспи і радгоспи, тому що їх основне завдання - знищити фермерів, земельних приватників. Саме тому в списках мільярдерів сьогодні вже є люди, що є власниками тисяч гектарів української землі, які в самому осяжному майбутньому перетворяться на земельних баронів. У всі часи людям необхідні хліб і видовища. І я не сумніваюся, що наступним кроком нинішньої влади стане легалізація легких наркотиків для того, щоб ще більше занурити народ у смог, з якого він вже ніколи не зможе вибратися. Не випадково сьогодні величезна кількість людей ходить по вулицях з «дебільниками» у вухах - їхній мозок вже не працює, він атрофований і не сприймає навколишню дійсність. Їм уже вкрай необхідний цей «там-там» у вигляді ритмічної музики, що примітивізує людину й руйнує її інтелектуальну і духовну оболонку, яка єднає її з Творцем. Коли все це буде виконано, бандократія візьметься за наступний крок: вона візьме кожну людину під контроль. Для цього і придумано нав'язати українському суспільству паспорти з біометричним чіпом. У чому сенс цих «карток»? У тому, що оцифровану особу легко фіксує, скануючи, будь-яка телекамера, де б людина не знаходилася. Сьогодні за допомогою ідентифікаційних і біологічних номерів про людину поступово накопичується інформація, а з введенням біометричних паспортів вона буде ще і у форматі відео. Будь-яку людину і її сім'ю таким чином можна буде легко контролювати, а значить, робити вплив і тиск. А вивчивши слабкості і звички, програмувати, як худобу. Усіх тих, хто, не дай Бог, виступатиме проти режиму, можна буде також легко відстежувати і знищувати. За допомогою цифрового телебачення будь-який «ящик» вмить перетворюється на телекамеру, і тоді від влади не сховається нічого - їм буде надана будь-яка картинка того, чим займається та чи інша людина - аж до приймання душу, занять сексом або поглинання їжі. По суті таким чином нам готують цифрову в'язницю, коли кожен, сам того не розуміючи, стає в'язнем камери (гра слів). Тепер поділимося за соціальною структурою на три частини і побачимо, що виходить: 1-2% - олігархи, 30% - так звані, поліцейські елементи (ті, які контролюватимуть суспільство, вважай - гестапівці) і близько 70% - раби. Я розповів сценарій, який нам готують. Але, чому я такий упевнений в цьому? Тому що, якщо взяти фінансово-економічні показники і подивитися, скільки з 1 січня 2010 року Нацбанк України надрукував грошей, ми побачимо, що готівкова і безготівкова грошова маса збільшена на 30%. Це показник девальвації, проведеної у жовтні 2008 р. Сьогодні по «готівці» ми маємо девальвацію в 17%, а щоб відбувся обвал гривні, необхідно 27% - саме до цього нас і готують. Державний борг на сьогоднішній день перевищив 120 млрд. доларів. Таким чином, сьогодні на кожного громадянина України, включаючи новонароджених, наближається до 350 доларів на рік. Виходячи з цього, вже увійшли до зони безпосередньої небезпеки банкрутства держави - дефолту. Причому Азаров ці темпи збільшив більше, ніж Тимошенко. Декларовані сьогодні реформи - це геноцид проти народу. Це треба зрозуміти. І цьому треба чинити опір. Не можна допускати узурпації. Необхідно створювати Народне віче і Комітети народного порятунку. Без цього ми не зможемо чинити опір олігархату і боротися за майбутнє якщо не себе, то хоч би своїх дітей. Адже нам не потрібно, щоб вони стали в'язнями і біомасою, яку вирощуватимуть для того, щоб потім різати на органи, а таке, повірте, офіційно робитиметься, бо це є ліквідний і прибутковий бізнес. Сьогодні кожен повинен боротися за право залишатися людиною - яка думає і єднається з Творцем. Сьогодні настав час діяти. Олег Соскін

Ігор Лосєв

Поражение, которое Украина потерпела в 2010 году, равное Берестечку и Чернобылю (как вполне справедливо отметил Юрий Щербак), вызвало истерическую реакцию среди части людей, к поражению причастных.Вместо того, чтобы даже не публично, а хотя бы перед самим собой покаяться за свою безответственную и легкомысленную позицию в судьбоносный момент национальной истории, они продолжают совершать поступки, которые даже безнадежная политическая глупость не оправдывает.

К сожалению, снова не изменившиеся за сотни лет негативные черты нашего характера: неспособность стойко переносить удары судьбы и конструктивно на них реагировать, склонность к панике, потере рассудка, к усугублению и без того тяжелого положения, к отчаянию, а затем прострации и апатии.Вот уже полтора года звучат пронзительные крики: все пропало! Нет, не все, хотя многое. Есть еще шансы исправить ситуацию, вернуть утраченные позиции и пойти вперед.

Украинская национальная идея, которая раньше была локализована на запад от Збруча, за 20 лет совершила бросок в Центр и неплохо там закрепилась (Майдан показал, что Запад и Центр являются единым геополитическим телом), а кое-где вступила и на восточный берег Днепра (Черниговщина, Полтавщина, Сумщина – по результатам голосований 2004-2010 годов).Да и на Харьковщине, Одещине, Днепропетровщине и даже в Крыму украинская идея уже не является экзотикой. Иное дело, что на наиболее русифицированных и советизированных территориях Юга и Востока украинская идея не сможет распространяться самотеком, нужны усилия не только патриотов-энтузиастов, но и общества, и государства.

Печально, но государство Украина все эти годы занимало (в лучшем случае) нейтральную позицию в борьбе между украинскими и антиукраинскими силами в целом ряде регионов, фактически способствуя победе вторых (Крым и Донбасс).

Что из этого следует? Только одно: политику надо менять. Необходимо учреждать спецпрограммы способствования украинским государственническим настроениям.Работа тяжелая, без ориентации на рейтинги и выборы, рассчитанная на много лет. Казалось бы, это единственно позитивный путь. Но целая группа "малороссийских квислингов" из числа некоторых представителей украинской интеллигенции выступила с откровенно предательскими лозунгами нарушения территориальной целостности Украины, предлагая "самоампутировать" отечественные регионы, поскольку, мол, там никак не торжествует украинская идея.

Наиболее пронзительно кричат те, кто не предпринимал никаких попыток работать на украинское дело в этих регионах. Их убогий политический кругозор и повышенная эмоциональность при дефиците рационального мышления и аналитических способностей не дают им понять, что проблемы Крыма и Донбасса являются не данностью, они – "рукотворны".И при наличии определенных субъективных факторов их можно создать в любом уголке Украины. В том же Крыму в 1991 большинство населения проголосовало за самостоятельное украинское государство.

Это действительно выдающаяся победа в самом советизированном и русифицированном регионе страны была настолько же бездарно упущена центральной властью в Киеве, как и победа Оранжевой революции (вспомним, что рейтинг Ющенко в начале 2005 года зашкаливал за 60%, а на выборах 2010 года упал до 5%).Полуостров на многие годы этой властью был отдан на откуп антиукраинской пропаганде и промосковским силам. Последние свой шанс использовали. Президенты же Украины просто опустили руки на фоне бешеных усилий Москвы.

Одной из наиболее разрабатываемых в Крыму антиукраинской пропагандой тем является тема неукраинскости Крыма. Известные силы, как за пределами Украины, так и внутри ее, психологически готовят украинцев к расчленению их страны. Жаль, что в этом принимают участие и некоторые известные украиноязычные интеллигенты…А между тем, тот же Севастополь в ХІХ столетии был не чужд украинскому движению. Когда Центральная Рада на переговорах в Бресте уже отказывалась от Крыма (так что наши интеллектуалы тут явно не первопроходцы), лишь гетман Скоропадский однозначно заявил, что Крым является неотъемлемой частью Украины.И тогда на кораблях Черноморского флота были подняты украинские флаги, а флот объявил себя флотом Украинского государства. И это произошло не на пустом месте. Ведь в Севастополе начала ХХ столетия кипела украинская жизнь: действовала "Чорноморська українська громада", "Просвіта", гурток "Кобзар".А в 1917 на "зелені свята" активная участница украинской Громады супруга адмирала Колчака принимала участие в национальных мероприятиях в украинском костюме.

Увы, феноменальная некомпетентность верхушки нашего государства и в начале ХХ века, и в начале ХХІ, делает свое дело.Между прочим, когда армия Левобережной Украины под командованием самого талантливого полководца этого периода полковника Петра Болбочана совершит блестящий в военном отношении боевой марш-бросок от Харькова до крымского Бахчисарая, стремительно преодолев укрепленный Перекоп, то, как напишет в своих воспоминаниях "Слідами новітніх запорожців" участник событий прапорщик Монкевич: "Нигде украинскую армию не встречали так восторженно, как в городах Крыма".

Это было. Это и сегодня может быть. Но при наличии в столице вменяемой, патриотической не на словах, а на деле, профессиональной и ответственной власти. Именно отсутствие такой власти вызвало (не только в Крыму и Донбассе) величайшее презрение к официальному Киеву.

Полковник Болбочан, расстрелянный по приказу украинского правительства, писал о своих будущих палачах: "Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…".Написанное полковником армии УНР Петром Болбочаном 90 лет назад, звучит ужасающе современно… Сначала проиграть, причем, не в отчаянной борьбе, а из-за глупости и лени, из-за легкомыслия и безответственности, а потом сдавать территории в призрачной надежде, что на других территориях удастся преодолеть собственную глупость и лень.

Сдавать людей, которые на этих землях годами бескорыстно работали на украинское дело, не получая от официального Киева ничего, кроме ударов в спину и плевков в душу.Многих из них я лично знаю и никого не променяю на тысячу завсегдатаев галицких и европейских кафе, которые сами и пальцем не пошевелили во имя Украины, а теперь выступают идеологами национальной капитуляции и предательства, что на столетия опозорит доброе имя Украины.

Что, предать многих украинских патриотов в несимпатичных "литературным классикам" регионах и даже целые народы, например, крымских татар, которые прекрасно понимают, какая судьба их ждет в случае утраты Крыма Украиной (пример Северного Кавказа перед глазами)?А ведь наши позиции в Крыму во многом усиливаются позицией крымско-татарского народа. И не только в политике. В отличие от многих "славянских братьев", крымско-татарская молодежь охотно учит украинский язык и ищет свое место именно в украинском обществе.

Хочу процитировать стихотворение:Учителі Писать, читать та рахувати Мене навчили вчителі. Вони для нас як мама й тато, Най-найдорожчі на землі. А ще вони мене навчили Любити мову чарівну, В якій – Дніпро, в степах – могили, Козацькі стражі в давнину. Любить навчили Україну, І хай там що,– біда нехай, Її ніколи не покину, Вона для мене – рідний край! Это стихотворение написал крымско-татарский мальчик, в момент написания – ученик шестого класса Азиз Мухтаров. Написал по-украински...Так, что? Сдать этого мальчика? Зачем потеть во имя соборности Украины, это ведь хлопотно. А так, глядишь, тремя галицкими областями можно будет и в Европейский Союз прыгнуть (так мечтают сейчас наивные и эгоистичные галицкие интеллигенты).К сожалению, у галицких мечтателей нашлись политические последователи в Киеве, в том числе, среди граждан с некогда патриотической репутацией.Очень печалятся они по поводу низкой сознательности избирателей Крыма и Донбасса. И не находят никакого другого способа нормализации, кроме ампутации. Мол, избавимся от проблемных областей, и тогда все у нас пойдет на лад.

Не пойдет. Вдохновившись вашей трусостью и капитуляцией, те силы, которые, в отличие от официального Киева, сверхактивно действовали в этих регионах, создадут вам еще несколько Крымов и Донбассов. Так что отступать придется до станции Чоп, а там сдаться политическим русинам.

Не для того могильщики Украины взялись за Крым и Донбасс, чтобы на этом остановиться. То, что сделано в Крыму и Донбассе, можно сделать (при наличии ряда создаваемых условий) в Одессе, Днепропетровске, Николаеве, Запорожье и так далее.Алгоритм уже отработан и проверен. Кстати, а Киев? А может, надо дать самоопределиться этому городу, жители которого дважды подряд (!) выбрали себе "космического мэра".

И останется от Украины одна Галичина. Если, конечно, останется…Хочется напомнить и эстетствующим коллаборантам когда-то известную каждому галичанину: УССД – Українська Самостійна Соборна Держава – это символ нашей общей веры. Из этой формулы не может быть безнаказанно изъят ни один элемент, случись такое – рухнет все здание украинской государственности.

Кстати, Юрий Андрухович, стал одним из самых популярных персонажей в среде сепаратистско-шовинистических сил в Крыму: на него ссылаются, его цитируют, например, в таком контексте: "Если украинская интеллигенция предлагает нам отделиться, то надо так и сделать".Не можешь сделать ничего полезного для Украины, то, хотя бы, не пакостничай, не бей в спину…

Мы не японцы, чтобы в случае поражения делать себе харакири. Нужно успокоиться, проявить характер и, стиснув зубы, работать на украинское дело, исправлять положение. Без истерики, без пораженчества и заигрывания с политическими оппонентами.

Не будем гневить Бога, нам намного легче, чем предшествующим поколениям украинских государственников, людям, прошедшим через самые страшные испытания… Даже в нынешней ситуации есть один безусловный позитив: она поможет отделить зерна от плевел, истинных патриотов от провокаторов, болтунов и приспособленцев.

Игорь Лосев, для УП

   Від блогера.    Розміщую ще одну статтю розумного автора,яким безумовно є Ігор Лосєв. Як завжди точно дані оцінки ситуації,характеристики частини українського політикуму та деякі напрями необхідних дій.