хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «держава»

РН б/у.

   Ми здобули! Нарешті, після стількох років занепаду і розчарувань Україна довела, що....Китай - не єдина держава, в якій в буквальному сенсі слова схиблені на крадіжці ідей Стіва Джобса. Хоча це менш прибуткова справа, ніж підроблення iPhone, але факт: один з найбільш банальних персонажів українського політикуму, а саме секретар Ради національної безпеки і оборони України Раїса Богатирьова (більш відома як "Міс Тюнінг"), вкрала Стенфордську промову одного із найвідоміших піратів Силіконової долини! Відомо - "якщо красти - так мільйон", але що саме вона вкрала? Лубочний матеріал про характер і долю? Тю. Якщо вже збираєшся красти, то бери щось гучне та яскраве, наприклад, висловлювання Джона Кеннеді або палкого оратора Фіделя Кастро.. Тим паче, що дідугану днями виповнилося ажно 85 років, хто там згадає, яким саме напалмом він смалив в 1959 році, в буремні часи боротьби з світовим імперіалізмом?

   Врешті, решт - "яка держава такий й теракт", тому не дивно, до яких мишей, вибачаюсь, змогли до...тися, скромний лікар-гінеколог (і компанія численних родичів), що отаборилися в затишних кабінетах по вулиці Командарма Каменєва. За роки незалежності РНБОУ пройшов дивовижну трансформацію: від органу національної безпеки, к "тіньовому уряду" помаранчевих часів до Ради Національної Непотрібності. Продуктивності від якої стільки ж, як від "Головного управління вільного часу", блискуче висвітленим генієм Леоніда Філатова в безсмертному фільмі "Забута мелодія для флейти". А пісню-епіграф "..мы не пашем, не сеем, не строим" без перебільшення можна вважати фактичним гаслом клоунській "Ради" відставної кози барабанщиків та інших протухлих політичних невдах.

   Сама ж Міс Тюнінг обережно і непомітно зникла як з телеекранів, так і з коридорів на вулиці Банковій, і тому, безумовно, є причина. За часів Віктора Ющенка вона була одним з ключових діячів його команди. Всенароднообранний президент Ющенко (про якого злостивці базікали, що він тільки дітей робити вміє) мудро розсудив, що жіночі ревнощі - найкращий стимулятор для придушення Кабміну нахабної "жучки" Тимошенко - Нехай Юля спасибі скаже, що призначили не Богословську.

  А нацбезпека ... а при чому тут взагалі нацбезпека? Кого вона взагалі цікавить?(  !!!  Абсолютно точне визначення ставлення *головного патріота* до проблем національної безпеки і оборони української держави ).

   Попервах енергія з Раїси просто ключем била, і плоди її діяльність давала ого-го. По любому мало-мальському приводу скликався Радбез, рішення якого Ющенко тут же вводив в дію своїм указом (чого лише вартий славнозвісний наказ РНБО уряду підписати договір з Vanco Prykerchenska). Проте з часом Україну захопили інші проблеми (криза та боротьба за владу), а Кабмін Тимошенко пристосувався тупо плювати на рішення РНБО. А сама Тимошенко - забивати і на засідання Ради, відправляючи на них то якихось дрібних представників, то і взагалі нікого. Стривожило це Ющенко? Та він, схоже, цього й не помітив. Віктор Андрійович звикся з тим, що реального важеля влади Радбез із тіткою гінекологінею на чолі нічого собою себе не представляє. Так, забезпечуе тишком-нишком таку-сяку комунікацію помаранчевого президента України з президентом помаранчевого "Шахтаря" - і те хліб. Не соромиться критикувати Януковича, та же й у вельми образливій формі (що за донецькими поняттями було взагалі неможливим) - чудово. Тому й не дивно, що після обрання Віктора Януковича президентом - Богатирьова миттево втратила будь-який вплив на ухвалення бодай якихось рішень у державі.

   За словами джерел, Янукович не проводить зустрічі з Богатирьовою тет-а-тет. Максимум - спілкування з Гарантом обмежується для неї проводами і зустрічами у аеропорту "Бориспіль". При тому - з тим же Медведьком, першим заступником секретаря Ради нацбезпеки, Янукович проводить особисті аудієнції. Власне, за зраду і числені подлянки Рая повинна давно була бути загнана за сині хмари. Збереження ж за Богатирьовою посади - справа всесильного Сергія Льовочкіна, оскільки він оберігає це крісло від зазіхань більш амбіційних діячів з команди Януковича, котрі могли би створити конкуренцію главі Адміністрації (в якій Янукович працює президентом). У зв'язку з цим, якщо раніше РНБОУ самостійно готував проекти рішень, то тепер готові тексти їм надсилають згори. Як то кажуть, "для запобігання".

   Власне кажучи, ну що ще треба старіючій жінці? Гроші є, сини - забезпечені, на багато років вперед. Будиночок є, челядь - тим більше. Працюють, стараються. А те, що люди, які обслуговують Богатирьову чи то допомагають їй у приватному житті, стали державними службовцями (з усіма наслідками які звідки витікають - зарплата з бюджету, стаж, статус, пенсія держслужбовця) - то таке. Відомо щонайменше про п'ятьох помічників секретаря РНБОУ, які утримуються за кошти платників податків, але виконують функції, що не мають стосунку ні до безпеки, ні до оборони, ні взагалі до державної служби. За ці роки згадані співробітники фактично не приступали до роботи в апараті Радбезу, не мають там робочого місця чи телефону. Хоча це не заважає їм отримувати зарплату та в майбутньому претендувати на гідну пенсію (на відміну від шахтарів чи вчителів, не кажучи за лікарів і їх вбоге існування).

   Наприклад, Людмила Харів - помічник секретаря РНБОУ. Зрозуміти, з яких питань Харів є помічником Богатирьової, доволі складно. За освітою біолог, Харів була ведучою погоди на телебаченні, випусковим редактором новин, вела програми "Красивая квартира с Людмилой Харив" і "Личный взгляд" про любовне та особисте життя селебретіз. Головне покликання Харів при Богатирьовій - це поради з питань шопінгу. Тому, за багато місяців "важкої праці", Харів навіть не отримала допуск до державної таємниці!

   Ще одна "помічниця" - Людмила Коваль. Її було зараховано на роботу в апарат Радбезу 11 січня 2008, де вона працює весь цей час. Людмила Коваль - це найбільш довірена особа Богатирьової, до функцій якої входить доставляти обіди секретареві Радбезу, організовувати прибирання у квартирі та приватному офісі-будуарі Богатирьової на вулиці Шовковичній. Незрозуміло лише, при чому тут державна служба. Для виконання функцій із забезпечення Богатирьової за Коваль закріплено автомобіль з гаража апарату Ради нацбезпеки "Фольксваген Пассат", яким управляють також водії, що отримують зарплату з бюджету.

   Ще одна "помічниця" секретаря РНБОУ на бюджетному утриманні - Ганна Пухляк. Вона - домогосподиня Богатирьової. Пухляк була зарахована на роботу до Ради нацбезпеки 11 січня 2008 року. Чи варто й говорити, що співробітники апарату Радбезу і в очі її не бачили.




   Також Богатирьова влаштувала до апарату Ради нацбезпеки свою невістку, дружину сина Ігоря Богатирьова - Ірину Бондаренко. Бондаренко, 1977 року народження, отримала посаду помічника першого заступника секретаря Радбезу Степана Гавриша з 1 лютого 2008 року, але жодних функціональних обов'язків на цій посаді не виконувала. А з 22 березня 2010 невістка Богатирьової пішла в декретну відпустку.

   Що вже говорити - Раїса Богатирьова вельми непогано влаштувалася як для посадової особи держави, де вже двадцять років розповідають про економічну кризу та підвищують пенсійний вік жінкам, пояснюючи це хронічним безгрошів'ям... Хоча, такий епітет як безгрошів'я навряд чи відомий тьоті Раї. У всякому разі, суму, яку озвучувала вона, з усіх сил намагаючись впхнути свій тухес в тепле крісло глави Міністерства Охорони здоров'я, точно вистачило б на вирішення проблемних питань у галузі охорони здоров'я, в окремій області. Ще й залишилося б.

   Суть питання була простим і невигадливим. Справа в тому, що Раїса Василівна є акціонером харківського підприємства «Біолік», найбільшого виробника імунобіологічних препаратів в країні. Належить «Біолік» синові Богатирьової - Олександру Богатирьову. Держава закуповує чимало вакцин за кордоном, у всесвітньо відомих виробників, а «Біолік» претендує на те, щоб відтягнути на себе частину цих закупівель. Враховуючи, що ринок ліків в Україні становить приблизно 2,7 млрд доларів щорічно (з яких 70% - це імпорт, 30% - вітчизняні виробники), 810 мільйонів американських доларів, та ще й щорічно - дасть вельми непогану фінансову свободу. Вистачить і на числені сумочки, на годинники з діамантами, і на чудеса пластичної хірургії.
   Як це було, наприклад, з другим спадкоємцем Раїси Василівни, - Ігорем Богатирьовим. "Історія кохання" останнього, з партією Сірьожи Тігіпко під звучною назвою "Сильна Україна", Донецьке представництво якого у свій час очолював Ігорьоша - а також внутріпартійна дискусія з славетним представником донбаського племені Владиславом Дрегером, тягне навіть не на повість, а на драматичний роман.Слід зазначити, що Дрегер, ще до того як засвітився на виборах від партії Тігіпка, мав репутацію вельми нечистоплотної людини. Що, самі розумієте, дуже показово, навіть по донецьким міркам. У юнацькому віці, скоріш за все надихнувшись ідеєю роману "Хрещений Батько", а саме: "адвокат з його папкою може поцупити в сто разів більше, ніж людина з пістолетом", прийняв це як керівництво до дій, та вступив на службу к місцевому дону Корлеоне, сиріч до лав Олександра Миколайовича Рибака, лідера злочинного угрупування «17-та дільниця».

Що ж стосується Раїси Богатирьової, то вона вже обрала свій шлях - в нікуди. І тепер кожен день рахує години, хвилини і секунди до своєї відставки. Після чого припинить своє існування, і кане в політичне небуття.

Адже б/у, після використання за призначенням - нікому не цікаві.

Pадник Азарова:Українi не потрiбна Державнiсть.

"Чому Україна за СРСР була успiшна? Тому що нею керували ззовнi, хоча керували самi українцi. Україна звикла, щоб нею командували зверху. Їй не потрiбна власна державнiсть".

Такi скандальнi висновки пiд час виступу на мiжнароднiй конференцiї у Москвi зробив... нi, не росiйський полiтик Затулiн, а радник голови нашого уряду, керiвник Iнституту свiтової економiки i мiжнародних вiдносин Нацiональної академiї наук України Юрiй Пахомов.

 А ще заявив, що бiльшiсть громадян України виступає за союз iз Росiйською Федерацiєю. Але, на його думку, українська влада "мляво взаємодiє з Росiєю, незважаючи на симпатiї українцiв", пише експрес.

До слова, Юрiй Пахомов походить iз Росiї. В Українi ж вiн захистив докторську дисертацiю i був обраний академiком НАН. Працював радником президентiв СРСР Михайла Горбачова i РФ Бориса Єльцина, а також українських президентiв Леонiда Кравчука, Леонiда Кучми та прем'єр-мiнiстрiв (зокрема Вiктора Януковича). А нинi є радником голови уряду Миколи Азарова...

Висловлювання пана Пахомова так обурили знаного українського академiка, директора Iнституту фiлософiї iменi Г. Сковороди НАН України Мирослава Поповича, що вiн вирiшив дати тому словесну вiдсiч на сторiнках "Експресу". "Я знаю Юрiя Пахомова шiстдесят з гаком рокiв. Це людина, яка любить епатажнi висловлювання. Але я нiяк iз ним не погоджуюся. Висновки Юрiя Пахомова не мають нiчого спiльного з об'єктивною оцiнкою та iсторичною правдою. Прикро це казати, тим паче, що ми обидва -- директори академiчних iнститутiв i навчалися в одному унiверситетi на одному курсi".

Аби дискусiя вийшла чесною, ми надали слово й академiку Юрiєвi Пахомову.

-- Ви справдi вважаєте, що українцям не потрiбна державнiсть?

Ю. Пахомов: -- Так. Українцi нiколи не були державниками( ??? ), вони одинаки. Коли йдеться про неспроможнiсть України, то цю неспроможнiсть перш за все варто пов'язувати з державнiстю( скоріше з подібною псевдо-елітою - бездарною до розумного держуправління на противагу власним шкурним інтересам - автор блогу). Народ України байдужий до держави. I це не випадково. Немає могутньої держави, тому що її нiколи не було( ??? ).

М. Попович: -- Не знаю, звiдки такi данi в пана Пахомова, однак раджу посилатися на достовiрнi соцiологiчнi опитування, якi свiдчать, що переважна бiльшiсть громадян вважає повернення України до статусу провiнцiї будь-якої iншої держави неприпустимою рiччю. Навiть тi, що вихованi в росiйському дусi й волiють пiдтримувати культурний та полiтичний зв'язок з Росiєю, не заходять так далеко, щоб заперечувати українську державнiсть. Сучасний громадянин України не бачить свого майбутнього без незалежностi держави. Це iстина, яка не потребує сьогоднi iнших пiдтверджень.

-- Упродовж вiкiв українцi потом i кров'ю виборювали собi незалежнiсть. Чи не є це доказом того, що вони хотiли мати свою державу?

Ю. Пахомов: -- Мiж патрiотизмом i прагненням до державностi є рiзниця. Людина може бути патрiотом вищого класу й водночас не вiдчувати потреби у державностi. Оскiльки Україна не мала тiєї iсторiї державностi, що Росiя, це накладає свiй вiдбиток у її духовностi. Україна менш державна країна, нiж Росiя ( ??? Це знову таки про псевдо-еліту - автор блогу). Держава -- це не тiльки чиновники, не лише система iнститутiв, це ще й думка, духовне прагнення. Росiйська людина прихильнiша до держави, нiж українська.

Зауважмо: Україна була могутнiшою, коли перебувала у складi Радянського Союзу( ??? заводи на противагу знищенню народу та вимивання найкращих управлінських кадрів - це могутність ? ) -- як окрема республiка вона тодi посiдала 10-те мiсце у свiтi за розвитком. Нинiшня українська держава не є могутньою ( а хто ж був у *видатних економістах*, як не такі як Пахомов ???).

М. Попович: -- Не можна казати, що українцi нiколи не мали своєї держави. Вiзьмiмо ще Київську Русь чи Галицько-Волинську державу. Хiба це не українськi держави? Хiба не могутнiми вони були? Iнша рiч, що не завжди вдавалося зберегти ту державнiсть. А вiдбувалося так не тому, що українцi не хотiли її мати, а тому, що не були завойовниками, на вiдмiну вiд народiв-сусiдiв. Я вважаю, що Україна має потенцiал i буде потужною. Бо що таке сильна держава? Це не та, яка завойовує чуже, а та, яка вмiє згуртувати рiзнi нацiональнi групи, має добре керiвництво i самовiддано трудиться. Як, наприклад, Швейцарiя -- вона нiколи не воювала, але сильна.

-- На конференцiї прозвучала ще й теза про те, що бiльшiсть українцiв прагне возз'єднання з Росiєю. Звiдки такi факти?

Ю. Пахомов: -- Я був директором i засновником Iнституту соцiологiї НАН України й отримую данi опитувань. Так-от, останнi дослiдження вказують на те, що двi третини населення( це за якими опитуваннями ??? ), зокрема простi люди, хиляться до Росiї. Виняток становить лише Захiдна Україна. Вона вiдокремлюється вiд Росiї, на вiдмiну вiд Схiдної i навiть(???) вiд Центральної України.
Так само проти Росiї елiта, яка хоче на Захiд. Зрозумiло чому: там у неї грошi, нерухомiсть. Урештi-решт, державнi мужi бояться, що у разi об'єднання вони стануть губернаторами, а не будуть самостiйними керiвниками.

М. Попович: -- Це абсолютно безвiдповiдальне твердження. Для того, щоб таке говорити, нема нiяких пiдстав. Розумiю, що нинiшня українська бюрократiя може загравати з росiйською лише доти, доки їй не запропонують стати губернаторами чужої держави.

Але й простi люди не хочуть до Росiї. На це вказують результати дослiджень. Значна частина прилеглих до Росiї територiй прагне зберегти з нею нормальнi вiдносини, оскiльки пiдтримують сiмейнi, торговельнi зв'язки. Але нiщо не вказує на те, що вони хочуть пiд Росiю. Це брехня.

-- Як розумiти, пане Пахомов, ваш висновок про те, що "якби об'єдналися Україна i Росiя, а галичанам дали б свободу, це було б чудово"?

Ю. Пахомов: -- Коли я говорив, що є чимало прихильникiв союзу з Росiєю у Центральнiй та Схiднiй Українi, мене запитали: "А як Галичина?" Я вiдповiв: "Там свобода. Якщо, скажiмо, Україна ввiйде в єдиний простiр з Росiєю i Галичина цього не сприйме, це буде її вибiр. Якщо захочуть свободи, то отримають її".Я не вважаю, що Галичину треба вiдмежувати вiд України. Мiж iншим,переконаний, що найбiльш гордий народ -- у Галичинi. У мене там багато друзiв, i я завжди захоплювався тим, якi вони патрiоти. Хай там як, нiхто з нас не знає, що буде та як. Тому що свiт непередбачуваний i тепер стає дедалi непередбачуванiшим.

М. Попович: -- Об'єднання Схiдної i Захiдної України, так звана злука, було давньою мрiєю українського народу. I хоча об'єднання вiдбулося жахливими методами, це все одно стало для нас розв"язанням свiтової проблеми. Сьогоднi повертати iсторiю назад -- цiлковите безглуздя.Кожна частина України робила свiй внесок у розвиток держави. А рольГаличини -- П'ємонта української iсторiї -- була бiльшою, нiж iнших регiонiв. Тож менi соромно за висловленi Пахомовим тези.

-- З якою метою могли були зробленi такi епатажнi заяви?

М. Попович
: -- Юрiй Пахомов -- людина, схильна до гострих й епатажних формулювань. Хочу вiрити, що згаданi висловлювання були спрямованi на те, щоб українцi врештi усвiдомили значущiсть для них самостiйної державностi. Але, в будь-якому разi, робити такi заяви -- неприпустимо.

Цi погляди несумiснi не лише з моїми, а й з поглядами бiльшостi громадян України. Це ганебнi речi
. Прикро ще й тому, що висловленi вони не в Українi, а там, де можуть знайти пiдтримку...

Ю. Пахомов: -- Не хочу вiдповiдати на це запитання (???). Є питання, якi вимагають розмiрковувань, а не однiєї фрази. Я проти того, щоби з однiєї фрази робили цiлу "пожежу". Я прихильник того, щоби питання обговорювати всебiчно. Тому що iстина з'являється тодi, коли є суперечки.

Через рішення Ющенка Україна втратила $38,6 млрд.

Якби Віктор Ющенко не дав добро на присутність «РосУкрЕнерго» як посередника, а потім і монопольного постачальника газу в Україну, «поховавши» таким чином міжурядову угоду від 4 жовтня 2001 року і наступні за нею газові контракти, в яких була закріплена ціна в $ 50 за 1 тис. куб м в період з 2002-го по 2011 рік, то НАК «Нафтогаз» заплатила б за імпортований газ лише $25,725 млрд, а не $64,335 млрд, як довелося насправді. Таким чином, рішення В. Ющенка в газовій сфері обійшлися Україні у втрату $ 38,6 млрд за 10 років.

Такі результати проведеного ZN.UA підрахунку передбачуваних збитків від вищеназваних рішень.

«Цифра, погодьтеся, вражає. Але за такі, можливо, непередбачені витрати ніхто відповідальності, тим більше кримінальної, наскільки відомо, не поніс. Просто «РосУкрЕнерго» у черговий раз заробило на НАК та українцях. Та й усього…», — пише автор статті Алла Єрьоменко.

Так, коли взяти ціну в $ 50 за 1 тис. куб м. і підрахувати, у скільки б коштував «Нафтогазу Україну» імпортований за десять років обсяг газу (514,5 млрд кубм, з урахуванням прогнозних 38,4 млрд кубм за 2011-й ), якби В. Ющенко не «поховав» досягнуті в 2001-м домовленості про ціну газу в $ 50 і гарантований транзит  російського газу до Європи на рівні 116 млрд, то отримаємо такі цифри.

 За 2002—2004 роки в Україну було поставлено 182,4 млрд. кубометрів газу загальною вартістю, якщо рахувати по 50 дол., 9,12 млрддол. З 1 січня 2005 року по 1 січня 2011-го (шість років) «Нафтогаз України» імпортував 293,7 млрд. кубометрів газу (див. табл.). При ціні 50 дол. за 1000 кубометрів коштував би він «Нафтогазу» загальну суму 14,685 млрд. дол. Плюс вартість газу за 2011 рік (38,4 млрд. кубометрів) становила б 1,92 млрд.дол (див. докладні підрахунки в повному варіанті статті). Разом за десять років дії контрактів від 2001 року «Нафтогаз» заплатив би «Газпрому» всього (9,12+14,685+1,92) = 25,725 млрд. дол.

Замість цього, обійшлася «Нафтогазу» турбота РУЕ у величезні «непередбачувані додаткові витрати», а саме в $ 38,61 млрд.

Отже, визначимося з цінами на підрахований раніше обсяг імпорту газу (514,5 млрд. куб м): 2006 рік — 57,0 млрд. кубометрів по 95 дол. за 1000 кубометрів, 2007-й — 58,8 млрд. за середньою ціною 143,3 дол., 2008-й — 52,9 млрд. по 179,5 дол., 2009-й — 26,8 млрд. по 232,98 дол., 2010-й — 36,5 млрд. кубометрів за середньою ціною 291,1425 дол. за 1000 кубометрів. Прогнозна вартість газу за 2011 рік наведена вище і може становити 11,9235 млрд. дол.

Шляхом нескладних арифметичних дій (множення й додавання) одержуємо загальний результат за десять років: 64,335 млрд. дол. порівняно з 25,725 млрд. при ціні газу 50 дол. за 1000 кубометрів. Різниця в ціні за десять років становить близько 38,61 млрддол. Вражає?

Зрозуміло, остання цифра не фігурує у звітах «Нафтогазу» за той самий період: методологія підрахунків у нас різна. Але порядок цифр у принципі той самий: ми враховуємо ті самі обсяги імпортованого газу

Дуже важливе уточнення: DT.UA у цьому випадку використовує публічну (тобто оприлюднену) інформацію. Але, як підтверджує судове слухання «газової справи» у Печерському суді, така інформація далеко не завжди є офіційною. Навіть якщо виходить з офіційних джерел, наприклад, Міненерговугільпрому чи «Нафтогазу України».

У «газовій справі» Юлії Тимошенко виставили рахунок в 1,5 млрд. грн. А кому виставити рахунок у $ 38,6 млрд, хто в 2004-му, 2005-му, 2006-му, 2008-му роках перевищив повноваження і реально посприяв заподіянню шкоди «Нафтогазу України» і вітчизняним покупцям газу?

У справі Ю. Тимошенко такі підрахунки навряд чи будуть фігурувати. Бо тоді доведеться пред'являти комусь звинувачення в нанесенні «Нафтогазу» набагато більших «додаткових витрат», ніж ставлять в провину екс-прем'єру Юлії Тимошенко. І кому виставити такий рахунок? Попередньому президенту України В.Ющенку? Тодішньому прем’єру і нинішньому президенту В.Януковичу чи екс-прем’єру Ю.Єханурову? Колишньому голові Мінпаливенерго І.Плачкову? Екс-голові НАКу та двічі міністру Ю.Бойку? Колишньому керівнику «Нафтогазу» О.Івченку чи колишньому й нинішньому — Є.Бакуліну? Чи вже відразу першоджерелу — ідеологам, співзасновникам і співучасникам «РосУкрЕнерго»? Багато хто з них згадані вище.

До слова, у час свого перебування прем'єром, а саме — 22 липня 2005 року Ю. Тимошенко після розборів ситуації із газозабезпеченням і розрахунками за імпортний газ дала окреме доручення визнати недійсною постанову Кабміну № 1002 від 6 серпня 2004 року.Саме тієї постанови, завдяки якій на український ринок газу вживлювалося «РосУкрЕнерго».

Але хід цій справі В. Ющенко, очевидно, не дав. І «РосУкр Енерго» залишалося на ринку аж до початку 2009 року і тепер відроджується через «УкрГаз-Енерго». А далі ви вже все знаєте. І самі можете здогадатися і визначити для себе, чи мають відношення до «газового справи» проти Тимошенко компанія «РосУкрЕнерго», її співвласник Д. Фірташ, міністр Ю. Бойко, екс-президент В. Ющенко, нинішні прем'єр М. Азаров і президент В. Янукович.

Znuasmall

Кравчук: Я мріяв про заможну цивілізовану Україну...

Перший президент України Леонід Кравчук в інтерв’ю Deutsche Welle про свої нездійснені мрії перших років незалежності, про те, як Росія взяла Януковича «гарячим» і свою надію на молодих українців.
 

Deutsche Welle: Леоніде Макаровичу, ви – перший президент незалежної України, вас можна назвати батьком-засновником цієї держави. Чи задоволені ви тим, якою стала ваша «дитина» в 20 років?

Леонід Кравчук: Коли ми починали цю дуже складну роботу щодо денонсації імперії Радянський Союз і утворення незалежних держав – України, Білорусі, Росії – звичайно, в мене були мрії, трішки романтичні. Я добре знав Союз, я добре знав свою Україну, знав її потенціал, і людський, і матеріальний. Звичайно, якщо порівнювати з тими мріями, які склалися в мене тоді на основі моїх уявлень про незалежну Україну, з тим, що є сьогодні, то нічого подібного і близько з тими мріями немає.

- Що саме з ваших мрій не здійснилося  – чого немає зараз?

- Я думав, що це буде багата Україна, маючи колосальні можливості. Я думав, що вона буде демократична, цивілізована, що це буде держава європейського зразка, що вона йтиме дорогою сповідування віри, що вона історично є країною з високою моральною платформою, з високими релігійними почуттями. Я думав, що люди поважатимуть свою історичну пам'ять. Цього зараз немає.

- Чому?

- Тут є багато причин… Я вважаю, що тут багато психології. 70 років життя в тоталітарній державі комуністичній, пройшовши через репресії, мільйони людей загинули від Голодомору, мільйони! Ми зараз маємо вже майже чотири мільйони прізвищ реальних людей, які були замордовані голодом. І це ще далеко не все. Сотні тисяч людей загинули в ГУЛАГах, через катакомби Греко-католицької церкви, через репресії духовні, фізичні пройшла держава, пройшов народ. По її території ходили і поляки, і татари, і монголи, і турки, і німці, і росіяни. Всі ходили з війнами, загарбували, підпорядковували собі, робили вигляд, що вони нас визволяють. Леся Українка писала – «Той, хто визволиться сам, буде вільний. Кого визволять – візьмуть у неволю». Так не визволяють – заради любові до нашого народу. Вони тут залишили стільки проблем для нас – і моральних, і духовних, і матеріальних! Звичайно, це все наклало такий відбиток на загальну людську психологію українську, що сьогодні приходять до влади люди, зовсім не підготовлені до боротьби за духовно-моральні, за європейські цінності. А приходять для того, щоб зробити владу часто-густо предметом доходу.

- Чи бачите ви загрозу втрати незалежності України?

- Ні. Звичайно, і Кучма, і Ющенко ( і Кравчук - авт.блогу )за ці 20 років доклали дуже багато зусиль, щоб створити корумповану владу, щоб створити владу – не демократичну, а кланово-олігархічну. І зараз постало питання так – чи бути цій владі чи її зламати? Зараз говорять яка краща система виборів – змішана чи незмішана? Яку б ви систему не застосували, якщо серед 500 людей, які постійно мігрують з парламенту в парламент, в більшості моралі – нуль, корупція – найвища, повага не до народу, до історії, до культури, а тільки свої власні інтереси, то будь-яка система приведе цих же самих людей до влади.

- Який же вихід?

- Вихід у терпінні й у тому, що прийде до влади нове покоління. Це нинішнє покоління, повірте мені, нічого радикально не зможе зробити… Перед Януковичем стала задача – як бути далі? Продовжувати те, що робили його попередники – чи почати ламати систему? Він почав робити кроки, я наголошую, щоб систему зламати ( ???-авт.блогу ).

- Можете навести конкретні приклади?

- Скажімо, що всі рівні перед законом; боротьба з корупцією, ви скажете, що успіхів немає – я про це знаю; визначення курсу, не просто словами, а реального курсу – до Європи. Тому що словами говорив Ющенко, але він нічого не зробив…

- …А що зробив Янукович?   

- Янукович почав реально робити в країні, що означає, як нам показати своє обличчя перед асоціацією (підписання угоди про асоціацію Україна-ЄС – прим. ред.), реально почав робити про візовий режим, є документи, є дати. Я наводжу один приклад – Євро-2012. У нас хотіли вже його відібрати. Прийшла команда Януковича – реально почали будувати, стадіон у Києві завершується, у Львові завершується, у Донецьку й Харкові завершено. Готелі, інфраструктура, дороги. Причому, якщо Польщі Євросоюз допомагає, то нам – ні. У нас – бюджет небагатої країни. Кажуть, що там «відкати» і так далі, я про це не кажу, тому що крали і крадуть всі. Тільки одні крадуть і роблять, а одні крадуть – і ні чорта не роблять. От різниця.

- Якими ви бачите відносини України з Росією – чи не іде від Росії загроза незалежності України?

- Ні, я вважаю, що без налагодження ефективних, прозорих, реальних стосунків з Росією, Україні буде важко будувати своє життя. тому що там стільки ниток, навіть мотузок нас пов’язують з історії до сьогоднішнього дня, через енергетику, через просто людські стосунки, я не знаю, чи є ще в світі дві країни, які були б пронизані і на економічному, і на політичному, і на духовному, і на чисто родинному рівні відносини.  

- А ви не вважаєте, що керівництво Росії зацікавлене в контролі над Україною?

- Я не вважаю, я знаю про це. Не просто зацікавлене, воно брутально втручається в наші справи. Це така культура росіян, їх вождів( !!! - авт.). Наше завдання при цьому – не тікати від цього, тому що нема куди втікати. А поставити себе так, щоб вони бачили, що ми відстоюємо свою честь, гідність, свої інтереси, і не поступимось ними, щоб вони не робили. Я думаю, якби сьогодні ухвалювалися Харківські угоди, я абсолютно переконаний, Янукович їх у такому вигляді вже не підписав. 

- Чим ви це поясните?

- Тим, що він стає президентом.

- Посада міняє людину?

- Посада, масштаби, відповідальність. Тоді він прийшов «гарячий» з виборів. Його штовхали, його били, він когось бив, щось обіцяв, якийсь імідж свій піднімав через різні кроки, які не можна вважати серйозними. І він тоді багато в чому мав підтримку Росії – патріарх Кирило прямо ж його підтримував! І коли він прийшов до влади – росіяни мають великий досвід, особливо шантажу, ще з царської Росії – вони його взяли «гарячим». Він підписав. Я не кажу, що він би не підписав загалом, але то була б зовсім інша угода.

- Свого часу ви очолювали відділ ЦК Компартії УРСР з питань ідеології. Коли вам стало зрозуміло, що Радянський Союз приречений розвалитися?

- Це був момент моєї дискусії з Рухом. Я як завідувач відділом ЦК, до речі, пішов на прямий ефір – не на запис, перед всією Україною. Дискусія була дуже гостра – про сьогоднішнє України, про її майбутнє, ще так гостро питання незалежності не ставилося, адже заставило мене глибше замислитися над історією України та СРСР у цілому і поставити перед собою одне запитання - а чому ці люди так гостро ставлять питання про те, що нам треба інше життя. Я до цього був настільки втягнутий в саму роботу партії – філософію, ідеологію – що так гостро питання перед собою не ставив і не давав відповіді на нього. А тут я дав цю відповідь, коли я побачив ці історичні, реальні проблеми перед Радянським Союзом – Прибалтика, війни, Нагірний Карабах, події в Грузії, я зрозумів, що ця держава вже не може жити. Вона жила до тих пір, поки не було проголошено гласності й перебудови. Як тільки це проголосили, вилучили шосту статтю з Конституції про керівну роль партії, піднялися хвиля за хвилею перейти в новий спосіб життя. Це був 1989-1990 рік.

- Україна за часів вашого президентства відмовилася від атомної зброї, що залишилась їй у спадщину від СРСР. Пізніше було підписано меморандум, яким провідні держави світу надавали Україні гарантії безпеки. Наскільки ці гарантії, на вашу думку, дотримуються сьогодні?

 - Ці гарантії формальні. Механізмів не записали. Якщо НАТО дає гарантії, то вона має механізми. Напад на країну НАТО означає напад на НАТО, і вони включаються і захищають реально – зброєю. Тому для нас було важливо стати членом НАТО і зняти це питання загалом безпеки, міцності, незалежності, гарантій незалежності, тільки через НАТО.

- Президент Янукович від курсу в НАТО відмовився. Він правильно зробив?

- Ні, неправильно. Але він на виборах врахував, що 65 відсотків людей проти НАТО. Що робить Янукович? Це неправильно. Ми нібито декларуємо, що ми країна позаблокова, а які шляхи гарантій нашої безпеки – ми не знаємо… Світ трясе з усіх боків, якщо й далі буде трясти, то Україні так чи інакше треба буде визначатися. Вона не може бути між землею і небом. Вона має бути під парасолькою. НАТО, Європейський Союз. Але ніколи не скажу, що для цього нам потрібно погіршити стосунки з Росією.

- Що ви бачите однією зі своїх найбільших помилок у перші роки незалежності? Щоб ви зробили інакше?

- Я думаю, що я дуже швидко хотів змінити ситуацію в Україні на краще. Часто-густо поспішав і в кадрових питаннях, і у Верховній Раді. А найбільша моя помилка, що я не добився розпуску Верховної Ради старої і обрання нової сучасної Верховної Ради. З того все почалося. Це була колосальна моя помилка. Я пішов на поводу в націонал-патріотів. Вони мене переконали, що для чого, мовляв, от уже комуністи розбиті, у Верховній Раді вони вже не піднімуть голови, і ми будемо діяти з цією Верховною Радою, де більшість підтримує незалежність.

- Чим Україна вас здивувала за 20 років?

- Рабством, зануреним глибоко. Рабство, плазування, принцип «ти – начальник, я – дурак». Це – скрізь відслідковується. Позитивно здивувала молодь. Вона дуже швидко переймає сучасне. Я зустрічав багато молодих людей в Оксфорді, в університетах США, в Німеччині, це зовсім інші люди.

- Чим вони відрізняються від вашого покоління?

- Світоглядом. Для них світ – щось єдине ціле, де треба приймати все як є. Жити так, як живуть усі люди цивілізовані. Ми жили в закритому регіоні, за стіною, і думали, що тільки ми все робимо правильно, а все, що інші роблять, це все – неправильно.  

- Чого би ви хотіли побажати Україні?

- Я побажав би кожному окремо відчути свою гідність, свою честь, свою моральність, і не прощати ніколи нікому приниження гідності, особливо незалежності, як це я зараз бачу. Вибори інколи проходять – дав 150 гривень, і голосує людина не за завтрашній свій день, а за кілограм гречки, як це в Києві було. Я хотів би, щоб ми стали незалежними в душі, в серці й в розумі. Аби такі всі були, влада не могла б собі дозволити того, що вона дозволяє.   

Розмовляв Роман Гончаренко
Редактор: Наталія Неділько

Союз мертвецов.

Именно интересы сохранения системы заставляют сплотиться таких разных – и таких одинаковых – людей, как Янукович, Ющенко, Тигипко или Азаров. Это не они защищаются – это она защищается. Это мертвое тянет живое на дно.

Вряд ли показания бывшего президента Украины Виктора Ющенко на судебном процессе против бывшего премьер-министра Юлии Тимошенко можно назвать большим откровением: отставной политик просто повторил заявления, которые и он, и представители его ближайшего окружения делали в период обострения отношений между Ющенко и Тимошенко в последний период пребывания Виктора Андреевича на посту главы государства. Другое дело, что в душном зале суда эти заявления выглядели совсем иначе, чем в период войны президента и премьера. Ющенко пришел на политический процесс – но предпочел этого не замечать. Говорить о политической позиции бывшего президента пришлось его пресс-секретарю – но даже попытки оправдать Ющенко подразумевают, что он относится к судебному процессу против Тимошенко серьезно – как суду, а не как к судилищу.

Собственно, именно такой позиции от Ющенко я и ожидал – он сделал выбор, предопределенный всей его предыдущей политической биографией, убеждениями и интересами. И не он один. Думается, совершенно не случайно именно сейчас прошла совместная пресс-конференция премьера Николая Азарова и одного из его заместителей Сергея Тигипко – пресс-конференция, в ходе которой было объявлено о грядущем слиянии Партии регионов и «Сильной Украины». Почему же обычно осторожный Тигипко пошел на столь решительный шаг – уничтожение собственной политической силы и расставание со сторонниками, которые видели в нем альтернативу Януковичу и Азарову, в крайнем случае их коалиционного партнера, но не подчиненного – именно сейчас?

Фото: Макс Левин

На это есть серьезные основания. Арест Тимошенко провел в украинском политичеком лагере линию разлома, которую не возможно будет уже ничем заполнить, которая не подразумевает компромиссов и ситуативных коалиций времен 2004-2010 годов. Остаться на политической сцене сможет только одна группа людей – либо те, кто приняли решение об этом аресте, не протестуют против него, поддерживают его своими показаниями – либо те, кто против этого ареста протестует.

Опять-таки, стоит в который уже раз повторить, что речь тут вообще не идет ни о личности Тимошенко, ни о подробностях соглашений, согласованных ею с Владимиром Путиным. Речь идет о самой идее судебного процесса как средства для установления политической монополии и расправы над конкурентом. Тимошенко может нравиться или не нравиться, газовое соглашение может считаться единственно возможным в обстоятельствах, сложившихся на момент его подписания – или непродуманным и некомпетентным, но всё это не имеет никакого отношения к суду. Те, кто это понимает и пытается остановить – думает о будущем Украины. Те, кто считает, что все происходит как надо, тянет страну в прошлое – и неважно какими мотивами он руководствуется, желанием сохранить и упрочить власть, понизить цены на газ или просто ненавистью к Тимошенко. Это касается и политиков, и журналистов, и общества – нужно просто понять это и хотя бы перестать улыбаться и пожимать руку тем, кто оправдывает беззаконие, рассказывает о «чужой войне» или произносит схожие подлости или глупости, в зависимости от развития своего интеллекта и своих нравственных качеств.

Янукович не делает ничего особенного – он действует ровно в парадигме правил игры, принятых в политической системе, созданной и выпестованной Леонидом Кучмой. Ющенко – чтобы там не думали о нем в 2004 году его сторонники, предпочитавшие закрывать глаза на «отдельные недостатки» новоявленного спасителя нации и восхищавшиеся его показной «украинскостью» – плоть от плоти этой системы, один из ее создателей и строителей. Он хотел – но по известным причинам не мог – быть таким правителем как Янукович и именно поэтому с легкостью шел на ситуативные союзы с теми, кого еще недавно называл бандитами и фальсификаторами. Тигипко – один из важных чиновников этой системы, работавший в ней с первых дней ее строительства.

Система сбоит – и может устоять, только вооружившись, только создав в стране режим безальтернативной диктатуры. Именно интересы сохранения системы заставляют сплотиться таких разных – и таких одинаковых – людей, как Янукович, Ющенко, Тигипко или Азаров. Это не они защищаются – это она защищается. Это мертвое тянет живое на дно.

Можно задаться вопросом: а разве Тимошенко – не порождение этой системы? Ну, во-первых, она всегда была чужой для большей части этих людей. Во-вторых, сейчас это не очень важно. Даже если считать, что она хотела не изменить страну, а лишь возглавить систему, сегодня они судят ее – а не она их. И это они пытаются лишить сограждан любой альтернативы – до момента, когда начнут воевать между собой, сажать и отстреливать друг друга. Но это, конечно, тоже не альтернатива, это просто разборки внутри отжившего.

Может ли выиграть этот союз мертвецов? Да, может – но это будет означать, что и Украина еще пару десятилетий будет мертвой, нищей и обреченной страной, из которой будет бежать все молодое и талантливое, в которой будет процветать все кондовое и безнравственное. Это и есть настоящая цель нового союза, которая вряд ли совпадает с желаниями и мечтами украинского народа.

Виталий Портников Виталий Портников

главный редактор и телеведущий канала TBi

Хто повернув більшовиків в Україну?

Дмитро Калинчук.

   У перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва і зажадав зустрічі з чільниками української Директорії. Він щойно пережив обстріли, бачив ешелони з пораненими та чув звіти наших командирів, із яких було очевидно, що Червона армія розпочала наступ на українські терени. Це війна, і треба було терміново гуртувати сили для оборони рідного краю. Та зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком Тимошенка приголомшила. Відмахнувшись від почутого, той заявив, що ніякої війни насправді немає, а з українським військам притистоять окремі більшовицькі банди. 3 січня 1919-го червоні взяли Харків. То був початок кінця незалежної Української держави.

КИДОК СТОРІЧЧЯ   Історію другого пришестя більшовиків в Україну треба починати з літа 1918 року, коли в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями, які раніше входили до складу Центральної Ради: соціал-демократами та есерами. І перші і другі ніяк не могли змиритися з втратою влади. Вони оголосили гетьмана Скоропадського узурпатором і відверто закликали селян до бунту проти нього. Умови сприяли: в Україні стояли німецькі війська («окупаційні», згідно з термінами соціалістів), що збирали в селян хліб, який український уряд зобов’язався поставити Німеччині. Те, що саме Центральна Рада запросила німців і пообіцяла їм хліб, м’ясо та цукор, соціалісти забули відразу, тільки-но влада вислизнула з їхніх рук.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.

У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко.

   Можна тільки дивуватися цинізму та нелюдській жазі влади соціалістів. На угоду з червоною Москвою проти українського керівництва вони пішли після Крут, боїв за Київ і київської бійні, вчиненої горлорізами червоного командарма Міхаіла Муравйова.

   Червона Росія конала від голоду та розрухи. Генеральний консул Української держави в Москві повідомляв: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». У Москві не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського, колишнього царського генерала. Було зрозуміло, що в разі виходу з України німців він обов’язково надаватиме допомогу білому руху у війні проти червоної Москви. При цьому сподіватися на більшовицьке повстання в Україні було марно: «Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – звітував член Революційної Ради Українського фронту Епштейн. Потрібні були ті, кого Лєнін називав «корисними ідіотами», політична сила всередині України, яка взялася б влаштувати антигетьманський опір і таким чином занурила б країну в хаос безпосередньо перед приходом більшовиків. Червона Москва мала собою пишатися – «корисні ідіоти» прибігли до неї самі.

ЛОКШИНА НА ВУХА І БАГНЕТИ   9 листопада в Німеччині внаслідок революції зрікся престолу кайзер Вільгельм ІІ. Її війська мусили покинути Україну. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».

   Підтримувати «робітників та селян» червона Москва заходилася раніше, ніж вони збунтувалися. І в тому немає нічого дивного. У справі дестабілізації обстановки більшовики не покладалися на самих лише українських соціалістів. Невдовзі після втечі з України червоні створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат, якому було поставлено завдання максимально розширити на території нашої країни кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу ж виділив 34 млн крб. Для координації роботи більшовицького підпілля в Україну було послано досвідчених агітаторів. Гроші й фахові агітатори робили свою справу. Уже в червні загальний страйк залізничників охопив 200 тис. осіб. 6 червня було підірвано пороховий склад на Звіринці, у передмісті Києва. 31 липня злетів у повітря склад набоїв в Одесі. У липні – серпні відбулося 11 страйків робітників-металістів. У вересні спалахнув всезагальний бунт залізничників. Кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні восени 1918-го сягала 200.

   Крім того, червоні постійно тримали напоготові частини українських повстанських дивізійзагони більшовиків, що втекли з української армії в березні 1918 року. Командували ними майбутні «революційні герої» Василь Боженко, Микола Щорс, Тимофій Черняк тощо. Розташувавшись на кордоні в 10-кілометровій нейтральній зоні проти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, ці угруповання здійснювали нальоти на українські терени та чинили терор по селах. «Дивізія знаходиться в самому розшарпаному, неорганізованому та безпорадному стані. Настрої у всіх бандитські, порядок і організація відсутні», – звітував комдив Локотош під час реорганізації цих загонів у впоряджену бойову частину. Після наказу Раднаркому повстанські дивізії стали терміново поповнювати людьми, зброєю та фаховими командирами. Більшовикам було дуже зручно використовувати ці військові частини. Якби задуми червоної Росії закінчилися катастрофою, завжди можна було виправдатися, що мав місце не наступ Червоної армії, а повстання українських більшовиків на українських землях і Москва тут, мовляв, ні до чого.

   Сил Червоної армії бракувало задля наступу на українські терени. Проте об’єднання старань більшовицьких ревкомів з осередками українських соціалістичних партій дали дивовижні результати: в Україні мов гриби після дощу поставали численні повстанські загони: Махна, Зеленого, Коцура, Божка, Григор’єва, Ангела, Чередняка та багатьох інших. Більшовики були навіть у загонах отаманів-самостійників: у Зеленого й Ангела вони очолювали ревкоми. Антонов-Овсієнко з гордістю писав: «Наші ревкоми відсилали під знамена Директорії повстанців для отримання зброї і для спільних дій аж до повалення гетьмана… петлюрівські загони у чималій долі мають елементи схильні до підтримки радянської влади».

   Діяльність повстанців невдовзі зробила становище українських військ просто скаженим. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і Ко…» – звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан.

   Чисельність повстанських загонів на осінь 1918 року сягнула 300 тис. осіб. Крім соціалістично-більшовицької пропаганди червоні вдало грали і на приземленіших мотивах. Старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР Іван Барило пригадував: «Шинкарівці блукали по місту і грабували… Возилося добро з магазинів на санях, на возах… Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців».

   Видається дивним, але проти наступу на Україну категорично висловлювалося командування Червоної армії. Військові вважали безглуздям починати війну з нею у той час, коли РСЧА ледве стримувала тиск білих козаків генерала Краснова під Воронежем. Певно, саме тому операцію проти Української держави очолив Володимир Антонов-Овсієнко – не фаховий військовий (підпоручик-дезертир), а досвідчений політик і революціонер. Дії армії мали стати допоміжними до діяльності більшовицьких ревкомів та повстанських загонів в Україні. Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин могла саме така фігура. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом», – поспішав Антонов-Овсієнко.

ПОШИТІ В ДУРНІ   Більшовики наступали. Українські командири благали Директорію сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак вона лишалася глухою і німою. Володимир Винниченко всерйоз вважав, що все це і є «усилення розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ», обіцяне йому більшовиками. Директорія сумлінно дотримувала свого слова – в умовах більшовицького наступу на Україну легалізувала Комуністичну партію.

Після падіння Харкова Директорія таки надіслала до Москви телеграму із запитанням, що, мовляв, діється? На це нарком іноземних справ Гєорґій Чічерін не змигнувши оком заявив, що ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії та українського радянського уряду. Причиною «повстання української бідноти» було названо недемократичну політику Директорії, як-от репресії командирів проти більшовицьких ревкомів, які (лише!) захоплюють владу за спиною діючих частин українського війська. Червоний нарком зухвало брехав, лише 18 грудня було ухвалено «Положення про Радянську армію України», у якому чітко зазначено: «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки». Задуривши голову міністрам Директорії, Чічерін заявив, що радянський уряд чекатиме доказів зміни політики Директорії – повернення до демократії та припинення боротьби проти трудящих мас. Проте Москва милостиво згодилася прийняти в себе представників України для переговорів.

   І Директорія пристала на вимоги Москви. Червона армія йшла вперед, у тилу українського війська більшовицькі ревкоми не криючись чинили диверсії і розкладали новобранців, а Київ забороняв їх розганяти, аби «надати докази» Москві. «Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх роззброїти, бо то є зброд а не військо», – писав Директорії збурений отаман Петро Болбочан.

   Війну червоній Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. Уже були втрачені Харків та Чернігів. Замордований Запорізький корпус армії УНР ледве стримував натиск більшовиків під Полтавою, Сіра дивізія задкувала до Києва, а Чорноморська дивізія героїчно гинула під Конотопом. Проте жодних рішучих заходів для оборони країни від ворога не було вжито. Директорія і далі гралася в демократію – заходилася проводити вибори до «Трудового конгресу» і тому не бажала йти на непопулярні кроки. Україна була приречена.

   5 лютого більшовики зайняли Київ. Але переговори з Москвою тривали.

   Нарешті 7 лютого Директорії було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови визнання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє – спільна боротьба з контрреволюцією…» Фактично їй пропонували скласти зброю. Відвертим знущанням цю телеграму визнало навіть командування Червоного Українського фронту. Директорія на телеграму не відповіла і більше переговорів із Москвою не влаштовувала.

   А вже за кілька місяців по черзі спалахнули повстання отаманів Зеленого, Ангела та Григор’єва. Червоний обман виліз на світ Божий у всій своїй потворній формі. Селяни, незадоволені за часів Скоропадського поверненням панів і реквізиціями хліба німцями, отримали режим продовольчої диктатури і продрозкладки. За гетьмана робітників-страйкарів штрафували і садили, за більшовиків – розстрілювали. Інтелігенція, обурена недостатньою українізацію, одержала катівні «чрєзвичайок». Соціалістичні партії здобули владу згідно з приказкою «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Трагічною була доля військових – українських хлопців, які, голодні й виснажені, мусили помирати в незлічених багнетних атаках через нечувані досягнення політиків-соціалістів.

   Україна шалено протистояла більшовизму. Близько 200 повстанських загонів чинили опір навіть після закінчення Визвольних змагань. Але момент було втрачено – перемога червоних стала справою часу.

Друге пришестя більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Примітивно пошивши в дурні діячів Директорії, вони захопили у владу багатющу територію з 26-мільйонним населенням. Поза сумнівом, саме завоювання нашої держави має очолити рейтинг найвдаліших афер ХХ сторіччя. Кажуть, той, хто сідає грати в карти з шулером, зазнає поразки тієї миті, коли бере їх до рук. Керівники Директорії програли війну ще у вересні 1918 року, коли заходилися укладати угоди з російськими більшовиками.

Чому я вірю в Україну.

Арсеній Яценюк.

   Ми уникли воєн, ми прощаємося з радянським менталітетом, ми виростили покоління, яке не заженеш в колгосп і найголовніше - ми усвідомлюємо: нині в Україні остання радянська влада.

   Англійською мовою бездержавні народи визначаються як «не представлені». Не представлені на політичній карті, не представлені в історії… Жорстко, але влучно. Понад триста народів сучасного світу є "не представленими"; багато хто з них змагається за свою державність, часто – зі зброєю в руках. І українцям Незалежність не дісталась "даром". Про "даром" - чи не найпідліший з-поміж антиукраїнських міфів. Він сконструйований, щоби викреслити з колективної пам’яті українські визвольні змагання 1917-1921 років, масові виступи селян проти білих і червоних, спалені селянські республіки, відчайдушний спротив колективізації, який був приборканий Голодомором, повстанський рух 1940-х,  знищених у таборах дисидентів, шістдесятників… Тієї одержимості, за яку нас глумливо обізвали "самостійниками", того прагнення брати безпосередню участь у справах світу, а не бути постачальником ресурсів для інших, посідати місце в історії, а не лише на карті, - усього цього з нас так і не витравили. Навіть ціною мільйонів виморених голодом, вбитих на громадянських і світових війнах, на порогах своїх хат й на чужині, замордованих і зниклих безвісти у геноцидному ХХ столітті. Не витравили, і це перше, чому я вірю в Україну.

   СРСР надірвався, програв глобальне змагання і почав розкладатися. Але якби Україна не здвигнулася, він гнив би хтозна скільки, отруюючи все навколо себе. Україна відіграла величезну роль у відносно мирному демонтуванні Радянського Союзу; вона відвернула так впевнено пророковані їй війни на релігійному й етнічному ґрунті, збройні сутички і масові безлади. Навіть під час найбільш масових і рішучих протестів ми не били вітрин, не палили автівки й не грабували магазини. Попри все, ми довели свою здатність до самозбереження й самоорганізації. І це друге, чому я вірю в Україну.

   Поза сумнівом, покоління тих, хто мріяв про Українську державу і 29 мільйонів тих, хто сказав "так" Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року, уявляли цю державу принципово інакшою.  У тих мріях не було зажерливої корупції, політичних репресій, ганебної бідності, непристойно глибокого соціального розшарування, жахливого владного свавілля… Важко було собі уявити, що через 20 років після здобуття Незалежності з України намагатимуться ліпити погіршену й потворну, зменшену копію СРСР і правитимуть нею по-радянськи. Тобто, грабуючи країну, вивозячи з неї все і нічого в неї не вкладаючи, поводячись з народом, як на окупованих територіях, звідки треба негайно висмоктати останню краплю. Але, переконаний, це вже останній контрнаступ минулих примар.   Це - останній радянський режим. Не тому лише, що ми вичерпали відпущений нам історією ліміт помилок, некомпетентності й мерзотників при владі.  Просто радянську спадщину розкрадено вже майже до краю, а для того, щоби не розтягувати, а творити й будувати, необхідні інші мізки, інші навички та інше виховання. Те, чого у нинішніх при владі немає.

   Припускаю (хоча й і не впевнений), вони здогадуються, що треба зробити для дерадянізації країни: у політичному просторі, в економіці, у судочинстві, у соціальній сфері, однак точно нічого для цього не робитимуть. Тому, що кожний крок від радянщини - від "капіталізму для своїх", телефонного права, розкошів за бюджетний рахунок, зростаючих витрат на держапарат замість зростаючих пенсій - це удар по їхніх інтересах. Вони вирили провалля між державою і суспільством, між владою й людиною і кревно зацікавлені у його збереженні.  

   Натомість Україна, в яку я вірю, вимагає спільної праці і спільної відповідальності. Кожний починає з себе, зі свого робочого місця, зі свого бізнесу і навчання, зі свого обов’язку перед рідними і цілою країною. Але передовсім почати з себе має влада. Банально, але її треба виховувати і примушувати. Або влада боятиметься людей, або люди боятимуться влади. За великим рахунком, країни світу поділяються на дві категорії - там де влада служить людям, і там, де люди служать владі. Просто кажучи, якщо не вистачає на дитячі щеплення, треба продавати депутатський автопарк, гелікоптери і урядові санаторії. Інакше влада стає злочинною, а всі, хто це проковтне - співучасниками  злочину. Коли урядовці зрозуміють, що оббирати дітей і пенсіонерів, одночасно влаштовуючи бенкети вартістю зо три міських бюджети і аморально, і небезпечно для них самих, тоді, повірте, питання освіти і охорони здоров’я, інвестицій і доступності житла вирішуватимуться у кільканадцять разів ефективніше. Коли правило, згідно з яким темпи збагачення міліонерів в уряді є прямо пропорційними падінню рівня життя в країні втратить свою безвідмовність, проблеми землі, судоустрою, виборчого законодавства не здаватимуться такими нездоланними.

Головна реформа, без якої Україні не прорватися, не злетіти, не стати успішною - перевернути всю державну машину з голови на ноги, з обслуговування себе самої на слугування людині. Поза цим всі інші реформи шкідливі, щонайменше - безглузді. Поза цим податкова реформа зводиться до нищення середнього класу, пенсійна - до збільшення пенсійного віку, адміністративна - до перейменування комітетів на служби, а освітня - на узаконення корупції.

   Можливо, як полюбляють повторювати політологи за французьким аристократом Жозефом де Местром, кожний народ має той уряд, на який заслуговує. Але мені очевидно, що українці заслуговують на принципово інакше урядування і незмірно більш гідне життя. Залишимо осторонь штампи про роботящі руки та мудрі голови. Мабуть ми не найбільш працьовиті і не наймудріші, хоча за кордоном наші дуже продуктивні у наукових винаходах, мистецьких звершеннях і творенні іноземних економічних чудес. Справа наразі в іншому: у дедалі глибшому розумінні українцями нерозривності зв’язку між свободою й добробутом, дедалі меншим сподіванням на урядовців і більшим - на власні сили і усвідомленні своєї, а не чиєїсь відповідальності.Люди з різних регіонів, різних соціальних верств, різного віку і фаху, які не хочуть віддавати свій бізнес «дядям», брехати, давати хабарі, боятися чиновників, виїжджати у пошуках роботи за кордон, виживати, замість того, щоби жити. Не хочуть і не будуть.  Зустрічаюсь із талановитою і сміливою молоддю, яку не заженеш у минуле і яка не відокремлює себе від своєї країни.

   Зважте, попри всі розчарування і тотальну недовіру правлячій верхівці, у разі повторення референдуму 1991 року, більше половини українців знов проголосували би за Незалежність. Понад три чверті вважають себе патріотами України. І навіть серед молоді, яку влада буквально витискає з країни, патріотів більше половини. Тому, що чітко розуміють, де Батьківщина, а де – режим. І тому я вірю в Україну.

Триумф и трагедия украинской олигархии.

Директор Института глобальных стратегий Вадим Карасев.

Украина подошла к революционной ситуации. Она заключается в том, что контракты между обществом и государством,  на которых покоилась стабильность политического режима последние 20 лет,  оказались разорванными. Правящий класс пытается сохранить себе все привилегии, а издержки переложить на народ. О ключевых противоречиях в политической системе Украины, рисках, которые ждут страну читайте в беседе Юрия Романенко с директором Института глобальных стратегий Вадимом Карасевым.

Юрий Романенко: Вадим Юрьевич, на Ваш взгляд, какое влияние окажет дело Тимошенко на дестабилизацию политической системы Украины. Станет ли оно Рубиконом, после которого начнутся процессы, которые приведут к качественной иной модели государственного устройства, созрели ли для этого предпосылки?

Вадим Карасев: Дело в том, что до судебного процесса и ареста Тимошенко кризисогенные источники и факторы были невидимы, что создавало иллюзию, что в стране нет системных рисков и угроз для стабильности, что президентство Януковича будет беспроблемным, как первый срок Кучмы. Обратите внимание, что ни одно президентство, кроме первого срока Кучмы не было спокойным. Кравчук – кризисное президентство, он даже до конца не досидел свой срок. Примеры из недавней истории не буду приводить, поскольку там и так все ясно. Я не говорю уже о Кучме конца 90-х-начала 2000-х.

Юрий Романенко: В первой каденции у Кучмы не было серьезных политических проблем, хотя экономические были.

Вадим Карасев: Просто тогда в Украине не созрели политико-экономические силы для того, чтобы бросить вызов президентской власти.

Юрий Романенко: «Сыновья и дочки Кучмы» еще только взрослели.

Вадим Карасев: Да, первый революционный цикл, связанный с распадом СССР и формированием украинской государственности закончился досрочным уходом Кравчука и досрочными выборами парламента и Президента. Первый президентский срок Кучмы пришелся на паузу истории и только. Когда созрели новые политические игроки, а, главное, внутренние и внешние условия, изменились мотивационные контексты, международная геополитика – тогда с дела Гонгадзе начался второй срок Кучмы, который закончился Майданом.

В 2010 году создавалась иллюзия всесилия. Особенно, после того, как в результате блицкрига Януковичу удалось нагнуть продажные парламентские элиты и создать коалицию «тушек», а затем ему удалось склонить судей, которые через решение Конституционного суда вернули политический режим модели 1996 года. Это дало Януковичу президентские полномочия Кучмы. Тогда казалось, что все решено, но манипуляции с конституционными документами еще не означают воссоздание той исторической, политической и главное государственной реальности, которая им соответствовала и, собственно, потребовала именно таких конституционных полномочий. Сегодня другое время.

Юрий Романенко: Можно даже обозначить, что у нас сегодня «другое». Во-первых, появился класс олигархов со своими ресурсами. Изменились движущие силы, которые формировали политический режим 1996 года и движущие силы, которые определяют его сегодня.

Вадим Карасев: А как эти силы изменились?

Юрий Романенко: В 1996 году не было олигархов. Второе, не было класса мелкой и средней буржуазии.

Вадим Карасев: Олигархи как раз были созданы президентской конституцией, потому что глава государства выступал «крышей» для них. Президент назначал тех или иных бизнесменов или просто искателей приключений в этой дыре истории, которая возникла после развала СССР и обвала экономики.

2010 год была классической победой олигархии, для которой очень дорогой оказался проект парламентско-президентской республики. Олигархи захотели не просто быть под крышей, но и создать коллективное руководство во главе с президентом. Нынешняя конструкция власти - это историческая сделка высших администраторов и политиков с олигархическими кланами. Последние обеспечили поддержку власти в обмен на дальнейшее перераспределение активов, концентрации капитала и так далее.

Что произошло за полтора года после президентских выборов? Доходы всех олигархов, которые вмонтированы в конструкцию власти значительно увеличились, монополизм в украинской экономике и политике увеличился. Фирташ фактически получил под контроль монополию по производству химических удобрений. Ахметов – металлургическую, Коломойский – авиаперевозки, Иванющенко – сельскохозяйственный рынок и импорт. Поэтому в 2010 году состоялся классический захват государства несколькими олигархическими группами. Впрочем, это была высшая точка, триумф олигархии за которым последует ее трагедия в русле жанра «триумфа и трагедии».

Юрий Романенко: Объясните, почему?

Вадим Карасев: Если в 90-е годы олигархи выполняли прогрессивные функции, когда был союз национал-демократов и олигархов, который под президентской крышей обеспечивал недопущение реванша левых сил или интеграции СССР на псевдокоммунистической, компартийной основе. В нынешних условиях олигархи играют регрессивную и даже реакционную роль. Они тормозят буржуазно-экономическое развитие на всем постсоветском пространстве. Этап олигархического развития себя исчерпал, страна стоит перед необходимостью создания буржуазного государства-республики среднего класса.

Стоит понимать, что Украина, Россия, а также ряд других постсоветских государств не перешли к демократическим капиталистическим обществам, как это сделали Польша, Чехия, Балтия в рамках ЕС, не потому что кто-то чего-то не хотел или мешал, а потому что страны были к этому не готовы. В них не было тех буржуазных сил, которые бы формировали исторический спрос на буржуазно-демократический этап своего развития. Даже украинская демократия 2000-х годов была олигархической демократией, а не массовой демократией. Революция низов 2004 года была узурпирована демократией верхов, где ни один из олигархических кланов не имел преимущества над другим. Равновесие сил стимулировало демократическую конкуренцию между ними.

Юрий Романенко: Только сделаем важную оговорку, что демократическая конкуренция была наверху, а внизу все очень жестко было и есть.

Вадим Карасев: Я и говорю - есть демократия верхов и популизм низов. Политики использовали патерналистские или популистские инструменты для того, чтобы управлять низами. Разница между популизмом и патернализмом размыта, но если говорить в рамках этих категорий, то патернализм – собственность Партии регионов, а популизм – собственность БЮТа.

Если мы посмотрим на темы, которые будоражат страну – мажорство, формирование наследственных феодальных практик при формировании элиты депутатского корпуса, изъятие налогов у мелкого и среднего бизнеса, демонстрационное потребление роскоши и т.д. Все эти темы, которые провоцировали буржуазно-демократические движения, а затем и революции. Что такое борьба за капитализм? Это борьба против привилегий и за право.

Чем отличается привилегии от права? Привилегиями пользуются индивиды, а право безлично. Привилегиями пользуются некоторые, а правом пользуются все.Если говорить в рамках этого анализа, то распад экономики СССР привел к комерсализации административных, производственных структур, которые оставались нетронутыми в течение почти 20 лет. Комерцианализация монополий - это и есть феодализм, а не капитализм. Когда есть газпромовская или жкховская монополия, которая комерционализируется – это шаг к феодализму, а не капитализму.

Капитализм отличается от феодализма тем, что и при феодализме, и при капитализме есть коммерция, но при феодализме нет конкуренции, а при капитализме есть. Капиталистический рынок – это конкурентный, а не монопольный рынок.

20 лет мы комерционализировали экономическую, производственную структуру, которая осталась в наследство от СССР, создавая тем самым не конкурентный, а монопольный капитализм. Здесь есть противоречие в определении, потому что монопольный капитализм - это или феодализм, или империализм в ленинском понимании. 20 лет сохранялись остатки социализма, связанные с производством социальных благ и услуг, как правило бесплатно. Почему возможен был такой одномоментный, с исторической точки зрения, подъем олигархов? Почему так быстро окрепла монопольная политика и появились миллиардеры? Почему расцвела безответственность элит, которые все эти годы делили и перераспределяли, фактически живя в режиме захватнических войн?Все это происходило потому что с советских времен продолжала существовать социальная сетка безопасности, которая была характерной чертой советского социализма.

Вряд ли я ошибусь, когда скажу, что в постсоветское время функционировало два договора между властью и населением, которые не смотря на кризисные моменты в экономике, позволяли сохранять политическую систему нетронутой. Менялись люди, но конструкция оставалась; менялись персоны, но классовый олигархический состав элиты сохранялся.

Первое это коррупционный договор, который заключался в следующем: мы, наверху, приватизируем все, что можем, а вы приватизируете все, что можете внизу. Мы приватизируем государственные активы, а вы приватизируете государственные функции. Например, врач, учитель, милиционер, налоговый инспектор. Когда налоговик приходит и требует от торговца взятку, то он приватизирует государственную функцию.

Юрий Романенко: При этом он действует не как самостоятельная фигура, не как маленький феодал-шляхтич, который безумствует на своей территории. Он действует как субъект, вмонтированный в систему, которая все денежные потоки собирает вверху.

Вадим Карасев: Но при этом он уже производит не государственную услугу, а изымает ее. Например, ГАИ не выполняют услугу по производству безопасности на дорогах, а изымают излишки, которые не смогло изъять государство через бюджетную легальную систему, при этом не доплачивая тому же инспектору легальную зарплату. Поэтому инспектор вынужден компенсировать свою зарплату в полторы тысячи гривен, стоя на морозе, тем, что изымает это неформальным путем, минуя все государственные структуры.

Этот коррупционный пакт давал относительную стабильность, потому что до поры до времени это всех устраивало. Верхи устраивало, потому что позволяло несказанно обогащаться и управлять в ручном режиме различного рода коррупционными вертикалями. Низы были довольны, потому что их не трогали и дали возможность выживать, обеспечивая шанс на невмешательство в их маленькие коррупционные гешефты.

Второй договор, заключался в том, что продолжала существовать остаточная социальность в государстве. Она состояла в том, что при всем при том, что нужно было доплачивать за медицину, образование, пожарную безопасность, состояние дворов и так далее, тем не менее, все это было бесплатно и не покушалось на основы социальной безопасности людей.

Юрий Романенко: Важное уточнение, «как бы бесплатно»

Вадим Карасев: «Как бы», но все-таки, человек знал, что при какой-то ситуации, когда у него не будет денег, у него есть бесплатный минимум, на который он может надеяться. Поэтому продолжал существовать социальный договор. Остатки государства, как трофей растаскивало, утилизировало все общество, только каждый на своем участке.

Наконец, есть третья составляющая, которая определяла рамки государственной системы Украины последние 20 лет и на которой вообще она держится, не смотря на то, что СССР давно уже нет и, не смотря на то, что автор этой ключевой, осевой, фундаментальной с структуры умер 5 марта 1953 года. Это сталинская государственность в основу которой была положена силовая, репрессивная машина – прокуратура, суды, спецслужбы, МВД.

Таким образом, 20 лет сохранялась остаточная социальность, трофейное государство, которое позволяло паразитировать на перераспределении активов плюс сохранялась сталинская репрессивная машина, которую у нас называют вертикалью власти.

Юрий Романенко: Но она приватизировалась постепенно, на позднем этапе произошла ее приватизация.

Вадим Карасев: Она приватизировалась кем? Она приватизировалась высшей элитой, потому что еще при Сталине силовые органы подчинялись партийному контролю. Не было гражданского контроля, но партийный контроль всегда был. Мы помним ожесточенные схватки силовиков и партийцев: Берия и Хрущев, Берия и Жуков, затем Брежнев ставил службы безопасности под партийный контроль, когда поменял Семичастного на Андропова.

В чем фундаментальный социальный кризис сегодня в Украине? Власть начала борьбу с коррупцией, но не с коррупцией, как системой, а с коррупционерами, причем низового уровня. Тем самым власть пошла на разрыв коррупционного договора. Коррупция на миллиарды возможна через тендеры, откаты, через вхождение в долю крупного бизнеса, а на низовом уровне коррупцию пытаются извести. Борьба с взяточничеством – это борьба с мелкой коррупцией, по-сути - перевод стрелок, вместо того чтобы бороться с ней как с системой. Коррупция - это то, что формировало сделку и делало систему относительно стабильной. Реформы, на которые пошел Янукович и которые считает своим основным политическим товаром на внутреннем и внешних геополитических рынках, вместо того, чтобы быть основой легитимности его, как президента, ударили, прежде всего, по остаткам социального государства. Они направлены на демонтаж «социалистической социальности». Образование – меньше госзаказов, а больше платного, медицина, пенсионная реформа – тоже самое. А еще на очереди реформа ЖКХ.

Юрий Романенко: То есть произошел разрыв еще одного контракта.

Вадим Карасев: Совершенно верно, но при этом разрыв таких контрактов - не трагедия, если он дополняется формированием или заключением нового контракта. Например, либерального, договора о свободе. Все свободны, все подчиняются правилам, действуют только законы.

Юрий Романенко: Это то, что сделал Саакашвили в Грузии, который понимая, что государство неспособно выполнять социальный контракт, снял с него все обязательства, а в обмен дал экономические свободы в обмен на жесткое выполнение законов и норм. Причем, грузинский пример интересен именно факторами, которые детерминировали такую стратегию реформ – достижение уровня «нуля», когда у государства вообще не осталось ресурсов. Это очень часто забывают апологеты грузинских реформ.

Вадим Карасев: Не только Грузия, но и другие страны. Это локковский договор. Право на жизнь, свободу и собственность. Вместо государства Гоббса, гоббсовского равновесия, где страх обменивается на безопасность и защиту, приходит локковский договор о свободе. Социализма нет, начинается капитализм, нет коррупции, а конструируются прозрачные финансовые потоки, контроль за ними со стороны парламента. Именно для этого существуют парламенты и их служебная функция – контролировать финансовые потоки, а не для того, чтобы превращать парламент в ристалище боев различных кланов и депутатских групп. Однако, в Украине мы не видим договора о свободе, наоборот, мы видим усиление репрессивной составляющей или реанимацию сталинской государственности.

Юрий Романенко: Но включенной в олигархическо-феодальную систему, точнее говоря системы.

Вадим Карасев: Правильно, включенные в систему денег. Сталинская силовая машина была эффективной почему?

Во-первых, она контролировала потребление элит и как только они выходили за рамки дозволенного, они направлялись в ГУЛАГ.

Во-вторых, сталинская репрессивная машина выполняла функции ротации элит. То, что в демократии делается с помощью выборов, у Сталина выполняли репрессивные службы, которые чистили элиты. На смену зарвавшимся элитам приходили новые на освобожденные места.

Отсюда проистекают корни ностальгии по Сталину у многих людей в Украине, а наши публицисты винят людей в этом и говорят, что у них сталинские настроения. Они не понимают одну вещь, что репрессивная машина Сталина была направлена против элит, а не против масс. Она вычищала коррупцию среди элит и люди поддерживали это. Теперь, когда люди хотят Сталина, то они не хотят сталинизма….

Юрий Романенко: Они хотят справедливости в отношении элит.

Вадим Карасев: Совершенно верно. Они хотят справедливости в отношении элит и это нужно понять. Здесь возникает вопрос. Почему Путин на Селигере и вся наша постсоветская элита, когда говорят о Сталине, то утверждают «да, это было великое время, но это были ужасные репрессии». Они не хотят сталинизма не потому, что Сталин великий и ужасный, что у него руки по локоть в крови, а потому что он больше всего бил по элитам. Поэтому они хотят оставить сталинизм без Сталина. Им нужен хороший сталинизм, который дает возможность держать в повиновении массы, но при этом сохранить все хорошее, что было для элиты. Плохое оставить в истории, а все хорошее от Сталина оставить для себя. Так не бывает.

Теперь возвращаемся к нашей ситуации и фиксируем, что произошло за последний год.

Во-первых, разорван коррупционный договор. Причем разорван неубедительно, поскольку, как я говорил выше, нужно менять конструкцию власти. Власть, которая опирается на контроль за экономическими потоками, для того чтобы манипулировать экономическими интересами, создавать ренты и дополнительные прибыли путем монополизации не поборет коррупцию. Она будет только процветать. Взяточничество будет, потому что людям нужно выживать. Для того, чтобы люди нормально жили нужна нормальная экономика с широкой налогооблагаемой базой, стабильным внутренним экономическим ростом, а он невозможен, потому что экономика контролируется олигархами не для того, чтобы экономический рост был постоянен, не для того, чтобы он расширялся и росло благосостояние всех, а для того, чтобы контролировать экономику, управлять политиками. Ведь в этом случае ты отсекаешь финансовых доноров от оппозиции. Получается замкнутый круг. Ты хочешь, чтобы люди получали деньги с бюджета, но ты управляешь бюджетом так, что мало возможностей получать постоянно растущие доходы. Ты только увеличиваешь расходы, залезаешь в долги, отсюда высокие долги перед МВФ, но долговой рост не может продолжаться бесконечно. Страна попадет в ловушку долгового роста, когда не будет хватать новых кредитов, для того чтобы погасить старые. Рано или поздно кредитор последней инстанции скажет: Хватит! Или отберет у тебя все, как Россия сейчас отбирает у белорусов. Кстати, у Украины кредиторы тоже могут скоро что-то забрать.

Во-вторых, разрушен социальный договор. Люди недовольны реформами. Они не хотят таких реформ, которые не дают экономических свобод, возможности реализовать себя как предприниматели. Предприниматели не в смысле бизнесмены, а в смысле предпринимательские таланты. В условиях рынка все предприниматели, поскольку обладают человеческим капиталом. Это слово сейчас затерли. Капитал это тогда, когда ты можешь получить прибыль. Когда ты обладаешь массой талантов, но этот ресурс не приносит тебе прибыли на рынке образования, медицины – это не капитал.

На этом фоне идет укрепление силовой машины, хотя нужно отказываться от сталинских механизмов государственности и менять их на другую либеральную, буржуазно-национальную государственность. Не государственность, как инструмент в руках элит, причем государство в прокурорско-карательном смысле слова, когда ты ставишь своих прокуроров, милицию, сбушников. Когда мы отказываемся от хорошего сталинского наследия, а карательное только усиливаем. Вот это как раз и является фундаментальным источником кризиса. Страна уткнулась в тупик и это не только Украина. Все постсоветские страны уткнулись в тупик. Беларусь по своему, Россия по своему, Казахстан и Узбекистан, где правят автократы, по-своему. Сейчас они поумирают и что там будет? В России никак не могут определиться, кто будет следующим президентом. Батька Лукашенко тоже не знает, что ему делать: продаваться с потрохами или маневрировать.

Юрий Романенко: Маневрирует.

Вадим Карасев: Маневрирует, но пространство для маневра уменьшается. Весь постсоветский мир пришел к своему логическому завершению.

Юрий Романенко: Не только постсоветский

Вадим Карасев: Это другая вещь, мы сейчас ее затронем. Сегодня постсоветский мир делает расчет с двадцатым веком. Именно сейчас. Высшая точка сталинской государственности – 1945 год и 40-50-е годы прошлого века. Холодная война, ядерное оружие, геополитическая империя, два блока – США и СССР. Все, что было после Сталина – нисходящая линия, медленное умирание.

Юрий Романенко: Началась утилизация сталинского проекта.

Вадим Карасев: Да. И в независимой Украине она протекала не в рамках СССР, а в рамках новых независимых государств.

Юрий Романенко: Утилизировались ошметки СССР.

Вадим Карасев: Но осевая конструкция осталась старой. Только сегодня мы уткнулись в то, что либо нужно на основе этой конструкции лепить что то новое. Путин предлагает Таможенный союз и Единое экономическое пространство, реанимацию индустриальных цепочек, космос, ВПК.

Юрий Романенко: Причем это не в реальности реанимация, а просто предлагается объединение гниющих ошметков СССР.

Вадим Карасев: Собрался консилиум врачей и предлагает отправить больного в реанимацию. Вот искусственная вентиляция легких – это Таможенный союз.

Юрий Романенко: Здесь важно сделать важное уточнение. Ведь речь идет не о том, что пришивается рука, которая дальше может работать, а просто сшиваются трупные ошметки. Разлетелся человек, они хотят всю эту мертвечину сшить. Нет базиса нового проекта. Вот в чем суть. После развала царской империи ее территории сшивались новым проектом – советским. Сейчас такого базиса нет, и именно потому лично я со скепсисом смотрю на Таможенный союз.

Вадим Карасев: Согласен. Именно потому ТС представляет собой попытку подменить внутренние модернизационные реформы геополитическим расширением. Если Украина войдет в ТС, то Россия получит полноценный выход к Черному морю, или можно будет на базе Украины, Казахстана, Беларуси и России создать «зерновой ОПЕК». Внутренняя политическая экономия подменяется геополитикой.

Юрий Романенко: Причем скрепленную олигархическими интересами ФПГ.

Вадим Карасев: Правильное замечание, потому что украинским олигархам нужно будет выбирать. Или встраиваться в новый национально-буржуазный тренд – тренд создания европейской свободной экономики и играть в рамках правил, конкурентного рынка, а не монополий. Либо идти на олигархический союз в рамках Таможенного союза и неоСССР. Тогда олигархи могут получить скидку на газ.

Юрий Романенко: Олигархи, но не население, как показал опыт 2010 года.

Вадим Карасев: Население тоже может получить кое-что, потому что рост рентабельности предприятий увеличит бюджетные доходы. Во всяком случае, Путин же предлагает премию в 6-9 млрд. долларов ежегодно за вступление в ТС. Это наполняет бюджет и даст возможность сохранить остаточную социальность и всю конструкцию в целом.

Если социального государства не будет, то рано или поздно будет революция. Революция не в смысле Майдана и изменения персона, а революция в смысле институтов, которая поменяет конструкцию государства, сделает ее правовой, европейской, национальной, сделает ее государством-республикой. Это будет не бесформенная демократия 2000-х годов, потому что у нее не было государственно-национальных форм, скорее она была способом поддержания игры между олигархическими кланами. Фактически произойдет вмонтирование в европейский мир – мир буржуазных государств-наций, где доминируют права и право, а не привилегии.

Недалеке майбутнє.

Один Підприємець повернувся на Україну після кільканадцяти років перебування за кордоном. Хотів розбудовувати своє підприємство та почати працювати  у своїй Батьківщині.  Замовлень  в нього було багато, і роботи мали б бути зроблені терміново. Вирішив піти до газети, щоб розмістити оголошення, що шукає людей на роботу. Пішов. В редакції державного видання побачив старенького чоловіка. Запитав у нього:

-- Ви приймаєте оголошення?

-- Так.   

Підприємець здивувався, бо чоловік, на його думку, вже давно мав би бути на пенсії, але сказав:

-- Я хочу розмістити оголошення. Шукаю людей на роботу, на будову - терміново!

-- Ясно - сказав старший чоловік та крикнув -- Маріє! Ходи, хтось прийшов до тебе!

Двері  кабінету поруч відчинилися та на порозі з`явилась жінка, а власне бабуся. Пан Підприємець був дещо здивований - "Та ж їй щонайменше 80 років" - подумав, а старша жінка сказала:

-- Добрий день, моє прізвище Левчук. Марія Анатоліївна Левчук, я займаюся оголошеннями про роботу. Увійдіть, будь ласка, до мене  та сідайте, мені треба на декілька хвилин вийти, але  повернуся якомога щвидше!.

Підприємець увійшов, сів та чекає. Чекає і чекає, а жінки немає. Нарешті, після години прийшла, стала в порозі і подивилая на нього, немов налякана, чи здивована.

-- А ви хто такий? - запитала. Підприємець спочатку не знав, що відповісти. Подивився пів хвилини на жінку і сказав:

-- Та ж ми з вами говорили годину тому. Я хочу розмістити оголошення у вашій газеті. Шукаю людей на роботу. - Жінка подумала та враз  посміхнулася несміливо і сказала:

-- Я вас дуже перепрошую. Я забула, що ви прийшли. Вибачайте, але в моєму віці таке часто трапляється. Мені вже 85 років... А щодо оголошення про роботу, мені треба вас попередити - буде тяжко кого-небудь знайти. Але ви самі переконаєтеся.

 - Підприємець продиктував їй, що написати в оголошенні, заплатив гроші, зібрався, щоб вийти і ще запитав:

-- Чи моє оголошення буде у завтрашній газеті?

-- Якщо не забуду, тоді буде - відповіла бабуся.

-- Будь ласка, постарайтесь не забути - це термінова справа!

-- Буду старатися, але пообіцяти не можу - відповіла вона, а  Підприємець вийшов.

Наступного дня Підприємець купив газету і став шукати свого оголошення. Знайшов та подумав - "На щастя не забула, зараз будуть дзвонити кандидати на роботу". І дійсно, тільки про те згадав, зразу подзвонив телефон. І так було увесь день. Зрештою  Підприємець домовився з десятьма чоловіками  про зустріч наступного дня, щоб обговорити умови зв'язані з роботою в його підприємстві.

Зранку, коли Підприємець прийшов до свого офісу, чоловіки вже чекали у  кабінеті.  Він запитав у своєї секретарки:

-- Прийшли?

-- Прийшли, але... - Вона не встигла закінчити, бо Підприємець вже її не слухав. Відчинив двері свого кабінету та остовпів... Не міг повірити в те, що побачив... Чоловіки, дійсно, прийшли, але це були... пенсіонери. Підприємець оговтався та запитав:

-- Ви прийшли на роботу?

-- Так - відповів той, що стояв найближче...

-- А скільки вам років? - звернувся до нього пан Підприємець.

-- Я ще не старий, посеред нас я наймолодший, мені 75 років - відповів той.

Підпрємець подивився на нього, придивився до них всіх та сказав:

-- Але то тяжка робота, на будові. В мене терміни, ви не встигнете зробити вчасно цієї роботи, ви не зможете її зробити. А взагалі, ви мали б бути на пенсії...

-- Ви нічого не знаєте? - Обізвався один із дідусів -- То ж в нашій державі нема вже пенсій. Всі працюють до кінця життя або доти, доки ще можуть що-небудь робити.

Підприємець подумав та сказав:

-- Я нічого не розумію, ви кепкуєте з мене. Ідіть звідси, ви не зможете працювати на будові. Що тут відбувається? Не було мене якийсь час на Батьківщині, а  повернувся - застав якісь дивні речі...Йдіть собі додому, ван не правати, а вже відпочивати пора.

Пішли. На другий день ситуація повторилася. На третій день - те саме. Підпрємець  вже почав боятися, що й справді не встигне зробти дорученої роботи і  доведеться платити великий штраф. Що ж було  робити? Вирішив, що візме тих дідусів на роботу.

З самого ранку дідусі  почали працювати, хоч працювати - це за велике слово. Протягом всього робочого дня не зробили майже нічого. Один зразу, коли прийшов, ліг спати. Другий пішов кудись та не повернувся - забув дорогу назад. В іншого заболів хребет - впав на землю та треба було покликати швидку. Інші намагалися що-небудь зробити, але не було в них сили, щоб носити тягарі... Для  Підприємця день був зовсім невдалим. Замість улагоджувати різні, вкрай важливі справи, він мусив працювати разом із дідусями, щоб хоч що-небудь було зроблено. Коли після роботи, виснажений, прийшов до дому, майже плакав. "Що мені робити?" - думав. " Не зроблю цієї роботи, доведеться платити штраф, навіщо я повертався сюди?". Взяв пляшку горілки, сів та увімкнув телебачення, щоб подивитись новини. Почув щось таке:

"Наша держава невдовзі розориться. Батьківщина тоне. Наш борг перевищиує уяву. Не встигаємо будувати нових доріг, не будуємо нових домів, ніхто не хоче вже в нас інвестувати. Праця до кінця життя, без пенсії нічого  не дає, старші люди не мають сил працювати. Це майже кінець. Нема вчителів, нема лікарів,  нема молодих людей, які могли б піднести нашу державу з колін. Проведення Євро 2012 на території нашої країни  під великим сумнівом.." Підприємець був шокований!  Налив скланку горілки, випив, налив другу - теж випив. Вирішив дізнатися в чому річ. Подзвонив до свого друга:

-- Привіт, Дмитро!  

-- Привіт! Ти повернувся із-за кордону?

-- Так. Скажи мені, будь ласка, що тут відбувається? В чому річ з тими пенсіями? Я не в курсі. Не можу збагнути про що йдеться.

-- Ти повернувся... А я казав Тобі - залишайся, не повертайся, не відкривай в нас підприємства, бо розоришся. А Ти мені не вірив.

-- Але що сталося? - пан Підприємець був розхвилюваний. Налив собі ще одну склянку горілки та випив.

-- П'єш? - Запитав Дмитро -- Горілка Тобі ні в чому не допоможе, краще - втікай звідси! Тут вже нема ніякого майбутнього, наша держава на самому дні. А буде ще гірше! Я вже спакувався та завтра буду їхати - поки ще можна виїхати, поки ще в нас є водії...

 Підприємець не міг зметикувати про що його друг говорить. Був вже спокійніший, завдяки горілці, але почував себе дивно, чогось боявся. Нарешті запитав у свого друга:

-- Скажи мені, будь ласка, що відбувається? Чи це якась війна, чи що?

-- Яка війна? Просто нема в нас кому  працювати. Майже зовсім  немає  молодих людей, залишилися тільки пенсіонери.

-- Як то пенсіонери? А де всі? Що? У вас була якась епідемія? А що з Євро 2012?

-- Ні. Просто молоді виїхали за кордон. Особливо до Польщі, там працюють, між іншим, на будовах стадіонів на Євро.

-- Всі виїхали??

-- Ні. Ще не всі.

-- Тобто де ці, що не виїхали, чому вони не працюють?

-- В них нема часу на такі дурниці, як праця для Батьківщини. Вони увесь день стоять під консульствами...

-- Але чому!? Нащо вони там стоять!?

-- Чекають в черзі... Щоб отримати документи на виїзд...  

********************************************************************************

НАША СЛАВНА УКРАЇНА
Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай,
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?

І в щасливі й злі години
Ми для неї живемо.
На Вкраїні й для Вкраїни
Будем жити й помремо.
В. Самійленко

Росія: агресія вихлюпується через край.

2 серпня, 2011    Сергій Грабовський  
 
Першого серпня 2011 року Росія рушила в наступ на кількох дипломатичних фронтах і завдала противникам потужні удари

Як дізналися російські журналісти, президент РФ Дмитрій Медведєв зовсім не випадково поїхав відзначати День Військово-морського флоту не до Севастополя, а до Балтійська. Причиною стали як загальна напруженість в російсько-українських відносинах, так і розбіжності щодо газової проблеми. Виявляється, планувалося, що Медведєв приїде до Криму, завітає до Віктора Януковича, і в їхній присутності уповноважені особи швиденько підпишуть  домовленості стосовно об’єднання російського "Газпрому" й українського "Нафтогазу". Проте, оскільки Києву не сподобалися продиктовані Москвою умови – а йшлося про фактичне поглинання росіянами "Нафтогазу", - то російський президент відмовився приїздити до України. От така страшна кара впала на "братню слов’янську країну"... Але не тільки за відмову здати Кремлю газотранспортну систему: виявляється, значне невдоволення Москви викликають контакти Києва з НАТО, як-от проведення чергових українсько-американських навчань Sea Breeze-2011 та захід у Чорне море ракетного крейсера США Monterey, обладнаного протиракетною системою Aegis. А ще Кремлю вкрай не подобається, що Київ сміє обговорювати з представниками Альянсу такі питання, як безпека в Чорноморському регіоні, майбутнє Чорноморського флоту РФ, перспективи загальноєвропейської ПРО, перебіг урегулювання у  Придністров’ї, енергетична й економічна безпека України.

І справді: яке право має та Малоросія поводитися як незалежна держава, щось там із кимось обговорювати, не узгодивши все попередньо із Москвою?

  Об’єктом наступного удару стали Сполучені Штати Америки. Росія та її могутні союзники – Абхазія й Південна Осетія – оперативно відреагували на резолюцію Сенату США, ухвалену 29 липня з питання територіальної цілісності Грузії. У цій резолюції Сенат посмів заявити, що визнає Абхазію і Південну Осетію окупованими Росією територіями. Ну, й одержав...Російське зовнішньополітичне відомство опублікувало на своєму сайті коментар офіційного представника МЗС РФ Олександра Лукашевича, який назвав нову резолюцію "заїждженої платівкою" з повним "набором кліше та штампів" із цього питання. Лукашевич також підкреслив абсурдність терміну "окупація": "На території Грузії немає жодного російського військовика. У регіоні є російські військові контингенти, але вони знаходяться на територіях Абхазії та Південної Осетії – держав, визнаних Росією суверенними після злочинної військової авантюри Михаїла Саакашвілі в серпні 2008 року". Ось так! Чітко і зрозуміло, вслід за класичними взірцями: "Совєтська Росія не веде війну проти України; бойові дії проти буржуазно-націоналістичної влади ведуть повсталі робітники і селяни..." – "Совєтський Союз не воює із Фінляндією, він згідно з угодою допомагає законному урядові Демократичної Фінляндії у боротьбі з самозваним реакційним "урядом" Рюті-Таннера..." – "СРСР не чинив агресії проти Афганістану, він увів туди обмежений військовий контингент на прохання законного уряду Бабрака Кармаля..."

"Російські військові формування ані в Абхазії, ані в Південній Осетії законні влади ніколи не підміняли. Ніяких нормативних актів, обов’язкових для місцевого населення, ані російською владою, ані російськими військовими формуваннями не видавалося ", - говориться на сайті МЗС РФ. Теж вірно! І теж у відповідності до традицій. Бо ж, скажімо, ніхто не наказував у часи Другої світової війни відправляти євреїв із гетто до таборів смерті – то все юденрати та єврейська поліція робили, хіба не так?

[ Читати далі ]