Здається, це вже стає доброю традицією - щороку влітку відправлятись подорожувати автостопом в якісь цікаві місця. Цього року здійснилась моя давня мрія, і я став подорожувати не сам, а в компанії моєї коханої дівчини.



Як завжди, все йде не так, як планувалось. Змінюються маршрути, дати прибуття та виїзду, навіть мета подорожування може змінитись під час поїздки. Мені це вже звично... Точніше, я вже звик дивуватись цім несподіваним, неочікуваним втручанням зовнішніх обставин в мої плани, бо зазвичай вони завжди несуть в собі тільки покращення, які б я і сам напевно запланував, якби знав, що вони можливі. Іншими словами - я просто приймаю ті класні нагоди, які час від часу даруються Міс Випадковістю.



Планувалась лише одна поїздка - на Західну Україну до Чопа. Через Полтавщину та Житомирщину туди, через Умань назад. Але часу не вистачило, і тоді народилась ідея розділити подорож на дві: в першій, скороченій - спочатку завітати до родичів під Полтавою (Кобеляцький район, село Гарбузівка), звідти рушити до Бердичева, і вже через Вінницю приїхати в Софіївський парк, а звідти додому;



На другу подорож ми мали більше часу, тому запланували його грандіозніше: з Дніпра - через Кам'янець на Коломию, звідти до Львова, зі Львова до Чопа, потім на Білорусь, де нам запропонували відвідати родичів в Бресті, під Пружанами та в Мінську, з Мінська поїхати на Санкт-Петербург, а потім, через Москву - додому, на Дніпропетровськ.

Перший маршрут так і склався, як планувалось, за винятком кількості днів, які ми планували на кожен з пунктів (-: А ось другий маршрут змінився досить радикально. Замість Коломиї ми поїхали відразу до Львову, через 4 дні звідти на Коломию, потім, несподівано, по південному кордону України - через Яремче, Солотвино, Берегово - до Мукачева, і, зовсім не заїжджаючи до Ужгорода і Чопа - на Білорусь (До Кобрино через Ковель). Якщо чесно, то ще місяць тому я і уявити не міг, що все так зміниться, але тепер дуже задоволений усім (-:

В Білорусі ми проігнорували Брест, але відвідали Біловезьку Пущу, зараз тусимо в Мінську. В Пітер та Москву вже не збираємось, бо немає ані часу, ані грошей, ані бажання. Але ще збираємось завітати до друзів в Гомель, щоб потім через Київ повернутись додому десь у вівторок, або середу. Хоча... це все майбутнє - його неможливо загадати, чи передбачити, тому, подивимось, як там станеться (-;

На цей момент ми за літо проїхали автостопом більше 2300 кілометрів по Україні, вже більше 600 по Білорусі, і ще 1000 кілометрів у нас попереду, щоб повернутись додому...

Деталі про відвідування кожного з місць я напишу трохи пізніше, але обіцяю, що довго чекати не прийдеться. Поки-що, хто бажає, може подивитись фотозвіт з цієї подорожі в моєму альбомі: ось тут

Позаминулого тижня подорожував автостопом до Сімферополя. Але вже не сам був, а з дівчиною - їй хотілось дізнатись, що таке автостоп, і з чим його їдять, а мені було приємно, що цього разу буду їхати не сам. 

До цього ми з нею практично не спілкувались. Я пам'ятав, що бачив її на майстер-класах по бальним танцям і потім на балу, але приводу для знайомства у нас не було, і єдине, що мені про неї сказали, що вона легко йде на контакт з водіями і може розмовляти без зупинки на різні теми. Для автостопу це дуже корисна риса! Потім я ще багато разів дякував долі за те, що послала мені таку класну попутницю! Ми голосно співали пісні, бігали, стрибали, покрикували, багато сміялись і раділи тій пригоді, яка із нами відбувалась.

Взагалі, ця подорож була просто дивовижною, повною вражень, емоцій та пригод, під кінець у мене навіть склалось стійке враження, що все що відбувалось - було на наше з Лідою замовлення. Ну ось взяти хоч би першу попутку - ми довго на неї чекали під дощем, і хотілось, щоб зупинився вже хоч хтось, та підвіз хоч трішки. Так і сталось - якась невеличка таврія зупинилась, там вже було 3 людини, і ми зайняли останні два вільних місця та проїхали зовсім небагато - лише до розвороту на Сімферопольску трасу. За перші 3 години ми проїхали автостопом не більше 10 кілометрів.

Ліда почала задавати все більше питань на тему - "А чи буває так, щоб приходилось довго чекати на попутку?", або "А може так бути, що нас ніхто не візьме?". Я чесно відповідав, що в автостопі може трапитись що завгодно, нічого не можна передбачити або гарантувати, що були у мене випадки, коли я за цілий день не міг виїхати з місця, і що іноді приходилось ночувати прямо в дорозі... Звісно, коли власного досвіду немає, а тобі ще заливають подібні байки, то весь позитив та оптимізм дуже швидко закінчується, але вона трималась добре і майже не було помітно, що вона хвилюється.

Наступного водія ми будемо пам'ятати ще дуже довго, хоч він і підвіз нас не більше кілометра (-: Він помітив нас ще коли ми просто виходили з повороту на трасу і зупинив авто на узбіччі, щоб дочекатись нас. Запитавши, чи він нас підвезе, ми сіли до нього в машину на задні сидіння. Він поїхав і став нас розпитувати. Спочатку питання були нормальними, стандартними, але чим далі, тим більше у мене виникало підозри щодо цього водія. Про себе він сказав, що катається просто так - "в пошуках надзвичайних вражень"... ну, кожна людина має на це право, але по ньому було помітно, що катається він якнайменше цілу ніч, і що вражень цих йому вже точно досить. 

Коли ми тільки підсіли, я подумав, що він просто втомлений - червоні очі, трохи розгублена орієнтація рухів, різкі зміни інтонації голосу, як спросоння. Потім я помітив, що він просто не тверезий - підтвердженням цьому були тремтячі руки і губи, невпевнені пози і відсутність уваги на дорогу. Доки ми їхали цей кілометр, він встиг поцікавитись,куди ми їдемо, чи не боїмося ми так кататись, чи є між мною та Лідою якісь стосунки, і які саме стосунки нас поєднують. Я відповів, що його я не боюсь, а наші стосунки з дівчиною його не дуже стосуються і краще змінити тему. Ми ще зовсім трохи проїхали мовчки і він зупинив машину та попросив трохи часу на перекур.

Ось тоді я і побачив, що ми підсіли в машину не просто до втомленого, чи нетверезого водія, а до обдовбаного наркомана, і його слова про "пошук надзвичайних вражень" відразу надбали зовсім іншого значення. Він довго палив свою цигарку, руки його майже не слухались, і було помітно, як довго він підбирає слова для кожного наступного питання... а питання були все більш і більш неприємні - "а чи не хочеться вам теж чогось особливого?", "а як ви ставитесь до екстремальних розваг?"... 

Я сказав йому, що краще ми далі поїдемо з іншим водієм, пояснивши це тим, що нам з Лідою здалось, що він дуже втомлений, і краще йому поїхати додому виспатись, і не ризикувати своїм та нашим життям на дорозі. Олександр погодився з моїми словами і з дуже помітним жалем дозволив нам вийти.

Коли ми відішли від того авто на безпечну відстань я пояснив всю ситуацію своїй попутниці, яка не дуже зрозуміла, що саме відбулось, і чому це я став таким серйозним та зосередженим. Але то для мене відстань в 50 метрів була достатньо безпечною, а Ліда так перелякалась, що це був наркоман, що у неї аж все тіло відчутно затремтіло. Я обійняв її, щоб заспокоїти, але це не допомагало, бо водій все ще був недалеко від нас, і, мало того, вийшов з машини та став ходити навколо машини роблячи вигляд, що хоче полагодити в ній якусь поломку, а сам весь час кидав на нас погляди. Через декілька хвилин він знову сів в кабіну, завівся і поїхав назад, але коли порівнявся на трасі з нами через віконце встиг викрикнути, напевно щоб вже остаточно нас добити, - "А ВЫ НЕ СВИНГЕРЫ, СЛУЧАЙНО?!!"..  крикнув йому у відповідь, щоб їхав вже додому скоріше, що ми йому нічим не можемо допомоги.

Ліда тоді не знала, що таке "свінгери", але їй і без цього стало зовсім погано, і автостоп прийшлось відкласти ще на тривалий час, щоб заспокоїти дівчину. Я став розповідати їй, що все вже минуло, що він більше не повернеться, і що взагалі таких водіїв на трасі практично не зустрічається, а нам цей раритетний екземпляр дістався, напевно, щоб ми сповна відчули всю романтику автостопа! Ще з півгодини розповідав їй кльові цікаві історії з моїх минулих мандрівок, про те, в яких краях бував, і які там веселі люди. Її дуже розвеселила розповідь про Вологодську область, де всі люди так смішно рОзмОвляють, дбайливо вимовлячи кожну "О"...Вона посміялась з моєї демонстрації їхнього говору і начебто заспокоїлась.

Наша наступна попутка була вантажівкою з водієм-дальнобійником. Але найцікавіше, що він якраз виявився з тієї самої Вологодщини! І скільки ми їхали, стільки посміхались, слухаючи як він прикольно розмовляє. Час з ним минув дуже швидко, і ось він вже висадив нас на Запорізькій об'їзній. Ліда вже знову була сповнена позитивом та оптимізмом і мені це подобалось! Доки ми чекали на водія, я розповідав їй про безмежні російські простори, про березові ліса, степи до небокраю, тайгу і болота за Уралом...

Потім нас підібрав водій, який сам був родом з Тюмені. Ще один цікавий збіг обставин! Я спілкувався з ним про життя в Росії, де він не був вже досить давно, розповідав про те, що бачив під час своїх мандрівок минулого літа, а моя попутниця просто слухала і іноді вставляла свої коментарі. Він довіз нас аж за Мелітополь, де ми вже вийшли чекати на наступного водія, якому пощастить взяти нас з собою.

Коли ми "голосували" на трасі, я розповів Ліді історію про мою сестру, яка ніколи в житті теж не їздила автостопом, завжди брала квитки або на поїзд, або на автобус, в крайньому випадку їхала з кимось зі знайомих... Але так трапилось, що одного разу, коли їй край необхідно було потрапити до Севастополя, ані грошей, ані знайомих не знайшлось... Плювалась, матюкалась, але зібрала речі та вийшла на трасу зупиняти попутки... Що найдивніше - їй зупинився водій, який сам був турок, і російською та українською практично не володів, а сестра якраз нещодавно працювала в Туреччині і добряче вивчила їх мову. Таким чином - водій знайшов собі і співбесідницю і гіда в одній дівчині, а сестра - експрес доставку до самого Севастополя, бо саме туди і прямував турок (-:

Чесно кажучи, коли біля нас зупинився дальнобійник, я ще не думав, що нас там чекає крутий сюрприз, АЛЕ ВІН ТАМ БУВ! І це був водій-турок, який їхав якраз через Сімферополь! Я був в такому приємному шоці від цих "випадкових збігів", що просто ніяк не міг нарадуватись. Мемет - так звали водія, був привітним, постійно посміхався, і намагався на слабкій-слабкій російській мові познайомитись з нами. Нам з ним було дуже цікаво - ми розповідали йому про нашу подорож, про плани і відчуття... здається, він нас розумів менше ніж на половину, але йому все одно було приємно їхати з нами! Ми знайшли у нього в кабіні аркуш з записами російських та турецьких слів, і багато розпитували у нього про те, як які наші слова звучать на турецькій, і як вірно їх вживати в мові. Він охоче нам все пояснював і сам прислуховувався до наших пояснень слів, бо, каже, постійно їжджу в Росію, і знання мови є необхідністю, інакше дуже складно врегульовувати питання на митницях та постах ДАІ.

Одним з яскравіших моментів нашої поїздки була зупинка на чай. Цей чай був настільки турецьким, наскільки це тільки можливо собі уявити за межами самої Туреччини. По-перше, його нам готував сам турок, в турецькому чайнику, на турецькій газовій конфорці, з турецької заварки, і навіть воду і цукор для цього чаю Мемет набирав в Туреччині!

Потім ми поїхали далі і він висадив нас в 7 кілометрах від Сімферополя, бо йому не потрібно було заїжджати в саме місто, а повертати до моря - на паром до Туреччини. Він казав, що паром іде більше 30 годин і пропонував нам поїхати до Туреччини разом з ним, а потім через тиждень повернутись додому... Напевно, якби у нас з собою були закордонні паспорти - ми б погодились (%

До самого вечору нам вистачило вражень від спілкування з Меметом, і особливо приємно було отримати від нього дзвіночок вже ввечорі - він цікавився, чи добре ми добрались з Лідою до наших друзів і чи все у нас гаразд, бажав нам багато удачі та приємних вражень, на що ми з Лідою відповіли йому взаємними побажаннями.

Останнім водієм був місцевий мешканець. Ми з ним обговорювали наш майбутній рекордний перехід через гори... але на фоні спілкування з турком ця бесіда практично не залишила вражень... Він довіз нас до вокзалу, де ходили всі можливі маршрутки у всіх напрямках по місту. Там ми вже здзвонились зі знайомими та поїхали в місце ночівки.. Що було далі - то вже окрема історія, напишу про неї наступного разу (-: 

Ось фотографії Ліди, турка і чаю, які я встиг зробити на мобілку: 

(частина друга)

      Думаю, варто більш-менш детально описати місце що на 2 тижні стало табором для фестивалю. По-перше - це тайга, хоч широтно місцина десь іде поряд із нашою, однак висотна поясність і розташування в глибині континенту роблять свою справу. Основною атракцією місця є озеро Мульта, складова каскаду з трьох озер, рівень дзеркала найнижчого 1600 м над рівнем моря.  Вода в озері майже крижана, і це у найтепліший місяць... Погода за день змінюється по 7разів і більше, а температура за півгодини без проблем падає на 10 градусів навіть вдень. В сонячний день, а точніше в сонячні години могло бути до +30, а вночі... ну, зранку на траві і моху бував іній. Але не все було на стільки дико, за пару км знаходилась хата лісничого, навіть із кіньми і банею, але зрозуміло, що все не безкоштовно. А тепер годі технічних характеристик!
      Поставили ми колом свої 4 намети на території, що призначалась як "спальний район"у таборі. Біля нас розташувалась казахська команда і челябінці. Згодом у нас із ними було спільне вечірнє вогнище. В той же день треба було запасатись будівельним матеріалом, тобто сухостоєм, оскільки рубати живі дерева і негарно, і протизаконно (штраф 1000 руб.) В перший день знайшли мало, а точніше майже нічого.Однак певний успіх був у тому,  що знайшли собі ділянку для будівництва, і, подивившись на природу навкруги дійшли висновку, що наш попередній проект - фігня, треба робити інакше. Навіть абстрактно уявили, як.
      Добре, що їжа була не  нашою проблемою, для учасників фесту діяла польова кухня тричі на день, однак не скажу, що завжди вона нас радувала.
     В першу ж ніч з"ясувалоь, що я погарячкував, взявши не достатньо теплий одяг. У спальнику я був повністю одягнений, включаючи светр і куртку, однак це не дуже допомагало. Аби не можливість притулитися до Маші і не ковтки горілки перед сном, не знаю, як би я пережив ті ночі. Це стало мені відповіддю, чому росіяни вважають Україну півднем.
     Наступного дня за матеріалом ми подалися на інший берег озера, кілька років тому там була пожежа, все давно позаростало молодняком, однак і багато лишилось голих стовбурів, адже модрина (ліствєнніца) так просто не згорає. Дістатися туди було 2 варіанти: або чекати в черзі на надувний катамаран, а черга була чималою, або перейти вбрід у тому місці, де з озера витікає річка. Чекати ми не захотіли, бо час на будівництво був обмежений. Води у броді було більш ніж по коліно, крижаної води, і без пари ковтків міцного алкоголю неможливо було себе змусити туди увійти. Пощастило нам, що про запаси спиртного ми подбали. Та й холодно тільки перші секунди. Інші веселощі почалися із рубкою дерев, оскільки інструмент у нас був, як завжди, "найкращий", та й модрина, як виявилось, дуже міцна деревина. Просто капець, яка міцна. Однак кілька таких деревець ми повалили, кілька знайшли вже повалені, та й сам процес проходив досить весело, із жартами. Весело навіть було тягти ці надзвичайно важкі стовбури до берега, навіть не знав, що деревина може бути такою важкою. І зрозуміло, що в"язати дерево у плоти теж довелося, стоячи у воді, бо інакше ніяк. Чекала нас невесела перспектива плисти на тому плоту через озеро, а він був дуже не надійний, та й озеро не таке мале, має течії і має чималу глибину. Кому як, а мене така перспектива лякала, не хотілось опинитись у крижаній воді. Нам пощастило, неподалік катамараном свою деревину буксували сусіди-челябінці, то й ми напросилися до них, щоби вони й наше дерево потягли. отже ніхто не ризикував, залишилось лише кілька кілометрів до табору пішки, знімаючи штани на броді.
     День по тому, почали будувати, вкопали кілька колод а березі, а далі - знову у воду! Як же не зручно, стоячи у воді, під холодним дощем у кам"янисте дно забивати кувалдою палі... Як не хотіли ми запобігати черги, а в черзі на пилораму довелося трошки по панікувати. По-перше, не треба пояснювати що таке порядок по-слов"янськи. А по-друге, то ланцюг на пилці злетить, то бензин закінчиться... До речі, це дуже нервувало: багато бензину витрачалося на генератор для нічного кінотеатру (велике біле полотно посеред тайги, поляна замість глядацького залу, проектор - пожирач електрики, а отже і бензину), та дискотек (у тому ж ключі), все це мило, однак це ж не основне, навіщо ми приїхали! Приїхали ж, здається, будувати... Врешті, почали реагувати простіше на всі ці речі, і просто ловили кайф від процесу. Ну і звичайно, відмовились від плану напилити дощок. Тим більше, з круглих стовбурців наш об"єкт виглядав, як виявилось, прикольніше.
      Тепер, якщо вже згадали, про побут. Вода в озері дуже чиста, оскільки так важко до Мульти добратися, то й загадити було нікому. Тому пили ми її прямо звідти. На ній же нам кухарі готували їжу. Для вмивання, миття  і так далі, вода набиралась у великі  діжки, яких було декілька на весь табір, і на ділянках біля них все і здійснювалось. В озеро ніхто не  гадив, за цим слідкували. А слідкувати доводилось. Якось, під час сніданку, вийшов один з організаторів і в мікрофон  сказав: "Всєм доброє утро. Ізвінітє, что поднімаю ету тєму за завтраком, но просто достало уже... ХВАТІТ СРАТЬ ГДЄ ПОПАЛО!!!! Єсть же специально туалєти для етого! Нас тут 600 чєловєк, ми же так всю тайгу засрьом!!"...
     Туалети, варто сказати, були не для слабких нервами людей... Однак описувати їх не буду, це не найприємніше явище. Було навіть кілька явищ під назвою "душ", але помитись там відважились лише сибіряки. Екстриму нашим організмам вистачало і без того. Через кілька днів я навіть застудився і був із температурою, але це не завадило тримати в руках ані молоток, ані пилку. Слабкість, звичайно ж була, та це ніщо у порівнянні із ймовірним там енцефалітним кліщем. На щастя, нікому таке добро тоді не дісталось.
     Минув 10-й день будівництва, і об"єкт наш був готовий. Від того, що ми проект ували у Києві, гуртом у квартирі одногрупниці вночі, майже нічого не лишилось. Вийшло краще, принаймні це була думка нас авторів, і багато хто з тим погодився. В вечорі було урочисте відкриття. Музика, салюти, феєрверки, фотографування з об"єктами (а їх було близько 70)... Потусивши з усіма, ми повернулись до своєї своєї "берлоги", що спорудили десь на третій день із плащів-наметів для того  щоби там по вечорах їсти, курити кальян (один із нас віз його на Алтай прямо з Києва), грати на гітарі під час вечірніх злив. Пилося і співалося тоді добре,  про свою хворобливість я навіть не думав, не  помічав її.
     Наступного дня у нас в планах була прогулянка до верхнього каскаду озер  (кілька годин пішки в один кінець) і БАНЯ!!! Природа там дійсно дивовижна, все там ніби й не знало ніколи людського втручання, ніби так і залишилось у своєму первозданному вигляді. А довгоочікувана баня була просто чудовою винагородою за всі наші старання. Та й треба ж було, врешті, нормально помитися. Варто сказати, алтайці топлять баньку досить суворо, із нашими не в порівняння, але навіть із цим задоволення було на стільки великим, що ті 100 рублів просто здавались дрібницею. А хворобу ніби рукою зняло після алтайського пару. Був як новенький, і гуляння з приводу закриття фетсу теж далися нам на славу.
      Дорога назад, то вже окрема епопея, про це трохи згодом...

Одного разу я гуляв по лісі, бачу криниця... Ну я підходжу, заходжу в ліфт, сідаю на велосипед, заводжу мотоцик, тут Бац, до мене кондуктор підходить, і каже: ''Дядя, уступи місце'' А я кажу шо не курю. Так ця дитина як почне плакати! Але я не розгубився , і як не дам їй по пиці, а вона хапається за коліно і кричить: ''Моя спина! Моя спина!'' А я думаю, може вона зовсім вже того..? Виходжу я із цієї електрички, дивлюсь, маршрутка стоїть... Ну підходжу і кажу: ''вінстон синій і водяри 0,5'' Ну вона мені і дає Bond і пиво, я беру цю приму і самогон, і втікаю від цих мусорів! Так ці пожежники мене на швидкій наздогнали! Наздогнали і кажуть: ''Ви здачу забули!'' Ну я беру кілограм яблук, і іду на базар торгувати! Приношу, тільки встиг викласти ці банани, тут же ж бабка підбігає, і скупляє в мене всі персики, і каже, шоб я все склав в кульочок! А я думаю, зовсім бабка здуріла, як я їй 20 кавунів в сумку покладу?! Взяв я гроші і пішов додому! Більше я в ліс не ходив....і гриби не рухав...і ти їх не рухай)))

Пролог Липень ’89. Я щойно звільнився з арміїї і подався до родичів в Ростов....Їдемо якось ми машиною у Таганрог. По радіо - оголошення - на ферму близь бельгійського міста Куртре впав.....радянський винищувач Міг-23. Будинок був зруйнований, під уламками загинув студент, який гостював у дідуся...Пікантності історії про те, як радянський бойовий літак опинився у серці капіталістичної Європи, додавала ще одна деталь - відсутність ознак радянського льотчика. ***         А сталось от що. Літак належав одному з радянськи авіаполків, який дислокувався у Польші. В той день, 4 липня 1989, одразу після зльоту, у Міг23 керованого, між іньшим, начальником політвідділу, несподівано впали оберти двигуна, літак почав втрачати висоту....Пілот прийняв рішення залишити літак....       Катапультування пройшло вдало, про літак на кілька хвилин забули....а дарма! Дарма, бо він - зник! Вирішили, що напевно впав у море...А літак у цей час вже був над Німеччиною!  ....Через кілька секунд після катапультування льотчика робота двигуна несподіванно нормалізувалась. Літак почав набирати висоту....Натівська протиповітряна оборона виявилась, м’яко кажучі, не на висоті - адже радянський бойовий літак вона дещо проґавила...    Зрештою, пара винищувачів дісталась «МіГа»...Можна уявити здивування пілотів, коли вони побачили відкриту та порожню кабіну....Стали думати, що ж ним робити! Збити? Але ж внизу густозаселені райони - жертви гарантовано....Порадились і вирішили....не робити нічого! Літак, в очевидь, неозброєний, льотчика нема....Хай летить собі далі - там видно буде...  Що було далі - вже відомо... Коли закінчилось пальне, літак почав поступово знижуватись, згодом досить акуратно приземлився, але на його шляху трапився будинок, в якому знаходився той нещасний хлопець..... Епілог Як не дивно, особливого резонансу історія не набула. Можливо тому, що натівці трішки сіли в калюжу,  про СРСР взагалі годі й говорити,  мабуть, свою роль зіграла вируюча в СРСР перебудова....Але те, що ця історія увійшла в аннали авіаційних кур’йозів - це безсумнівно!

СКОРО НОВЬІЙ ГОД УРААААААААААААА!....РАДУЮСЯ-УЛЬІБКА ДО УШЕЙ............М ДА,РОБОТЬІ МНОГО,ВСЕХ ПОЗДРАВИТЬ,КУПИТЬ ПЛАТЬЕ,ПОДАРКИ,ИГРУШКИ,СВЕЧИ,.........НАДО Б СПИСОК ДЕЛ СОСТАВИТЬ ЧТОБ НЕЧЕГО НЕ ЗАБЬІТЬ.НО ПОЧЕМУТО МНЕ НЕ ХОЧЕТСЯ ВСЕГО ЕТОГО.............ОПЯТЬ МЕТЕЛЬ...............ПОЧЕМУ?НА ДУШЕ ПЛОХО,ПОЧЕМУ?ПОМОГИТЕ................SOS.......SOS......SOS ПОЙДУ НОВЬІЙ ГОД В ЛЕСУ ВСТРЕЧАТЬ,А ЧТО ПЛОХО?И ВОЗДУХ ХОРОШЬІЙ И ПЛАТЬЯ НЕНАДО. А ТО ВСЕ ХОТЯТ ПО ВЬІСШЕМУ КЛАСУ,............АГА ЗНАЮ Я ЕТОТ "КЛАС". В ПРОШДОМ ГОДУ ПРОВОЖАЛИ НОВЬІЙ ГОД В БАНЕ,ПРОВОДИЛИ ТИПА "...31 ДЕКАБРЯ МЬІ С ДРУЗЬЯМИ ХОДИМ..." ДАМОЙ ЕДВА К НОВОМУ ГОДУ УСПЕЛИ,ДА И ПОСЛЕ БАНИ ВСЕ СОННЬІЕ ХОДИЛИ,ВАТНЬІЕ.ПОСЛЕ 12 ВООБЩЕ ЕДОКОЕ "ЧУДО" ПОЯВИЛОСЯ,К СЛОВУ У МЕНЯ...........КОРОЧЕ НОВЬЙ ГОД НА УРА!

Ой,старі кістки ниють,радикуліт зомучив,але ж мушу я і вам понадоїдати своїми розповідями,пра?Словом,можете сильно дивуватись,але була я в горах перший раз(пускаю сентиментальну сльозу))))

День 1 -- перед тим всю ніч не спали,бо весь попередній день їхали в поїзді і не сильно змучились.Зраненька пішли до церкви,бо їздили з християнською організацією,потім сніданок,погуляти,ля-ля-ля,словом,самі знаєте.І по обіді пішли на гору)))Все ніби й нічого,але поки йшли вниз - загубилися(я,подруга і її коханий) Спустилися з величезної скали.а тут,бац, -- і річка,що Прутом зветься)))Мости повінь позносила,перебратися ніяк -- весело було. Потім місцеві викликали МНС,ми по пояс в воді,тримаючись за трос,щоб течія не знесла(бо подруга,наприклад,плавати не вміє)переходили ріку Потім,на другому березі мій телефон впав на каміння і ледь не булькнув в воду назавжди.Місцеві,дивно нас оглядаючи,повідомили,що з тієї скали,звідки ми практично на зубах спустились,бо схил 80 градусів,а деревця ріденькі,тільки за це літо зняли 6 трупів))) І взагалі,це дужжже небезпечний спуск, а ми живі-здорові(синяки і ранки я не враховую))Потім,мокрі,ми добралися до своїх,випили кави,бо їсти вже не могли і ще пів ночі сиділи надворі балакали)))

Ну як,весело я провела,на вашу думку,свій перший в житті день в Карпатах?