Я худеть решила. Я не буду есть.
Потому что в джинсы срочно нужно влезть.
Ждет уже два года платье с буквой S.
Дециметр жира мой скрывает пресс.

Сапоги не сходятся и висят бока.
Шире стула жопа, а в глазах тоска.
И на селфи в кадр не влезает фейс.
Пробовала с палкой - все равно не влез.

В общем, я решила: надо похудеть.
Ради джинсов с платьем можно потерпеть.
Будет штабелями складываться люд,
Если откажусь я от любимых блюд.

Минимум по часу бег трусцой с утра.
Жир прогоним с жопы, с пуза и с бедра.
Знаю, я сумею! Знаю, я смогу!
Вот доем сосиску – сразу побегу.

Накачаю мышцы, пресс как у коня.
Не узнает мама новую меня.
Я решила твёрдо. Воля как скала.
Этот кекс – последний, что я сожрала.

Сяду на диету, выкину зефир,
Выброшу конфеты и куплю кефир.
Смелою рукою разоряю дом!..
(Нет, конфеты жалко. Выброшу потом).

Вот из магазина спаржа и творог,
Вот свекла, морковка… Мать твою, пирог.
Я не покупала. Это все враньё.
Это мне подбросили. Это не моё.

Все, пошла диета. Время два часа.
Отвали, печенье! Сдрисни, колбаса!
Ужин, как учили, подарю врагу,
Хоть бы подавился салом и рагу.

Сутки на исходе. Я почти смогла
Обойтись без брынзы, хлеба и бухла.
Вот уже неделя. Чую, быть беде.
Мысли бьются в череп. Мысли о еде.

Я б не отказалась щас от холодца.
Я б за стейк родного продала отца.
За картошку маму. За фондю сестру.
Может, кто-то купит бабку за икру?..

Мужа б за любую отдала еду.
(Мужа мне не жалко. Я еще найду).
Обменяю тетку с дядькой на омлет.
Оптом всю семейку – на пяток котлет.

Пред горящим взором жареный лосось.
Слюни прожигают ламинат насквозь.
Полконя и царство хоть за суп с котом!..
…Нет, коня оставьте! Я доем потом.

По ночам мне снятся оливье и сыр.
Жареное мясо. Капающий жир.
Хоть бы раз приснился огурец простой.
Дайте сон по Фрейду! Хватит со жратвой!

От семьи поддержки вовсе ни на грамм.
Кот частями только входит в Инстаграм.
Муж живет на кухне, постоянно ест.
На семейной жизни ставлю жирный крест.

Как с ним обниматься, целовать в усы,
Если в них впитался запах колбасы?
Как его любить-то, как с ним жить потом,
Если он средь ночи ходит жрать с котом?

Десять дней диеты. Я еще жива.
Я сильней, чем голод. Подотрись, жратва!
Плачь, свиная рулька, плачь, копченый шпик!
Буду скоро стройной, как армейский штык.

Больше не похожа я на кабана.
Просто сила воли. Просто я сильна.
И прошу, не надо восхищенных глаз.
Скинуть четверть тонны я смогла на раз.

На весы всхожу я, словно на Олимп,
Пальчиком небрежно поправляя нимб.
Ни к чему овации. Ордена к херам.
Сколько я там сбросила…
В смысле «300 грамм»???

Это что, и только? Это результат?
Ради этих граммов я прошла сквозь ад?
Десять дней лишений только ради вас?
Я напрасно, что ли, с мужем посралась?..

Значит так. Диета – как мартышкин труд.
Пусть ее медведи и слоны ебут.
Раз она такая, нахер пусть идет.
Пусть ее кто хочет, тот и соблюдет.

Лично я к буфету. Здравствуй, мой буфет,
Сыр и чиабатта, два кило конфет.
Здравствуй, холодильник, милый, дорогой.
Я к тебе вернулась. Я теперь с тобой.

На второй сосиске настигает дрожь.
Ты ж в штаны не влезешь! Платье ж разорвешь!
Платьице в цветочек, бирка с буквой S!
Джинсики в обтяжку? В инстаграме фейс?..
И по новой совесть принялась зудеть.
Всё. Доем котлету.
И опять худеть.

© Zzina

Лист до президентів України

   Товкся по Мережі, дещо вишукував, та знайшлось цікаве формулювання про корінь зла. Переклад вільний, вибачайте, як не сподобається, читайте в оригіналі туточки.

   П'єш, ще й досі нежонатий!? А це путін (Абама, Ктулху, жиди кляті, некрофаги, міцелій - потрібне самі виберете) винуватий! Єдина правильна відповідь про відповідальність за ваші проблеми - це особисто ви. Виховання, генетика, випадок, жінка, жиди, олігархи, депутати, начальство, сусіди, менталітет нації, країна, складний час, економічна криза мають лише деякий вплив на життя, але він мізерний у порівнянні з вашим.
   Якщо серйозно вважати, що хтось керує твоїм життям, дуже швидко можна потрапити до м'якої кімнати від безпорадності.
   А стаття, з якої переклад, має дуже гарну назву - Як зрозуміти, що ви ***нулись. Рекомендую читати - гіперпосилання вище)))

   Коментарі закрив - аби суперечок, срачів не було) Цього "добра вентиляторного" тут вистачає. Цікаво - почитайте. Ні - проходимо.

  4 липня у нас у дворі вбили людину. За попередніми даними, це чоловік 34 років. Йому завдали чотири ножових удари. Один, з яких у шлунок, другий(смертельний)- у серце… Його тіло покинули просто на дорозі й, за одною з версій, убивця разом із компанією, що була присутня при цьому, пішли продовжувати вечірку. Мертве скривавлене тіло знайшов таксист через 20 хвилин після вбивства. Убивцю знайшли невдовзі… Як на диво, карний розшук діяв по гарячих слідах професіонально і злагоджено. Історія надто заплутана, у людських плітках існує багато версій цієї пригоди, одна краща за іншу, кривавіша за іншу й неймовірніша за іншу…Та, насправді, мене вражає не саме вбивство й те, що вбивство стало буденною справою. Хоча життя людини – це цінний дар і кожен має його шанувати, й ніхто не має права забирати його… Це жахливо, що люди вбивають людей… Проте ще більше за акт убивства мене вражає людська байдужість!Найбільше, що цікавить усіх пліткарок мого двору (тих бабусь, тіточок та просто молодичок, котрі зазвичай сидять на лавочці під під*їздом та жваво обмивають кожному кісточки),так от, їх найбільше цікавить у обговоренні цього вбивства одне-єдине – коли ж цей случай покажуть у новинах по телебаченню… Я шізєю від цих поглядів на життя, невже ми, люди, такі примітивні у своїх пориваннях, поглядах, невже ми такі недолугі???Ще один факт (за одною з неперевірених версій): якась жінка бачила зі свого вікна усю пригоду на власні очі… Ви думаєте, вона викликала міліцію??? Ні, вона просто лягла спати… Аж потім за двадцять хвилин знову піднялась із ліжка, щоб подивитись, як приїхала міліція і що вона там робить… Може, ви думаєте, що вона побігла розповідати ментам про вбивство? Зовсім ні… Вона стояла за шторою і спостерігала… (Таке собі нічне кіно)… 

 Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча, дочка народної артистки України Ніли Крюкової та актора Анатолія Барчука

Про мовну психотравму і українське ґетто (FB)

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вонтравми».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі – твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл*дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей».
Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?»
Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассандник национализма».
А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все».
Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською, питає: «Мира, а ты можеш не вы*бываться? Ты же вроде бы нормальный человек».
Це коли тобі чотринадцять, і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у торбу на випадок арешту.
Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нею там под чистенькой формой» (як розумію це про Параджанова сусіди настукали).

Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти.

І так десять років.

Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?

Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово.

Для мене все перекрила мовна травма.

Я і десятки україномовних людей пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах.

Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» – і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили. У мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці.

Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних розумних людей.

Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського котка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити нам в кількох поколіннях.

Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву.

Олег один із тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоу-бізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя.

Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності.

Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом». І вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

http://novynarnia.com/2017/04/21/ukrayinomovna-barchuk-pered-tim-yak-suditi-skripku-vidchuyte-bud-laska-i-nashi-psihotravmi/?aid=13P92Y.wghot

При создании фрески «Тайная вечеря» Леонардо да Винчи столкнулся с огромной трудностью: он должен был изобразить Добро, воплощённое в образе Иисуса, и Зло — в образе Иуды, решившего предать его на этой трапезе. Леонардо на середине прервал работу и возобновил её лишь после того, как нашёл идеальные модели.
Однажды, когда художник присутствовал на выступлении хора, он увидел в одном из юных певчих совершенный образ Христа и, пригласив его в свою мастерскую, сделал с него несколько набросков и этюдов.
Прошло три года. «Тайная вечеря» была почти завершена, однако Леонардо пока так и не нашёл подходящего натурщика для Иуды. Кардинал, отвечавший за роспись собора, торопил его, требуя, чтобы фреска была закончена как можно скорее.
И вот после многодневных поисков художник увидел валявшегося в сточной канаве человека — молодого, но преждевременно одряхлевшего, грязного, пьяного и оборванного. Времени на этюды уже не оставалось, и Леонардо приказал своим помощникам доставить его прямо в собор, что те и сделали.
С большим трудом его притащили туда и поставили на ноги. Он толком не понимал, что происходит, а Леонардо запечатлевал на холсте греховность, себялюбие, злочестие, которыми дышало его лицо.
Когда он окончил работу, нищий, который к этому времени уже немного протрезвел, открыл глаза, увидел перед собой полотно и вскричал в испуге и тоске:
— Я уже видел эту картину раньше!
— Когда? — недоуменно спросил Леонардо.
— Три года назад, еще до того, как я всё потерял. В ту пору, когда я пел в хоре и жизнь моя была полна мечтаний, какой-то художник написал с меня Христа.