хочу сюди!
 

Татьяна

56 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «розвиток»

В світі сьогодні відзначають Міжнародний день рідної мови

21 лютого у світі відзначається Міжнародний день рідної мови, який був проголошений у листопаді 1999 р. на генеральній конференції ЮНЕСКО.                            
21 лютого відзначається Міжнародний День рідної мови. Це відносно молоде свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть.

Історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало.  21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в нас. Оскільки з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення, ЮНЕСКО прагне підтримувати мову, як ознаку культурної приналежності особи. Окрім того, організація вважає, що вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.   Тому щорічне відзначення цього дня використовується для звернення уваги на меншини з менш аніж 10 тис. особами, що активно розмовляють мовою. Часто ці мови не передаються наступному поколінню і потрапляють у забуття. Багато мов, якими розмовляють менше 100 осіб, не задокументовані. В Європі, під загрозою зникнення, перебуває близько п’ятдесяти мов. Особливо скрутно зі збереженням мов у корінних народів Сибіру. Є мови, кількість носіїв яких можна перерахувати на пальцях однієї руки. В деяких регіонах Азії відчутний тиск китайської мови. На Тайвані з 23 місцевих мов 14 поступаються китайській. У Новій Каледонії наступ французької мови призвів до того, що з 60 тисяч корінних мешканців острова 40 тисяч забули рідну мову. На думку спеціалістів, мові загрожує зникнення, якщо в суспільстві її перестають вивчати понад 30% дітей. Отже, діти назавжди віддаляються від предків, позбавляють себе єднання з надбанням народу чи народності і вже ніколи не зможуть відчути себе приналежними до неповторної спільноти.

Здавалося б, Україні, з багатомільйонним населенням, можна поки що не турбуватися про те, що українська мова зникає. Але проблем вистачає і на наших теренах. Сотні років поневолення зробили свою чорну справу: нинішнім поколінням ще довго доведеться відроджувати велич і багатство рідної мови. Наскільки швидко це станеться, залежить від того, як кожен із нас плекатиме рідне слово щодня і повсякчас, а не лише в день рідної мови… Адже рідна мова –це мова дитинства, мова найпершого досвіду пізнання світу, основа перших взаємовідносин у суспільстві.


“Рідна мова дорога кожному з нас. Рідною мовою ми вимовляємо наші перші слова і найкраще висловлюємо наші думки. Вона є базою, на якій усі люди розвивають свою особистість з моменту свого першого вдиху, і вона є тим, що підтримує нас протягом усього життя. Вона є засобом навчати повазі до самого себе, до своєї історії, до своєї культури і, головне, до інших людей з усіма їхніми особливостями”.
Генеральний директор ЮНЕСКО, пан Коіхіро Мацуура

P.S.  Дякую Росомону  :)

Триумф и трагедия украинской олигархии.

Директор Института глобальных стратегий Вадим Карасев.

Украина подошла к революционной ситуации. Она заключается в том, что контракты между обществом и государством,  на которых покоилась стабильность политического режима последние 20 лет,  оказались разорванными. Правящий класс пытается сохранить себе все привилегии, а издержки переложить на народ. О ключевых противоречиях в политической системе Украины, рисках, которые ждут страну читайте в беседе Юрия Романенко с директором Института глобальных стратегий Вадимом Карасевым.

Юрий Романенко: Вадим Юрьевич, на Ваш взгляд, какое влияние окажет дело Тимошенко на дестабилизацию политической системы Украины. Станет ли оно Рубиконом, после которого начнутся процессы, которые приведут к качественной иной модели государственного устройства, созрели ли для этого предпосылки?

Вадим Карасев: Дело в том, что до судебного процесса и ареста Тимошенко кризисогенные источники и факторы были невидимы, что создавало иллюзию, что в стране нет системных рисков и угроз для стабильности, что президентство Януковича будет беспроблемным, как первый срок Кучмы. Обратите внимание, что ни одно президентство, кроме первого срока Кучмы не было спокойным. Кравчук – кризисное президентство, он даже до конца не досидел свой срок. Примеры из недавней истории не буду приводить, поскольку там и так все ясно. Я не говорю уже о Кучме конца 90-х-начала 2000-х.

Юрий Романенко: В первой каденции у Кучмы не было серьезных политических проблем, хотя экономические были.

Вадим Карасев: Просто тогда в Украине не созрели политико-экономические силы для того, чтобы бросить вызов президентской власти.

Юрий Романенко: «Сыновья и дочки Кучмы» еще только взрослели.

Вадим Карасев: Да, первый революционный цикл, связанный с распадом СССР и формированием украинской государственности закончился досрочным уходом Кравчука и досрочными выборами парламента и Президента. Первый президентский срок Кучмы пришелся на паузу истории и только. Когда созрели новые политические игроки, а, главное, внутренние и внешние условия, изменились мотивационные контексты, международная геополитика – тогда с дела Гонгадзе начался второй срок Кучмы, который закончился Майданом.

В 2010 году создавалась иллюзия всесилия. Особенно, после того, как в результате блицкрига Януковичу удалось нагнуть продажные парламентские элиты и создать коалицию «тушек», а затем ему удалось склонить судей, которые через решение Конституционного суда вернули политический режим модели 1996 года. Это дало Януковичу президентские полномочия Кучмы. Тогда казалось, что все решено, но манипуляции с конституционными документами еще не означают воссоздание той исторической, политической и главное государственной реальности, которая им соответствовала и, собственно, потребовала именно таких конституционных полномочий. Сегодня другое время.

Юрий Романенко: Можно даже обозначить, что у нас сегодня «другое». Во-первых, появился класс олигархов со своими ресурсами. Изменились движущие силы, которые формировали политический режим 1996 года и движущие силы, которые определяют его сегодня.

Вадим Карасев: А как эти силы изменились?

Юрий Романенко: В 1996 году не было олигархов. Второе, не было класса мелкой и средней буржуазии.

Вадим Карасев: Олигархи как раз были созданы президентской конституцией, потому что глава государства выступал «крышей» для них. Президент назначал тех или иных бизнесменов или просто искателей приключений в этой дыре истории, которая возникла после развала СССР и обвала экономики.

2010 год была классической победой олигархии, для которой очень дорогой оказался проект парламентско-президентской республики. Олигархи захотели не просто быть под крышей, но и создать коллективное руководство во главе с президентом. Нынешняя конструкция власти - это историческая сделка высших администраторов и политиков с олигархическими кланами. Последние обеспечили поддержку власти в обмен на дальнейшее перераспределение активов, концентрации капитала и так далее.

Что произошло за полтора года после президентских выборов? Доходы всех олигархов, которые вмонтированы в конструкцию власти значительно увеличились, монополизм в украинской экономике и политике увеличился. Фирташ фактически получил под контроль монополию по производству химических удобрений. Ахметов – металлургическую, Коломойский – авиаперевозки, Иванющенко – сельскохозяйственный рынок и импорт. Поэтому в 2010 году состоялся классический захват государства несколькими олигархическими группами. Впрочем, это была высшая точка, триумф олигархии за которым последует ее трагедия в русле жанра «триумфа и трагедии».

Юрий Романенко: Объясните, почему?

Вадим Карасев: Если в 90-е годы олигархи выполняли прогрессивные функции, когда был союз национал-демократов и олигархов, который под президентской крышей обеспечивал недопущение реванша левых сил или интеграции СССР на псевдокоммунистической, компартийной основе. В нынешних условиях олигархи играют регрессивную и даже реакционную роль. Они тормозят буржуазно-экономическое развитие на всем постсоветском пространстве. Этап олигархического развития себя исчерпал, страна стоит перед необходимостью создания буржуазного государства-республики среднего класса.

Стоит понимать, что Украина, Россия, а также ряд других постсоветских государств не перешли к демократическим капиталистическим обществам, как это сделали Польша, Чехия, Балтия в рамках ЕС, не потому что кто-то чего-то не хотел или мешал, а потому что страны были к этому не готовы. В них не было тех буржуазных сил, которые бы формировали исторический спрос на буржуазно-демократический этап своего развития. Даже украинская демократия 2000-х годов была олигархической демократией, а не массовой демократией. Революция низов 2004 года была узурпирована демократией верхов, где ни один из олигархических кланов не имел преимущества над другим. Равновесие сил стимулировало демократическую конкуренцию между ними.

Юрий Романенко: Только сделаем важную оговорку, что демократическая конкуренция была наверху, а внизу все очень жестко было и есть.

Вадим Карасев: Я и говорю - есть демократия верхов и популизм низов. Политики использовали патерналистские или популистские инструменты для того, чтобы управлять низами. Разница между популизмом и патернализмом размыта, но если говорить в рамках этих категорий, то патернализм – собственность Партии регионов, а популизм – собственность БЮТа.

Если мы посмотрим на темы, которые будоражат страну – мажорство, формирование наследственных феодальных практик при формировании элиты депутатского корпуса, изъятие налогов у мелкого и среднего бизнеса, демонстрационное потребление роскоши и т.д. Все эти темы, которые провоцировали буржуазно-демократические движения, а затем и революции. Что такое борьба за капитализм? Это борьба против привилегий и за право.

Чем отличается привилегии от права? Привилегиями пользуются индивиды, а право безлично. Привилегиями пользуются некоторые, а правом пользуются все.Если говорить в рамках этого анализа, то распад экономики СССР привел к комерсализации административных, производственных структур, которые оставались нетронутыми в течение почти 20 лет. Комерцианализация монополий - это и есть феодализм, а не капитализм. Когда есть газпромовская или жкховская монополия, которая комерционализируется – это шаг к феодализму, а не капитализму.

Капитализм отличается от феодализма тем, что и при феодализме, и при капитализме есть коммерция, но при феодализме нет конкуренции, а при капитализме есть. Капиталистический рынок – это конкурентный, а не монопольный рынок.

20 лет мы комерционализировали экономическую, производственную структуру, которая осталась в наследство от СССР, создавая тем самым не конкурентный, а монопольный капитализм. Здесь есть противоречие в определении, потому что монопольный капитализм - это или феодализм, или империализм в ленинском понимании. 20 лет сохранялись остатки социализма, связанные с производством социальных благ и услуг, как правило бесплатно. Почему возможен был такой одномоментный, с исторической точки зрения, подъем олигархов? Почему так быстро окрепла монопольная политика и появились миллиардеры? Почему расцвела безответственность элит, которые все эти годы делили и перераспределяли, фактически живя в режиме захватнических войн?Все это происходило потому что с советских времен продолжала существовать социальная сетка безопасности, которая была характерной чертой советского социализма.

Вряд ли я ошибусь, когда скажу, что в постсоветское время функционировало два договора между властью и населением, которые не смотря на кризисные моменты в экономике, позволяли сохранять политическую систему нетронутой. Менялись люди, но конструкция оставалась; менялись персоны, но классовый олигархический состав элиты сохранялся.

Первое это коррупционный договор, который заключался в следующем: мы, наверху, приватизируем все, что можем, а вы приватизируете все, что можете внизу. Мы приватизируем государственные активы, а вы приватизируете государственные функции. Например, врач, учитель, милиционер, налоговый инспектор. Когда налоговик приходит и требует от торговца взятку, то он приватизирует государственную функцию.

Юрий Романенко: При этом он действует не как самостоятельная фигура, не как маленький феодал-шляхтич, который безумствует на своей территории. Он действует как субъект, вмонтированный в систему, которая все денежные потоки собирает вверху.

Вадим Карасев: Но при этом он уже производит не государственную услугу, а изымает ее. Например, ГАИ не выполняют услугу по производству безопасности на дорогах, а изымают излишки, которые не смогло изъять государство через бюджетную легальную систему, при этом не доплачивая тому же инспектору легальную зарплату. Поэтому инспектор вынужден компенсировать свою зарплату в полторы тысячи гривен, стоя на морозе, тем, что изымает это неформальным путем, минуя все государственные структуры.

Этот коррупционный пакт давал относительную стабильность, потому что до поры до времени это всех устраивало. Верхи устраивало, потому что позволяло несказанно обогащаться и управлять в ручном режиме различного рода коррупционными вертикалями. Низы были довольны, потому что их не трогали и дали возможность выживать, обеспечивая шанс на невмешательство в их маленькие коррупционные гешефты.

Второй договор, заключался в том, что продолжала существовать остаточная социальность в государстве. Она состояла в том, что при всем при том, что нужно было доплачивать за медицину, образование, пожарную безопасность, состояние дворов и так далее, тем не менее, все это было бесплатно и не покушалось на основы социальной безопасности людей.

Юрий Романенко: Важное уточнение, «как бы бесплатно»

Вадим Карасев: «Как бы», но все-таки, человек знал, что при какой-то ситуации, когда у него не будет денег, у него есть бесплатный минимум, на который он может надеяться. Поэтому продолжал существовать социальный договор. Остатки государства, как трофей растаскивало, утилизировало все общество, только каждый на своем участке.

Наконец, есть третья составляющая, которая определяла рамки государственной системы Украины последние 20 лет и на которой вообще она держится, не смотря на то, что СССР давно уже нет и, не смотря на то, что автор этой ключевой, осевой, фундаментальной с структуры умер 5 марта 1953 года. Это сталинская государственность в основу которой была положена силовая, репрессивная машина – прокуратура, суды, спецслужбы, МВД.

Таким образом, 20 лет сохранялась остаточная социальность, трофейное государство, которое позволяло паразитировать на перераспределении активов плюс сохранялась сталинская репрессивная машина, которую у нас называют вертикалью власти.

Юрий Романенко: Но она приватизировалась постепенно, на позднем этапе произошла ее приватизация.

Вадим Карасев: Она приватизировалась кем? Она приватизировалась высшей элитой, потому что еще при Сталине силовые органы подчинялись партийному контролю. Не было гражданского контроля, но партийный контроль всегда был. Мы помним ожесточенные схватки силовиков и партийцев: Берия и Хрущев, Берия и Жуков, затем Брежнев ставил службы безопасности под партийный контроль, когда поменял Семичастного на Андропова.

В чем фундаментальный социальный кризис сегодня в Украине? Власть начала борьбу с коррупцией, но не с коррупцией, как системой, а с коррупционерами, причем низового уровня. Тем самым власть пошла на разрыв коррупционного договора. Коррупция на миллиарды возможна через тендеры, откаты, через вхождение в долю крупного бизнеса, а на низовом уровне коррупцию пытаются извести. Борьба с взяточничеством – это борьба с мелкой коррупцией, по-сути - перевод стрелок, вместо того чтобы бороться с ней как с системой. Коррупция - это то, что формировало сделку и делало систему относительно стабильной. Реформы, на которые пошел Янукович и которые считает своим основным политическим товаром на внутреннем и внешних геополитических рынках, вместо того, чтобы быть основой легитимности его, как президента, ударили, прежде всего, по остаткам социального государства. Они направлены на демонтаж «социалистической социальности». Образование – меньше госзаказов, а больше платного, медицина, пенсионная реформа – тоже самое. А еще на очереди реформа ЖКХ.

Юрий Романенко: То есть произошел разрыв еще одного контракта.

Вадим Карасев: Совершенно верно, но при этом разрыв таких контрактов - не трагедия, если он дополняется формированием или заключением нового контракта. Например, либерального, договора о свободе. Все свободны, все подчиняются правилам, действуют только законы.

Юрий Романенко: Это то, что сделал Саакашвили в Грузии, который понимая, что государство неспособно выполнять социальный контракт, снял с него все обязательства, а в обмен дал экономические свободы в обмен на жесткое выполнение законов и норм. Причем, грузинский пример интересен именно факторами, которые детерминировали такую стратегию реформ – достижение уровня «нуля», когда у государства вообще не осталось ресурсов. Это очень часто забывают апологеты грузинских реформ.

Вадим Карасев: Не только Грузия, но и другие страны. Это локковский договор. Право на жизнь, свободу и собственность. Вместо государства Гоббса, гоббсовского равновесия, где страх обменивается на безопасность и защиту, приходит локковский договор о свободе. Социализма нет, начинается капитализм, нет коррупции, а конструируются прозрачные финансовые потоки, контроль за ними со стороны парламента. Именно для этого существуют парламенты и их служебная функция – контролировать финансовые потоки, а не для того, чтобы превращать парламент в ристалище боев различных кланов и депутатских групп. Однако, в Украине мы не видим договора о свободе, наоборот, мы видим усиление репрессивной составляющей или реанимацию сталинской государственности.

Юрий Романенко: Но включенной в олигархическо-феодальную систему, точнее говоря системы.

Вадим Карасев: Правильно, включенные в систему денег. Сталинская силовая машина была эффективной почему?

Во-первых, она контролировала потребление элит и как только они выходили за рамки дозволенного, они направлялись в ГУЛАГ.

Во-вторых, сталинская репрессивная машина выполняла функции ротации элит. То, что в демократии делается с помощью выборов, у Сталина выполняли репрессивные службы, которые чистили элиты. На смену зарвавшимся элитам приходили новые на освобожденные места.

Отсюда проистекают корни ностальгии по Сталину у многих людей в Украине, а наши публицисты винят людей в этом и говорят, что у них сталинские настроения. Они не понимают одну вещь, что репрессивная машина Сталина была направлена против элит, а не против масс. Она вычищала коррупцию среди элит и люди поддерживали это. Теперь, когда люди хотят Сталина, то они не хотят сталинизма….

Юрий Романенко: Они хотят справедливости в отношении элит.

Вадим Карасев: Совершенно верно. Они хотят справедливости в отношении элит и это нужно понять. Здесь возникает вопрос. Почему Путин на Селигере и вся наша постсоветская элита, когда говорят о Сталине, то утверждают «да, это было великое время, но это были ужасные репрессии». Они не хотят сталинизма не потому, что Сталин великий и ужасный, что у него руки по локоть в крови, а потому что он больше всего бил по элитам. Поэтому они хотят оставить сталинизм без Сталина. Им нужен хороший сталинизм, который дает возможность держать в повиновении массы, но при этом сохранить все хорошее, что было для элиты. Плохое оставить в истории, а все хорошее от Сталина оставить для себя. Так не бывает.

Теперь возвращаемся к нашей ситуации и фиксируем, что произошло за последний год.

Во-первых, разорван коррупционный договор. Причем разорван неубедительно, поскольку, как я говорил выше, нужно менять конструкцию власти. Власть, которая опирается на контроль за экономическими потоками, для того чтобы манипулировать экономическими интересами, создавать ренты и дополнительные прибыли путем монополизации не поборет коррупцию. Она будет только процветать. Взяточничество будет, потому что людям нужно выживать. Для того, чтобы люди нормально жили нужна нормальная экономика с широкой налогооблагаемой базой, стабильным внутренним экономическим ростом, а он невозможен, потому что экономика контролируется олигархами не для того, чтобы экономический рост был постоянен, не для того, чтобы он расширялся и росло благосостояние всех, а для того, чтобы контролировать экономику, управлять политиками. Ведь в этом случае ты отсекаешь финансовых доноров от оппозиции. Получается замкнутый круг. Ты хочешь, чтобы люди получали деньги с бюджета, но ты управляешь бюджетом так, что мало возможностей получать постоянно растущие доходы. Ты только увеличиваешь расходы, залезаешь в долги, отсюда высокие долги перед МВФ, но долговой рост не может продолжаться бесконечно. Страна попадет в ловушку долгового роста, когда не будет хватать новых кредитов, для того чтобы погасить старые. Рано или поздно кредитор последней инстанции скажет: Хватит! Или отберет у тебя все, как Россия сейчас отбирает у белорусов. Кстати, у Украины кредиторы тоже могут скоро что-то забрать.

Во-вторых, разрушен социальный договор. Люди недовольны реформами. Они не хотят таких реформ, которые не дают экономических свобод, возможности реализовать себя как предприниматели. Предприниматели не в смысле бизнесмены, а в смысле предпринимательские таланты. В условиях рынка все предприниматели, поскольку обладают человеческим капиталом. Это слово сейчас затерли. Капитал это тогда, когда ты можешь получить прибыль. Когда ты обладаешь массой талантов, но этот ресурс не приносит тебе прибыли на рынке образования, медицины – это не капитал.

На этом фоне идет укрепление силовой машины, хотя нужно отказываться от сталинских механизмов государственности и менять их на другую либеральную, буржуазно-национальную государственность. Не государственность, как инструмент в руках элит, причем государство в прокурорско-карательном смысле слова, когда ты ставишь своих прокуроров, милицию, сбушников. Когда мы отказываемся от хорошего сталинского наследия, а карательное только усиливаем. Вот это как раз и является фундаментальным источником кризиса. Страна уткнулась в тупик и это не только Украина. Все постсоветские страны уткнулись в тупик. Беларусь по своему, Россия по своему, Казахстан и Узбекистан, где правят автократы, по-своему. Сейчас они поумирают и что там будет? В России никак не могут определиться, кто будет следующим президентом. Батька Лукашенко тоже не знает, что ему делать: продаваться с потрохами или маневрировать.

Юрий Романенко: Маневрирует.

Вадим Карасев: Маневрирует, но пространство для маневра уменьшается. Весь постсоветский мир пришел к своему логическому завершению.

Юрий Романенко: Не только постсоветский

Вадим Карасев: Это другая вещь, мы сейчас ее затронем. Сегодня постсоветский мир делает расчет с двадцатым веком. Именно сейчас. Высшая точка сталинской государственности – 1945 год и 40-50-е годы прошлого века. Холодная война, ядерное оружие, геополитическая империя, два блока – США и СССР. Все, что было после Сталина – нисходящая линия, медленное умирание.

Юрий Романенко: Началась утилизация сталинского проекта.

Вадим Карасев: Да. И в независимой Украине она протекала не в рамках СССР, а в рамках новых независимых государств.

Юрий Романенко: Утилизировались ошметки СССР.

Вадим Карасев: Но осевая конструкция осталась старой. Только сегодня мы уткнулись в то, что либо нужно на основе этой конструкции лепить что то новое. Путин предлагает Таможенный союз и Единое экономическое пространство, реанимацию индустриальных цепочек, космос, ВПК.

Юрий Романенко: Причем это не в реальности реанимация, а просто предлагается объединение гниющих ошметков СССР.

Вадим Карасев: Собрался консилиум врачей и предлагает отправить больного в реанимацию. Вот искусственная вентиляция легких – это Таможенный союз.

Юрий Романенко: Здесь важно сделать важное уточнение. Ведь речь идет не о том, что пришивается рука, которая дальше может работать, а просто сшиваются трупные ошметки. Разлетелся человек, они хотят всю эту мертвечину сшить. Нет базиса нового проекта. Вот в чем суть. После развала царской империи ее территории сшивались новым проектом – советским. Сейчас такого базиса нет, и именно потому лично я со скепсисом смотрю на Таможенный союз.

Вадим Карасев: Согласен. Именно потому ТС представляет собой попытку подменить внутренние модернизационные реформы геополитическим расширением. Если Украина войдет в ТС, то Россия получит полноценный выход к Черному морю, или можно будет на базе Украины, Казахстана, Беларуси и России создать «зерновой ОПЕК». Внутренняя политическая экономия подменяется геополитикой.

Юрий Романенко: Причем скрепленную олигархическими интересами ФПГ.

Вадим Карасев: Правильное замечание, потому что украинским олигархам нужно будет выбирать. Или встраиваться в новый национально-буржуазный тренд – тренд создания европейской свободной экономики и играть в рамках правил, конкурентного рынка, а не монополий. Либо идти на олигархический союз в рамках Таможенного союза и неоСССР. Тогда олигархи могут получить скидку на газ.

Юрий Романенко: Олигархи, но не население, как показал опыт 2010 года.

Вадим Карасев: Население тоже может получить кое-что, потому что рост рентабельности предприятий увеличит бюджетные доходы. Во всяком случае, Путин же предлагает премию в 6-9 млрд. долларов ежегодно за вступление в ТС. Это наполняет бюджет и даст возможность сохранить остаточную социальность и всю конструкцию в целом.

Если социального государства не будет, то рано или поздно будет революция. Революция не в смысле Майдана и изменения персона, а революция в смысле институтов, которая поменяет конструкцию государства, сделает ее правовой, европейской, национальной, сделает ее государством-республикой. Это будет не бесформенная демократия 2000-х годов, потому что у нее не было государственно-национальных форм, скорее она была способом поддержания игры между олигархическими кланами. Фактически произойдет вмонтирование в европейский мир – мир буржуазных государств-наций, где доминируют права и право, а не привилегии.

Щось таке...

Познайомився з дівчиною. Вродливою, веселою, з почуттям гумору, амбіційну, дійову... Зустрілись пару разів у місті, прогулялись ввечері у парку, запросив її до себе в гості на вечерю.. і все було б напевно за сценарієм, якби не отримав у відповідь "точно обищять не буду(" (це було після "вабще", і "патом")

Все... на слові "обищять" мене перемкнуло, і я зрозумів, що краще б у неї всі справи склались так, щоб не було жодної можливості прийти в гості.  Просто воротити починає від думки, що людина може дозволити так нехтувати культурою мови. Краще б вона неохайно виглядала або дивакувато поводилась, чи мала б якісь фізичні вади - з цим простіше зміритись, ніж з розумінням, що культурний рівень для неї нічого не значить, і розвитку в цьому напрямку вона не прагне.

Я навіть не зможу уявити тепер, що цілую її туди, звідки вона таке казала hypnosis, і не тільки туди, а й взагалі )-:

Виявляється, мені простіше миритись із самотністю, ніж бути простіше, і не заморочуватись подібними речами. unsmile

Здається, я просто вимру, тому що не знайдеться у світі - Саме Та, Єдина У Світі, Моя Друга Половинка... 

Рятууууйтеееее !!!! tears

На тему "Если хочешь быть с Богиней - надо самому стать Богом"

xxx: Помнишь он всё распинался, люблю, мол, жить без тебя не могу?

xxx: Ну я ему проповедь зачитала по поводу того, что себя нужно любить и жить как в последний день

yyy: Это ты умеешь, да

xxx: Так этот мудак через неделю бросил курить, пить, пошёл в качалку, занялся собой, стал читать книжки. А через месяц послал меня нахрен такую убогую...

© Bash.Org

Шлях розвитку

   Починаючи з 1991-го року Україна шукає свій шлях розвитку кидаючись від однієї крайності в іншу. Ми завжди шукали собі друзів серед впливових країн та організацій - Росія, США, НАТО, ЄС, навіть Китай. Але чи були ми справді незалежні, чи були економічно і політично незалежні? Мабуть, що ні...

http://www.segodnya.ua/img/forall/a/7018/9.jpg

   Читаючи Збігнева Бзежинського можна виокремити Україну як геополітичний центр, тобто місце де збігаються інтереси кількох геополітичних гравців. Можливо сприймати позицію одного західного політолога, як позицію всього Заходу трохи безглуздо, але ця людина протягом десятків років була і є радником всіх без виключення Президентів США у дипломатичних справах. Отож все-ж таки розмірковування цієї людини треба сприймати як світоглядну доктрину Західної цивілізації та США насамперед.

   В своїй найвідомішій праці "Велика шахова дошка", Збігнев пише про те, що Україна - це єдиний шанс для відродження Росії як великої держави. Аргументуючи цю ідею він наводить факти того, що Україна - великий промисловий, науковий, економічний центр із стратегічними виробництвами які просто відсутні у Росії, а також геополітичний плацдарм з виходом у Азіатський і Європейський регіони, також критично важливим політолог називає ресурсний та людський потенціал України. У разі-ж переходу нашої країни під вплив Москви стає можливим відродження СРСР-2 і перенесення нового геополітичного центру до Польщі. Отож роблячи коротке резюме ми можемо зрозуміти, що з точки зору Заходу ми розглядаємося як "ласий шматок" для Росії, тобто в певному розумінні, як предмет торгу в певній політичній ситуації.

   З точки зору Росії ми розглядаємося через призму неоімперських амбіцій - як частина "своєї" території, що втрачена "чомусь". Тут також велике значення відіграє самобутня ідентифікація - без України Росія не Русь, а лише територія часткового слов'янського впливу. Важливим фактором є те, що критичні промислові і військові виробництва для Росії знаходяться саме в Україні. Зокрема не секрет, що Росія нездатна без України будувати гелікоптери, чи стратегічні ракети. Але особливістю "братерської" політики є те, що українці відтісняються на другий план (стаючи "молодшим братом", але тут питання де була Москва, а де Київ 1000 років тому), починається політика асиміляції і геноциду українців як нації (комплекс національної недозрілості росіян) та відвертий грабунок українських надбань.

   Для Європи ми лише буфер між ними і Азією, що має триматися міцно і не відхилятися в один із боків. Європа може не боятися Росії допоки існує буфер - Україна. Окрім того українці - дешева, кваліфікована і "біла" робоча сила, українські підприємства - постачальники дешевого металу та дешевої електроенергії, що в поєднанні дає можливість європейцям виробляти задешево високотехнологічні товари та продавати їх задорого нам-же. Важливим фактором є транзитний ресурс нашої країни, що є невід'ємною частиною енергетичної інфраструктури ЄС. Не треба бавити себе ілюзією - "Стара Європа" радше прийме Туреччину до себе, аніж Україну. Найнадійнішими друзями можуть виступати нові члени ЄС - особливо Польща та країни Прибалтики, але й тут треба завжди тримати "ніс по вітру".

http://img267.imageshack.us/img327/2271/tcher0bj.jpg
   В світі не існує самодостатніх держав, але існують держави, що здатні забезпечити себе основними виробничими і життєнеобхідними ресурсами. Причому серед цього списку слід виокремити Японію - країну в якій майже відсутні ресурси, по суті країна на скелях, але тим не менш друга (після США) економіка світу, що змогла за допомогою новітніх технологій забезпечити себе енергоресурсами.

http://img.oboz.obozrevatel.com/files/NewsPhoto/2008/11/09/267578/127563_image_large.jpg
   В сучасному світі проблеми обороноздатності вирішуються шляхом створення надсучасних технологічних озброєнь (Швеція), шляхом створення військових об'єднань і блоків (накшталт НАТО), створенням зброї масового знищення, або створення масового мобілізаційного ресурсу (Швейцарія). При цьому всьому усі сусідні з нами держави (окрім Молдови) так чи інакше але обрали один із цих шляхіів розвитку, Україна-ж залишилася фактично беззахисною на роздоріжжі.

   Культурна самоідентифікація та культурна незалежність - є одним із головних пріорітетів розвитку сучасної сильної держави. Найяскравіший приклад - Тайвань, Південна Корея, Японія - країни де визначальними стала культурна самоідентифікація та в певному чині націоналізм. Повернувшись до своєї національної культури комуністичний Китай досяг дивовижних результатів в економіці, такий-же фактор присутній і в успіху США, коли навіть розрізнені здавалося-б культури були об'єднані у одній нації - американській. Ви спитайте у американця хто найкраща нація - він відповість, що американці, при цьому він "нагне" будь-якого друга і союзника в цьому плані. Успішна держава сьогодні - це держава національного егоїзму, держава де нація усвідомлює себе кращою за інші нації й таким чином формує сама собі стимул до лідерства, що призводить до процвітання. Без культурної самоідентифікації ми ніщо.

http://stat17.privet.ru/lr/09140f8fd742f1f0cf886286566cc4ca

   Найбільш успішні економіки світу сформували свої сильні фінансові системи - системи завдяки яким державі забезпечується стабільність, а економіці запаси фінансових ресурсів на "чорний день". Окрім того могутня фінансова система у глобалізованому світі відіграє роль важеля на зовнішню політику. По суті успішно існують три моделі: американська, японська, німецька. Також деякі дослідники виділяють корейську, китайську та інші - але по факту всі інші фінансові моделі є лише продовженням основних. Суть фінансових систем трьох типів у слідуючому: модель США - це модель в якій нація володіє всіма великими корпораціями, оскільки розвиток фондових бірж надає можливість простим американцям купувати акції національних компаній, інвестуючи американські гроші в американську економіку.
Німецька модель - робітники мають беспрецендентні важелі контролі на підприємства через профспілки, оскільки роль працівника в фінансовій системі вважаються однією з ключових та закріплена законом. Японська модель - всі великі компанії взаємопов'язані між собою, у разі виникнення фінансових негараздів вся економіка миттєво реагує на кризу і ліквідовує її.

http://img.oboz.obozrevatel.com/files/NewsPhoto/2008/06/17/243392/95705_image_large.jpg
   Інноваційна економіка - фактор успіху останніх 30 років. Саме завдяки такому типу економік з'явилися успішні "тигри" - Ірландія, Тайвань, Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, а також великі світові держави - Німеччина, Японія. Створення умов для розвитку нових технологій - це пріоритет для будь-якої успішної держави. На сьогоднішній день цінність нематеріальних активів більша за цінність матеріальних. Держави, що виробляють стають другорядними, а держави що думають стають лідерами.

  ДАЛІ БУДЕ
  

за останні дні...

Почав робити зарядку вранці та ввечорі, більше рухатись та харчуватись здоровою їжою (як і обіцяв всесвіту на 19 січня) - в результаті схуднув приблизно на 6 кіло за цей тиждень, почуваюсь бадьорим настільки, що іноді хочеться бігати замість того, щоб ходити (до речі, семе так я і роблю - більше бігаю, ніж ходжу пішки)

Підкачав прес, по трішки таскаю гантелі... під жиром ще не дуже помітно, але це поки-що... скоро буду накачаним як Леонідас з фільму "300 спартанців".

Вчора трішки прихворів (начебто мала бути ангіна, але я не дуже розбираюсь - зігрівся чаєм, проспався та сьогодні вже одужав)

Сьогодні маю занести свою заяву про звільнення в відділ кадрів... не знаю, навіщо це робити... заради збільшення макулатири на планеті?? Мені від них нічого не потрібно...

Сьогдні має відбутись якнайменше - дві важливих розмови із людьми, з якими я маю намір співпрацювати... Попереднє відчуття, що в першій розмові пійде про припинення взаємодії, а в іншій - про фінансові питання співпраці... Хмм... і чому я називаю ці дві розмови важливими? Не знаю. Скоріш за все ці розмови дійсно важливі, але не для мене, а для тих людей. Для мене пусті балачки, які ні до чого не призведуть (зараз все поміняється, але лише на деякий час, коли я сам вирішу, що час поміняти справи на такі, які потрібні мені, а не їм)

А ще я з самого ранку отримав довгоочикуваний дзвінок, на який розраховував вже місяць... Варто було "відпустити цю думку", та перестати піклуватись про те, як же пійде та справа, як вона пішла найкращим для мене чином (таким, на який я і розраховував пару тижднів тому).

Що-ж, тепер я маю ще більше можливостей реалізувати себе... Зі всіх сторін.

УРА-УРА-УРААААААААААААА!!!!

(паганих новин на сьогодні не буде) 

Запрошення в Азіопу

 

Російський політик та історик Юрій Афанасьєв про «Російську систему» та її тиск на Україну
Матеріал друкованого видання
№ 48 (213)
від 24 листопада
«Український тиждень»

 

Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР, один із засновників і співголова руху «Демократическая Россия» Юрій Афанасьєв хоча й відійшов від активної політичної діяльності, проте і далі у своїх аналітичних статтях різко та послідовно викриває природу і суть російського неототалітаризму.

У.Т.: У своїй статті «Qui prodest?», опублікованій на сайті «Каспаров.ру», ви кажете, по-перше, що примирення Росії та Європи вже оформилося за схемою: «Ми вам сировину, енергоресурси, а ви за це не помічаєте нехтування в РФ демократичними нормами, а також зберігаєте таємницю і недоторканність авуарів господарів Росії у європейських банках». А по-друге, що Європа і Росія разом заплющили очі на «відповідальність західних демократій за світові кризи та війни в ХХ–ХХI століттях і за наслідки цих криз і цих війн у нашому сьогоденні». Перша теза зрозуміла; розшифруйте, будь ласка, другу.

– Річ у тім, що одним із наслідків тих криз і війн якраз стала поява тоталітарних режимів. Я маю на увазі гітлерівський нацизм і сталінізм. І якщо відволіктися від надзвичайно важливого питання про те, хто відповідальний за ці світові кризи та війни, то залишиться не зовсім зрозумілий сам факт появи двох головних людиноненависницьких режимів у ХХ столітті. 

Цю відповідальність обов’язково треба розкривати. Адже зміст періоду між двома війнами значною мірою сформували світова криза 1929 року, Велика депресія і спосіб виходу з неї: Новим курсом Рузвельта, що дістав обґрунтування трохи пізніше від його початку в економічній доктрині Джона Кейнса. Головне в реалізації останньої те, що розширення споживчого попиту в Америці відбувалося не тільки за рахунок розвитку громадських робіт (будівництво доріг тощо), промисловості, а й через звільнення долара від його співвідношення із золотим запасом США. Тобто вже тоді почали друкувати паперові гроші, не підкріплені золотим запасом. Прагнення безмежно розширяти попит призвело до того, що долару стало тісно в національних межах, йому треба було вийти за ці рамки. Таким чином, уся версальська карта світу, що будувалася в міжвоєнний період на існуванні національних держав, виявилася під питанням. А тому логічним продовженням дедалі більшого панування долара стали аншлюс Австрії, так звана Мюнхенська змова, пакт Молотова – Ріббентропа і початок Другої світової війни.

Ту саму логіку можна простежити й напередодні Першої світової, особливо очевидною вона є в кризі 2008 року, а такоє у початку нинішньої, що стала загальносвітовою. Надування фінансових бульбашок, що стартувало під час реалізації Нового курсу Рузвельта, розширилося і стало – тепер уже на основі монетаристської політики неоліберальної макроекономіки – справді загальносвітовим. Теоретичне обґрунтування такої політики – роботи Мілтона Фрідмана і Фрідріха Хаєка, а найвиразніше вона втілилася в тетчеризмі та рейганоміці. Таким чином, уже весь світ охоплений тим процесом, що почався 1929 року. Життя в борг і відхід від трудової етики стали нормою для сотень мільйонів людей.

Ось такі глобальні речі, мені здається, треба враховувати, говорячи про відповідальність західних демократій за кризи і війни в ХХ–ХХI століттях. Але це аж ніяк не означає, звісно, що тільки про них потрібно вести мову – ні передусім, ні переважно. Важливо не забувати і про відповідальність тоталітарних режимів – нацизму і сталінського тоталітаризму – за всі жахіття минулого століття, і про їхні жертви. І в цьому сенсі Звернення європейських країн про увіковічення пам’яті жертв тоталітарних режимів, що увійшло до Варшавської декларації 23 серпня нинішнього року, цілком обґрунтоване і своєчасне.

У.Т.: І все-таки чи можливе справжнє примирення Росії та Європи на основі гуманістичних цінностей?

Якщо говорити про реальність, яка цілком виразно вимальовується в сьогоднішній Росії, то, звісно, жодного примирення чи навіть зближення на підставі гуманістичних цінностей бути не може. В основі того, що в нас відбувається, їх і близько немає .Нинішнє життя в РФ визначається, навпаки, неототалітарними тенденціями. Вони виявляються і в економіці, і в політиці, і в фінансах. Їхня суть у тому, що ми вже фактично дійшли до такого стану, коли людина як особистість, як суверен, як суб’єкт суспільного устрою виявилася принципово непотрібною путінському режиму. Тому що визначальний принцип нашої влади зовсім в іншому: доступ до основних ресурсів країни і дохідних видів діяльності тільки для «своїх», а решті – мінімум для виживання та компенсація за лояльне служіння цій системі. Наслідок розвитку таких тенденцій – практично все дієздатне населення Росії загнане у своєрідний соціальний заповідник, резервацію. І панівний режим намагається утримувати його в такому стані, якось охороняти й навіть зберігати в цій безвиході, час від часу кидаючи подачки у вигляді мізерного збільшення пенсій, жалюгідного підвищення достатку тощо.

З огляду на те що це стан більшої частини російського населення, то гра на матеріальних інтересах, на умовах виживання видається дуже гіркою і навіть образливою. Вона постає як заздалегідь спланована і реалізована антилюдяність в ім’я власної незмінності. Справді, ось уже 20 років єльцинсько-путінська влада всіма мислимими й немислимими способами намагається усунути дієздатне населення від вільної участі в економічному, політичному та соціальному житті. Це робилося і робиться послідовно, наполегливо, цілеспрямовано на всіх рівнях: законодавчому, виконавчому, медійному. Навіть на рівні політичної і кримінальної злочинності, корупції та рейдерства за безпосередньою участю вищої влади. Тепер, коли мета досягнута, – розмови навперебій, щодня і щогодини про надбавки до пенсій та незмінну увагу до соціальної сфери. Щоб забалакати проблему вільного доступу на конкурентній основі до ресурсів і політики.

У.Т.: У ваших статтях часто можна натрапити на словосполучення «Російська система». Що стоїть за ним?

– Я тут маю на увазі три складові: систему володарювання, спосіб громадського та соціального життєустрою і світобачення. Усі разом вони і є «Російською системою». Цей термін увели в науковий обіг наші історики Юрій Півоваров та Андрєй Фурсов. На перше місце я не випадково ставлю систему володарювання. Йдеться не просто про авторитарну владу, а про єдиновладдя, понад те, про самовладдя. Тобто влада як спрагла себе воля. Це явище унікальне, такий собі абсолют – більше ніж авторитаризм, більше ніж диктатура. А спосіб життєустрою саме й визначається тим, що одна особистість, навіть якщо вона є символом, навіть якщо уособлює сукупність якихось кланів, цілковито і тотально пригнічує собою суспільство. Понад те, ліквідує все соціальне різноманіття, властиве нормальному, природному розвитку будь-якого соціуму, і, врешті-решт, робить із громадян суцільних підданих. Причому влада зрівнює останніх коротким повідком у вигляді окладу, забезпечення, утримання, на який саджає кожного. І насамкінець те, що належить до світобачення, тобто вся система міфів, містик і забобонів: по суті, вони є не раціональним віддзеркаленням того, що відбувається, а саме міфологією. Усе це разом і є «Російська система».

У.Т.: Усупереч усталеній думці, ви не вважаєте події серпня 1991 року демократичною революцією. Стверджуєте, що саме тоді почалися становлення нового російського самодержавства і відродження тоталітаризму, який, говорячи вашими словами, «відмічений точковими, такими, що ніколи не розкриваються, вбивствами». Як можете довести це?

– Я не просто був у ті дні в Москві, у самій гущі грандіозних демонстрацій, ходів, мітингів, які проводила «Демократическая Россия» на Манежній площі та головних московських вулицях. Я був одним з організаторів, які безпосередньо відповідали за безпеку, за те, щоб усе пройшло мирно, спокійно – не те що без крові, а навіть без тисняви. Адже в одному місці збиралися сотні тисяч. Я, як мені здається, мав той самий настрій, переживав ті самі емоції і думав про те, про що й усі ті, хто вийшов тоді на вулиці.

Цей порив був потужний, соціально зумовлений, бажаний, щоправда, політично не артикульований, але в ньому досить виразно прочитувалися демократичні стремління. Було небажання продовжувати те, що існувало досі, пристрасне прагнення відійти від радянської дійсності. Драматизм тих подій – в їхній переважно емоційній, а не раціональній основі. Благородні почуття, помисли і переживання ми не довели тоді до політичного структурування. І тому маса людей, хоч якою благородною вона була, на жаль, так і лишилася різношерстою масою, об’єднаною лише загальним емоційним поривом. Жодних кроків у напрямку політичного оформлення таких настроїв не було.

А разом із тим були не тільки вулиці. Був I З’їзд народних депутатів, і там Міжрегіональна група, де я співголовував із Сахаровим, Поповим, Пальмом та Єльциним. Була доповідь про пакт Молотова – Ріббентропа, обговорення подій у Тбілісі, Вільнюсі, Алма-Аті. Порушувалося питання про саме існування СРСР. Криза вже назріла, і були її конкретні вияви в економіці, політичному устрої, навіть воєнні зіткнення. Але паралельно відбувався і так званий новоогарьовський процес: лідери союзних республік чогось домагалися, а Ґорбачов їх умовляв і умовляв не порушувати статус-кво. Він страшенно хотів зберегти Радянський Союз, до того ж як союзну державу, а не як союз держав.

Я не можу сказати, чи можливо було так глибоко реформувати СРСР, щоб перетворити його із союзної держави на союз суверенних держав. Але тільки-но в серпні в Ново-Огарьовому намітилося формальне рішення у сенсі трансформування унітарного Союзу у федерацію, відбувся «путч» ҐКЧП. Далі – розпад, припинення Радянського Союзу як державного, економічного та політичного устрою. Крах і руйнування були суттю тих подій. А заднім числом за неї (суть) видали прихід до влади переможців на чолі з Єльциним. Вони й визначили те, що відбувалося, як «демократичну, ліберальну революцію» без будь-яких підстав. Словесно зробили з усього того так званий історичний транзит: перехід від тоталітаризму до демократії, від планової економіки до ринку, від СРСР до національної держави. Увесь цей «транзит» – суцільна декларація. Ухвалили кілька законів, намагалися ще щось зробити, але якщо досконально проаналізувати тодішні процеси, то виявиться: нічого ліберального, нічого демократичного в них фактично не було. Хоч як намагаються тепер прибічники Єльцина, Ґайдара і Чубайса заднім числом довести, що зробили все лише правильно, у них нічого не виходить. Підсумок їхніх дій - ми маємо сьогодні в Росії.квазіринкову економіку і за своєю суттю тоталітарний, тотально насильницький спосіб життєустрою росіян, яких у єльцинсько-путінські часи знову перетворили на підданих. Ми сховалися в патерналізмі, у здатності виживати в соціальному просторі за межами моралі, моральності та людської гідності, на рівні тваринного існування, на межі життя і смерті. Це всередині держави, а на зовнішньому боці ми маємо протиставлення російської великодержавності всьому світові й найближчому оточенню, зокрема колишнім радянським республікам.

У.Т.: У своїх статтях ви також стверджуєте, що в Росії так і не настала ринкова економіка, що й інституту приватної власності як такого немає. А як же олігархи, Путін, зрештою?

– Приватна власність у Росії начебто є. Але ось це «начебто» діє навіть стосовно олігархів і до найвищих правителів. Поняття «олігарх» стало розмитим. Раніше так називали тих, хто захопив величезну кількість власності, нерухомості, основних фондів, фінансових потоків. А тепер у тій самій ролі виявляються наші найвищі чиновники. Вони теж фактично зосередили у своїх руках і основні фонди, і фінансові потоки, і нерухомість. Але власниками вони залишаються лише доти, доки перебувають на цій посаді. Посада для них – гарант їхньої приватної власності. Якщо вони з якихось причин втрачають її, то цілком можуть втратити і так звану власність. І прекрасно знають це. Тут можна побачити спадок радянськості : власність залишається власністю доти, доки є продовженням функції, посади. Такий принцип стосується абсолютно всіх: і тих, хто просто сидить на якомусь чиновницькому місці, маючи доступ до ренти, і тих, хто, як Дєріпаска або Абрамовіч, начебто і не в кріслі, але забезпечує доступ до ренти тим, хто в ньому. Вони ніби у зв’язці та постійній взаємозамінності: один як рентодержатель, рентодавець (принципал), інший – як рентоотримувач (агент) і так далі за відомою принципал-агентською моделлю. Ось така виходить не дуже складна конструкція, що змушує говорити про власність із отим «начебто».

Що ж до ринкової економіки, то про що може бути мова за відсутності трьох її основних складових: власності, права та особистості? Досі в нас багато хто доводить, що в Росії є ринкова економіка. Проте вони посилаються на ті її параметри, які були ще до того, як стало відоме рабство або феодалізм. Адже ринок певною мірою існував завжди і всюди, в усіх куточках світу.

У.Т.: Ви не втомлюєтеся викривати догматизм «системних лібералів» на чолі з Євґенієм Ясіним, вважаючи, що вони підпирають путінський режим, а «Ходорковскі читання» взагалі розцінюєте як колабораціонізм. Чому?

– «Ліберали», яких я критикував і критикую, – саме ті люди, що прийшли до влади з Єльциним та оголосили: ось вони і є «демократи» й переможці, вони заклали основи «ліберального» курсу Росії. І досі доводять та обстоюють це в усіх ЗМІ. Зараз у Політехнічному музеї читається серія публічних лекцій: Чубайс, Нєчаєв, Авен, Кох, Ясін. Вони діють у публічній сфері, і далі сіючи ілюзії. Їх ніяк інакше, окрім як «ліберастами», не називають.Російське суспільство доведене до краю в сенсі поляризації, втрати моральних орієнтирів і тепер уже фізичного вимирання. На такому тлі переконувати, що курс, із яким «переможці» 1991 року прийшли до влади, єдино можливий і перспективний, звучить як знущання з цього суспільства. Сьогодні в Росії доводиться відмивати поняття «лібералізм»: у ході реалізації курсу Єльцина – Путіна його так загидили й забруднили, що воно перетворилося на лайливе.

Я виступаю проти «системних лібералів», оскільки у своїх книжках, публічних виступах, серіях лекцій і радіопередач вони невпинно товкмачать, що в Росії є ліберальна економіка, ринок тощо. Щоправда, у триєдності складових: від планової економіки до ринку, від тоталітаризму до свободи, від імперії до національної держави, мовляв, стався збій по фазі. Ринок ми вже, вважай, забезпечили, залишилося дуже мало. Не мали ми тоді можливості, руки були зв’язані економікою, ніколи було подумати про дві інші складові. Інакше кажучи, вони просто не бачать, що будь-яка економіка, фінанси – продукт того, що відбувається в головах людей. Не випадково всі вони економісти, частково, можливо, юристи – у них професійна схибленість вузьких спеціалістів на тій чи іншій справі. А оскільки фахівців із загального блага в принципі бути не може, ось і виходить, що подумати про найголовніші речі в нас, на жаль, нікому.

«Ходорковскі читання» – це, по суті, те саме продовження «Ліберальної місії», один із напрямів їхньої активної роботи. Там багато говорять цілком справедливого, там є і глибокий аналіз, і критика того, що відбувається. Але сам путінський режим не стає в їхніх доповідях фокусом усього мерзенного, що ми бачимо в сучасній Росії. У цьому біда «Ходорковскіх читань».

У.Т.: У російській і навіть радянській історії народ піднімався на бунт проти влади: повстання в Краснодарі, Новочеркаську, Муромі, Бійську, Александрові. Нині, кажучи вашими словами, в суспільстві спостерігається «пасивність умирання». Чи можливий перелом цієї ситуації, чи можливий бунт?

– Така думка є. Наприклад, у Міхаіла Ходорковского в його останній статті. Він вважає, що «точку неповернення» вже пройдено, Росію очікує якийсь вибух. Я цілком згоден із його аналізом і висновками й не став би оспорювати припущення щодо можливого вибуху, але певні сумніви все ж таки висловлю. Щоб сталося щось на зразок бунту, вибуху, потрібна ще людська воля. Причому воля не розосереджена в окремих людях, у різних краях і селах, а якимсь чином солідаризована. Чи можлива вона в сучасній Росії? Є такі спалахи, як події, пов’язані з Хімкинським лісом, або в Сагре чи на Далекому Сході – схожих епізодів було кілька по всій країні. Якщо уявити РФ як застійне болото, то це як болотяні вогники: то там, то тут спалахують окремо. По суті, виходить, що навіть вони – один із виявів мертвечини, гнилі, про яку я казав.

Росія – величезна і занадто різна з усіх поглядів країна. Як казав мій нині покійний приятель Міхаіл Ґефтер, це «світ світів». Причому світ дуже різних світів – не лише в сенсі цивілізаційних відмінностей, а і в часовому плані. Ці світи зібралися на одній території, але лишаються в різних часових епохах. Хтось живе ще в дофеодальному вимірі, хтось – досі в родоплемінному стані. А є і дуже передові острівці, там мало не в постіндустріальне суспільство прорвалися. Ось таке черезсмужжя світів, де поки що немає основи для якоїсь солідарної дії, немає волі для пориву і він поки що не передбачається.

РЕІНТЕГРАЦІЯ В СРСР

У.Т.: Що можете сказати про посилення імперського синдрому Росії, який наочно виявляється у відносинах з країнами пострадянського простору?

Думаю, що імперський синдром – різко виражена великодержавність сьогоднішньої Росії – одна із не просто найдраматичніших, а найтрагічніших реалій сучасності. Цей трагізм найбільш явно та очевидно виявився стосовно Грузії. Спочатку агресія, потім окупація частини країни і тепер її розчленування. Причому все зроблено на очах у всього світу і, як мені здається, з чітко сформульованою метою: показати ЄС і США, в чому реальність російського імперського синдрому. Тобто: «Думайте там про нас і нашу демократію, що хочете, а ми відверто вестимемо повноцінну, повномасштабну війну проти суверенної держави, і ви нікуди не подінетеся». Що й сталося. Понад те, Захід в особі президента Франції Саркозі взяв участь в імітації якихось дипломатичних зусиль і навіть має почуття гордості з приводу такої «дипломатії».

Це найочевидніший факт. Але є і безперервний тиск на Європу,  а разом із нею передусім на Україну з приводу газу і з інших питань. Ось, наприклад, «Північний потік», покликаний заявити: «Дивіться, ми разом зі своїми західними партнерами покажемо, насамперед Україні, – будь ласка, перша черга готова, друга будується. Таким чином частка вашої країни в транспортуванні газу істотно зменшиться». Газова криза, що повторюється щозими, зводиться, по суті, до того, що «корпорація Росія» бажає прибрати до рук газотранспортну систему України. Торг триває і зараз: «Хочете дешевше блакитне паливо – гаразд, ми готові, але платіть. Ціна – поступіться своєю газовою інфраструктурою».

Остання державна пісня Путіна – Євразійський союз: Білорусь, Казахстан, Росія. Але приховано і водночас у конкретних діях Кремля прочитується немеркнуча мета – Україна. Ну який же Митний союз, та й союз узагалі, без України? Причому розглядається він не лише як економічна категорія, а як частина геополітики в такій послідовності: Митний союз – єдиний економічний простір – регіональна фінансова структура – нарешті, політичне об’єднання. Тобто, по суті, вимальовується стратегія: Росія хотіла б реінтегрувати пострадянський простір у Радянський Союз, тепер під назвою «Євразійський союз». Ці слова вимовлені не лише Назарбаєвим, а вже й Путіним. Абсолютно очевидний підтекст: якщо у світі вже є ліберальна демократія під назвою «Європейський Союз», то в нас буде свій, з іншою філософією та з іншою назвою – «Євразійський». Сумно тільки, що замість Євразії нам фактично готують Азіопу.

Ліберально-демократична філософія ЄС – це не лише економіка і політика, це щось на кшталт загального життєустрою і, що особливо важливо, складу розуму. І воно постулює повагу до особистості, гідності людини, закону, Конституції, підносить до принципу пріоритет індивіда, а не держави або нації. Якщо до Євразійського союзу з Росією увійдуть лише Білорусь і Казахстан, то виходить, що пострадянськість реінтегрується на основі білоруської диктатури, казахського султанату і російського тоталітаризму. Ось суть наміченої «євразійськості», щоб не сказати «євроазіатчини».

А Україна нехай і важко, з якимись запинками, з подоланням своїх труднощів і суперечностей, але все-таки, як мені здається, тримається іншої лінії. У вашій державі з цього погляду триває цивілізаційний вибір. Якщо подивитися на Україну і Росію у великій часовій перспективі, то в їхній історії очевидні два різні типи суспільного устрою. Вже з домонгольских часів, особливо з Галицько-Волинської Русі, в Україні окреслився такий устрій, що типологічно, як певна соціокультурна визначеність ґрунтувався на вічевому ідеалі. Приблизно відтоді, починаючи з ХII століття, проглядається й інший соціокультурний тип суспільного устрою, що базується на авторитарному ідеалі. Він досить виразно виявився в період князювання Андрія Боголюбського і розвивався по лінії: Володимиро-Суздальське князівство – Орда – Московія – Росія. Як цілком сформований постав за часів Івана III, в ХV столітті.

Усі найскладніші суперечності сучасної України – і внутрішньополітичні, міжрегіональні, і зовнішньополітичні, зокрема з Росією та Європою, – визначаються, на мій погляд, саме цим цивілізаційним вибором. Мені хотілося б, щоб він відбувся саме на основі гуманістичних цінностей.

У.Т.: Враховуючи стійке прагнення нинішньої української верхівки побудувати вертикаль влади, подібну до путінської, чи може це обернутися тим, що ми, як і росіяни, з громадян перетворимося на підданих?

Я з великою надією дивлюся на Україну і намагаюся якомога більше знати про неї, зрозуміти те, що у вас відбувається. Можливо, зараз даються взнаки певні сумніви в ідеалах Помаранчевої революції, у дотриманні її курсу, але, як мені здається, у вас стала вже фактом чи не найважливіша обставина – реальність зміни влади. Вибори як головний інститут волевиявлення саме громадян, а не підданих. Він реальний. Нехай не в такій формі, не так чітко виражений, як хотілося б, але в Україні є розподіл гілок влади, ведеться дискусія з найважливіших політичних питань. Я думаю, що і стосовно ЗМІ, особливо телебачення, різниця теж вельми помітна. Тобто якісна, сутнісна відмінність ситуації в Росії та Україні залишається.

СВІТОВА КРИЗА І «СУСПІЛЬСТВО СПОЖИВАННЯ»

У.Т.: Передрікаючи світову кризу, яка почалася 2008 року, ще глибше і бурхливіше її продовження аж до самознищення капіталізму, ви зазначили, що це наслідок історичної перемоги в п’ятсотрічному змаганні прагнення до прибутку над прагненням до свободи.

– Я не передрікаю, а посилаюся на деяких авторів, які говорять про це, і вважаю, що не виключено й таке. Я розглядаю таку можливість. Не знаю, чи знайдеться вихід із глухого кута, у якому опинився західний монетаристський, або технократичний фінансово-монетаристський, лібералізм. Не беруся і навряд чи хто візьметься щось конкретне стверджувати. На початку 1930-х років здавалося, що то була цілковита катастрофа. Скільки тоді книжок з’явилося про «занепад Європи», у яких переконливо обґрунтовувався крах. І тепер пишуть чимало про те, що настав кінець. Глобальна криза завжди затягує у свої жорна десятки і сотні мільйонів людей, породжуючи відчуття безвиході. Усе, кінець світу, і більше нічого бути не може. Це природне бачення. Кілька разів у світі було так безутішно, але якийсь вихід досі знаходився. Не виключено, і тепер він буде. Але не можна заперечувати те, що криза торкнулася глибин цивілізації. І те, що саме цей вид неолібералізму, або технократичного фінансового монетаристського лібералізму, в якому жив увесь світ і куди тягнеться Росія, вичерпав свої можливості й потрібно шукати щось принципово інше, – сумнівів немає

У.Т.: Може, глобальна криза змусить цивілізацію здригнутися й перестати фетишизувати «суспільство споживання»?

– Для цього є попередні умови. Потрібно спочатку зрозуміти всю глибину того, що відбувається. Обов’язково докопатися до самого денця, до тих початків, до яких дають змогу дістатися наш сьогоднішній розум і методи наукового аналізу. Причому не комусь двом-трьом: має з’явитися певна кількість людей у кожному суспільстві, якийсь мінімум мініморум здатних думати, щоб утворилося щось на кшталт мислячої критичної маси. Порушити питання: як переглянути суспільну потребу споживання?  І головне – чому виникла моральна деградація людини, що доводить нас до фізичного вимирання? Це треба зрозуміти в сукупності усіх складових кризи.

У.Т.: Ви не раз заявляли, що російський соціум вмирає. Чи є у світі суспільства, які перебувають на підйомі, які розвиваються?

Сьогодні у світі виокремилося приблизно 25 країн, для яких економічний розвиток став реальністю в довгостроковій перспективі. Не ривок якийсь, не періодичні злети і падіння: спільний тренд цих держав – постійний розвиток. І приблизно 175 країн не подолали тієї межі, де починається поступ на довгочасній основі. Остання п’ятірка: Японія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань – увійшла до цих 25 успішних за останні 25 років. Все. Тобто удача у всьому сучасному світі –це випадковість для меншості, для деяких. Для решти – норма світової недорозвиненості. Більше нікому не вдалося опинитися поміж щасливців. Зокрема, і Росії. Ми глибоко поміж 175. Китай, Бразилія, Індія, Індонезія – на підйомі, їх називають країнами, що швидко розвиваються, але вони ще й до порогу не підійшли. Як буде далі, невідомо. Можна назвати умови, що визначають такий поріг, найважливіших із них лише п’ять-шість. У Росії ми не виконуємо жодного.

У щасливців, європейських суспільств, дуже погана демографічна ситуація: приріст населення відбувається переважно за рахунок іммігрантів. Щодо Росії, то депопуляція в нас, особливо у східній частині, на Заураллі стає фактом, причому її темпи дедалі швидші. Люди від’їжджають у європейську частину або просто вимирають. Пустішає і Далекий Схід. А порожнє місце на Землі бути не може. Певна річ, підпирають. Це може бути Китай, може бути Японія, але щось станеться. Китайці поки що не надто квапляться переїхати назовсім, освоюють російську територію вахтовим способом. Що буде далі, незрозуміло.

Просто декілька думок...

            Обов'язкове страхування. Страхування все частіше стає обов'язковою і необхідною умовою життєдіяльності. Страхувальний бізнес заснований на страхах – смерті, хвороби, втрати майна, ризиків тощо. Виходить, треба бути боязливим, заляканим, тремтячим від усього, щоб отримати вищий статус та більше переваг? Емм... 

             Меркантильність. Люди все більше оцінюють друг друга по товщині гаманця, одягу, символам заможності, при цьому забувають про звичайні людські якості. Особливо це стає помітним у великих містах, осередках промисловості та торгівлі. Через заклопотаність здобуванням грошей, через звичку лицемірити та брехати для отримання вигідних контрактів, забуваються стосунки, засновані на довірі та доброзичливості. Вже зараз людям часто не залишається часу на особисте життя, на кохання – а що буде далі?!!

                Відсутність мрій. З дитинства чуємо: «мріяти не шкідливо», «ну ти розмріявся», «губу розкатав» тощо – так навчають забувати про свої мрії. Потім, в трішки дорослішому віці починається: «став цілі», «плануй своє життя», «думай про кар’єру та зріст», «здійснюй бажання»… І хоч під час свят, днів народжень, урочистих подій, всі так полюбляють бажати сповнення всіх завітних мрій, навряд хтось знає чи є вони у людини взагалі.

             Ці, і ще багато інших тем – не такі популярні як тема сексу, алкоголю або наркотиків. Чому про них мовчать? Ніколи ж не пізно зайнятись розвитком свідомості.

             Щось прогрес цивілізованого суспільства викликає у мене недовіру. Зовсім не хочеться йти в цьому напрямку далі. Правда, іншого не пропонується, тому буду вигадувати його сам. Такий, який буде і до душі і до розуму.

 © Микола в роздумах

8 висловів, актуальних для мене...

 1. Гнучкість тіла відражає гнучкість мислення людини.

 2. Чистота (грамотність) мови є показником загальної освіченості людини.

 3. Людина справна на будь-що, все що їй заважає - страх, який хоч і має підстави для існування, але не має бути ступором для діяльності та розвитку.

 4. Люди оцінюють один одного за найгіршою із розвинутих якостей - духовність, розумність, здоров'я, бо одне без іншого не реалізується повністю.

 5. Розвиток людини не є головним процесом в житті, але є побічним результатом прагнення здійснити важливу мету, чи завітну мрію.

 6. Люди які оцінюють події в житті через суб'єктивну призму особистого досвіду, через прошарок звичок, асоціацій та стереотипів, практично завжди помиляються з оцінкою. (правда не всі потім про це дізнаються) 

 7. Все що існує або відбувається у світі має сенс, який не обов'язково розуміти, має зміст, яку не обов'язково знати, і зв'язок з усіма іншими речами та подіями який не обов'язково відчувати, для того щоб всім цим користуватись (-:

 8. Любов, дружба і кохання справжні тільки якщо безумовні. Все інше - це просто торгівля ресурсами (час, енергія, емоції, гроші...).

Спілкування із душею...

Після декількох занять йогою із недовгими медитаціями, знов замислився над тим, хто Я такий, і в чому є моя сутність.

Я - не тільки тіло.. Я - не тільки почуття і відчуття... Я - не тільки розум та пам'ять... Я не тільки емоції та думки,адже все це лише окремі прояви Мене... 

Звертаючись до людей, став помічати, що можна звертатись не тільки до тіла, і не тільки до розуму,чи до почуттів...можна звертатись прямо до душі.

Поки-що це відчуття виникло лише пару разів, але тепер, коли знаю що таке є, цьому буде не складно навчитись :)

Радісного вам всім дня, Мої дорогі друзі!
Сторінки:
1
2
3
4
6
попередня
наступна