Росії не сподобалися японські підручники для середньої школи

Міністерство закордонних справ РФ виступило з критикою підручників історії, географії та суспільствознавства, допущених міністерством освіти Японії для використання у середніх школах.

У заяві російського МЗС йдеться, що використання в японських середніх школах підручників з формулюваннями про «незаконну окупацію» південних Курильських островів свідчить про те, що у підростаючого покоління в Японії формують недружнє ставлення до сусідньої держави.

Російська сторона наполягає, що «суверенітет Росії над зазначеними землями не підлягає сумніву».

Зовнішньополітичне відомство висловило жаль з приводу того, «в якому недружньому дусі у Токіо продовжують формувати у підростаючого покоління ставлення до сусідньої держави».

Нагадаємо, Росія також раніше висловлювала претензії і з приводу українських підручників, після чого Україна і Росія домовилися створити робочу групу у складі вчених-істориків з підготовки єдиного навчального посібника для вчителів історії.

Міністр освіти, науки, молоді та спорту Дмитро Табачник вже пообіцяв, що з 1 вересня в школах України 11-класники вчитимуться по новому підручнику історії України, який буде «об’єктивним».

Джерело>>>

Вірш невідомого японського поета століття в стилі "нагаута" - "довгий вірш" з антології "Кокін-вака-сю" Цю антологію було складено в 10-му столітті, однак твори, що входять до неї, було створено ще раніше. "Нагаута" - досить рідкісний вид японської поезії, бо японець не часто відкриває глибини свого духу і почуттів.

Ми зустрічатись майже перестали
Відтоді серце радісне моє
На небо в чорних хмарах схоже стало

Кохаючи,
Не дорікаю! Ні!
Як той вогонь у лоні Фудзіями
Моя любов палахкотить в мені.
Зустрітись справді важко в океані
широкім і глибокім,
як моє
Безмежне і незміряне кохання

Можливо, що страждаю я даремно,
Але любов, мов той гірський потік
Що вниз згори
Струмує безперервно.

Змішались почуття, переплелись -
якщо судилось жити в тліннім світі,
як тане сніг,
я зникну теж колись...

До тебе линуть всі мої думки
як з гір одвічних
з-під дерев сочиться
тече вода,
вливаючись в струмки.

Вирують в серці почуття й бажання,
а розказати нікому -
боюсь,
щоб не дізнались люди про кохання.

На землю чорний вечір наповзає,
а я лише зітхаю в самоті,
і знову смуток серце огортає.

Коли печаль
накотиться мов хвиля -
виходжу в сад
утішитись на мить,
і завмираю...
На рукави білі
роса спадає
скочується вниз,
зникаючи...
Отак і я колись!

і знов зітхання,
і одне бажання -
Хоч здалеку побачити тебе,
як весняний серпанок на світанні!

Переклад Ів. Бондаренка, доктора філологічних наук, котрий довгий час
жив і працював у Японії як професор факультету міжнародної культури
університету Тенрі (префектура Нара)

Зараз, коли Японія вже вкотре бореться за своє існування, спостерігаються цікава реакція на її біди.
Ну, я не буду говорити про деяких росіян, котрі щиро зловтішаються з чужого горя. В їх числі священики, політики, кіноактори... Вважають вони, що Японію "Бог покарав" за... зневагу до Росії.
Ну, грець з ними, з сусідами, вони завше були в цьому плані трохи закомплексовані. Але нам, українцям, японці зла не робили, Тузли у нас не вимагали, рибку в Чорному морі не ловили. Однак зловтіха таки є - тиха зловтіха. Мовляв, допрацювалися, трудоголіки, довигадувались всяких там роботів та машин розумних. Прийшов таки Годзілла і по ваші душі.
А ще чув я - і не від одної особи - що Японія це великий мурашник, а люди там раби. Що з того, що серед потерпілих нема мародерства, що евакуювались вони похідними колонами, без паніки і страху, що добровольці йдуть у атомне пекло - працювати і вмирати. Раби... А ми є людьми вільними - на роботі вільно випиваємо...
І от пригадав я одну історію, ніяк не зв язану ні з Фукусімою, ні з Хіросімою. Однак, мені здається, що вона дуже добре розкриває глибини японського духу.
В 19 столітті європейські держави насильно, під дулами гармат, змусили Японію відкрити порти для європейських кораблів. У японців подібне "зґвалтування" викликало шок - європейці поводились так, ніби перед ними дійсно були раби.
В порту Сакаї сталося таке... З французького судна зійшли на берег моряки - розважитись. Нічого злого вони не робили - ну когось пнули, ну обмацали дівчину, ну зайшли до храму взутими - що тут такого. Чи мало вони гордо розгулювали по ріжним портам, незважаючи на тубільців.
Городяни кинулися до загону портової охорони. Воїни прибігли якраз тоді, коли якийсь меткий французик зняв з держака один зі стягів порту. На сувенір напевне.
Наслідки... Ну наслідки були поганими. Для французів. В живих зостался тільки двоє.
Французький консул у великому гніві зажадав бачити князя Тоса, правителя області. Князь до чужоземця явився, і, пам ятаючи про гармати націлені на місто, та про наказ зі столиці потакати "варварам" до пори до часу, пообіцяв виплатити грошову компенсацію і покарати винних - двадцятьох шерегових воїнів та двох офіцерів-самураїв.
Винні зізналися самі - їх не довелося розшукувати. Однак їх було двадцять дев ять - хтось зі свідків помилився в рахунку.
Представник князя зібрав вояків і мовив:
"Ваш повелитель не має іншого вибору. Він сумує над тим, що сталося, і сподівається, що кожен з вас охоче пожертвує життям. Потрібно двадцять чоловік - нині ви вирушите до храму Інарі, і там доля вирішить, кому жити і кому померти."
Опісля жеребкування дев ятеро позосталих склали таке прохання:
"Жеребок поділив нас на дві групи, одним випало життя, іншим - погибель. Однак - ми від початку були єдині у думках і ревно виконували накази командирів. Тому прохаємо, щоб і нам дозволено було померти разом з усіма"
"Прохання було відхилене - незворушно коментує японець, котрий описав цю подію, - тому, що потрібна була лише певна кількість осіб"
Ввечері приречені на смерть влаштували прощальну вечірку разом зі своїми однополчанами, котрі мали їх охороняти. Воїни пили саке, складали вірші і сумували лише про одне: їх приречено на ганебну страту, наче звичайних злочинців. А вони ж нічим не завинили - навпаки оберігали честь Ямато.
Зрештою вони вирішили домогтися дозволу на харакірі. І з цією метою відправили до начальства посланників.
Спершу вояків не хотіли приймати, але вони підняли галас і увірвалися взутими до внутрішніх покоїв ( для японців це так само жахливо, як для віруючого європейського вояка в їхати на коні до церкви).Зрештою, їх вислухали, і княжа рада винесла таке рішення:
"Завтра, в Сакаї, ви виконаєте харакірі. Виконайте цей обов язок з честю, адже всі ми належимо вітчизні. Покажіть високим особам та іноземцям всю силу японського духу".
Оскільки серед двадцятки самураями були тільки їхні командири (шерегові воїни були селянського походження, або з ронінів - збіднілих самураїв, котрі зостались без покровителя і мало чим відріжнялись від селян), то князь дарував їм всім самурайські звання.
А тепер уявіть собі... Стратити цих людей мали простим стинанням голови. Процедура малоприємна, однак час страждань є коротким. Тепер, чого вони домагались з криком і ламанням традицій, вриваючись взутими до свого сюзерена.
Під час харакірі людина сама розпорює собі живіт, розширює руками рану і викладає кишки на циновку. Все це вона має проробити без зойків, без судом, трохи не з усміхом. Ззаду стоїть помічник, зазвичай кращий друг - з мечем, щоб скоротити муки. Не кат-фахівець, котрий набив руку в стинанні голів А меч провертається в спітнілій від хвилювання руці, і вдаряє трохи не плазом, і доводиться рубати ще...
Уявили?... Тепер сьорбнемо саке... тобто горілочки і читаємо далі.
Приречених ніхто не охороняв. Три дні до "показового виступу" вони блукали по місту, милувались краєвидами, складали вірші - ті, хто вмів. Один з офіцерів був чудовим поетом - люди просили його написати танка на рукавах своєї одежі, якщо під рукою не було паперу. Зрештою він написав для тих, хто витягнув "життя" таке:
Японія жива - вам є для чого жити
Вітчизні вірні ми, і знаєм своє право
Собі добудьмо чести - князю слави
А смерть така дрібниця, що про неї
Не варто й говорити.
На церемонії був присутнім французький консул. Він не знав, що мусить побачити. А видовище було не для слабодухих. Коли дванадцятий воїн розпоров собі живіт, француз кинувся тікати геть
Оскільки наказ був - відбути покарання в присутньости іноземця, представники князя спинили церемонію. Позосталих вояків відвели до храму і там зоставили. Без охорони.
А тепер знову уявіть собі... Церемонія продовжувалась кілька годин. Ці воїни все бачили... І очікували своєї черги... Уявили? Сьорбнули саке, читаємо далі.
Француз був у шоці. Він благав князя помилувати засуджених, вважаючи, що це якась особливо витончена страта. Маючи наказа потакати іноземцям, князь помилував позосталих вояків.
Думаєте вони зраділи? Вони написали скаргу, в якій обурювались, що їм завадили померти з честю. Жити ж погодились тільки, коли зі столиці прийшов імператорський наказ.
Донині в храмі Мьококудза, неподалік Сакаї є дванадцять обелісків з каменю. І вісім порожніх кам яних трун - в пам ять тих, хто готувався до почесної смерти. До храму відбуваються паломництва.
Якщо ви думаєте, що японські воїни купалися в розкошах, то помиляєтесь. Для прикладу - винагородою тим, хто зостався в живих, була шовкова білизна, нове кімоно і три товстих ковдри. А ще їм щодня давали тушене м ясо - розкоші, однак.
А тепер, вільні люди і просвічені європейці, прочитайте все це ще раз і спитайте себе - а я би зміг?. А тоді й називайте вільних людей рабами.
І якщо ви думаєте, що за сто літ японського духу поменшало - ой, помиляєтесь. Коли під час Другої Світової оголосили набір в пілоти-камікадзе, то бажаючих було вдвічі більше, ніж в Японії літаків.
Те, що я оповів - це не голівудський фільм, а історичний факт. Я знаю,
що японці далеко не ангели, що з витонченою любов ю до краси у них
завжди уживалась витончена жорстокість, що в середньовіччя вони вели
кровопролитні громадянські війни, що японське селянство тоді жило бідно
(а де воно, зрештою, в ті часи жило багато), що деякі групи населення
офіційно не вважалися людьми (ета-парії, котрі виконували роботу
різників). Ну, і так далі...
Однак, чого у них ніколи не можна було відняти - любові, вірності і відваги.
І тому не загине Дракон Ямато. Не дочекаються.

 

Непросто дивитися, а вони там переживають це...

[ Читати далі ]

В 150 милях от Токио, в городе Хобара располагается заброшенный парк развлечений Takakanonuma Greenland. Учреждение было открыто в 1973 году и закрыто относительно недавно – в 1999-м, вследствие экономического кризиса. Территория парка постепенно поглощается разрастающимся лесом Аизу (Aizu forest); тем не менее, застывшее колесо обозрения и несколько других аттракционов все еще виднеются над кронами молодых деревьев.

       Зважаючи на прагнення відпочити (та дещо покращити свій настрій) я вирішив запропонувати Вашій увазі кілька просто цікавих знахідок, на які мені нещодавно довелося натрапити... Весна вже починає брати своє...

       У японській мові існують різні системи писемності. Досі використовуються навіть "кандзі" (ієрогліфи китайського походження). Разом з ними існують й дві складові абетки, створені в самій Японії - "хіраґана" та "катакана". Було розроблено й транслітерацію японської мови латинськими літерами, хоча вона й зустрічається у відповідних текстах доволі рідко. Не зважаючи на різноманітність систем писемності їх усі можна зустріти одночасно просто переглянувши який-небудь японський журнал або газету... Навіть у @-неті. Натрапивши на цікавий матеріал, я вирішив ознайомити Вас з наведеною нижче спробою розробки транслітерації японської мови кириличними літерами... Може наважитеся перекласти свій "нік"?

       Японська транслітерація (дуже і дуже приблизно):

А – ка

Б – зу

В – ру

Г (Ґ) - жі (джі)

Д – те

Е (Є) – ку

Ж – зу

З – з

І – кі

К – ме

Л – та

М – рін

Н – то

О – мо

П – но

Р – ші

С – арі

Т – чі

У (Ю) – до

Ф – лу

Х - рі

Ц - мі (або чіаріку)

Ч – мірі

Ш (Щ) – аріріку

Я – зука

       Особисто мені пордібна "транслітерація" видалася доволі кумедною... А Вам?

       Дещо нижче вирішив у контексті наведеного вище ознайомити Вас з оповідкою про майстра Ноноко, яка доволі якскраво демонструє, як можна одне й те ж саме називати зовсім по-різному... Цікаво, які міркуваня вона викличе у Вас? Але прошу не надавати їм похмурого відтінку.

       Жив-був старий майстер дзен. Він жив один у хатині біля підніжжя гори. Якось вночі, коли Ноноко медитував, до його хатини увірвався грабіжник і, погрожуючи шаблею, зажадав грошей. Не перериваючи медитації, Ноноко відповів незнайомцеві:

- Усі мої гроші знаходяться в чаші на полиці. Можеш забрати усе, тільки залиш мені п'ять монет. Мені треба заплатити податки наступного тижня.

       Грабіжник згріб усі гроші, а потім кинув у чашу п'ять монет. Він також прихопив з собою красиву вазу що стояла на полиці.

- Будь обережний з вазою, - сказав Ноноко, - вона може легко розбитися.

       Незнайомець обвів поглядом порожню хатину і вже хотів йти, як майстер промовив:

- Ти забув сказати "спасибі".

- Спасибі, - відповів грабіжник і пішов.

       Наступного дня село збуджено гуділо. Деякі селяни заявили, що їх пограбували. Хтось звернув увагу, що в хатині Ноноко на полиці не вистачає вази.

- Тебе теж пограбували? - запитали вони господаря.

- Ні, - відповів Ноноко. - Я дав незнайомцеві вазу і ще трохи грошей. Він подякував мені й пішов. Він був досить милою людиною, тільки доволі необережно розмахував своєю шаблею.

       Ще дещо... У мережі багато де можна побачити наведений нижче анекдот... Але маю сумніви, що багато кому доводилося його читати. Хоча... Саме тому видалося доречним опублікувати його, зважаючи на спогади про зиму (яка вже "передала свої права весні"), а також саму тематику, яку мені запраглося тут висвітлити. Гарного Вам настрою:
       Київ, зима, сутінки. Біля запорошеного снігом даішника зупиняється іномарка, з неї виходить японець і каже:

- Оясумінасай, сумімасен, омавару-сан, доко-де ватасі-ва коно юкітосі-ні Кока-Кора но кан-о коубаймас-ка?

       На що даішник йому відповідає:

- Даруйте, я не зрозумів. Ви запитуєте, де в цьому сумному засніженому місті купити пляшечку чого?

       P.S. Зауваження від "WalesDragon": японці вимовляють "Кока-Кола" як "Кока-Кора"... Специфічна культурна властивість.

---

P.S. Усе наведене тут я розмістив просто аби відпочити від буденності. Разом з тим в мене немає бажаня припиняти публікації тих серій, які вже викликали інтерес багато в кого. Що ж до цієї замітки, то хотів також  дещо відволікти багатьох читачів від постійних клопотів та допомогти відчути весняний настрій... І просто посміхнутися.

А як це мені вдалося...

---

Першопочатково на текст щодо японської транслітерації натрапив оглядаючи матеріали пані "Sumna_Olesya".

Розміщений тут малюнок з дівчиною ви маєте можливість також побачити серед шпалер пані "Анастаська".

Першоджерело оповідки про майстра Ноноко: Когда Бог смеется. Сборник рассказов-медитаций. Перев. с англ. О. Вишмидта. - К.: "София", 2004; М.: ИД "София", 2004. - 240 с.