Волны жизни, волны - времени стихия,

Iснує легенда, що десь далеко живе маленький тихий чоловічок, який збирає всі сумні сльози, робить з них зірки і вішає на небо. А коли зникає причина печалі, зірка падає, щоб хтось, там, на землі, міг загадати щасливе бажання .........

Тож нехай над нашою Україною буде мирне зоряне небо, щоб ми мріяли та загадували бажання ...... І щоб вони ЗБУВАЛИСЯ………….

Я занурюю руку в море і починаю пальцями ворушити камінці під водою. Вони рухаються дивним сповільненим чином за рахунок в’язкості води, за рахунок втрати ваги, але я усвідомлюю, що не це мене бентежить.

Мене вражає те, що я уявляю, як звук від шурхотіння камінців звідси з Затоки вирушає у далеку путь, і ось він досягає кримських бухт, згодом берегів Тамані, Грузії та Туреччини, і нарешті, поштовхавшись у тісних берегах Босфору, виринає у Середземному морі.

А далі – прямісінька дорога у океани.

Це відчуття світового наслідку моєї простої дії приголомшує мене. Цей миттєвий стан співучасті у величній мізансцені розкріпачує мій погляд, і я в одно час помічаю все розмаїття світу, що мене оточує: мені здається, що для мене розкрились усі його зв’язки, а минуле і майбутнє згорнулось в єдину мить екстазу. Буденне і суєтне щезло, воно упокорилось величній картині втіленого промислу.

Навкруг мене усе унікальне: немає двох однакових камінців, дві піщинки, якими б вони не видавались подібними, є абсолютно різними, немає двох однакових листочків на дереві і двох однакових груш.

Згадка про груші мене збиває – чому, власне, груші?

А виноград?

Фруктовий ряд виводить мене зі стану якогось трансу. Але відчуття, досі незвідане, вже закарбувалось у пам’яті.

Я мимоволі починаю гадати, чи ще доведеться колись таке пережити, і формую вислід, що усе в світі неповторне, і тому нас оточує хаос індивідуальності. Але, щойно я спробував сформулювати висновок, що однакові елементи – це витвір людської уяви, як нове видовище приголомшило мене: серед хаосу каміння, піску, води, хмар я побачив ідеальну форму, створену самою природою.

Просто переді мною між стрімкоплинним захмареним небом і грайливим морем горизонт витворив ідеальну нерухому пряму лінію. Хаос не зник, ця лінія, своєю довершеністю, лише підкреслила, що чогось подібного навколо людини немає і бути не може. Я дивився в бік моря так, ніби бачив горизонт вперше. Вже пізно вночі, я заспокоїв себе тим, що ще Місяць, коли він у повні, може теж бути зразком, але ідеального кола або диску.

Про ці свої враження розповів дідусеві, намагаючись у нього довідатись, а що ж це воно було?

Дідусь Іван уважно вислухав мене, потім посміхнувся і сказав: "Ти доторкнувся до вічного, тому то тебе так і збентежили твої відчуття".

Мені сподобалась його метафора, але я був переконаний, що він вжив її не тільки, як літературну форму. Так і сталося. По хвилі додав: "Справа в тому, що горизонт – це особлива штука. Люди приходять і відходять, минають століття, а він – незмінний".

Помітивши мою розгубленість, дідусь додав: "Таким, яким бачив горизонт ти, його бачила людина і сто, і тисячу років тому. Різним було лише усе навкруги – і природа, і обставини. Але коли ти повністю зосередився лише на цій лінії між небом і морем, коли для тебе зникло усе навкруги, а думки ти на мить відклав на бік, то ти, разом з тисячами людей, що були до тебе і будуть після тебе, побачив тільки пряму, ідеальну пряму. Ти усвідомив творіння природи у чистому вигляді. Це і об’єднало тебе на мить і з минулим, і з майбутнім, бо в тому, що ви усі побачили була лише незмінна пряма, а навколо неї нічого, що б змінювалось і вказувало на плин часу".

Мені здалося, що я не просто зрозумів дідуся, а, що саме це, я і відчував тоді 07-07-77 року у Затоці.

Та мене бентежило вже інше: звідки ці відчуття відомі дідусеві, адже, здається, що і на морі то він не був жодного разу. Тож, я вагався, запитувати його про це чи ні.

Але дідусь пояснив усе сам: "Те, про що ти розповів, мені добре знайоме, хоча у нас немає такого горизонту, як на морі. Але ми маємо нічне небо. Це щось подібне, тому що, коли у нього вдивлятися пильно і не відволікатися на жодні думки, то можна потрапити у таке перевисання часів".

Я не втримався і перебив, про що відразу пошкодував: "Але ж чому нічого подібного не відчуваєш під зоряним небом у місті?"

Поки я карав себе за легковажність питання, дідусь з посмішкою мені сказав: "Ви там у себе в місті просто не бачите зоряного неба, воно у вас не справжнє: на ньому плями ліхтарів, вогні феєрверків, спалахи запальничок і світло телевізорів. Ви, навіть якщо і піднімете очі до неба, то лише для того, щоб подивитись чи є хмари, і, що вдягати завтра на роботу".

Помітивши, що я страждаю від його глузування, дідусь несподівано додав: "А ти, до речі, сам якось мені розповідав про свої враження від ночі на полонині. Це саме воно. Тоді тебе закрутило у часову пастку, але я тобі, щоб не лякати, розповів байку про тіні, які на Купала з’їдає полонина". Я згадав свої враження від того походу на полонину і на мить закляк.

А дідусь продовжив. "Світ, що нас оточує, постійно змінюється, тому між минулим і дійсним, між дійсним і майбутнім є нездоланна межа. Щоб повернутися у минуле, або потрапити у майбутнє, потрібно їх точно відтворити, але зі змінними засобами – оточуючим світом – цього зробити неможливо. І лише сталі в часі, однакові і в минулому, і в дійсному, і в майбутньому, речі можуть людину впровадити у стан абсолютної єдності того що було, що є і того, що буде".

Це якась машина часу – подумав я, а дідусь, ніби вгадавши мої думки мовив: "Це не машина часу, це ідеальні стани людини і світу, над якими час не має влади. І хоча людина неперервно змінюється, ці стани у ній постійно присутні. І коли ти мене питаєш, що таке Віра, що таке Любов, що таке Надія, ти питаєш саме про це. Саме ці стани і тримають у купі людство і не дають можливості розпастися часу, в якому воно існує".

Я повертаюся з села до Львова і дорогою починаю розуміти, що  почуті слова мені ще доведеться переосмислювати і довго усвідомлювати глибинний їх зміст. Але для мене очевидним стає той факт, що не догляд за минулим, чи клопіт щодо майбутнього є запорукою успішного життя.

Любов і Віра є основою, яка день вчорашній примирить з днем сьогоднішнім і виведе на щасливе завтра. А, якщо попереду цих основ, ми поставимо непевні спокуси матеріальної доцільності, то людство приречене пережити розпад часу, коли майбутнє перестане бути продовженням минулого. І відбудеться це дуже просто – люди втратять Надію, а відтак, вони перестануть мріяти.

Ми наближаємося до цієї межі, бо замість вірити – торгуємось, замість любити – домовляємось, а замість мріяти – лише хочемо.

От і нині я пригадую слова давно покійного дідуся Івана про те, що раніше людей єднав спільний погляд на Сонце, на зірку, на горизонт, а нині їх об’єднує спільний перегляд телепередачі. Ба скажу більше – реальне спілкування за горнятком кави ми змінили на віртуальне у «всесвітній павутині» (а назвали її так мабуть недурно!). Колись їх єдність гуртувалась навколо величного творіння природи, і вони відчували себе його продовженням.

Зараз їх збирає до купи витвір людського задуму.

Задуму не завжди доброзичливого та безкорисливого. Тож вони відчувають себе не продовженням промислу, а інструментом, часом ганебного, замислу.

Це і визначить розпад часів.

"Тому не слід занадто багато очікувати від кінця Світу, ми можемо необачно витворити його самі, і буде він значно страшніший".

Але, поки щоночі над гірським перевалом вітер напинає зоряний парус неба, а в Затоці світанкове море щоранку невтомно чертить ідеальну лінію горизонту, поки щодня Сонце світить для кожного і усім, а щоночі Місяць зазирає під спідниці хмар, людство ще має шанс.

І він дуже простий: "Коли зачиняють усі Виходи, потрібно виходити через Вхід".

епіграф: "Що може бути більш безглуздішого за змістом від вітання з Новим-Старим роком?"

Ви коли-небудь помічали, що час є суто ілюзорна значимість, тобто коли ви запитуєте про час: "Котра година?" - то вам є абсолютно байдуже джерело обліку: чи це годинник і якої він системи, чи мобілка або комп'ютер - вас це все абсолютно не цікавить! Вам важливо, щоб було названо цифру поточного часу і бажано щоб то було якнайточніше, а не  просто "десь за полудень" або "скоро північ".
Матерія фіксації часу не має нічого спільного з своїми носіями: вони тільки технічно обліковують і показують час - все. Для прикладу порівняйте настільну лампу: вона безпосередньо продукує світло, перетворюючи електричну енергію у світлову. Лампа перегоріла - світла нема допоки її не поміняють на іншу справну. Радіоприймач трансформує хвилі радіоефіру у звукові коливання динаміка і є теж активним учасником процесу,  тоді як годинник може стояти, а час буде йти далі - йому без різниці обліковують його чи ні. Як і поламаний годинник не змінює сутності реального часу, а просто заводить в оману своїх користувачів і тільки.
Оця дивна і загадкова ілюзія обліку часу дозволяє нам робити такі фокуси, як масово переводити годинники вперед чи назад і нічого унікального з того в світі не відбувається, окрім побутової плутанини. Яскравий приклад такої суто побутової безглуздості в часі, яку ніяк не можна пояснити чіткими логічними причинами, окрім суто суб'єктивних на кшталт "бо звикли" або "а не хочемо", - є розбіжності в святкуванні Різдва Христового в Україні і в усьому світі загалом. (Ще є Росія, але то ж Росія!)
Загальновідомо, що подія Рождества Христового є позачасовою реконструкцією, тому що відзначати цю подію християни почали десь після 400-т років існування цього віровчення і точна дата народження Ісуса невідома - тільки дата Розп'яття Христа точна! Не будемо вдаватись в деталі цього процесу, бо то не є важливим для самого обліку часу. Зараз цікавить суто механіка цього процесу: облік не може бути перерваним - це однозначно вже за тим, що тоді його, облік, потрібно буде розпочинати заново. Також варто зауважити, що накопичення розбіжностей астрономічного часу з облікованим часом у літочисленні власне і вказує, що часовий облік вівся послідовно і безперервно.
Розбіжності поміж реформованим під астрономічний час Григоріанським календарем, який домінує по всьому світу,  та існуючим архаїчним Юліанським літочисленням в православному християнстві - яскравий приклад аномалій і парадоксів, які трапляються в процесах обліку часу.
З подібних часових релігійних аномальностей варто зауважити і те, що, як  це не деструктивно виглядає, але навіть Українська греко-католицька церква відзначає Різдво та Великдень, як і всі релігійні події, - в іншому часі від того, як їх відзначає їх Церковний провід в Римі. І що? І нічого. Тільки плутанина соціальна, тому що одні ще журяться і постять, а другі вже веселяться, хоч всі однієї християнської віри. Зрозумілим давно для всіх є необхідність виправлення православного календарного літочислення, тому що співпадіння Різдва з моментом настання в Північній півкулі Землі найкоротшого дня і найдовшої ночі з 22 на 23 грудня, після чого світловий день починає збільшуватись і саме подальше святкування Різдва 26 грудня надає цьому космічному факту глибоке сакрального значення, яке значно послаблено для православних з архаїчним церковним календарем і відзначенням Різдва аж 7 січня.
Проте мене не цікавить тема виправлення цього календарного казусу - для мене це гарний змістовний приклад категорії часу, як чогось трансцендентального, ефемерного, умовного і одночасно як реально існуючого предмету нашого буття, що впливає безпосередньо на життя кожного з нас.
Ось після такого затяжного вступу я хочу перейти до головної теми, яка здавна мене інтригує: за переходом на християнське літочислення ми якось непомітно списали в непотріб не просто 12-13 днів, а цілих 5508 років! Саме стільки було обчислено років до народження Ісуса Христа від події, яку руські літописці називали як: "від Створення Світу" або "народження Адама", хоча насправді ніхто не знає де і коли почалось це обчислення років і віків, як і те, хто його проводив і як воно підтримувалось на протязі початкових тисячоліть.
Те, що літочислення під умовною назвою "від Створення Світу" є автентичним і безперервним - сумніву не підлягає з кількох причин. Якщо літочислення обривається, то виключно з причин глобальних і відновленню не надається. Свіжий приклад з недавнім "кінцем світу" через закінчення літочислення за календарем центрально-американської цивілізації Майя. Хтось має на меті продовжити це літочислення? Якийсь дивак-науковець це може і зробить, але то не буде вже правдиве літочислення, а тільки наукова реконструкція. До речі, а скільки років нарахував календар Майя на час свого закінчення? Хтось знає? Отож...
Автентичність літочислення "від Створення Світу" підтверджує і те, що його ніколи не спростовували іудеї з Палестини, літочислення яких теж значне і має більш 6 тисяч років на теперішній час. В принципі, завдяки саме їх джерелам ми і змогли дізнатись про це давнє літочислення і продовжили його у себе на землях теперішньої України, коли опанували новий досконаліший спосіб кодифікації інформації - писемність. Продовжили, щоб через 1-у тисячу років майже забути... Забути, що зараз не тільки йде 2013 рік і 3-те тисячоліття від Рождества Христового, але і 7521 рік! Тобто друга половина 8-го тисячоліття від "Створення Світу і народження Адама"! І я хочу нагадати про це - не забувайте! Наша праісторія вартує того, щоб її пам'ятати!
Сам я зауважив оте наше старовинне літочислення, коли з якоїсь причини робив обчислення дат в літописі, який читав і раптово для себе усвідомив, що це ж йде 1992-й рік! Тобто за літописним численням ювілейний і то дуже навіть ювілейний -  7500-й рік! Не чув, щоб хтось тоді цю значну ювілейну дату відзначав, а Інтернету тоді ще в України не існувало, тому і змушений був святкувати скромно суто у компанії нас двох: Я і Адам. Він, Адам, з того боку часу - минулого, а я - з цього боку, реального 7500-го року.
Від того моменту я став робити одну цікаву річ: всі дати переводити в дужках поряд у цей стиль літочислення і скажу вам - дуже навіть захоплююча картина вимальовується! Отак читаєш, що то було дуже давно за тисячі років до народження Христа і думаєш, що це така позачасова давнина, але насправді це вже 2-е, чи 3-е, чи 4-е тисячоліття після! Після! Історична цивілізація Давньої Греції - це 4-те тисячоліття, а Древній Рим взагалі 6-те.  І фараони Давнього Єгипту з своїми пірамідами не такі аж перші історичні персони, бо то вже 2-ге тисячоліття! Ось такі вони реалії часу за обліком від Створення Світу. Вражає і захоплює!
Хотілось і дотепер дуже хочеться мені якось взнати, що ж було і як було в той момент часу в світі, коли цей процес прадавнього літочислення розпочинався і що було дійсною його першопричиною відліку 7 521 рік тому, але...

ВІТЕР ЧАСУ

Вітер часу, вітер Часу -
замітає знак слідів...
Я прощаю білу расу!
І клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?
У добрі без ворогів?
Тож для чого стільки праці?
І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -
тож паскудство навзаєм!
У Прокруста наче з ложем
запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,
недомірків вихваля...
Надаремно зло пророчиш! -
Світло видно звіддаля!

Вітер часу все сховає,
все змете і замете...
Тіло темінь поховає,
а душа... десь проросте...

6 січня 2013 р. м. Львів
Жорж Дикий

Оригинальное украшение для кухни, офиса, магазина. Эти часы не оставят никого равнодушным. Они собой украсят и преобразят любой интерьер!
Часы выполнены из металла и акрила   Работают от 1 батарейки

Очень оригинальные и симпатичные часики  украсят ваш интерьер и будут поднимать настроение всем, кто на них взглянет!

Материал:  Металл
Механизм: кварцевый бесшумный

 - Це я подивлюсь потім!
 - Це я обдумаю потім!
 - Це я зроблю потім!...
Пізніше...
А "потім" не буде ніколи. Бо, коли воно настає, залишається час лише на те, щоби запланувати : це я подивлюсь, обдумаю, зроблю...потім.

А у Вас таке буває?

Пролетіло що й не помітили. Ми зазвичай так говоримо про час. Це один з головних вимірів, після простору, але перед любов’ю . Не можна змінити минуле, але можна змінити майбутнє. Його значення в житті кожен оцінює по своєму. Час – це той вимір, якого нам завжди бракує. Немає часу зупинитися, озирнутися, подумати, немає часу по справжньому любити, немає часу вчитуватися в книги, немає часу піти на кладовище щоб згадати рідних, немає часу відстояти службу в церкві, немає часу написати листа, подзвонити рідним, немає часу послухати вранішню солов’їну пісню, немає часу помилуватися багряним заходом сонця, немає часу щоб подивитися в найрідніші очі, щоб навіки залишились твоїм спомином, навіть немає часу сказати слова любові своїм рідним і близьким людям.

Час, як і смерть, обдурити не можна. Це факт. Але якщо запалити своє серце вогнем любові до Бога та людей, то час затримає свій біг, а смерть відступить сама. Адже любов – це та ниточка, яка пронизує всі часи, об’єднуючи долі людей, зв’язуючи піднебесся та землю. Після простору і часу любов – це найголовніший вимір. Любов здатна на будь-яке диво, вона непереможна, хоча звісно лише щирість допомагає їй жити. Щира любов найцінніший дарунок на цьому світі.

Звернення українських письменників до співгромадян у День рідної мови

Шановні співгромадяни, дорогі читачі! Ми живемо в країні, що зветься Україною, -- і стаємо свідками повзучої політичної війни проти цінностей, що складають підвалини української ідентичності. У час цього непростого випробування для кожного громадянина нашої країни ми звертаємося до вас із закликом не мовчати -- і демонструвати свою громадянську позицію скрізь і завжди, де й коли виникає загроза для конституційних цінностей української держави. Пасивна позиція українських громадян сьогодні -- вже завтра може обернутися гуманітарною катастрофою. Країну роз’єднує не мова, українська чи російська, країну роз’єднує провокаційна, агресивна українофобська політика уряду, що старою, як світ, тактикою «розділяй і владарюй» намагається відволікти увагу народу від власних економічних та дипломатичних поразок. Провокації набули характеру лавини. Закриття українських шкіл на Сході України лицемірно видаються за «оптимізацію витрат». З підручників історії вириваються сторінки, залиті кров’ю наших предків, котрі поклали своє життя за те, щоб ми сьогодні жили в незалежній суверенній унітарній державі. Голодомор, геноцид Сталіна проти українського народу, нашу найбільшу національну катастрофу, від наслідків якої Україна потерпає донині, з орвелівським цинізмом називають всього-на-всього наслідком неправильно проведеної колективізації. Зі шкільної програми вилучають «незручні» для влади твори. Тим часом концепція літературної освіти в загальноосвітніх школах дописується невідомими авторами на користь російської літератури, в тіні якої начебто визрівала українська, що є не тільки відвертою історичною неправдою, а й прямим приниженням вартості української літератури та її геніїв. У радіоефірі давно не знайти української музики, телевізійний простір забитий російським «секондхендом», великі книжкові мережі в Україні належать російським власникам, які дбають про інтереси російської книги. Як у колоніальні часи, нас знову намагаються переконати, нібито український творчий продукт, який більшості українців елементарно недоступний, просто «не конкурентний».На 20-му році після розвалу Радянської імперії нам знову намагаються прищепити почуття меншовартості, «неформату» -- неформату всього українського. Ми з повагою і шаною ставимося до культур і літератур усіх національностей України, що творять єдиний український народ. Ми солідарні з російськими, польськими, кримсько-татарськими, єврейськими, угорськими, румунськими, грузинськими письменниками, з письменниками всіх інших національностей, що живуть і творять в Україні, є її громадянами і сповідують її базові конституційні цінності. Ми рішуче виступаємо проти роздмухування ксенофобії, не ділимо людей на чужих і своїх, зцілюємо країну, а не роздираємо її на Схід і Захід, Південь і Північ. Ми не вимагаємо від держави ні дотацій, ні президентських стипендій, ні урядових пенсій, не впадаємо в розпач від того, що держава нічого не робить для промоції української літератури у світі. Але ми -- автори, відповідальні за українське слово, і наш професійний обов’язок -- стати на захист свого читача, котрий хоче читати українською і вибирає українську книгу. Ми гордимося українськими виконавцями, знаними в цілому світі, і хочемо в ефірі чути українську музику й українське слово. Ми наголошуємо на тому, що присутність української мови в інформаційному просторі не може підпорядковуватися незабарній комерційній вигоді власників ЗМІ. Адже українська мова як державна захищена Конституцією України, і, нагадуємо, згідно з Конституцією, «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Ми переконані, що чиновники усіх рангів повинні не лише знати державну мову, але й висловлюватися нею публічно. Ми застерігаємо представників влади та правоохоронних органів від втручання в справи української культури, від запровадження контролю і цензури, від утисків свободи слова. Ми застерігаємо недалекоглядних політиків від негідних для державця замахів на самі підвалини державності -- від внесення змін до Конституції України та спроб переписати Гімн України. Ми відстоюємо право наших дітей на історичну пам’ять -- на правдиве, не «переформатоване» за лекалами радянської ідеологічної кон’юнктури знання про Другу світову війну, Леніна, Сталіна, УПА, Голодомор, героїв Крут, Івана Мазепу, Степана Бандеру, національно-визвольну боротьбу, про події та діячів історії тоталітарного ХХ століття.  Все це -- непорушні й законні права нашого народу. І жодна влада в країні, яка зветься Україна, не сміє в нас їх одібрати.

Посилання на першоджерело

Якщо прислухатися до тиші,можна почути як пролітає час. Пролітає швидко,шалено,безповоротно! А ти нічого не встиг. Чіпляєшся за нього руками,ногами,зубами... А він вислизає,знаходить найменшу ж шпарину і летить,летить, летить... Ти ніби у швидкісному потязі,за вікном проносяться люди,будинки,дерева. Хочеться роздивитись все непоспішаючи,оцінити кожну деталь. Та потяг мчить тебе беззупинно,залишаючи лиш уривки,фрагменти,один за одним. Як не напружуєшся.та розгледіти нічого не вдається.
Час,чому ти такий швидкий?

Родич виїхав за кордон тимчасово і попросив погасити його заборгованість по Кредиту у Приватбанку.  Маючи номер його кредитки заходжу до центрального відділення Приватбанку у місті Токмак. Всюди черги. Зайняв найменшу з них. Стою. Звільнився стілець. Присів. Дочекався черги. Прошу за номером рахунка прийняти гривні для погашення кредиту. Касир питає: «Скільки Ви бажаєте внести?» Відповідаю, що 300 гривен. Мене посилають у коридор шукати якусь Алу, що допоможе мені виконати цю операцію на нещодавно встановленому якомусь автоматі. Виходжу. В коридорі справді стоїть чудо-автомат біля якого черга. Поки стояв второпав, що чергу до каси я втратив, а купюр заплатити в мене немає. На чудо-автоматі написано, що він як піп гроші не повертає. Озираюся довкола. Бачу касу біля якої черга не дуже велика. Краще б я став до каси де черга найбільша. Там скоріше працює касир. Ось і віконце завітне. Знову прошу прийняти гроші по кредиту. Знову питають скільки? Почувши, що лише 300, касирка повідомляє, що з такими смішними грішми вони не працюють. Правда згодилася розміняти 500 гривен, за що я їй маю дякувати. Знову йду у четверту чергу до чудо-техніки. Я стою втомлений, щойно з нічної зміни, а це «чудо» повідомляє мені, що «принтер не працює», що «квитанцію видати не має можливості». Згадав в душі усіх банкірів, касирів, нелагідним словом. Скормив «чудо-тварі» ледь не останні гроші і побіг додому відпочивати. Та як заснеш? Де гарантії, що гроші не пішли на покращення життя зовсім не моєму родичу. І чим я йому доведу, що я виконав обіцянку.  До яких пір банкіри будуть вирішувати скільки грошей щось важить для людини, а скільки можна викинути на вітер, чи довірити «залізному чуду»?

Спати не можу і крутяться в моїй голові гасла антиреклами.

«Кредит у Приватбанку додасть Вам проблем, впорається з гарним настроєм і чудовим здоров’ям!

Не маєте проблем, маєте добре здоров’я, маєте багато вільного часу, Ваші рідні мають чудове здоров’я – візьміть кредит у Приватбанку і життя Ваше зміниться!

Маєте гарний сон – кредит у Приватбанку і з ним впорається!»