хочу сюди!
 

MELANA

39 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 49-51 років

Замітки з міткою «my poetry»

Вже йдеш?

То літо йде
Палке несамовито
Розхристане, розпатлане, не сите,
І серпень гострить кожну ніч копита
Чортам осінніх маній і ідей.

Життя бліде
Неначе оковита
В прозорих ранків келихи розлита
Одвічним одкровенням Бґавад-ґіта
Яснить пісні мармизини  людей

Ні, він не гей…
Засмаглії кобіти
З пізанських веж підборів непомітно
Сканують ваш баланс. Рентгена світло
У їх очах спалахує незле.

Ледь гріє день,
І на терасі літа
Ще кілька філіжанок недопиті
Не кави-сонця. Вітру оксамиту
Що геть заспав між цісарських лілей.

Мовчи, плебей.
Ба, стільки в тебе влито
Вина, видовищ. Хліба-правди з жита
Вже зїдено задарма. Де ж то мито
За літній, повний швидкістю, хайвей?

І майстер ллє
Так тихо, нетримбітно
В довершеність естампів непримітних
Медитативне і слухняне світло
Крізь вихололість серпня галерей.

Notre-Dame de Viri

Де колії виблискують нещадно
На сонці полуденної пори
«Із полуницей?», «З вишнею?» «Із маком?»
В кінці перону станції «Вири».

В дах барабанять груші так завзято,
Кришеники – узварчик до снаги.
І віти мрій занедбаного саду
Схилилися від яблучок ваги.

І сарафан квітчастий та веселий
У Ворожбі на ринку – двадцять пять.
І літній жар затопить бідні села,
Городів сон. Шляхів нерівну кладь.

І через шпали в рідний край гаїний
Ти тягнеш свій (іржавий дещо) хрест – 
Старенький ровер марки «Україна»
Поки черговий станції тверез.

Нехай бретеля падає картинно,
Засмаглі плечі не шукають гри
Між потягів і праць нешвидкоплинних
Мадонни. Нотр дами де Вири.

Невдача

Невдача. Чому я не Андрухович?
Я б покохав цей світ святий без меж
Я б мандрував між алкоголесховищ
Й Європи стародавніх замків-веж.

Літературу нову українську
Як Прометей, полякам й німцям ніс,
В Торонто, Відні, Празі, Сан-Франциско
Не стримував слухач би вдячних сліз.

Обізнаний з маршрутом домінанти
Я б «курва», «прутень» запустив в ужив,
Стипендії, і премії, і гранти
Я б працею важкою заслужив.

За час численних конференцій, читань
Я б мандрував у світ семи чудес,
Уважним, чуйним оком незалитим
Я б край свій споглядав крізь скло імпрез

Все більше закордонних. Коло жител
Облич і бесід, демонів й наяд
Вкладалось щільно в мовних блиск кульбітів
Автобіографічних ескапад.

Нехай епістолярних злетів овоч
Прикрасить стиглість станиславських нив
Я знаю, чому я не Андрухович
В краю достиглих яблук й зрілих слив.

Столичні потяги

І кожні півгодини чи то чверть
Міст проминають поїзди далекі,
Годинникові стрілки – Круть і Верть
Несуть думки, наче гілки – лелеки.

І кожен потяг чутно звідусіль
Маленького, як цуценя, містечка,
І проступає благородно сіль
На цеглі автентичній і старечій.

Експреси пролітають, наче мить
У бік благословенних, … , Московій,
Її турбота в три струни бринить,
Народам всім жилося щоб в любові.

До Києва, сільничкою у центр
В ліво-правобережнім караваї,
Під східний джаз і західний абсент
Він мислить, що країну ту єднає.

Вагони рушать тихо в сиву рань
До першої столиці – в славен Харків,
Де влада віддалася без вагань
Сто років тому до дітей кухарки.

І не питай замислено чому
Мені ніколи в місті не самотньо,
На площі, чи на рикну, чи в яру
Я чую реггі стиків-перельотів.

Хай цілий вік вже брязкає, лящить
Залізних колій служби Мельпомені,
В столиці світу, денно і вночі
Доправлять думи поїзди зелені.

Нехай надалі більш ніхто не знає

Никто не знает, как мне ***ово.
Янка Дягилева

Веди рядок за обрій, виднокрай,
Радій, як світлофорить жар майорів,
Оспівуй спокій квітів і не дбай
Щоб хтось проник в душі таємні схови.

Всім байдуже, чи ти на самоті,
Чи осінь патріарха, ніч імперій
Всередині. Слова рви саме ті,
Щоб їх букет був краще біжутерій

Буденних жертв, сумної прози вправ,
Що серед рим шукають люди? Свята!
Легені вільним подихом розправ
Де в думах виноград, часник і м’ята.

Пообіцяй сп’яніння, зелен хміль,
Заводь пташок рипучі геть платівки,
Чатуй нестерпно синню звідусіль,
Де сонця обладунки вогнетривки.

Тлумач таємну мову змахів крил
Метеликів. Складай родинне древо
Всіх гарбузових родичів. На схил
Бджолиних клопотань зійти не гребуй.

Хай вітер тиця по-щенячі ніс
Та вірш пливе по гладям паперово,
Читач не мусить бачить суму-сліз
Не псуй фієсти тим своїм «***ово»!

25 Ват

Якщо на 25 банальних ват
Непревселюдно, «свєточ», ти жеврієш
В провінції чи, пак, периферії,
Не варто вирушать на пошук вад

І плям у анемічної судьби,
Сполохати прозору неміч вулиць
Де ерос і танатос вже поснули – 
Вгодовані на площі голуби.

Не слід ремінісценціям давить
В задусі днів безжальним дихлофосом,
І гуру для невдах – умовний спосіб
Нехай закриє пельку хоч на мить.

Не відкидай, славетний доктор Ху,
Між версій – абсолютно очевидну,
Кинь оком, ну хоча би принагідно
На доказів безвихідь речову.

Бо серед цапів чорних і рябих
Хтось має опинитись відбувайлом,
Не треба винуватить стіна стайні
Що в них дворянський стяг не майорить.

Строчи скоріш свій миршавий сонет,
Да, починати плин не дуже мудро
З священних ясних текстів Камасутри,
Що ж, краще з махабхарат і рігвед?

Між п’яних кораблів і сонця міст
Я бачу, наче зроблений путяще
Наш світ і кинутий напризволяще
Я потихеньку роблюсь атеїст.

Марення

Я не мрію – я марю. 
Я не шаленію.
Розмалюю свій день,
Наче губи – повія.
Досягли всі висот,
Дехто – «фон», інші – «ібн»,
В своїх зоряних снах
Я ще конче потрібен.
Через тріск перешкод
Я уважно почутий.
Моїм пальцям не зле,
Не сніжить більше лютий.
Хвильки, тижні і дні
Так не схожі на зграю.
Не ховаю надій – 
Я їх тільки плекаю.
І на кожній з речей
Не висять динаміти.
Звісно, вистачить сил
Все на краще змінити.
В полі зору іще
Бовванів м’ячик, Таню.
Із затемнень, як щем,
Повне розчарування.
Я не там, де сонет,
Там, де «вітер у харю».
Звичний жереб нікчем – 
Я не мрію, я марю.

Квіткові теревені

і з того часу вона лише сидить та веде бесіди з квітами.
                                                                                                        М.

Світ стоголосо промовляв
До тебе. Слухай неминуче.
Вів лагідно, як те дитя,
Сталево плив північним дуче.

І дзенькав серед слів п’ятак,
І кучерявились стандарти
Високі, курво. Жити так,
Бо ми того (здається) варті.

Звільніть мене від товариств
Невтомно злих і язикатих.
Ось вам відкритий чесний лист:
Ступлю два кроки біля хати,

Почую ледь як гомонять
В садках, що близ та недалече,
Самотні квіти між цикад,
Палких обійм і снів старечих.

У чорнобривців склад строкат
Пожежонебзпечних візій
І серед нескінченних втрат
Верлібр їх вирушить по кризі.

Рудбекія затьмарить зміст
Містичних гімнів Ехнатона,
ЇЇ вірш жовто-променист
І в пелюстках блукає втома.

Жоржин доба упанішад
І натяків прозоро-млосних,
Крізь тиші полотно, крізь сад
Їх ямб дзюрчить золотоносно.

Не варто сіпати мене
У спеку балачок, в жар літа.
Красиве слухати незле... 
Я буду говорить до квітів.

Подозрение

Я выйду к берегу медлительной реки
И буду ждать, согласно мудрости восточной,
Когда появятся, раздуты и легки,
Тела врагов моих в прекрасный час урочный.

И приплывет гордыня – как я видеть рад!
С плакатом на груди «Пророка нет…», «…не ценят!»
С фамильным перстнем «За второй триумвират»,
С венком оливковым и запахом драцены.

За ней неверие – так убрано пестро,
Все в ожерельях истин, доводов и логик,
В руках – двуручная пила, том «Домострой»
И дух сортов неблагородных алкоголя.

Скульптурой Будды все застынут рыбаки
И графоманство проплывет немым укором,
Страницы станут вновь прозрачны и тонки…
Есть подозренье, что стучится то не скоро.

22.07.2014

Липень

І вітру наспів серпанковий,
Повітря присмак – геть вершковий,
І в виноградів зелен-листя
Червоним сипнуло намисто.

Скарбничками красунь Багдаду
Шипшини світяться смарагдом,
Чекають на ловців тямущих
Смородини відкриті мушлі.

Без хабарів, без сплати мита,
Червоним золотом облиті
І куполи, і бані вишень
Між завтра сном і днем колишнім.

І день черпає без упину
В долоні синь ультрамарину
І п’є з колодязної діжки,
Розбивши хмарок біг безгрішний.

І, витерши в краплинах губи,
Як зірка, більше ніж ютюба,
Так безпідставно (хоч хоробро)
Нам стверджує: «Все буде добре».