СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ
* * *
Після тих страшних видінь, коли Мотря трохи приходила до пам'яті, відчужено дивилася на свою єдину донечку Надійку і в її голові крутилася страшна думка… Ще коли Мотря несла хоронити Миколку, їй зустрілась баба Ганя, яка на диво усім, була чи не єдиною ходячою серед тих кількох стариків, які ще дивом жили. Вона уже
поверталась з кладовища, похоронивши свою останню внучку. А так, як не мала сили викопати для неї могилу, а у рів під дубом не хотіла кинути тіло, то розрила свіжу могилу своїх дітей, та й примостила онуку поверх їх, та й загребла. Тоді баба Ганя, підвела на Мотрю вилинялі від років, а чи від сліз, очі та й зрекла, христячись:
- Твоя Надійка живе, а Марта, ось кажуть, свою з'їла…
Баба почвалала далі, а Мотря, тоді, ледве не впала разом з мертвим Миколкою на плечах (на руках нести нездужала). І хоча вона й наслухалася уже всякого про те, що люди їли й котів, і псів, і щурів. Але щоб дітей?... У Мотрі дотепер мурашки по тілі бігають, як згадає ту розмову…
(Аби забити дитячих улюбленців кота Митрофана й пса Полкана, вони з чоловіком не зразу відважились. Та коли, потай від малечі, таки відважились на цей крок, то їх не стало. Якось вранці прокинулись, а пса й кота ніде нема.
Тоді Улас, аби заспокоїти малечу, сказав, що вони втекли з дому. Проте самі, здогадались, що хтось з односельчан їх випередив, викрав аби самому з’їсти…)
Отак боялися ранити чуйних дітей, а тваринки від своєї долі однаково не втекли…
«Коли б тоді, так зробили, як подумали, тепер може б не хоронила своїх кровиночок одне за другим, - думала, - може б дотягнули до весни, а там трави б зійшли, листя розпустилося, якось би й перемучилися до жнив…до жнив.
А які можуть бути жнива, коли сіяти нічим ?»
Ще не раз її думка поверталась до збожеволілої від голоду Марти, яка з’їла рідне дитя.
«Ні. Я так не зроблю, - переконувала себе Мотря. - Краще вже сама удавлюся. Є ж іще Бог на світі. Може він колись і зглянеться на мою останню Надію - Надійку… Може… Я прошу Тебе Господи!.. ПРОШУ!...»
Мотря впала в забуття…
Вечоріло…
Жінка порухалась…
Мала Надійка злякана дивилась на неї, на темінь, що заповнювала хату, тихо зіпала
ротом, у неї просто не було сліз…
- Мамо, то ніч? - раптом прошепотіла дитина.
Мотря, на диво почула, дитячий голос.
- Ніч. Над Україною опустилася ніч, - ледве видавила з себе.
- А це надовго? Я боюся! - виливала свої страхи донечка.
- Ні , недовго - до ранку.
- А він буде?
Питання зависло в повітрі. Мотря не знала що сказати. Вона думала про іншу смертельну ніч, ту, яка впала на їхню сім'ю, на село, на Україну, ту чорну ніч, яку колись назвуть - ГОЛОДОМОРОМ, ГЕНОЦИДОМ...
Та для її маленької дитини це була просто ще одна голодна ніч…
…жінку знову била лихоманка…
Мотря догоряла...
Вона лежала, схрестивши руки на грудях, ще б тільки свічку у руки - покійниця. І хоч ще була живою, вже давно себе похоронила…
Серед ночі, прийшовши трохи до пам'яті, тихо почала співати «Отче наш», раз, другий…Та ось, її пересохлі уста видали:
- Христос воскрес із мертвих!
Смертію смерть поправ,
І тим що во гробах життя дарував!
Христос воскрес із мертвих!
Смертію смерть поправ,
І тим що во гробах життя дарував!
- знову й знову виспівувала, вірніше шепотіла Мотря, крізь всі свої провали у пам'яті і забуття, пригадавши, що цієї ночі наступило Величне свято Господнього воскресіння, свято перемоги життя над смертю…
«Але чому така тиша стоїть над селом? Чи то поснули всі, чи вимерли?» - сушила собі голову жінка.
Тут її думки стали переплітатись, губитися, вона знову падала в забуття. Щось гупало у голові. Та разом з тим, знову й знову на поверхню випливала думка, яка терзала її, не давала спокою:
«Дзвони мовчать… Мовчать дзвони… Який гріх, нині Великдень, свято радості, а дзвони мовчать. Ні, потрібно вставати, йти до церкви, таке радісне свято. Не може такого бути аби всі вимерли, мабуть, таки поснули...»
Мотря, наче увісні, заледве звелася… Навпомацки підійшла до скрині… Підійняла віко... Почала викладати на ослін ще не виміняний одяг... Одягалася…
І хоч у вікно заглянув блідий місяць і у хатині посвітлішало, вона могла одягтися навпомацки…
Свої речі жінка відчувала пальцями, на дотик. Скільки раз виймала їх Мотря просто аби полюбуватися, та й покласти назад у скриню - вони про свято.
«Ось полотняна вишивана сорочка. Ось і камізелька, спідниця, запаска, хустка…
Ось тільки чобіток нема, - зітхнула, - давно зїли, варили-варили, а згодом, по кусочку та й зїли. Та то нічого, начебто й не холодно, весна ж надворі», - тішилась, не розуміючи, що це все через жар, який охоплював її все
більше й більше…
Дітей не буду будити, нехай посплять, так набігалися за день, нехай відпочинуть. Та й Улас, та й дід з бабою
нехай відпочинуть. Прокинуться, а я вже з пасочкою, та й з крашанками, стою на порозі:
- Христос воскрес! Соньки…
Ой! … - спохватилась. – А де мій пасхальний кошик, - заметушилась…Знайшла… - Добре, що все ще звечора зрихтувала, тепер менше буду шуміти, нехай сплять, - бурмотіла. – Ото ще хіба жолудів докладу, діти їх так люблять, - шепотіла, виймаючи з-під подушки, кілька жолудів, що колись приховала на чорний день. Кинула їх у порожній кошик…- Ось так буде гарно їм біля пасочки, крашаночок, масельця та ковбаски… Ось так… А з верху, ще й рушничок, - вийняла зі скрині рушник з вишитим хрестом та написом «ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС». Прикрила кошик… Мабуть, піду…»
На печі хворобливо кидаючись у сні, спала Надійка…
Жінка вийшла надвір…
