Вшановуючи пам'ять жертв україно-польського конфлікту 1943 року на Волині, нам справді варто дотримуватися тези "прощаємо і просимо прощення". Бо насилля та мордування мирного населення не може бути виправдане за жодних обставин. Винні у цьому і поляки, і українці. Але водночас і не тільки вони, про що ми забуваємо, займаючись агресивним взаємозвинуваченням. А варто замислитися над тим, чому нечисельні спорадичні сутички 1941-1942 років поміж поляками та українцями раптово перейшли у тотальне протистояння 1943-1948 рр., аж до часу завершення депортаційної операції "Вісла".
Добре відомо, що першими масові репресії проти мирного українського населення розпочали 1943 року поляки, але постає запитання: що саме спонукало польський екзильний уряд у Лондоні віддати таємний наказ підпільникам Армії Крайової так діяти? Зрозуміла річ, що вони мали якісь вагомі підстави для такого вчинку. Які?
На той час після поразок під Москвою і особливо - Сталінградом, була зрозуміла неминуча поразка Німеччини у другій світовій війні. А тому всіх турбувала проблема кордонів майбутніх держав після війни, про що найбільше йшлося на відомій Тигеранській конференції держав-союзниць з антигітлерівської коаліції.
Вона відбувалася з 28 листопада по 1 грудня 1943 року за участю найвищого керівництва СРСР, США і Англії, і на ній серед головних обговорювалось "польське питання". Для кращого розуміння тогочасних подій наведу дві документальні цитати з книжки-монографії Анатолія Уткіна "Дипломатия Франклина Рузвельта" (Свердловськ, видавництво Уральського університету, 1990 р. Переклад цитат українською мій. - Б. Г).
"Через кілька годин після ранкового засідання другого дня Рузвельт запросив Сталіна на двосторонню зустріч. Рузвельт намагався знайти рішення проблеми, котра вочевидь найбільше роз'єднувала дві великі держави. Він сказав Сталіну, що наближаються чергові президентські вибори, і він збирається балотуватися на третій термін. У США проживає близько семи мільйонів американців польського походження, їхні голоси для перемоги демократичної партії вкрай важливі. Як практичний політик він буде боротися за ці голоси. Особисто він, Рузвельт, згоден зі Сталіним, що польська держава повинна бути відновлена, що її східні передвоєнні кордони мають бути посунуті на захід, а західні посунуті аж впритул до Одеру, проте обставини передвиборної боротьби не дають йому змоги відкрито висловлюватися у питанні про кордони. Сталін відповів, що розуміє проблему президента" (стор. 390).
"Справа не обмежилася внутрішнім обговоренням. У Тегерані і Рузвельт, і Черчілль схвалили наміри Радянського Союзу провести зміну кордонів поміж СРСР та Польщею. Черчілль це зробив у перший день зустрічі - увечері. Рузвельт тоді витримав паузу. Та в останній день конференції він цілком однозначно, не криючись, заявив Сталіну, що схвалює перенесення східного польського кордону на захід, а західного польського кордону - до річки Одер. Щоправда, Рузвельт обумовив, що потреба в голосах польських виборців на президентських виборах 1944 року не дає йому можливості прийняти "жодного рішення тут, у Тегерані, або протягом цієї зими" з приводу польських кордонів. Схилившись над картами, Черчілль і Сталін визначили те, що Черчілль назвав "гарним місцем для життя поляків", - їхні нові кордони. Рузвельт фактично приєднався до цього" (стор. 391).
Отже, ми бачимо очевидну подвійну гру. Насамперед з боку Франкліна Рузвельта, який наперед знав майбутні кордони Польщі і погоджувався на них. Але для завоювання виборчого електорату обіцяв полякам кордони на сході, як до початку війни, за умови позитивного плебісциту у східних провінціях. Тобто поляків, по суті, спровокували на агресію проти українського населення на Західній Україні, яке навряд чи погодилося б увійти до складу Польщі добровільно. Це добре розумів їх екзильний уряд, через що вирішив діяти на випередження.
Виникнення ворожнечі поміж українцями і поляками було вигідним і Сталіну, який, як вправний тиран, добре володів мистецтвом "роз'єднуй і владарюй". Конфлікт значно полегшував боротьбу з Українською Повстанською Армією та оунівським націоналістичним підпіллям, а в подальшому він став вагомим аргументом для виправдання насильницької депортації українців і поляків по різні боки державного кордону з їхніх етнічних земель під час так званої операції "Вісла". Задля провокування і посилення конфлікту були створені спецзагони з радянських партизан та агентів спецслужб, які під різними личинами зумисно тероризували на теренах Західної України та Білорусії і польське, і українське мирне населення.
Відповідно посилювалася жорстокість відплатних акцій з обох сторін.
Не менше за Сталіна розпалював і використовував розбрат поміж українцями і поляками Гітлер. Зокрема, руками польських наглядачів-"капо" за мовчазною згодою німців були закатовані в 1942 році у концтаборі Освенцім два рідні брати Степана Бандери - Василь і Олександр. Активно використовували німці для екзекуцій проти місцевого населення відповідні національні поліційні формування. Але не військові. Тому всі звинувачення поляків до вояків дивізії "Галичина" безпідставні.
Підсумовуючи все сказане, потрібно відверто визнати, що окремі суто місцеві конфлікти поміж польським та українським населенням Західної України протягом 1941-1942 років не йдуть у жодне порівняння з подіями 1943-го, які називають "Волинською трагедією", хоча географія цього конфлікту значно ширша і охоплює навіть територію самої Польщі у споконвічно заселених українцями землях, таких, як Лемківщина, Холмщина, Надсяння тощо. Цілком зрозуміло, що початок цієї трагедії йде від таємничого наказу з Лондона польського уряду в екзилі до підпільної Армії Крайової про насильницьке "витіснення" всього українського населення з так званих "кресів схудніх" для створення полякам потрібних умов при майбутньому плебісциті-голосуванні після війни.
У відповідь керівництво Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії приймають ультимативне рішення про деполонізацію Західної України. Як наслідок - почалася масова різня одне одного.
Не беруся ставити у вину екзильному польському урядові відстоювання своїх національних інтересів, бо цілковито переконаний в тому, що на помилковість їх рішення значною мірою вплинула і підступна політика керівництва США, СРСР та Англії. І варто вказати на те, що від такої підступної політики великих світових держав українське населення Західної України постраждало вже вдруге. Вперше після закінчення першої світової війни, коли під час роботи Паризької мирної конференції комісією з питань поділу територій східні кордони Польщі були встановлені по так званій “лінії Керзона”, яка проходила через Гродно-Ялівку – Немирів - Брест-Литовськ - Дорогузьк - Устилуг - східніше Грубешува - західніше Рави-Руської - східніше Перемишля до Карпат. Саме такими ці кордони були затверджені офіційно 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти і визнані світовою спільнотою. Це вже потім перед загрозою агресії з боку більшовицької Росії і загалом переможної війни проти неї Польщі, члени Антанти мовчки погодилися на умови Ризького договору 1921 року поміж Польщею і Росією, згідно з яким території Західної України та Західної Білорусії були окуповані польськими військами. Законність таких дій була і є сумнівна. Поляки від самого початку розуміли це, а тому одразу розпочали проводити на захоплених землях агресивну експансійну політику полонізації і брутального тероризування місцевого українського населення. Уряди світових держав свідомо не хотіли побачити фактично геноциду проти українців, впровадженого в Польщі на рівні державної політики, і нічого не захотіли зробити стосовно припинення "пацифікацій" та дискримінації українців в Західній Україні. Власне, бажання привернути увагу світової громадськості до української проблеми в Польщі спричинило значну кількість терористичних акцій з боку ОУН. Тобто знову українці чубилися з поляками з вини третіх сил, які і є головними винуватцями цього довготривалого конфлікту.
Доречно також нагадати, що згідно з післявоєнним договором від 16 серпня 1945 року між Польщею і СРСР за основу визначення кордонів поміж ними було взято саме "лінію Керзона" з окремими відступами на користь Польщі.
Ми маємо визнати взаємну вину в цій трагедії і прийти до взаємного християнського взаємопрощення одне одного.
На завершення цієї розвідки щодо причин окремих україно-польських конфліктів хочеться навести кілька строф з вірша Михайла Старицького "Поклик до братів-слов'ян" написаного в 1871 році, задовго до зазначених подій. І шкода стає, що слова поета не були вчасно почуті і сприйняті людьми:

...А ти, брате-ляше,- невже так до суду
Між нас буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.
.........................................................
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
- Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!


Богдан Гордасевич
Львів.
"Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147)


На вшанування наших поляків

( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчеля і Сталіна, і ще опосередковано на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків, було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Шептицькі, Вишнивецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова спровокована трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.

Комент Богдана Бо від 17 липня 2016 р.: якщо польській сенат прийме рішення відзначати 12 липня як "геноцид польського народу українцями на Волині", то вважаю що буде правильним у Верховній Раді України прийняти аналогічну постанову про відзначення 12 липня як "геноцид українського народу поляками на Волині у концтаборі Береза Картузька, в 1943-му та за часу операції "Вісла" 1947-го".