Нещодавно один знайомий дорікнув Алісці:

            - Отож треба було шанувати чоловіка, ноги йому мити… Бо перший чоловік – то од Бога…

           

[ Читати далі ]

       

Життя здавалось сірим і безпросвітним, як, котрий день підряд, затягнуте важкими хмарами небо. Білий, пухнастий сніг випав тонким шаром на замерзлі калюжі, тому не викликав жодних емоцій, крім роздратування і страху опинитись в травматології. І навіть передчуття свят цього річ не тішило, бо зарплати вистачало на щораз менше.

Молода, симпатична жінка повільно йшла додому й з усіх сил намагалась не впасти. На ній була сіра куртка, такого ж кольору шапка, шарф, чоботи і сумочка на плечі. Чи треба уточняти, що настрій повністю відповідав кольоровій гамі одягу? Єдине, що не вписувалось в загальну картину – очі. Такого чудового яскраво-зеленого кольору, як молоді листочки навесні, але й вони від сірих думок ніби зблякли. Сірі думки заповнили жіночу душу, оточили її темною хмарою і ніяк не хотіли відпускати. Якимось дивом через них зміг прорватись дзвінкий дитячий голосок:

-  Тітонько, а чому ти така сумна?

Жінка зупинилась і нарешті відірвала погляд від землі.

-  Бо я посварилась з коханим, -  сама не розуміла чому відповідає незнайомій дитині. То була дівчинка років п’яти на вигляд. Руді кіски стирчали з-під полум’яно-червоної шапки, помаранчева курточка, такого ж кольору чобітки і цілунки сонечка – веснянки на усміхненому личку довершували образ. Вона ніби сяяла теплом і радістю так, що навіть сніг біля її ніг почав танути.

- Посварились, то помиритесь, - заявила авторитетно. – У вас, дорослих, завжди так.

- Не помиримось, - сумно похитала головою жінка. – Він зрадив мене! Та ще й з моєю подругою! – на очах вкотре за цей день виступили сльози.

- А чому ти плачеш? – допитувалась мала. – Це ж він зрадив, а не ти. Це його помилка і він має шкодувати про неї. І подруга твоя мала б зараз плакати. Повір, було б значно гірше, якби ти зрадила. Бо це була б твоя помилка, твоя провина. А буває ще гірше, коли людина зраджує себе. Таку помилку вкрай важко виправити.  Тож тобі нема чого плакати, - закінчила впевнено і щасливо посміхнулась.

- Але ж мені боляче! Я ж кохаю його, а він… І подрузі я все життя довіряла. Та ти не зрозумієш, - мовила приречено і знову перевела погляд на землю.

- Насправді, я все розумію, - вело своєї дівча. – Боляче буває всім і причини у всіх свої, але то не привід впадати у відчай. Біль – це не бабайка, яка приходить, щоб нас помучити. То лише не дуже приємний сигнал про те, що з нами щось «не так». Ми мусимо знайти це «не так» і виправити його, тоді біль зникне сама. Бо в ній немає потреби, якщо у на все «так».

Жінка дивилась на дитину і не могла зрозуміти чого досі стоїть тут і слухає її. Звідки в дитячому голосі стільки любові, тепла і щирості. Як малеча може говорити про такі дорослі речі, до яких не кожен дорослий доростає.

- До речі, як тебе звати? – поцікавилась дівчинка.

- Даринка, - відповіла жінка, хоч так її називали лише в дитинстві, та їй дуже подобався цей варіант власного імені.

- Даринка – мандаринка! – весело розсміялась мала і простягнула невеликий пакуночок. – Ось, візьми! Це зігріє в найлютіші морози і допоможе порозумітись з болем. А ще, це чудово пасує до кольору твоїх очей, - ще раз посміхнулась і вклала дарунок в долоні співрозмовниці.

То була невелика яскраво-зелена коробочка, а в ній зелений ланцюжок з кулоном – мандаринкою. Не виникало жодних сумнівів, що це саме мандаринка, а не, скажімо, апельсин чи грейпфрут, хоча жодного логічного пояснення цій впевненості не було. Розміром кулон був завбільшки, як велика черешня, ніби сяяв зсередини і був теплий на дотик.  Даринка – мандаринка, так в дитинстві часто називали за велику любов до цих надзвичайно смачних фруктів. Жінка посміхнулась спогадам і підвела очі, щоб подякувати дівчинці за такий чудовий дарунок, але її не було видно. Трохи засмутилась, що не подякувала, але глянула на маленьку мандаринку і знову посміхнулась. Найкращою подякою буде, якщо я таки розберусь зі своїм «не так» і зможу відпустити біль. Бо якщо мені має допомогти мандаринка, а я Даринка – мандаринка, отже допомогти собі маю я сама. І я зможу це зробити! Якщо не зраджу себе, бо це дійсно найгірша зрада.

 Рішення було прийнято, тож можна було повертатись додому.  Але здавалось змінився не тільки настрій жінки. Якимось дивом світ навколо теж змінився – хмари кудись зникли і небо сяяло міріадами жовтогарячих зірок – мандаринок. І вуличні ліхтарі тепер нагадували ці фрукти. А сніг під ногами нагадував, що скоро свято Миколая, а для Даринки це завжди було свято мандарин. «Але ж їх можна купити і сьогодні. Хоч кілька штук, але цього вистачить аби згадати улюблений смак дитинства» . І так щемко захотілось свят, бо хоч грошей і мало, але найбільша радість свят від зустрічі з рідними людьми, а не від наїдків чи напоїв. А мандаринки будуть обов’язково. Жінка йшла  легко, мов летіла над землею і посміхалась світові. Ні, біль від зради нікуди не зник, і з ним ще доведеться деякий час миритись, поки знайдуться і вилікуються всі «не так». Зараз він трохи відступив, даючи місце щастю. Хоч і тимчасовому, але такому смачному – мандаринкам!

   Для тих, хто не знає, що таке вугільна шахта. Дуже спрощено.
Це велетенська штучна печера, іноді потягом десятка кілометрів, яку люди виривають
під землею і видобувають там кам’яне вугілля. При видобутку вугілля виділяється
вибухонебезпечний газ - метан. Вибух такого газу забирає життя сотень людей. Про це
ви мали змогу дізнатися із преси та телебачення.

  Тому у віддалених частинах шахти пробивають на поверхню вентиляційні стовбури і
встановлюють там вентилятори. Це, досить таки, величезні споруди, які повинні працювати
цілодобово і забезпечувати приток свіжого повітря у шахту , та видалення метану.
  Зупинка такого вентилятора вважається аварією першою категорії.

  І стоять такі вентилятори серед чистого поля, далеко від людського житла і всіх
зручностей цивілізації. Навіть води набрати ніде.

   Сучасні вентилятори повністю автоматизовані, тому контролюються і керуються диспетчером
з надшахтного комплексу. На старих вентиляторах засобів автоматизації немає, тому там
цілодобово знаходяться чергові - здебільше жінки.

  Перше травня. Святковий, теплий, привітний день. Володимир Сергійович, механік
вентиляторних механізмів, одягнутий у БІЛИЙ святковий костюм, вдома з гостями
смакує охолоджене  "Жигулівське". Порожня тара свідчить про великий прогрес у цій
приємній справі.

 [ Читати далі ]

   *
   Хай там хоч як стверджують ентузіасти інтернету,що віртуальне кохання зародилося саме тут,
та все ж мушу вам сказати що це не так і віртуальне кохання існувало ще тоді,коли про інтернет
ще ніхто не читав навіть у науково-фантастичних романах. Кажу вам як людина, яку оте саме
віртуальне кохання торкнулося своїм чарівним крилом.

   Успішно склавши екзамени до інституту, та отримавши студентський квиток, із задоволенням
занурився у вир безтурботного студентського життя. Як сподівався на п’ять років.

Та життя принесло мені, як і багатьом першокурсникам, несподіванку у вигляди звістки з військкомату
із запрошенням поповнити лави нашої славетної Радянської Армії. І хоча у інституті була військова
кафедра і діяли відстрочки, нас все таки запросили виконати свій почесний обов’язок, і, із
зброєю в руках, пильно охороняти нашу Батьківщину протягом двох років. Чому це так сталося
міністерство оборони мене не повідомило.Можливо забули, а можливо то була велика військова таємниця.
Так,досить несподівано для себе, я став солдатом.

 [ Читати далі ]

  Хто не згадує свої студентські роки. Незабутня пора юності. Лекції,
сесії, екзамени...
  І як, зазвичай, улюблені і нелюбимі предмети  та викладачі. Одним із таких
ненависних предметів була у нас "Економіка та бухгалтерський облік."
Нам, майбутнім шахтарям, здавалося дивним перемноження людей на зміни і години,
в результаті яких з'являлися чударнацькі "людинозміни" та "людиногодини".

   Та діватися було нікуди, адже основи цих знань повинні мати усі інженери.
Наш викладач, Євген Іванович, чудово розумів усю нудоту і нецікавість свого
предмету, а, оскільки, він був людиною з гумором і, досить, контактним, то
скрашував свої лекції жартами та анекдотами. Наша група була чисто
чоловіча, тому і анекдоти були досить відвертими.

  Якось, наперододні сесії, йшла підсумкова лекція. Як завжди -
питання-відповіді. Загальна розмова перейшла до теми шпаргалок і підказок.
От тут Євген Іванович і видав нам цей, на той час, найсвіжіший анекдот про
Вовочку та Марь Ванну. Викладаю  його так, як почув на цій знаменній лекції.

   Усі нервово чекали приїзду високої комісії до школи. Марь Ванна зібрала
відмінників із свого класу і попередила, що буде викликати їх до дошки,
а, також, про те які питання буде запитувати.

   Вовочка відразу зауважив: -Марь Ванна, я, коли хвилююся, то забуваю назву
останнього місяця - грудня.-
   На що Марь Ванна відповіла:- Не хвилюйся, Вовочко, як тільки, у переліку,
дійдеш до місяця грудня, то поглянь на мене, а я покладу руки на груди. То,
відразу, і згадаєш.-

   Наступного дня. Урок. Сувора комісія у класі. Один за одним відмінники
успішно відповідають на запитання біля дошки. На суворих обличчях комісії
з'являються схвальні вирази.

   До дошки виходить Вовочка і починає перелік місяців. Доходить до
останнього і розгублено поглядає на Марь Ванну. Та кладе руки на груди...
   -Цицень,- радісно вигукує Вовочка.
Від здивування Марь Ванна опускає руки нижче...
   -Пупень,- бадьоро продовжує Вовочка.
У розпачі Марь Ванна Зовсім опустила руки.
   -Пи*день, - закінчив перелік Вовочка.
   
   -То ж, щоб зрозуміти підказку, потрібно ще й свого розуму мати, - підвів
підсумок Євген Іванович.
   
5 грудня 2008 р.
Михайло ДІД.
Алчевськ. 

Друзі, хочу поділитися приємною новиною. Незважаючи на "пендюлі життя", я усе ж таки намагаюся писати. Почала співпрацювати з мультимедійним видавництвом Стрельбицького, шо якимсь дивом знайшло мене на просторах інету і запропонувало видаватися. Видають вони книги електронні, а не паперові - що для мене дуже зручно у нинішньому становищі.  І ось маю першу електронну книжку під загальною назвою "Коли розум спить". Увійшли до неї 9 оповідань. Певно, деякі з них вам вже доводилося бачити тут, а деякі зовсім нові. У творах я намагалася торкнутися якихось філософських і психологічних питань, та зазирнути у глибину людської душі. Хто тільки не став героєм: тут і дядечко років сорока п*яти, і дивакувата школярка, і старенька бабця, і наставник східних єдиноборств. Та, звісно, кіт, голуб і собака - ну куди ж без них  На 100% автобіографічним є лише одне оповіданнячко, ну ви всі самі знаєте, яке

   Знову кілька слів про специфічність шахтарської праці.
  
   Шахтарська праця не тільки важка, а ще й дуже брудна. У самому підземному
середовищі багато пилу та води, які забруднюють людину майже з першої хвилини,
тільки но вона попадає у шахту.
  
   Тому, перед відвідинами шахти, шахтарі переодягаються у шахтарських лазнях у
спецодяг, який про між собою називають "шахтарками" або спецівкою. Після виходу
з шахти миються у лазні і одягають свій звичний одяг.
 
  Вуглевидобуток проводиться цілодобово, у чотири зміни, по 6 годин. Дві - денні
зміни, дві зміни припадають на ніч. Оскільки шахта є підприємство підвищеної
небезпеки, то у нічні зміни призначаються додаткові чергові із складу
інженерно-технічних робітників. Таке додаткове чергування випадає десь один раз на
місяць.
 
[ Читати далі ]

   Дорога неспішно повернула і знову ліниво лягла під колеса авто, незле лаючись на водіїв вибоїнами
та знівечіним узбіччям, цим, майже традиційним, привітанням.

   Попереду, трохи у низині, відкрився краєвид головної вулиці, широченної, прикрашеної з обох боків
старими могутніми вербами. Вулиці з таким же традиційним іменем, як і більшість головних вулиць
нашої колишньої країни - вулиця Леніна.
.
   Поодинокі зустрічні машини пробудили згадку про те, що і тут колись вирувало життя. Але це було давно,
у далекому минулому, у іншому житті. Зараз селище принишкло і, здавалося, тихенько доживало свій вік
і у дрімотному спокої марило спогадами про свою колишню красу і велич. Золоті часи, які вже ніколи не повернуться.

[ Читати далі ]