Це оповідання я вже публікував тут, у блогах. Та через обставини, що від мене не залежали, довелося
видалити більшу частину блогу. Під видалення потрапило і це оповідання. Зараз маю змогу відновити
видалену частину блога. Тому ті, хто вже читав це оповідання, нехай пробачать мене за його повторну появу у стрічці друзів і, спокійнісінько, закриють, не читаючи.


                                                                      ***
   Її звали Марина. Подруга старшої сестри. Екстравагантна дівчина. Всю зиму проводила на ковзанах,
не знімаючи свої "дутиші" навіть, коли йшла в гості, чим здорово дратувала мою маму. Важкенької
Марининої руки побоювалися, навіть, найзавзятіші ловеласи, любителі привабливого жіночого ландшафту.
Мені було 14, їй-18. У такому віці, це відстань, як між двома галактиками. Ми просто признавали факт
існування одне одного і жили, кожен у своєму світі.

  Закінчивши школу сестра вступила до університету, поїхала на навчання, і Марина також зникла
з мого обрію. Згодом і я закінчив школу і поїхав в інше місто вивчати нелегку гірничу науку.

 [ Читати далі ]

  Хто не згадує свої студентські роки. Незабутня пора юності. Лекції,
сесії, екзамени...
  І як, зазвичай, улюблені і нелюбимі предмети  та викладачі. Одним із таких
ненависних предметів була у нас "Економіка та бухгалтерський облік."
Нам, майбутнім шахтарям, здавалося дивним перемноження людей на зміни і години,
в результаті яких з'являлися чударнацькі "людинозміни" та "людиногодини".

   Та діватися було нікуди, адже основи цих знань повинні мати усі інженери.
Наш викладач, Євген Іванович, чудово розумів усю нудоту і нецікавість свого
предмету, а, оскільки, він був людиною з гумором і, досить, контактним, то
скрашував свої лекції жартами та анекдотами. Наша група була чисто
чоловіча, тому і анекдоти були досить відвертими.

  Якось, наперододні сесії, йшла підсумкова лекція. Як завжди -
питання-відповіді. Загальна розмова перейшла до теми шпаргалок і підказок.
От тут Євген Іванович і видав нам цей, на той час, найсвіжіший анекдот про
Вовочку та Марь Ванну. Викладаю  його так, як почув на цій знаменній лекції.

   Усі нервово чекали приїзду високої комісії до школи. Марь Ванна зібрала
відмінників із свого класу і попередила, що буде викликати їх до дошки,
а, також, про те які питання буде запитувати.

   Вовочка відразу зауважив: -Марь Ванна, я, коли хвилююся, то забуваю назву
останнього місяця - грудня.-
   На що Марь Ванна відповіла:- Не хвилюйся, Вовочко, як тільки, у переліку,
дійдеш до місяця грудня, то поглянь на мене, а я покладу руки на груди. То,
відразу, і згадаєш.-

   Наступного дня. Урок. Сувора комісія у класі. Один за одним відмінники
успішно відповідають на запитання біля дошки. На суворих обличчях комісії
з'являються схвальні вирази.

   До дошки виходить Вовочка і починає перелік місяців. Доходить до
останнього і розгублено поглядає на Марь Ванну. Та кладе руки на груди...
   -Цицень,- радісно вигукує Вовочка.
Від здивування Марь Ванна опускає руки нижче...
   -Пупень,- бадьоро продовжує Вовочка.
У розпачі Марь Ванна Зовсім опустила руки.
   -Пи*день, - закінчив перелік Вовочка.
   
   -То ж, щоб зрозуміти підказку, потрібно ще й свого розуму мати, - підвів
підсумок Євген Іванович.
   
5 грудня 2008 р.
Михайло ДІД.
Алчевськ. 

  Як швидко проминає життя...
Начебто ще й не починав жити по-справжньому, а вже шостий десяток
промайнув. Закінчилася трудова діяльність, виросли і порозлітались
по світу діточки, підросли онуки. Все більш відчувається твоя непотрібність.

Діти вже дорослі і живуть своїм життям, у онуків теж починається своє життя,
таке відмінне від твого дитинства, що навіть не завжди його встигаєш
зрозуміти, що воно таке і до чого.

На колишній твоїй роботі, на колишньому твоєму місці вже інша людина,
яка виконує твою колишню роботу не гірше від тебе. Усі заклопотані
своїм життям. Про тебе не згадують, без тебе обходяться, наче тебе
ніколи й не було на цьому світі.

Кожна людина по-своєму переживає цей неминучий період свого життя.
Одні чіпляються за своє місце на роботі, з піною на губах доводячи
свою незамінність і безжалісно розтопчуючи претендентів.

Інші несуть свій застарілий досвід у сім’ї своїх ближніх.

Дехто починає жити для себе, наздоганяючи те, що було неможливо мати
у молоді роки
.
У політиків прокидається жага до влади.

Та все ж таки найбільша категорія людей просто опускають руки і
тихенько доживають свій вік, просиджуючи на ослінчиках біля хати,
перебираючи у пам’яті потьмянілі спогади свого такого швидкоплинного
життя...

Народився... Вчився... Оженився... Дітчок виростив... Праця... Пенсія...
Як скрізь... Як усі... Як завжди... Було... Є... І буде...

І гіркий присмак своєї непотрібності...

І тоді виникає думка:-А що як це ще не кінець?...
Що як попереду ще одне життя?

Прекрасне і щасливе,без щоденної колотнечі і хвороб,без болю,ненависті і зрад...
Без щоденної турботи про шматок хліба... З одвічною любов’ю...
Мабуть так народжувалась релігія...

 2008 р.
Михайло ДІД.
Алчевськ.

   *
   Хай там хоч як стверджують ентузіасти інтернету,що віртуальне кохання зародилося саме тут,
та все ж мушу вам сказати що це не так і віртуальне кохання існувало ще тоді,коли про інтернет
ще ніхто не читав навіть у науково-фантастичних романах. Кажу вам як людина, яку оте саме
віртуальне кохання торкнулося своїм чарівним крилом.

   Успішно склавши екзамени до інституту, та отримавши студентський квиток, із задоволенням
занурився у вир безтурботного студентського життя. Як сподівався на п’ять років.

Та життя принесло мені, як і багатьом першокурсникам, несподіванку у вигляди звістки з військкомату
із запрошенням поповнити лави нашої славетної Радянської Армії. І хоча у інституті була військова
кафедра і діяли відстрочки, нас все таки запросили виконати свій почесний обов’язок, і, із
зброєю в руках, пильно охороняти нашу Батьківщину протягом двох років. Чому це так сталося
міністерство оборони мене не повідомило.Можливо забули, а можливо то була велика військова таємниця.
Так,досить несподівано для себе, я став солдатом.

 [ Читати далі ]

   Знову кілька слів про специфічність шахтарської праці.
  
   Шахтарська праця не тільки важка, а ще й дуже брудна. У самому підземному
середовищі багато пилу та води, які забруднюють людину майже з першої хвилини,
тільки но вона попадає у шахту.
  
   Тому, перед відвідинами шахти, шахтарі переодягаються у шахтарських лазнях у
спецодяг, який про між собою називають "шахтарками" або спецівкою. Після виходу
з шахти миються у лазні і одягають свій звичний одяг.
 
  Вуглевидобуток проводиться цілодобово, у чотири зміни, по 6 годин. Дві - денні
зміни, дві зміни припадають на ніч. Оскільки шахта є підприємство підвищеної
небезпеки, то у нічні зміни призначаються додаткові чергові із складу
інженерно-технічних робітників. Таке додаткове чергування випадає десь один раз на
місяць.
 
[ Читати далі ]

   Для тих, хто не знає, що таке вугільна шахта. Дуже спрощено.
Це велетенська штучна печера, іноді потягом десятка кілометрів, яку люди виривають
під землею і видобувають там кам’яне вугілля. При видобутку вугілля виділяється
вибухонебезпечний газ - метан. Вибух такого газу забирає життя сотень людей. Про це
ви мали змогу дізнатися із преси та телебачення.

  Тому у віддалених частинах шахти пробивають на поверхню вентиляційні стовбури і
встановлюють там вентилятори. Це, досить таки, величезні споруди, які повинні працювати
цілодобово і забезпечувати приток свіжого повітря у шахту , та видалення метану.
  Зупинка такого вентилятора вважається аварією першою категорії.

  І стоять такі вентилятори серед чистого поля, далеко від людського житла і всіх
зручностей цивілізації. Навіть води набрати ніде.

   Сучасні вентилятори повністю автоматизовані, тому контролюються і керуються диспетчером
з надшахтного комплексу. На старих вентиляторах засобів автоматизації немає, тому там
цілодобово знаходяться чергові - здебільше жінки.

  Перше травня. Святковий, теплий, привітний день. Володимир Сергійович, механік
вентиляторних механізмів, одягнутий у БІЛИЙ святковий костюм, вдома з гостями
смакує охолоджене  "Жигулівське". Порожня тара свідчить про великий прогрес у цій
приємній справі.

 [ Читати далі ]

   Дорога неспішно повернула і знову ліниво лягла під колеса авто, незле лаючись на водіїв вибоїнами
та знівечіним узбіччям, цим, майже традиційним, привітанням.

   Попереду, трохи у низині, відкрився краєвид головної вулиці, широченної, прикрашеної з обох боків
старими могутніми вербами. Вулиці з таким же традиційним іменем, як і більшість головних вулиць
нашої колишньої країни - вулиця Леніна.
.
   Поодинокі зустрічні машини пробудили згадку про те, що і тут колись вирувало життя. Але це було давно,
у далекому минулому, у іншому житті. Зараз селище принишкло і, здавалося, тихенько доживало свій вік
і у дрімотному спокої марило спогадами про свою колишню красу і велич. Золоті часи, які вже ніколи не повернуться.

[ Читати далі ]