хочу сюда!
 

Лилия

45 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 42-53 лет

Заметки с меткой «бандера»

Національно-визвольні змагання чи громадянська війна?

Національно-визвольні змагання чи громадянська війна? 
(Бульба-Боровець проти Бандери) 

Петро ТОЛОЧКО 

Після приходу до влади в Україні «оранжевої» команди на чолі з Ющенком визначилася різка зміна ставлення до багатьох подій вітчизняної історії, зокрема — до націоналістичного руху в Західній Україні в роки Другої світової війни. Відбулася фактична його реабілітація на рівні верховної влади, свідченням чого стало присвоєння одному із чільних провідників ОУН-УПА, гауптштурмфюреру Роману Шухевичу звання Героя України. 

Цей безпрецедентний акт викликав неабияке збурення громадської думки в Україні і шок — у наших найближчих сусідів, на заході і сході. 

Президент та його ідеологічні однодумці мотивують таку переоцінку цього неоднозначного явища в нашій історії тим, що воно, мовляв, надто тенденційно висвітлено в радянській історичній науці, а тому, мовляв, настав час відмовитися від демонізованого його образу. 

Можна було б і погодитися з цим, коли б «героїчні» діяння націоналістів були висвітлені тільки в дослідженнях радянського часу, в необ'єктивності яких сьогодні не звинувачує хіба-що лінивий. На щастя, вони непогано представлені і в націоналістичних виданнях, які виходили на Заході. Вміщені в них автентичні документи, а також свідчення учасників цього руху змістовно не надто дисонують з тим, що розповідають про нього документи і свідчення очевидців з радянського боку. Оцінки ж, що цілком природньо, діаметрально протилежні. 

Як відомо, ОУН-УПА не становили собою монолітного й ідеологічно єдиного руху. У ньому було три течії: бандерівці, бульбівці і мельниківці, котрі впродовж усієї їхньої діяльності взаємно поборювали одна одну. Це поборювання, за твердженнями самих же його учасників, було громадянською війною, в яку було втягнуте і мирне населення. Особливо ворожими були стосунки бульбівців і бандерівців. Останні навіть видали наказ винищувати усіх бульбівців так само, як німців, більшовиків та поляків. 

Приводом до цього послужив відкритий лист Т. Бульби-Боровця до С. Бандери, опублікований у центральному друкованому органі Української народної Революційної Армії під проводом Бульби від 10.08.43 р. У ньому в достатньо різкій формі висловлено відмову підпорядковуватися «проводові партії, яка починає будову держави з вирізування національних меншин та безглуздого спалення їхніх осель». «При ваших методах вистрілювання українців із Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців, душення путом найкращих людей, — стверджував Бульба, — ви не змобілізуєте армії»... «Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори та порозуміння, вимагають абсолютного підпорядкування виключно проводові Вашої ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбивчу війну, навіть — коли б вона коштувала українському народові не сотні, а цілі мільйони жертв». 

Далі Бульба звинувачує бандерівську ОУН у тому, що та організована на фашистських засадах безоглядної диктатури однієї партії і співпрацює з німцями. «Ми не могли підпорядковуватися урядові, який проголосив Українську Державу за плечима німецької армії». 

У відповідь на цей лист керівник бандерівської cлужби безпеки Микола Лебідь (псевдонім Максим Рубан) видав 19.08.43 р. наказ про активізацію боротьби з бульбівцями. У ньому проголошено смертний вирок особисто Бульбі та його штабу. В результаті бульбівська УНРА була розгромлена бандерівцями, велика кількість її бійців винищена. Бульбі вдалося врятуватися, а ось його дружина Анна Боровець потрапила до рук головорізів Лебедя і була ними замордована до смерті. 

Та повернімось до звинувачень Бульби у терористичній діяльності бандерівців. Наскільки вони вмотивовані і чи знаходять підтвердження у свідченнях інших учасників так званих визвольних змагань на Західній Україні? Нинішні апологети бандерівщини стверджують, що дані про звірства націоналістів стосовно мирного населення, а також і соратників по спільній справі, які наведені в працях радянських авторів, суціль сфальшовані. Насправді, мовляв, нічого такого не було, а тому годі повторювати «кедебешні» агітки. 

Можна і не повторювати. Щоб скласти об'єктивне уявлення про кривавий терор лебедівської служби безпеки (СБ), досить і тих свідчень, що є в націоналістичних виданнях: різних збірниках, а також у «Літописі УПА». Практично усі вони відтворюють зловісний образ цієї структури. Розходження тільки в тому, на що вона була схожа. За свідченням одних, вона нагадувала радянське ЧК, інші були переконані, що СБ зорганізована на німецький зразок. Більшість її командирів — це колишні курсанти німецької поліційної школи в Закопаному 1939—1940 рр. Ними були переважно галичани. 

Як вважав один із провідних діячів ОУН-УПА Максим (Макс) Скорупський, «СБ і її діяльність — це найчорніша сторінка історії тих років. Гірше не могло бути, бо поліція сама була законом і судом». Цілком співзвучний йому Шуляк, котрий у праці «В ім'я правди» ввів поняття «рубанівщина» як явище терору в націоналістичному середовищі. «Ця система надзору і ліквідування жертв на підставі рішень самого СБ — без усякого суду — була ганебна, жахлива». Бандерівці, згідно з названим автором, «загнали опозицію під землю. У цю категорію потрапляли всі, хто не був прихильником бандерівщини». 

Під нещадний ніж бандерівської СБ потрапляли справді усі. Свої поселяни, яких нищили тільки за те, що хтось із них критично висловився щодо методів її боротьби. Вбивали цілими сім'ями, палили живцем у хатах. «Вистачало комусь висловити свою думку, яка не повністю узгоджувалася з тезами нашої пропаганди, — згадував Скорупський, — і вночі така людина зникала. Тепер з такими «судами» навіть не ховаються, людей вішають і вбивають просто на їхніх подвір'ях». 

Наводяться і приклади таких «судів». Так, у с. Шепетиці без жодного суду і слідства повісили Василя Федорука, його дружину Тетяну, брата Михайла, вбили Наталку, дружину якогось В. і його стару матір Христю. Більшою мірою, як зауважує Скорупський, терпіли так звані східняки, котрих убивали просто так, про всяк випадок. Під час рейдів на схід «розстрілювали разом із родиною і палили хати тих, хто відмовлявся йти в УПА». 

Шуляк пише: «Найжахливіша трагедія розігралася із полоненими Червоної армії, яких тисячі жили і працювали по селах Волині... Бандерівці придумали таку методу. Приходили вночі до хати, брали полоненого, виводили надвір і заявляли, що вони совєтські партизани і жадали, щоб ішов із ними, бо інакше застрелять. Хто погоджувався на це, того тут же і розстрілювали». 

За свідченням Скорупського, «СБ спочатку розстрілювала і усіх совєтських партизанів, але пізніше ми побачили, що це ідіотизм, бо таким способом треба було вистріляти всіх східняків, що були в совєтській партизанці і в Червоній армії, а з ким же тоді робити революцію проти совєтів?» 

Масові чистки вчиняла СБ також у самій УПА. Насамперед це стосувалося мельниківців і бульбівців, але ліквідації підлягали також ненадійні елементи і у підрозділах, контрольованих ОУН Бандери. Практично у кожному із них, навіть і в найдрібнішому, були наставлені «політруки» від СБ, чия влада нічим не обмежувалася. По суті на весь націоналістичний рух поширювалася диктатура однієї партії. Тільки на Дубенщині СБ вбила понад 30 активних членів ОУН. 

Наприкінці березня 1943 р. керівник СБ Лебедь видав наказ розпочати радикальне очищення української території від польського населення. Формальним приводом було те, що поляки співпрацювали з німцями, а насправді бандерівці реалізували один із пунктів львівського Акта Української держави, згідно з яким Україна оголошувалася країною тільки для українців. Після спалення польського села Кути і винищення його жителів, свідчить Скорупський, «день у день, як тільки заходило сонце, небо купалося в заграві пожеж. Це палали польські села». 

Отже, і в цьому підтверджується справедливість звинувачення Бульби-Боровця, який вважав неприпустимим ганебне винищування польського цивільного населення й інших національних меншин, котре до того ж здійснювалося «під маркою УПА, та ще й нібито, з наказу Бульби». 

На жаль, щиросердні зізнання учасників визвольних змагань не супроводжуються такою ж мірою об'єктивними оцінками того жахливого бандерівського терору. Тільки дехто з них вважав цей терор наслідком націонал-фашистської ідеології ОУН. Більшість (у тому числі вже згадувані Скорупський та Шуляк) чи не єдиним джерелом цього зла, яке посіяло стільки горя і ненависті, вважали Миколу Лебедя-Рубана. Це він і його партійна злочинна кліка, стверджували названі автори, божевільно проливали братню кров, але «у всіх цих ганебних злочинах не винні ані героїчні бійці УПА, ані старшини УПА, ані рядовики-виконавці СБ». Шуляк назвав Лебедя-Рубана «найвищим держимордою УПА». 

Але ж, якщо був найвищий, то були і нижчі. Звичайно, не всі в УПА відповідальні за кривавий терор СБ, але, очевидно, немає жодних підстав виправдовувати тих людей, котрі виконували злочинні накази свого «вождя» і заплямували себе кров'ю сотень тисяч невинних жертв. І чи може їм бути прощення за це? 

Для тих із наших сучасників, які схильні до ідеалізації і навіть героїзації ОУН-УПА, наведу слова одного із вояків відділу УПА на Дубенщині — Івана Вільхового. В розмові із підпільницею Олею Горошко він сказав: «На бойовій площині УПА вела криштальну роботу, коли на неї дивитися звисока чи здалека. Треба прийти впритул, щоб побачити все інше, яке здалека зовсім не видно. У низах нашої дії повним розмахом розгулювали людські пристрасті, злоба, ненависть, заздрість і бажання ницого показати свою силу... Ми майже свідомо потурали злу і дозволяли ганьбити все те, що мало бути святим». 

А тепер щодо звинувачення Бульби бандерівців у співпраці з німцями. На жаль, воно також знаходить підтвердження реальними фактами, хоч грішними у цьому були не лише вони, а й увесь націоналістичних рух Західної України. Пізніше різні гілки ОУН-УПА будуть звинувачувати одна одну у співпраці з гестапо і в тому, що в Україну вони увійшли на початку війни Німеччини з Радянським Союзом в німецьких обозах. Значною мірою це відповідає дійсності, адже від самого зародження ОУН користувалася підтримкою відповідних розвідувальних служб вермахту. Значна частина старшинської верхівки майбутньої УПА пройшла вишкіл у 1939—1940 рр. в німецьких військових таборах і навіть отримала відповідні чини німецької армії. 

Після окупації Польщі і до нападу Німеччини на радянський Союз у Кракові діяв Український центральний комітет під керівництвом проф. В. Кубійовича, який працював з дозволу і під захистом німецької адміністрації. Впродовж 1939—1940 рр. українська молодь за його сприяння залучалася до служби у німецькому підрозділі «Веркшуці» у Кракові, де проходила «військовий та ідеологічній вишкіл». Якась її частина направлялася на роботу до Німеччини, де оволодівала німецькою мовою. В цілому вся верхівка ОУН бачила в німцях природніх союзників у боротьбі за незалежну Україну і з почуттям радості зустріла звістку про початок війни. 

Попервах німці справді, як свідчать самі націоналісти, толерували їхній справі. 30 червня 1941 р. під їхнім покровительством у Львові було проголошено Акт утворення Української держави на чолі зі С. Бандерою і Головою крайового правління Я. Стецьком. Про те, якими були взаємини ОУН з німцями, яскраво свідчать слова вітання у цьому акті «героїчній німецькій армії і її фюрерові Адольфові Гітлерові». За цим аналогічні вітання надіслали «творцеві і вождеві великої німеччини Адольфові Гітлерові, славній німецькій непобідній армії» також збори українців західних земель України. Представник Бандери та всі присутні «гаряче і щиро» привітали присутніх старшин німецької армії і — у свою чергу — отримали привітання представника німецької армії проф. Коха, який закликав до «якнайтіснішої співпраці з німецькою армією під проводом великого вождя німецького народу — Адольфа Гітлера». 

Фактично спочатку німці підтримали і Поліську січ Бульби, яка розгорнула діяльність на Волині цілком легально, без жодного спротиву нових господарів краю. Більше того, Бульба сподівався, що йому і далі «вдасться вдержати в українських руках певну можливість громадської та військової діяльності під німецькою окупацією». Отже, сподівався на порозуміння і співпрацю з німцями. Ілюзії ці скінчилися, як тільки на Волині було налагоджено цивільне німецьке правління, місця в якому ні Бульбі, ні його Січі не було. Довелося переходити на підпільне становище, йти в ліси і мати відтепер німців не за союзників, а за ворогів. Подекуди вести з ними боротьбу, масштаби якої, втім, були надто скромними, щоб серйозно зашкодити окупаційній владі. 

Іншим було становлення до спротиву німцям з боку ОУН Мельника. До 1943 р. вона принципово не бажала вдаватися до так званої «партизанки», мотивуючи це тим, що головна увага мусить бути зосереджена не на сьогоднішній боротьбі з німцями, а на майбутній — «з москалями». Інструкції, що надходили зі Львова, зводилися до того, що «розгортати партизанку не доцільно», щоб не сприяти розвалюванню Східного фронту. «Чим довже триває війна з Москвою, тим краще, тим більше вона (Москва. — Авт.) вичерпується». 

При цьому покликалися на Захід, котрий дотримується такої ж тактики і не поспішає висаджувати десант у Франції. 

Аналогічним ставленням щодо ведення партизанської боротьби проти німців відзначалася і ОУН Бандери. Вона уникала її до початку 1943 р. Більше того, розсилала відозву на місця, якою «партизанка» оголошувалася злочином проти власного народу. Тільки в 1945 р. група Бандери—Лебедя оголосить себе основоположницею УПА і боротьби з гітлерівцями. 

Згодом різні відділи ОУН-УПА будуть змагатися за пальму першості у започаткуванні цієї боротьби. Але насправді сперечатися не було про що. І ті й інші, власне, більше імітували боротьбу. Із спогадів її учасників випливає, що до зброї вони вдавалися, коли потрібно було визволяти із в'язниці своїх товаришів, кинутих до неї окупаційною жандармерією, або поповнити запаси цукру із складів, що охоронялися німцями. Як правило, у таких військових акціях загони УПА втрачали три-чотири вояки, що само по собі свідчить про невеликі їхні масштаби. При цьому в усіх випадках сутички відбувалися не з військовими частинами і не заради того, щоб пустити під укіс ешелон із зброєю для фронту, як це робили радянські партизани, а з німецькою жандармерією і польськими поліцаями, щоб помститися за утиски, вчинені ними стосовно населення. 

Дивною була ця боротьба, яка не перешкоджала підтримувати оунівцям цілком мирні переговорні відносини з німцями і укладати з ними угоди про співпрацю. Такі переговори, зокрема, відбулися у Луцьку в листопаді 1943 р. між мельниківцями і німцями. Сторони дійшли згоди, що повстанці «мають право організовувати збройні сили для боротьби проти совєтських партизан та інших диверсійних банд, які нищать українське населення». З цією метою було сформовано «Український легіон», який справді боровся з радянськими і польськими партизанами. 

В кінці 1943-го — на початку 1944 р. приклад мельниківців наслідували і бандерівці. В м. Кремінці вони провели переговори з німецьким командуванням «Кампфгрупе Прютцман», з яким уклали цілком мирну угоду. Керівництво УПА зобов'язувалося не воювати з німцями, а ті пообіцяли те ж саме зі свого боку. Крім того, бандерівці отримали від німецького командування пароль, за яким бандерівців мали безперешкодно пропускати в німецькі тили. 

Переговори з німцями вів і Бульба-Боровець у жовтні—грудні 1942 р. Німецьку сторону представляли рівненський гебітс-комісар доктор Беер і командир поліції Волині й Поділля підполковник СС доктор Пюц. На жаль, для Бульби, його умови співпраці (на відміну від бандерівських і мельниківських) були поза межами компетенції названих посадових осіб, а тому переговори скінчилися нічим. Можливо, коли б вони відбулися в 1943 чи 1944 рр., Бульба і доктори Беер та Пюц були б менш амбітними у своїх домаганнях. А у 1942 р. вони ще не втратили надії на кращий розвиток подій. 

У 1944 р. ставлення німців до УПА стало цілком толерантним, можна навіть сказати, союзницьким. Вони постійно вели переговори з командуванням окремих повстанських загонів, давали зброю з єдиною умовою, щоб ті використовували її для боротьби з Червоною армією. «Наше завдання, як згадують учасники тих подій, — було приготуватися якнайліпше до боротьби із новим окупантом. Про сутички з німецькою армією ніхто вже й не думав». 

Заради справедливості слід сказати, що про ці «сутички» націоналісти не надто думали і раніше. Тепер же, в 1944 р., між ними і німцями визначилося повне порозуміння. Відступаючи, німці озброювали загони УПА для продовження боротьби з ненависними для тих і тих «совєтами». Фактично, між сторонами відновився той альянс, котрий спостерігався у 1939—1941 рр. 

Таким чином, ні на які два фронти ОУН-УПА не воювали. У них був лише один фронт, за їхньою термінологією — «совєтський». Звичайно, якщо не рахувати фронту проти мирного населення. 

У 1941 р. німецьким командуванням на ОУН-УПА було покладене завдання переслідувати і знищувати радянські частини, котрі потрапили в оточення. Так, як це було на Поліссі, де цим займалися цілком легальні військові формування під проводом Бульби. У пізніших спогадах учасники цієї кампанії жалкували лише за тим, що їм так і не вдалося «знищити совєтські частини, бо вони спішно відійшли під натиском українсько-білоруських партизанських з'єднань через ріку Прип'ять». Бандерівці відстрілювали тисячами тих радянських воїнів, які відстали від своїх військових частин і проживали на окупованих німцями територіях серед місцевого населення. 

Був у ОУН-УПА і ще один ворог. Це радянські партизани. Нинішні націоналісти, домагаючись реабілітації своїх давніх попередників, час від часу заявляють, що українські повстанці і радянські партизани знаходили порозуміння, то чого ж його, мовляв, не можна знайти їхнім нащадкам. Насправді в реальних воєнних обставинах такого порозуміння не було. Та й не могло бути, оскільки для націоналістів, особливо для бандерівців, партизани були «совєтами», «більшовиками» і «східняками», котрі підлягали знищенню. Втім, пеговори між ними справді мали місце. Як згадує Скорупський, ковпаківці пропонували спільно боротися з фашистськими загарбниками, або хоч би не воювати між собою, але «на це ніхто (із учасників переговорів від бульбівців і бандерівців. — Авт.) не погодився». 

Розповідаючи про рейд з'єднання Ковпака на захід, щоб знищити нафтові промисли у Дрогобицькому басейні, котрі були головною базою постачання пального для німецьких механізованих частин на Східному фронті, Скорупський зауважує: «Під час цього маршу в одну й другу сторону найбільше дошкуляли йому німецькі літаки і українські партизани». На ціле з'єднання Ковпака «славні вояки» нападати не сміли, оскільки, за їхнім власним визнанням, не мали такої сили, а ось окремим підрозділам ковпаківців завдавали відчутних ударів. Так, у Суражському лісі в липні 1943 р. відділи УПА розбили партизанський загін Бегми. За свідченням Скорупського, бій тривав цілий день і цілу ніч. Коли він скінчився, і повстанці нарешті оволоділи партизанським табором, то «місце його було вкрито трупами». 

Подібне зіткнення упівців з радянськими партизанами мало місце пізньої осені 1943 р. в районі с. Мачулянки, що на правому березі р. Случ. Вище командування УПА наказало очистити цей край від радянських партизанів і кинуло проти них понад 600 вояків. Після жорстокого бою, зазнавши численних втрат, повстанці в паніці відступили, так і не виконавши завдання. 

У спогадах М. Лебедя, полковника М. Омелюсіка та інших чільних провідників ОУН-УПА тема боротьби з радянськими партизанами посідає одне із центральних місць. Звичайно вони героїзують себе, а відтак говорять не лише про дійсне, але й уявне. Полковник Омелюсік повідомляє, що з'єднання Ковпака, яке налічувало 2 тис. бійців, було вщент розбите ними в галичині. Згідно з Лебедем, червоні партизани Ковпака були розгромлені відділами УПА ще на Волині. 

Правда, це не завадило партизанам дійти до Прикарпаття, де проти них виступила так звана «Українська народна самооборона»*, створена за наказом керівництва ОУН, «щоб не дати Ковпакові опанувати Карпати». 

У даному разі важливим є не стільки те, чи відповідають дійсності дані націоналістів про завдані радянським партизанам втрати, скільки їхні зізнання в тому, що саме УПА була тією силою, котра солідаризувалася з гітлерівцями у боротьбі з радянськими партизанами. Незалежно від того, якими мотивами керувалися її провідники, об'єктивно поборювання радянських партизанів шкодило справі визволення України від загарбників. 

Із наведених матеріалів з усією очевидністю випливає, що на Західній Україні в роки Великої Вітчизняної війни мали місце не так національно-визвольні змагання, як справжня громадянська війна. Війна між різними націоналістичними партіями і їхніми збройними формуваннями. Війна з власним народом і національними меншинами. Війна з радянськими партизанами і так званими «східняками». У таких умовах ОУН-УПА, навіть коли б вони справді хотіли, не мали жодної можливості об'єднатися для спільної боротьби з гітлерівцями. 

На закінчення ще кілька рядків із вже згаданого листа Бульби-Боровця до Бандери: «Товариші націоналісти! Як вам не соромно і де ваша національна мораль та гідність толерувати такі злочини? Хто з чесних революціонерів може розділювати сьогодні функції в Україні, коли вона димиться в пожежах та спливає кров'ю? Хто ще сьогодні може мріяти про ті ваші посади, коли щоденно тисячі гинуть від терору й голоду? Чи важливіше сьогодні те, хто керуватиме Україною, чи те, щоб її спільними силами врятувати від цілковитої заглади? Державна влада не вигідне місце, а найвідповідальніша стійка тяжкої служби Батьківщині». 

Чи не правда, сказане можна адресувати і нинішнім націоналістам? 

P.S. Тим, хто побажає переконатися в правдивості викладеного в цій статті, рекомендую ознайомитися із збіркою документів і спогадів учасників націоналістичного руху «Туди, де бій за волю» (Лондон-Париж. 1989), виданої в пам'ять Максима Скорупського фундацією ім. О. Ольжича у Великій Британії. 

* Певно, назва саме цього військового підрозділу ОУН надихнула її нинішніх послідовників на створення однойменної партії «Народна самооборона». 

Петро ТОЛОЧКО




Ідеологічна війна за українську спадщину


Тема Української Повстанської Армії ніколи не була проблемою, яка б розглядалася в суто історичному аспекті. Суперечки навколо ОУН і УПА виникають не тільки в середовищі професійних істориків, а й переносяться на всіх більш-менш політично активних індивідів. У залежності від відповіді на питання про трактування сутності та історичної ролі українського націоналістичного руху 20-50-х років минулого століття ми матимемо різну ідеологічну картину сьогодення. Саме тому боротьба навколо УПА сьогодні є такою запеклою.

Традиційним є уявлення, за яким на питання ОУН і УПА існують лише дві точки зору.

Перша точка зору, представлена переважно так званими "лівими" і просто промосковськими силами, виходячи із суто московсько-радянського тлумачення історії, розглядає роль ОУН і УПА украй негативно, використовуючи як головні аргументи авторитарну і "профашистську" ідеологію ОУН і "колабораціонізм" УПА.

Друга точка зору, представлена націоналістами та лібералами (більшості з них), розглядає історичну роль УПА позитивно і виступає за її державне визнання.

Але такий "біполярний" підхід є вкрай натягнутим і умовним. Насправді ж, для того, аби зрозуміти глибинну суть цієї проблеми, необхідно зазирнути глибше.

Отже, навколо спадщини УПА боротьбу ведуть не два, а щонайменше три табори. І якщо стосовно проросійського табору все більш-менш зрозуміло, то серед тих, хто виступає за визнання УПА, є дві групи, які трактують український націоналістичний рух 20-50 років ХХ століття дуже по-різному.

Розпочнемо з ліберального, або псевдонаціоналістичного трактування ОУН і УПА. Цієї точки зору дотримуються не тільки відверті ліберали, але й чимало "націоналістів". Ліберали визнають позитивну роль УПА і аргументують це наступним чином:

"Антифашизм" і "демократизм" ОУН і УПА.

Ліберали подають в якості зразка ідеології ОУН відредагований і перекручений діаспорний варіант націоналізму, з якого було вилучено все, що вступало в дисонанс з ліберальним світоглядом. Так діаспорний націоналізм "позбувся" цілих ідейних пластів, які були в ОУН до 1943 року, як-то теми раси, великодержавності, трактування сучасних на той момент іноземних аналогічних рухів і т.д. (при чому підступність не мала меж - і досі роботи провідних ідеологів ОУН безсоромно "редагуються "ліберальними націоналістами"). Крім того, нав'язується думка, що боротьба між українськими повстанцями і німцями носила стратегічний характер і ледь не в першу чергу була викликана "ідеологічною несумісністю".

"Інтернаціоналізм" УПА.

Ліберали стверджують, що ледь не 40 відсотків (!) вояків УПА були не українцями, а азербайджанцями, узбеками, євреями і т.д.. Постійно наголошуючи на нібито "інтернаціональному", а не національному характері УПА, ліберали надають загонам українських націоналістичних повстанців вигляду таких собі "інтернаціональних бригад", які боролися за "свободу і демократію".

"Пацифізм" УПА.

Це уточнення іншої, більш маштабної ліберальної міфологеми - про "миролюбність" українців і відсутність у них войовничості та агресивності. Відповідно, твердять ліберали, якщо в УПА і йшли, то переважно через безвихідь, жорсткі методи боротьби в УПА не використовувались, і взагалі, в УПА ледь не кожен другий був не українцем, тобто українці не дуже то і здатні до війни.

Для чого ж лібералам все це пропагувати, навіщо так дико перекручувати сутність ОУН і УПА? Їх відповідь наступна: тільки подаючи лібералізоване трактування цих формацій, можна буде легітимізувати їх в очах "української та світової громадськості".

Насправді ж це лукавство, за яким ховається набагато підступніше бажання остаточно деактуалізувати і маргіналізувати український націоналізм як в історичному вимірі, так і у вимірі сучасності та перетворити його на придаток до лібералізму.

Лібералізація означає легітимацію тільки для самих ідейних лібералів, яких, на щастя, не так багато, як здається. Нікого з противників УПА ця лібералізація не переконає (насправді їх не можна, а головне - не треба в чомусь переконувати, вони самі вимруть, як мамонти), а от для націоналізму таке перекручення історії стає все більш травматичним.

Тепер розглянемо власне націоналістичний підхід до трактування ОУН і УПА, який корінним чином відрізняється від ліберального. Націоналізм заперечує усі ліберальні міфи про УПА, подаючи натомість реальні історичні факти, як доводять, що український націоналізм 20-50 років був інтегрально-націоналістичним рухом, який існував у єдиному контексті з іншими подібними рухами в Європі, а УПА була українською націоналістичною армією, яка вела війну не просто за формальну незалежність України, і аж ніяк не за демократичний лад, а за українську державу, в якій через етап національної диктатури було б встановлено режим націократії, який був описаний провідним ідеологом ОУН Миколою Сціборським. І нема чого приховувати чи соромитися того факту, що українські повстанці з ворогами не церемонились і у боротьбі за націократичну українську державу і саме виживання нації використовували будь-які методи.

Що дуже характерно, не тільки ліберальна публіка "підмазується" до УПА. В останній час в цьому напрямі активізувалися угрупування так званих "нових лівих", які у своєму прагненні відмежуватися від "старих" вирішили "переосмислити" історичну роль УПА. Ліваки перекручують український націоналізм вже на свій манер, проектуючи на нього свої хворобливі фантазії та "класову" маячню.

Масштаб та історична роль ОУН і УПА були настільки доленосними і залишили по собі такий глибокий слід, що взагалі проігнорувати цей рух ліберали не можуть. Тому вони пішли більш підступним шляхом - збочили і викривили його, тим самим уможлививши прив'язку націоналізму до лібералізму і маргіналізацію сьогоднішнього правого руху, який таким чином втрачає своє коріння. Кришталево чиста вода арійської лицарської традиції українського націоналізму була споганена брудним потоком ліберальної брехні.

Український націоналізм десятиліттями замовчувався, оббріхувався і поливався брудом комуністами. Зараз ми бачимо, що цю роль на себе взяли ліберали і, як завжди, вони розійшлися з комуністами лишень в методах: якщо другі діють прямолінійно і на силу, то перші під видом "союзників" закрадаються в нашу свідомість і тихо роблять свою справу, безсоромно фальсифікуючи націоналізм.

Я часто спілкуюся з людьми, які підтримують ліберальне трактування ОУН і УПА. На мої волання про те, що їх "теорія" повністю побудована на нісенітницях і шкодить націоналізму, вони відповідають що, мовляв, це дійсно так, але "на дворі ХХІ століття" і "ми маємо подавати все саме таким чином, бо інакше суспільство цього не сприйме". Абсурд! Чого це ми повинні "соромитися" і, червоніючи, дивитися в підлогу, коли нам хтось каже, що в ОУН була антидемократична і авторитарна ідеологія?

Так, була! І більше того, якраз через те, що зараз "на дворі ХХІ століття" і європейська цивілізація стоїть на краю прірви, ми повинні продовжити ці славні традиції, оновивши їх. Якщо українські націоналісти ще у 1920-30-х роках піднімали питання раси, то ми повинні не приховувати це, а тільки віддати шану тодішнім теоретикам, які вже тоді бачили загрозу, яка стала реальною тільки в останні десятиліття.

Давно закінчилася Друга світова війна, залишилися в минулому і роки героїчного спротиву УПА. Нема в живих уже більшості учасників тих подій. Але ідеологічна війна навколо УПА триває і українським націоналістам доводиться вести її на два фронти - з відкритими україножерами ("лівими") та україножерами прихованими - лібералами і псевдонаціоналістами. І якщо лінія фронту з першими окреслена чітко і проходить не тільки по університетських аудиторіях й бібліотеках, а й по вулицях, то з другими все набагато складніше. Чіткого фронту нема, скоріше можна говорити про серію ідеологічних диверсій, здійснених в нашому тилу. Але зараз, коли новий націоналізм набирає силу, остаточне розмежування, в тому числі і на вулицях, відбудеться зовсім скоро.

Андрій Іллєнко

http://www.svoboda.org.ua/dopysy/analityka/003195/


Прес-служба ВО "Свобода"

Українська Повстанська армія та вітчизн.інтегральні націоналісти

Українська Повстанська армія та вітчизняні інтегральні націоналісти: дискусійні методологічні зауваження.

Автор: Фігурний Юрій
кандидат історичних наук, завідуючий відділом української етнології НДІУ МОН України. Автор близько тридцяти публікацій, присвячених козацькій культурі та етнонаціональним державотворчим проблемам, зокрема двох монографій: «Історичні витоки військової культури українського козацтва», Київ, 1997 та «Історичні витоки українського лицарства», Київ, 2004.

У статті досліджується проблема взаємостосунків Української повстанської армії та вітчизняних інтегральних націоналістів. Автор виносить на суд читачів деякі дискусійні методологічні зауваження.

Украинская повстанческая армия и отечественные интегральные националисты: дискуссионные методологические замечания

В статье исследуется проблема взаимоотношений Украинской повстанческой армии и отечественных интегральных националистов. Автор выносит на суд читателей некоторые дискуссионные методологические замечания.

Ukrainian Rebel Army and Native Integral Nationalists: Some Debatable Methodological Remarks

The problem of mutual relations of the Ukrainian rebel army and native integral nationalists is researched in the article. Author submitted for readers’ approval some debatable methodological remarks.



Українська Повстанська  армія та вітчизняні інтегральні націоналісти: дискусійні методологічні зауваження.


Час найкращий лікар, він загоює рани, виліковує хвороби… Проте, для вчених українознавців, саме великий історичний проміжок часу дає можливість тверезо і розсудливо проаналізувати українській національний державотворчий процес у ХХ ст.. Настав час оцінити його здобутки і втрати. Одним із важливих досягнень на шляху розбудови Української Самостійної Соборної Держави була збройна боротьба українського народу за свою незалежність  в роки Другої Світової війни. Вже минуло більше півстоліття з дня загибелі головнокомандуючого УПА генерала Романа Шухевича   (псевдо Тарас Чупринка) і настав час не тільки визнати українських повстанців національними героями і надати їм статус ветеранів другої світової війни, але й почати неупереджене вивчення деяких дискусійних проблем. До них, ми відносимо стійке поєднання абревіатур ОУН УПА. Насамперед, цим ми повинні завдячувати сталінським каральним органам (НКВС і МДБ) та радянській історіографії які називали українських повстанців не інакше як «бандерівці», бандерівські головорізи тощо. Хоча треба зауважити, що Степан Бандера був не військовим, а політичним діячем, і офіційно УПА ніколи не очолював. 
Актуальність дослідження цієї теми полягає в тому щоб спробувати надати науково виважену оцінку діяльності УПА та українських інтегральних націоналістів, а саме ОУН (б) і ОУН (м). 
Головною метою дослідження є аналіз сукупності державотворчих і мілітарних аспектів діяльності УПА та ОУН. Центральна проблема полягає в тому щоб показати непрості стосунки українських повстанців та інтегральних націоналістів, особливо ОУН (б).
Вважаємо за необхідне наголосити, що у своїй невеликій українознавчій розвідці послуговуємося, насамперед, одним з головних наукових методів – принципом історизму, себто об’єктивним дослідженням витоків історичного явища яким є УПА. Також ми використовуємо порівняльно-історичний метод, а саме, коли зіставляємо особливості зародження, становлення і формування УПА як вітчизняного мілітарного явища і її взаємостосунки з українськими інтегральними націоналістами.  Нажаль комплексні праці з цієї тематики майже відсутні. Ми назвемо лише деякі, які дотично торкаються цієї дискусійної проблеми. А саме спогади учасників збройної боротьби: Микола Куделя «Крізь бурі лихоліть», Олег Штуль-Жданович – О. Шуляк «В ім’я правди», Тарас Бульба-Боровець «Армія без Держави», Григорій Стецюк «Непоставлений Пам’ятник», Михайло Подворняк «Вітер з Волині», Максим Скорупський-Макс «У наступах і відступах», Михайло Каркоць-Вовк «Від Вороніжа до Легіону  Самооборони», Василь Станіславів-Макух «Ліс приймає повстанців» тощо.
Таким чином, в українській історичній науці та в публіцистиці склалася стійка абревіатура-словосполучення ОУН-УПА: історія ОУН-УПА, діяльність ОУН-УПА, боротьба ОУН-УПА тощо. Все це нагадує автору відомі слова Володимира Маяковського: "Партія і Ленін – близнюки браття… Ми промовляємо партія – розуміємо Ленін, промовляємо Ленін – розуміємо партія" (довільний переклад автора). Цікаво, що це була гарна поетична метафора співця більшовицької революції і не більше, тому, що в РКП(б)  завжди була могутня опозиція В. Леніну, лише Й. Сталіну вдалося зробити з більшовицької партії не те, що близнюка, а слухняного наймита-виконавця своєї волі. Але повернемося до проблеми яка нас хвилює – словосполучення ОУН-УПА. Вона постійно звучить в засобах масової інформації, в підручниках, збірниках, монографіях. Цим самим створюється ефект “сіамських близнюків”, коли ці поняття вживаються тільки через дефіс, і для переважної більшості авторів вони є рівнозначними і тотожними. Проте це не так, ті хто вживають цей вираз чомусь забувають деякі важливі моменти. А саме: по-перше, що починаючи з 1940 року єдина  Організація Українських Націоналістів розкололася на дві фракції – ОУН-М (мельниківська) – провідник Андрій Мельник і ОУН-Б (бандерівська) чи ОУН-Р (революційна) – вождь Степан Бандера; по-друге, хоча головна роль у формуванні численної  потужної Української Повстанської Армії належить ОУН-Б, разом з ОУН-М і офіційним днем народження її вважається 14 жовтня 1942 року, як свято українського війська приурочене до дня покровительки Війська Запорізького Покрови Святої Богородиці, проте реально вона почала свою збройну боротьбу з відступаючими військовими частинами Червоної Армії влітку-восени 1941 р., на території Полісся, і навіть саму назву, чи бренд, як зараз модно говорити, придумали не інтегральні націоналісти, мельниківці чи бандерівці, а представник Української Народної Республіки в еміграції Тарас Боровець (чи Бульба-Боровець), і саме дякуючи його успішному керуванню збройною боротьбою українських повстанців – назва УПА стала популярною не тільки на Волині і Поліссі, а поступово стала знаною на широких теренах нашої Батьківщини; по-третє, саме поєднання назви партії (політичної організації) з національними збройними силами є некоректним в науково-методологічному аспекті і, на моє глибоке переконання, ніде в світі, окрім як в Україні і в діаспорі не вживається. Нікому ж не спадає на думку говорити про РКП(б)-РСЧА (Робітничо-Селянська Червона Армія), чи КПРС-Радянська Армія, чи НСДАП (гітлерівська нацистська партія)-Вермахт (німецька армія) тощо, а от ОУН-УПА, це дуже гарно і добре! Навпаки, це надзвичайно не фахово, безграмотно і некоректно на мою думку. ОУН і її засновник Євген Коновалець, і його наступники, непримиренні вороги Андрій Мельник і Степан Бандера, а також провідні і рядові її члени своєю самовідданою боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу навіки вписали власні імена на скрижалі національної Книги Буття. Але разом з тим  в діяльності українських інтегральних націоналістів було окрім позитиву багато і негативу. Зокрема, це і розкол в організації, і переборювання один одного, якщо не сказати простіше – самознищення, невиправдана жорстокість СБ (служби безпеки) бандерівців, колабораціонізм мельниківців (я маю на увазі створення дивізії СС “Галичина”) тощо, зазначимо при цьому, що це дуже дискусійне питання, все це посприяло поразці державотворчих змагань. Разом з тим УПА до перерахованих вище фактів не має ніякого відношення, але коли вживають поняття ОУН-УПА, то цим самим автоматично всі помилки і невдачі інтегральних націоналістів переносяться на українських повстанців. 
Ми не хочемо ідеалізувати УПА, в неї теж були свої прорахунки, зокрема це і волинська різанина, хоча безсумнівно провина за цю трагедію, на думку автора, лягає не тільки на плечі УПА, але й на польську Армію Крайову; також це і надмірна жорстокість українських повстанців по відношенню до прорадянських елементів на території західних областей УРСР. Автор вважає, це дало змогу комуністичній владі створити так звану УПА-2, коли загони НКВС-МДБ переодягнені в повстанські однострої нищили і комуністів і націоналістів, знеславлюючи тим самим авторитет УПА, створюючи в регіоні ситуацію взаємної ненависті й недовіри, і продукуючи міф, який існує навіть на початку ХХІ століття – що вояки УПА, це не борці за волю України, а бандити, душогуби, головорізи і запроданці. Безсумнівно, це був успішний тактичний хід комуністичних зверхників, який посприяв поряд з іншими чинниками поразці повстанського визвольного руху. Отже, жорстокість піднесена до  абсолюту перетворюється в апофеоз насильства, де взаємне переборювання добра і зла перетворює ці етичні категорії на абстрактні дефініції. "На війні як на війні", полюбляли повторювати французи, і дійсно, легко оцінювати події через багато-багато років, але в цьому і полягає завдання істориків українознавців, щоби врахувати досвід і здобутки попередників, а також і їх невдачі, щоб успішно крокувати по шляху державотворення в ІІІ тисячолітті.
На превеликий жаль, до шістдесятих роковин УПА українська держава та її можновладці ще досі не визнали її воюючою стороною в Другій світовій війні. Який парадокс, герої-повстанці, які боролися і гинули за Самостійну Україну перебувають на правах паріїв, у власній Вітчизні, а в той же час колишні співробітники репресивних органів СРСР – НКВС-МДБ пошановані владою і отримують великі привілеї і пенсії. Зрозуміло, що в сучасній Україні надзвичайно мало свідомо-національного і дуже багато совково-космополітичного чинника. Тому нам, молодим вченим українознавцям, потрібно прикласти чималих зусиль, щоби посприяти політичній реабілітації героїчної боротьби українських повстанців на всіх рівнях національно-державного життя, починаючи з партизанського фольклору і закінчуючи визнанням їх на найвищому парламентсько-президентському щаблі влади.
Саме тому військовий парад на честь 10-ї річниці незалежності України мали відкрити не бутафорські чорноморські козаки, а справжні борці за Українську  Самостійну Соборну Державу – вояки-ветерени УПА. Але так не сталося, проте нам треба зробити все можливе щоби вони все ж таки промарширували головною і центральною вулицею древнього і молодого Києва – Хрещатиком, і вся Україна, і Захід, і Схід, і Південь, і Північ, і Центр, зрозуміли нарешті, хто виборював національну державність в жорстокій борні з ворогом в ХХ ст., і тисячами клали свої молоді життя на вівтар незалежності і соборності України. 


Весь Бандера в документах нюрнбергского процесса

Продолжая тему- О Степане Бандере, "совках" с еврейскими фамилиями, евреях, и героях Израиля:

Оригинал взят у dibrov_s в Бандера и Нюрнберг
На вчерашнем прямом эфире Игорь Розов, крайне негативно относящийся ко всему, связанному с именем Бандеры и тематикой УПА, произнес примерно следующее: "Надо было взять с собой несколько томов материалов Нюрнбергского процесса и зачитывать из них фрагменты".

В дискуссиях нередко можно услышать мнение, дескать, "УПА осуждена нюрнбергским трибуналом", а попытки ее героизации, дескать, являются "попыткой пересмотра итогов Второй Мировой". В ответ можно услышать, что "в решении нюрнбергского трибунала ОУН-УПА не упоминается".

На самом деле ситуация обстоит несколько иначе.

В материалах нюрнбергского процесса упоминания о Бандере имеются. В частности, это документ 014-USSR - секретный циркуляр по айнзацгруппе С-5, датированный 25 ноября 1941 года. В нем констатировалось как достоверно установленный факт, что "движение Бандеры" (ОУН(б)) готовит антинемецкое восстание на оккупированных территориях с целью создания независимого украинского государства. В связи с этим айнзацгруппе предписывалось всех выявленных бандеровцев после тщательного допроса расстреливать, а протоколы допросов немедленно отправлять начальству.

Это доказательство, представленное трибуналу советскими прокурорами, свидетельствует, что бандеровцы были жертвами еще одного преступления нацистов: внесудебных расправ по признаку принадлежности к политической организации.

Ноябрь 1941 года - тяжелейший период войны. После разгрома советских войск под Вязьмой немцы продолжают наступление на Москву, советское правительство эвакуируется в Куйбышев. В это время бойцы батальонов "Нахтигаль" и "Роланд", узнавшие об аресте Бандеры и его соратников, отказываются выполнять приказы немецкого командования, а Главное управление имперской безопасности начинает смертельную борьбу против бандеровцев, которые несомненно готовят антинемецкое восстание.

Еще один документ - отчет СД о событиях в Украине, датированный 23 октября 1942 года. Немцы стоят на подступах к Сталинграду, нацистские флаги развеваются над обоими вершинами Эльбруса, а в Главное управление имперской безопасности поступает секретный доклад: "Организация Бандеры заняла явно враждебную позицию по отношению к Германии и предпринимает все меры, вплоть до вооруженной борьбы, к восстановлению независимости Украины".


Таким образом, обвинение Бандеры и бандеровской ОУН в коллаборации с нацистами - это самая что ни на есть попытка пересмотра результатов Нюрнбергского процесса.

Да, несомненно, перед войной украинские националисты имели контакты с Германией, в частности - с военной разведкой (Абвером). Несомненно, немцы планировали использовать ОУН в своих интересах. Точно также бандеровцы собирались использовать немцев в своих - несколько других - целях, и добились в этом больших успехов. Сотрудничество с немцами прекратилось сразу после провозглашения Акта восстановления украинского государства 30 июня 1941 во Львове: уже в июле "агент Серый" (так значился Бандера в документах Абвера) оказался под домашним арестом, а затем - в лагере Заксенхаузен. Между Рейхом и воссозданным украинским государством фактически началась война, о которой и свидетельствуют документы Нюрнбергского процесса.

Нелишне отметить, что решением Нюрнбергского трибунала Абвер, в отличие от СД, не был признан преступной организацией, а Вильгельм Канарис, который лично вел переговоры с лидерами украинских националистов, за организацию покушения на Гитлера был повешен 9 апреля 1945 года - за месяц до Дня Победы.

От всей души благодарю пана Ярослава Сватко за предоставленные фотокопии документов.


* * *
Оригинал взят у alex_glbr в Бандера і Нюрнберг




ВЕСЬ БАНДЕРА В ДОКУМЕНТАХ НЮРНБЕРЗЬКОГО ПРОЦЕСУ

Виходячи з постулату відомого телевізійного лікаря та заяв досить високих посадовців вирішив дослідити що ж саме написано в матеріалах Нюрнберзького про Бандеру та його рух в Україні. Отже, почитаймо:
 


 
Том XXXVIII стр. 279-303
 
ДОКУМЕНТ 102-R
ШЕСТОЙ ОТЧЕТ Т.Н. «АЙНЗАЦГРУПП» В СОВЕТСКОМ СОЮЗЕ С 1 ПО 31 ОКТЯБРЯ 1941 ОБ ИХ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ И ОБСТАНОВКЕ; БОРЬБЕ С ПАРТИЗАНАМИ; МАССОВЫХ УБИЙСТВАХ ЕВРЕЕВ; РАССТРЕЛАХ КОММУНИСТИЧЕСКИХ ДЕЯТЕЛЕЙ; ОБСТАНОВКЕ В БАЛТИЙСКИХ СТРАНАХ И СЕВЕРНОЙ РОССИИ; В БЕЛОРУССИИ И УКРАИНЕ; НАСТРОЕНИЯХ И ПОВЕДЕНИИ НАСЕЛЕНИЯ НА ДВУХ ПОСЛЕДНИХ ТЕРРИТОРИЯХ; РАЗЛИЧНЫЕ ДЕТАЛИ, ВКЛЮЧАЯ ОТЧЕТ О НЕМЕЦКОЙ ЭТНИЧЕСКОЙ ГРУППЕ В ОБЛАСТИ ВОКРУГ ЛАНДАУ, КОТОРАЯ ИЗ-ЗА ИЗОЛИРОВАННОСТИ ОТ ГЕРМАНИИ ОЩУТИЛА КРАЙНЕ МАЛОЕ ВЛИЯНИЕ НАЦИОНАЛ-СОЦИАЛИЗМА (ВЕЩЕСТВЕННОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО USA-470)

Секретно государственной важности!

100 экземпляров
42 экземпляр

Донесение о деятельности и обстановке № 6
Айнзацгрупп охранной полиции и СД в СССР.
(за отчетный период с 1. — 31.10.1941.)
. . . . . .
Содержание
. . . . . .
IV. Поведение зарубежных народных групп.
. . . . . .
B. У К Р А И Н Ц Ы
. . . . . .
b) Стремление к самостоятельности 29
c) Настроенность против большевизма 29
. . . . . .
— Стр. 29 —
. . . . . .
b) Стремление к самостоятельности.
Также как и ранее украинское население ведет себя по отношению к плану независимой Украины отрицательно.
Самой многочисленной группой, ходатайствующей за независимую Украину, по-прежнему является группа Бандеры, приверженцы которой исключительно активны и чей фанатизм опирается частично на личные причины и частично на глубокое национальное самосознание.
Приверженцы Бандеры объединились в начале похода на Лемберг и Санок в небольшие группы и получили короткое обучение. Они снабжались деньгами и материалами пропаганды. Под предлогом проведения оганизационных мероприятий, таких как назначение бургомистров, учреждения милиции, борьбы против евреев и коммунистов, велась политическая работа.
c) Настроенность против большевизма.
Так же и на новых занятых в отчетных период украинских териториях наблюдается полное отрицание большевизма среди украинцев. Почти в каждой семье кто-либо сослан или казнен большевиками. Кроме того, украинцы были свободными и
— Стр. 30 —
независимыми крестьянами в старой России и не забыли того, что отняли у них всеобщим принудительным вступлением в коллективы.
Разумеется, коммунизм оставил на молодежи определенный отпечаток. Этот факт объясняется чревзычайно деятельной пропагандой, прославлявшей «успехи и достижения коммунизма». Фанатичных приверженцев и убежденных борцов, однако же, и в кругах молодежи также не имеется.


Том XXXIX стр. 265-270

ДОКУМЕНТ 014-USSR
ВЫДЕРЖКА ИХ ОПЕРАТИВНОГО ПРИКАЗА № 14 УПРАВЛЕНИЯ ИМПЕРСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ АДРЕСОВАННОГО АЙНЗАЦГРУППАМ 29 ОКТЯБРЯ 1941. УКАЗАНИЯ ДАНЫ ПРИ СОГЛАСОВАННОСТИ С ВЫСШИМ КОМАНДОВАНИЕМ АРМИИ ДЛЯ «ЗАЧИСТКИ» СПЕЦИАЛЬНЫМИ ОТРЯДАМИ ЛАГЕРЕЙ ВОЕННОПЛЕННЫХ (СОВЕТСКИХ ПЛЕННЫХ) В ТЫЛОВЫХ РАЙОНАХ; ПОСТРАДАВШИЕ ОТ АКЦИИ ГЛАВНЫМ ОБРАЗОМ СОВЕТСКИЕ КОМИССАРЫ И ДРУГИЕ РУКОВОДЯЩИЕ ЛИЦА, А ТАКЖЕ ЕВРЕИ И ПРЕДСТАВИТЕЛИ ИНТЕЛЛИГЕНЦИИ. ПРИКАЗ АЙНЗАЦОТРЯДА С/5 ОФИЦЕРАМ СВОЕГО ПОДРАЗДЕЛЕНИЯ, 25 НОЯБРЯ 1941: УНИЧТОЖИТЬ ДЕЯТЕЛЕЙ БАНДЕРОВСКОГО ДВИЖЕНИЯ УКРАИНЫ ВСЛЕДСТВИЕ ИХ ПРИГОТОВЛЕНИЙ К МЯТЕЖУ.
. . . . . .
— Стр. 5 —

№. 7

Айнзацотряд С/5
Охранной полиции и СД

25 ноября 1941 года

По внешней рассылке:
Киев
Днепропетровск
Николаев
Ровно
Житомир
Винница.

Касательно: ОУН (движение Бандеры)

Достоверно установлено, что на территории Райхскомиссариата движение Бандеры готовит мятеж с конечной целью создания независимой Украины. Все участники движения Бандеры должны быть незамедлительно задержаны, и, после подробного допроса под видом мародеров без малейшей огласки ликвидированы. Протоколы допросов должны быть предоставлены в Оперативный отряд С/5. Данный документ после ознакомления командирами подразделений надлежит уничтожить.

Оберштурмбанфюрер СС
Подпись (неразб.)


 Том XXV стр. 255-288

ДОКУМЕНТ 192-PS
ДОКЛАДНАЯ РАЙХСКОМИССАРА УКРАИНЫ КОХА РОЗЕНБЕРГУ, 16 МАРТА 1943 ОТНОСИТЕЛЬНО ЖЕСТКИХ МЕР ПРИНЯТЫХ В УКРАИНЕ ГЕРМАНСКОЙ АДМИНИСТРАЦИЕЙ (ВЕЩЕСТВЕННОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО RO-13)

Райхскомиссар Украины ровно 16 марта 1943

Господину Райхсминистру Альфреду Розенбергу

Берлин W 35.

Лично.
. . . . . .
— Стр. 25 —
. . . . . .
Украинским эмигрантам кроме прочего также удалось оказать влияние как на движения Бандеры так и Мельника, с тем, чтобы они сегодня вели себя намеренно враждебно немцам.
Даже «Просвиты», там где они есть, стали подпольными организациями украинских шовинистов. Примеры тому прошу взять из отчетов СД. Доказательства приведены из Ровно, Дунаевцев, Каменец-Подольска и Киева. В Киеве украинцы состоявшие также и в «кругах общества» готовили отравление Генералькомиссара. Украинские учителя из Просвиты участвовали в группах сопротивления, как, напр., в Камень-Каширском см. отчет СД от 27 и 31.6.1942. Из последних отчетов СД я заключаю, что при таком попустительстве немецкого руководства в районах боевых действий в Харькове в Просвите может быть учреждено нечто вроде украинского национального правительства.
. . . . . .
— Стр. 26 —
. . . . . .
Украинские националисты из Харькова на днях эвакуированы в Киев. Здесь у них имеются надежные украинские авторитетные лица, заявляющие, что в ближайшее время состоится всемирная конференция украинцев. Они говорят о повороте в украинской политике к немцам в ближайщие недели. Они требуют самостоятельной армии для Украины. Они требуют, чтобы в моем Райхскомиссариате выходили газеты, следующие национал-украинской направленности, и заявляют о своей готовности, когда эти претензии будут выполнены, проявить к немцам определенную лояльность.
В Каменец-Подольске районный комиссар начал по своему почину в 1941/42 годах общественные транспортные перевозки. Он всячески доверял бургомистру-украинцу и видным украинским городским деятелям. Теперь те же самые господа, поддержанные украинскими учителями и студентами его партнеров по общественным перевозкам и поднятиям немецких солдат на воздух, намеревались бросить бомбы во время сеанса в немецком солдатском кино. В тоже самое время областной комиссар и его сотрудник должны были быть устранены, а банковский депозит выкраден. Такой план смог вызреть, потому что члены немецкого руководства до последнего мгновения проявляли к местным
— Стр. 27 —
большое доверие, и участвовали в украинских компаниях, устраиваемых руководителем заговора. В последний момент СД удалось их схватить, и эти 140 человек уверенно пополняются, под началом которых пребывала вся украинская интеллигенция города. Немцы объясняли, что ничего подобного украинцам не доверяли. Мне радостно, что подобные «общественные отношения» только однажды постиг крах.
Особой статьей в моей политической деятельности является украинская эмиграция. К сожалению, можно  твердо констатировать, что и здесь моя политическая позиция и Вашего министерства отличаются. Я не отношусь с предубеждением к своим противникам. Отношение к прибывшей украинской эмиграции основано на многочисленном опыте за время моей деятельности в Украине.
Я обращаю внимание, напр. на новогоднее поздравление украинской националистической организации в Новый Год 42/43, содержавшее политическое нахальство. Там нет никаких поздравлений, а только резкие полтитические требования: требование национальной свободы и государственной самостоятельности. Требования чередуются с угрозами в том случае если украинские требования не будут удовлетворены.
Я утвердился в этом своем отношении к эмиграции через официально переданное мне высказывание Фюрера о том, что эти эмигранты портят
— Стр. 28 —
народ, и что он велел бы их расстрелять в начале Восточного похода, если бы уже тогда в их отношении ему было бы все ясно. Я сожалею, что такая ясность еще не победила со всех отделениях Вашего Дома.
. . . . . .
— Стр. 42 —
. . . . . .
Городское самоуправление Киева стало оплотом украинского шовинизма под его руководством. Руководящие элементы нелегальной организации Бандеры сидели во всех отделениях муниципалитета. В райуправлениях изготваливались нелегальные листовки против немцев. Багази массово выдавал документы на освобождения от наряда на работы в Райхе и на выезд из города Киева. Западноукраинские эмигранты были переведены им в Киев, далее оттуда с помощью организации Красного Креста основанной им нелегально в Харьков, Ровно, Винницу, Житомир, Каменец-Подольск, Проскуров, Кременчуг и т.д.
Ответственные работники муниципалитета тайком приводились им к присяге Мельнику.
Так или иначе Багази содействовал всем самостоятельническим стремлениям украинцев.
Он пытался раскалывать охранные отряды германской полиции с целью единолично руководить милицией.
Известно также такое высказывание Багази: «Если 5 немцев противостоят 50 украинским полицейским, то у кого тогда власть? Нужно ставить немцев перед состоявшимися фактами».
. . . . . .
— Стр. 51 —
. . . . . .
Эрих Кох.


Том XXVII стр. 298-324

ДОКУМЕНТ 1526-PS
ПИСЬМО ПРОФЕССОРА Д-РА ВОЛОДИМИРА КУБИЙОВИЧА, ГЛАВЫ УКРАИНСКОГО ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМИТЕТА ФРАНКУ, 25 ФЕВРАЛЯ 1943, ДАЮЩЕЕ ПОДРОБНОЕ ОПИСАНИЕ ГЕРМАНСКОГО ПРОИЗВОЛА ПРОТИВ УКРАИНСКОГО НАСЕЛЕНИЯ; ШЕСТНАДЦАТЬ ДОПОЛНЕНИЙ (ВЕЩЕСТВЕННОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО USA-178)

Проф. д-р Володимир Кубийович
Глава Украинского Центрального Комитета

Краков, февраль 1943.

Господину Генерал-губернатору
Райхсминистру д-ру Франку

Ваше превосходительство!

В соответствии с Вашим пожеланием, направляю Вам это письмо, в котором кратко излагаю нарушения и неприятные происшествия, которые особо утяжеляют положение украинского населения в генерал-губернаторстве…
. . . . . .
П р и л о ж е н и е  8.

Расстрелы в Лемберге и Чорткове в ноябре 1942.
В качестве возмездия за расстрел сотрудника немецкой полиции в Лемберге, который пал от руки неизвестного преступника во второй половине ноября 1942, были расстреляны в Лемберге 28, а в Чорткове 56 украинцев, находившиеся в это время в тюрьмах упомянутых городов. Причина расстрелов никому не назывались, а расстрелы в Чорткове проводились в светлое время суток на глазах испуганного населения. Среди расстрелянных было много больных тифом, которые были в бессознательном состоянии взяты из больницы, погружены на машины и привезены к месту казни.
Эти расстрелы должны были рассматриваться в качестве возмездия т.н. группам Бандеры. Среди расстрелянных были престарелые горожане, которым вовсе нечего делать в  этой группе, как напр. д-р Олекса Козак, адвокат из. Коломыи, инж. Андрий Пьясецкий, главный лесничий из Янива около Лемберга, за которого не только я и д-р Кость Панькиский, но даже и райхсдойчи давали поручительство.


Том XXV стр. 101-112

ДОКУМЕНТ 054-PS
ДОКЛАД НАЧАЛЬНИКА СБОРНОГО ЛАГЕРЯ КВАЛИФИЦИРОВАННЫХ РАБОЧИХ В ХАРЬКОВЕ, КОНЕЦ СЕНТЯБРЯ 1942, КОМАНДИРУ АРМЕЙСКОГО СЕКТОРА В;  ТАКЖЕ ДОКЛАД ПРЕДСТАВИТЕЛЯ МИНИСТЕРСТВА ОККУПИРОВАННЫХ ВОСТОЧНЫХ ТЕРРИТОРИЙ НА АРМЕЙСКОЙ ТЕРРИТОРИИ В РОЗЕНБЕРГУ, 7 ОКТЯБРЯ 1942 ОТНОСИТЕЛЬНО ВОПИЮЩИХ ЗЛОУПОТРЕБЛЕНИЙ ДОПУЩЕННЫХ ПРИ НАБОРЕ И ПЕРЕВОЗКЕ, А ТАКЖЕ В ОБРАЩЕНИИ С УКРАИНСКИМИ КВАЛИФИЦИРОВАННЫМИ РАБОЧИМИ В РАЙХЕ (ВЕЩЕСТВЕННОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО USA-198)

Райхсминистр оккупированных
Восточных территорий
7 октября 1942
Представитель в районе B.

В Райхсминистерство оккупированных
Восточных территорий
Главный отдел I, Берлин
Унтер ден Линден 63.
. . . . . .
b) Размещенные же в общем лагере украинцы напротив очень жалуются.
В прилагаемом сообщении капитана Шмида все приводится по порядку.
Вопрос обращения с восточными рабочими украинцами направленными в Райх становится здесь вопросом будущего огромного бепокойства служб Вермахта. Командующий рекомендовал, чтобы я как можно быстрее посетил некоторые лагеря в Райхе и немедленно сообщил
— Стр. 2 —
об устраненных недостатках в соответствующие инстанции. Прифронтовой район далек от умиротворения.
Все условия наиболее способствуют тому, что все больше людей примыкают к бандам либо переходят в лагерь Бандеры, соотв. перетекают в другую враждебно к нам настроенную группу.
Все же, наилучшей пропагандой было бы хорошее обращение с восточными рабочими…


Том XXIX стр. 356-581

ДОКУМЕНТ 2233-PS (также 3465-PS и D-970)
ВЫДЕРЖКИ ИЗ ДНЕВНИКА ГАНСА ФРАНКА, ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА ОККУПИРОВАННЫХ ПОЛЬСКИХ ТЕРРИТОРИЙ, С 25 ОКТЯБРЯ 1939 ПО 3 АПРЕЛЯ 1945 (НОМЕРА ВЕЩЕСТВЕННЫХ ДОКАЗАТЕЛЬСТВ: USA-173, USA-174, USA-271, USA-281, USA-283, USA-295, USA-302, USA-311, USA-607, USA-608, USA-611, USA-612, USA-613, USSR-223, GB-562, GB-602, FRANK 10, FRANK 14—18)

Д Н Е В Н И К
ГОСПОДИНА ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА
ОККУПИРОВАННЫХ ПОЛЬСКИХ ТЕРРИТОРИЙ
. . . . . .
Понедельник, 7-го декабря 1942

15:45 ::-:: Совещание губернаторов ::-:: в королевском зале Замка.

В совещании участвовали:

Статс-секретарь господина Генерал-губернатора
Статс-секретарь д-ра Бюлера
Д-р Бёппле
Руководитель главного отдела д-р Зиберт
Губернатор д-р Фишер
Губернатор д-р Вехтер
Губернатор д-р Цемер
Губернатор д-р Кундт
Губернатор д-р Вендлер
Член земельного суда д-р Вее

... Обсуждение политической обстановки
. . . . . .
Губернатор д-р Вехтер может доложить, что в ::-:: дистрикте Галиция ::-:: не дало еще никаких инцидентов политического толка. Однако, из определенных признаков необходимо заключить, что общая ситуация становится все более и более опасной.
... Далее, достоверно установлено, что до сих пор не осуществлено объединение между ::-:: польским и украинским движениями сопротивления ::-:: теперь осуществлено в виде движения Бандеры, стремящегося к государственной самостоятельности. Кроме того, в последнее время, свидетельствует о пассивности и сдержанности населения ... Также, к сожалению, в большой мере некоторыми официальными мерами сработало на руку движению сопротивления.  В отношении продовольственного положения населения стоило, однако, обеспечить его по меньшей мере не худшим прежнего. Также было крупной ошибкой подходить к набору рабочих с помощью жестких насильственных мер. Большая опасность кроется кроме того в том, что с определенного времени украинцы и поляки полностью приравнены.
. . . . . .
Краков


 P.S. Також є іще одна згадка прізвища Бандери у виступі радянського генерала Зрі від 11 лютого 1946 року, де він наводить матеріали допиту помічника Лахаузена по Другому управлінню військової розвідки полковниа Ервіна Штольце підполковником радянської контррозвідки Бурашніковим 25 грудня 1945 року, в якому записано, що «виходячи з вищезазначених вказівок Кейтеля та Йодля» він «зв’язався з українськими націонал-соціалістами(?), які були у німецькій військовій розвідці та іншими членами націонал-фашистських(?) груп», котрих він «вплутав(?) у виконання завдань, як вказано вище». А «в окремих інструкціях» наданих ним особисто «провідникам українських націоналістів Мельнику (кодове ім’я «Консул І») та Бандері негайно зібратися під час нападу Німеччини на Радянський Союз та спровокувати демонстрації в Україні аби розірвати безпосередній тил радянських армій, а також переконати міжнародну громадську думку у наче б то розпаді радянського тилу». Що можна сказати? Вибачте, але як можна досягти української незалежності без протидії СРСР? Кожен сам вирішує, що для нього важливіше. Але ж, нажаль для радянського обвинувачення, повний текст цього документу, запропонованого під номером USSR-231, не потрапив до підсумкового документального звіту. Всі посилання на нього спрямовують на той самий виступ генерала Зрі у сьомому томі протоколів засідань. Можливо, для суду допит самого Лахаузена безпосередньо в судовій залі, а не його помічника радянським підполковником, виявився важливішим.

P.P.S. Звісно ж, у другому томі є ще протокол допиту самого Лахаузена (посилання на який подане у самій Рашепедії!) від 30 листопада 1945 року, про те, як він чув, що 12  вересня 1939 року у штабному поїзді Гітлера Канаріс із компанією обговорювали, а чи не спровокувати в Галичині антипольске повстання (в чому не було ніякої потреби, адже воно йшло без усякого Гітлера вже десятий рік), за допомогою неназваних «українських організацій» співпрацюючих з військовою розвідкою, після чого радянський генерал Руденко схопився за цю тему намагаючись повісити на них «терористичні акти проти мирного населення», на що отримав негативну відповідь допитуваного. Ні про Бандеру, ні про його рух нічого не згадано.

P.P.P.S. Ви помітили в матеріалах схожість загального тону німецької адміністрації щодо України, українства, прагнення самостійності з тоном іншої знайомої адміністрації?


Оригінальні тексти з англомовного видання (можно прочесть здесь:      http://mysliwiec.livejournal.com/737438.html)


«Процес над вищими військовими злочинцями перед Міжнародним Військовим Трибуналом»
Нюрнберг, 14 листопада 1945 — 1 жовтня 1946
(в 42-х томах, «Синя серія»)
Бібліотека Конгресу США (номер запиту KZ1176.T748 1947), Бібліотека Правового Центру-Школи Генеральних Суддів-Адвокатів Армії США, Шарлотсвіль, Вірджинія (номер запиту 300473195)
 

Фамилия, которая превратилась на флаг

Це неймовірно! Прапор по іспанськи — La bandera. 
Сам не вірю своїм очам, шукаю в словнику, дійсно правда. Замислююся, людина з прізвищем Бандера, став народним героєм України, став дійсно знаменом для українського народу.  Він став захисником і борцем за волю України. А на світі просто так нічого не дається і не дістається. 
Отже, Господь послав таку людину з таким прізвищем, як Знамено для народу. І зараз, коли настав час знову стати на захист своєї батьківщини, нас називають бандою і бандервцями для того, щоб образити. Але якщо вдуматися, ми стоїмо на стороні правди, не посягаємо ні на чиє добро і землі, ніколи і ні з ким не починали війни, дотримувались і зберегли свої святині, свої традиції, віру. 
Якщо наш Герой — Бандера, а ми бандерівці, то це означає, що ми знаменосці. Ми боремося за справедливість, за волю своєї рідної України, гордо тримаймо своє жовтоблакитне Знамено, найкращий і наймирніший Прапор на землі! За нами правда! З нами Бог! Слава Україні ! Героям слава ! Ці гасла бандерівських часів, як ніколи на часі, наш Стяг майорить над цілим світом, чи не Божий це знак ? 
БАНДЕРА — ЦЕ ПРАПОР !
фотография Тарас Майстришин.

Степан Бандера (хроника заблуждения) 1ч.




76%, 34 голоса

24%, 11 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Кто такие бандеровцы

У звязку з останніми заявами громадянина Януковича в Ростові-на-Дону пошуковики перевантажені запитами росіян та українців з південно-східних регіонів на тему "Хто такі бандерівці?"

Якщо коротко: бандерівці - українські націоналісти, які билися в лавах Української Повстанської Армії (УПА) в часи Другої світової війни. Назва - за прізвищем провідника Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степана Бандери.

Якщо детально - передрук програмного документа ОУН "КТО ТАКИЕ БАНДЕРОВЦЫ И ЗА ЧТО ОНИ БОРЮТСЯ" (на русском языке)