Холодным мартовским утром солнце светило солдатам в спину. Под ногами скрипел снег. Финская армия уходила на запад, оставляя за собой холодные стены Виипури. В марте сорокового года Финляндия потерпела самое страшное поражение в своей истории. Сегодня о нем рассказывают как о победе.
Я набираю в поисковике три слова: «финский опыт Украина». Иногда речь идет об энергоэффективности или системе бухгалтерского учета. Но большая часть ссылок посвящена успешному противостоянию Финляндии Советскому Союзу во время «Зимней войны» и тому как нам его перенять. Но успешному ли?
В марте 1940 года Финляндия подписала мирный договор с СССР. Представим, что Украина подпишет аналогичный договор с Россией сегодня. Может быть воображение и нарисует кому-то победную картину бегущих оккупантов, парада победы в Киеве и возвращенного Крыма. Но к той реальности, в которой после войны оказалась Финляндия, это не имеет ни малейшего отношения.
Украина в роли Финляндии 1940 года это:
– Окончательный отказ от Крыма, всей Донецкой и части Луганской областей;
– Передача оккупанту второго города страны – Харькова (финны отдали Виипури, сегодняшний российский Выборг);
– Потеря своих домов 12% населения Украины;
– Свободный транзит российской армии через Украину;
– Новая граница обустраивается с учетом российской военной доктрины;
– Российская военная база под Одессой.
Чрезмерно много? Финны рассудили точно также и была неудачная «война продолжения», когда Финляндия попыталась вернуть утраченное, заключив сделку с дьяволом. Как и всякая сделка такого рода, союз с Гитлером закончился плохо. После Второй Мировой Финляндия пошла на новые уступки:
– Внешняя политика, полностью регулируемая из Москвы;
– Внеблоковый статус страны;
– Запрет критики советских порядков внутри страны;
– Выдача политических беженцев.
И те, кто предлагает Украине «финский опыт», то не просто плохо знают историю, страшного в этом ничего нет. Страшное в том, что – это закончится попыткой перенести финские военные реалии в условия наших боевых действий с закономерным «финским» финалом. Страшным финалом. Красная армия не пришла в Хельсинки, но Финляндия была унижена и разгромлена.
Итак, финский опыт Украине не подходит. Нам нужна победа, а не поражение с хорошим пиаром. Финны действительно смогли остановить врага. Но не его аппетиты. Кормить восточного соседа пришлось досыта, всей страной и с большими потерями.
Человек так устроен, что он всегда ищет пример, если не для подражания, то хотя бы для сравнения. Финляндия многим кажется хорошим и очевидным примером, но у меня плохие новости: побеждать придется без примера. Украина создаст свою собственную школу победы и будущие поколения смогут говорить, об украинском опыте войны.
Потому что учиться нам не у кого. Украина приняла удар на себя в жестких и неблагоприятных условиях Финляндия готовилась к войне два десятилетия, у нас два десятка лет занимались непонятно чем, хотя враг всегда стоял у ворот.
Однако, чем тяжелее схватка, тем с большей честью из нее можно выйти. Мы смотрим в лицо страшному врагу и советы давно умершего Маннергейма уже не помогут. Зато наша победа станет не только победой Украины, а эталоном победы, о которой потом писать и говорить как об «украинском чуде».
Достижение Финляндии в том, что, несмотря на все грозные события двадцатого века, угрозу независимости и десятилетия оглядки на могущественного соседа – страна устояла. Сегодня Финляндия – это богатая, красивая страна, которая значительно превосходит своего «победителя». А вот это достижения повторить нужно обязательно. Иначе к чему тогда все?
Давно збирався написати, ще до річниці перемоги, але все якось... Підкреслюю, все це виключно нмд, я не претендую на істину у останній інстанції.
Гармата "Дора". Калібр 807 мм. Два потяги для обслуговування. 500 людей розрахунок. Коригування вогню виключно по вертикалі. Аби правіше-лівіше - тре було прокладати рейки. В принципі жахливі снаряди вагою 4 тони (фугас) та 7 тон бетонобійний. Бойове застосування при штурмі Севастополя. Шмальнуло це диво 42 рази, жодного разу не влучило. Після чого ствол вийшов з ладу, гармата була демонтована і передислокована. кільки грошей це коштувало - невідомо, але за цих зусиль можна було побудувати просто безліч гармат звичайного розміру, користі від яких було б в рази більше.
Лінкори. Ну нафіга? Окрім понтів більше ніякого сенсу. Ні ну я типу частково розумію, бо лінкор неймовірно красивий та вражаючий. Але толку від нього вже у 2 світову просто майже не було. Тре було авіаносці будувати! А так німці збудували 2 надсучасних лінкори "Бісмарк" і "Тірпіц". Бісмрк дав бій британському Гранд фліт. Потопив гордість Британіі лінкор "Худ". Вау, який величезний успіх Нічого, що у британців залишилося ще десь 40 лінкорів, а у німців - ще 1.
Ну і, звичайно, страшенно розлючені британці майже усім флотом кинулися топити "Бісмарка", з чим і впоралися дуже швидко. Відбулося це у 41-му. Після цього "Тірпіца" сховали у норвезьких фіордах, створили складну систему ппо заради його захисту і тепе. У результаті, у 44-му британці його затопили за допомогою бомбардувальників.
Резюме: замість цих двох монстрів можна було побудувати кількасот океанських підводних човнів користі від яких було б незрівнянно більше.
Пускові для ракет ФАУ-2. Війскові одразу пропонували Гітлеру будувати мобільні пускові, але ні! Цей йолоп точно хворів на гігантоманію і забажав стаціонарні, знов монструозні, пускові. Результат - ці дива техніки були виявлені аеророзвідкою союзників і успішно подавлені. Але ж зусилля були витрачені! І це у 2-й половині 43 - 44 роках, коли справи у німців були далеко не добрі.
Резюме: було втрачено шанс завдати дійсно серйозної шкоди використавши таку серйозну зброю, як перші у світі балістичні ракети.
Є ще немало подібних прикладів. Наприклад про супертанк Маус вагою 180 тон навіть не хочу згадувати. Проте хочу нагадати про одну з головних помилок. Причому, на мій погляд, цю помилку взагалі нема чим пояснити окрім прямого ідіотизму.
7 грудня 1941 Японія розбомбила Перл-Харбор почавши війну зі Сполученими Штатами. І ось, вже 11 грудня Німеччина оголошує війну США!!! Навіщо? Який у цьому сенс? Може німці сподівалися, що Японія почне військові дії проти СРСР? Але, по-прше, такі ж речі не робляться навмання, тре було ж з японцями конкретно про таке домовлятись, під підписи та "мокрі" печатки Це по-перше. По-друге, 11 грудня фюрер ще був впевнений, що вони з СРСР самі упораються. То ж ще раз, навіщо було силоміць втягувати американців? Ну ладно, про СРСР вони були впевнені, але ж Британія була непідкорена?
Я абсолютно впевнений, що штати, так чи інакше, кінець кінцем, почали б воювати з Німеччиною. Але. Враховуючи ізоляціоністські настрої, а також факт, що вони у стані війни з Японією та ще й отримали чи не найбільшу поразку у своєї історії, це відбулося б точно не у 41-у і навіть не у 42-у нмд. В результаті допомога могутньої американської промисловості британцям та СРСР була б у рази менша.
Тому ще раз - нафіга фюрер оголосив війну штатам? Він що, дійсно був ідіотом?
Гітлер взагалі був незвичайний чувак, м'яко кажучи. Пережив більше 50 замахів, більшість з яких була спланована дуже ретельно і далеко не дилетантами... Але це вже інша історія...
Перепрошую за можливі невеличкі фактичні помилки. Пишу виключно з голови, можу щось і переплутати. Проте за суть відповідаю.
КОМЕНТАРІ ВАТНИКІВ БУДУТЬ ВИДАЛЕНІ, А ЇХ АВТОРИ ВІДПРАВЛЕНІ У БАН,
На прошлой неделе ездили с мужем в Крым. Поскольку погода отнюдь к пляжному отдыху не располагала в основном катались по экскурсиям и лазили по горам. Одна из экскурсий была в Керчь (про крепость-невидимку я буду еще отдельную заметку писать). Поскольку опять таки из за погоды запланированная прогулка под парусом не состояласьнас взамен свозили в Аджимушкайские каменоломни
Музей однозначно впечатляет - огромный подземный лабиринт, трагическая история...но выходя из него мы с мужем переглянулись и он у меня спросил: "У тебя тоже возник один вопрос "Зачем все это было?"Потом в гостинице мы почитали немного историю и что-то прояснилось, хотя много вопросов остались открытыми...
В мае 1942 после неудачной обороны Крыма войска отступали через Керченский пролив. Одной из частей был отдан приказ "любой ценой и до дальнейших распоряжений" прикрывать переправу войск. Дальнейшее распоряжение так и не поступило, немецкие войска отрезали часть от моря и было принято решение укрыться в расположенные рядом каменоломни. Вместе с военными (около 10000 человек) под землю спустились 5000 мирных жителей, целыми семьями, с детьми (зачем???). Каменоломни были абсолютно не подготовлены к пребыванию людей - не было ни запасов провианта, ни доступа к воде. Были только склады сахара и шин. Воду сначала добывали ценой неимоверных потерь (100 человек убитыми за 4 ведра), потом все-таки выкопали колодцы. Ирония судьбы - среди военных основную часть составляли политработники плюс целый полк НКВД. Наверное поэтому среди прочих служб под землей были организованы "особый отдел, военная прокуратура и военный трибунал" (несомненно экстра важные для выживания под землей организации ). Кроме того "командование не просто пыталось контролировать настроения и
благонадежность личного состава оставшегося под землей, создав особый
отдел и закрепив оперуполномоченного за каждым батальоном, но и
решительно пресекало любые проявления паникерства, трусости или
неустойчивости, говорит факт создания специального взвода,
возглавляемого неизвестным майором, в задачу которого входило «очищать
гарнизон от предателей и изменников" (как производилась подобная очистка я думаю не сложно догадаться) Где-то через неделю немцы начали массировано атаковать каменоломни - газом, взрывами. В результате первой газовой атаки погибло около 3000 человек. К июлю в каменоломнях осталось около 1000 (напоминаю из 10000-15000) человек - остальные погибли - частично в партизанских вылазках, но в основном под завалами и от голода и болезней...Но тем не менее приказ покинуть каменоломни был отдан только в сентябре, когда гарнизон насчитывал уже несколько сот человек...Всего спаслось по разным оценкам от 100 до 200 военных и 150-200 гражданских...из 10 000 и 5 000 соответственно Полный текст статьи про оборону каменоломен здесь Да, этот музей это несомненно нужен - как память о тех кто там погиб...Но попытки подать это как героизм вызывают недоумение...С военными более ли менее понятно - любой попытавшийся выйти сразу объявлялся дезертиром со всеми вытекающими. Но какой смысл был забирать туда мирное население? При всех зверствах немцев на окупированных териториях выживаемость явно была выше чем 40 человек из тысячи... Фотографии не мои - экскурсоводы просят не фотографировать чтобы не слепить окружающих вспышками Трактор-генератор, впрочем проработал он недолго и был засыпан завалом в первые же дни, после этого освещали поджигая шины (отсюда копоть на стенах) Хирургический стол и госпиталь. Из сахара гнали самогон и использовали его в качестве анестезии при операциях... Детская комната (игрушки современные, люди приносят вместо цветов и венков). В этой же комнате были найдены несколько детских могил, детям от 1 до 7-8 лет...
Якість запису досить посередня, але пісня вартує того, щоб її прослухати. Вона давно вразила мене, бо має досить дивну назву "Колискова для мами" на слова Богдана Стельмаха і музику Богдана Янівського у виконанні В.Соколова, запис десь 60-ті роки 20 століття. Пісня вражає змістом, особливо якщо згадати фільм "Врятувати рядового Раяна", - такого в Україні було і було. Тому просто послухайте цю трагічну колискову для матері.
Тема не є смішною, але таки розпочну з анекдоту, бо тут важлива думка закладена: В школі під час уроку йде коридором Вовочка і зденервовано каже сам до себе поміж матюками: - Мать-перемать: ну де тут розум! Де логіка?! Вовочку перестріває директор і грізно питає, що трапилось? - Та я під час уроку напердів сильно,- відповів Вовочка.- Ну вчителька мене і вигнала з класу, а я від того в шоці: де тут розум, де логіка?! - Правильно зробила, бо ти, Вова, не вмієш поводитись в колективі. - І ви те саме! Я - то я! А у вас всіх де розум, де логіка? Мене на свіже повітря вигнали, а вони там в класі всі моє бзділово нюхати залишились. Всі ілюстрації тут http://blog.i.ua/user/2675316/1218791/#p2
По темі святкування 9-го травня Дня перемоги я вже досить написав і не маю жодного бажання щось продовжувати, але кожен раз відчуваю 9-го травня, наче мене замкнено в тому самому класі, звідки тільки що вигнали Вовочку... Ну не можу я спокійно дивитись по телевізору, як генерал-ветеран отої Великої Вітчизняної приймає в себе вдома у Києві якогось ветерана з Вермахту, який чесно каже, що воював власне тут на Україні проти Червоної Армії. Тема взаємопримирення для мене зрозуміла, але коли той німака сує конверт з грошима нашому ветерану-генералу (!) ВВ і той бере, ще й дякує перед телекамерами - ну тут я в шоці більшому за Вовочку! Де перемога?! І де переможці?! Причому той німець спокійно оповідає, що опікує таким чином над більше десятка ветеранів ВВ. Уявляєте?! А тепер спробуйте уявити зворотню картину: наш ветеран ВВ їде на 9 травня до Берліну, шукає там ветеранів з Вермахту і роздає їм грубі конверти з грошима, бо як же має ставитись переможець до нещасних переможених... Картина нереальна! Тому намалюю картинку реальну: пошукайте карту Європи станом на 1941 рік і подивіться зайняту територію Третім Райхом та його сателітами, а тоді пошукайте карту станом на 2013 р. і погляньте на кордони Євросоюзу - картинки схожі надзвичайно, ще й Англія в додачу! А хто домінує в Євросоюзі? Та сама Німеччина! Як і в світовій економіці це найпередова, найбагатша і найпотужніша країна, що і потрібно було німецькій нації під час Другої світової війни! Що тут можна коментувати? Це є перемога чи ні? Карту сучасної Російської Федерації станом на 9 травня 2013 р. з картою СРСР та окупованих радянськими військами країн Європи і світу на 9 травня 1985 р. (можна і 1945-го) я не рекомендую нервовим переможцям співставляти - надто вже образлива картинка виходить. Про сучасний економічний і світовий потенціал РФ теж краще промовчати, бо тут лідерство тільки по кількості мільярдерів, але аж ніяк не по економічним і соціальним показникам. Тому краще їм просто попишатись своєю перемогою-"победою" чи тим, що від неї лишилось. Парадик, концертик, "сто грам" і ух! - перемога! Є! Ах які ми славні переможці! Веселуха! Пригадую гасло з російського сайту по темі ВВ, яке звучало так: "Не отдадим нашей победы!" - і стало цікаво: а що хтось її відбирає? Кому вона такою потрібна? Пишаєтесь своєю перемогою - ну то й пишайтесь, а для людей розумних ясно, що переможці і перемога не можуть виглядати так, як наведено вище. Все це є маразм і убожество! Що, до речі, гарно зафіксовано в російській мові, де слово "перемога" має за основу слово "біда" з додатком префікса "по-", тобто "победа" означає як "після біди", "була біда і скінчилась", "лихо минуло". А чи минуло? Хіба те, що є зараз - це не біда? Таким є свято Перемоги?! Де розум? Де логіка? Можливо вона у тій фразі, яку висловив один російський державний керманич (Путін В.В.): "Русский народ - это народ победителей!" І в тому справді є якась дивна логіка: якщо переходити від одної біди до іншої, тобто "от беды к новой беде" то постійно будеш знаходитись в стані "по-беде" отже і автоматично: "по-беди-телей"... Сумнівна логіка, як і в темі поширення "георгіївських стрічок" з прив'язкою до перемоги у ВВ, або бутафорна реконструкція і тиражування так званого "прапора перемоги". І жодній логіці не піддається зрозуміти те, що якогось милого з тим всім хламом всілякі "победители" так вперто пруться до Львова? Може варто на 9-те травня міняти назву з "Львів" на "Берлін"? Бо розум і логіка того вимагають. Інакше то щось абсолютно ідіотське! Львів від німецьких військ звільнили поляки, тобто загони Армії Крайової, а радянські війська зайняли місто без бою і жодного пострілу, бо навіть керівників АК репресували втиху... То чий і який героїзм тут у Львові вшановують 9-го травня?.. Розум?.. Логіка?.. На цьому закриваю тему Дня перемоги 9-го травня, тому що безглуздо допитуватись: де ж тут розум чи логіка?- у тих, які якраз і щасливі з того, що не знають і знати не хочуть про розум і якусь там логіку. Прикро інше: вони до того всіх розумних примушують... Ну просто: "Хто ще не записався в ряди Колисниченко і Бондаренко?! Ставай, як вони! Ставай кращим від них!" Неприємно так жартувати, але ж смердить... Від себе я закликаю навпаки ставати розумними і послідовними, з тверезою логікою у тому, щоб шукати і дошукуватись правди. Хто шукає правду - завжди її знайде. Я в тому певен. Особисто я всі два роки служби в Радянській армії провів, маршируючи під пісню "День победы" О.Пахмутової, але це просто якісна бутафорія і мало зачіпає душу, тому що по-справжньому для мене день перемоги відтворено у пісні "Враги сожгли родную хату..." у виконанні Марка Бернеса. З художніх фільмів про війну визнаю тільки "Они сражались за Родину", а все інше є бутафорія, рідко коли якісна, як "Иди и смотри". З письменників рекомендую двотомник Константина Симонова "Разные дни войны" (дневник писателя), а ще обов'язково читайте твори Виктора Некрасова. Тут ви знайдете і розум, і логіку, як і зрозумієте, що таке честь і совість. Зрозумієте, що протягнути ворогу руку можна як знак примирення, але ніяк не за конвертом з грошима, бо це принизливо і огидно, особливо для переможця. Але яка перемога, такі і герої... Не маю бажання когось судити і осуджувати, але маю бажання висловити власні думки і враження. Війна - це завжди зло! Завжди! Для всіх, а тому вічная пам'ять і шана всім полеглим у Другій світовій війні всіх країн і народів. Амінь.
Ця замітка має двох адресатів. Перші це ряжені клоуни, котрі бігають в косоворотках і кричать про "рускає казачество". Хоча напевно вони навряд чи її прочитають. Другий адресат - українці, які взяли політтехнології Кремля на очернення донського козацтва, звинувачуючи їх то в тому, що вони (о, який жах!!!) співпрацювали з Гітлером. Начебто окрім українців ніхто не мав право боротись з більшовизмом всіма доступними заходами. Тому для тим, в кого погляд зашорений розповідями про "німецка-фашискіх захватчіков" та "колабарціаністав-прєдатєлєй" далі читати не раджу.
Історія виникнення донського козацтва доволі складна і об'ємна, тому її чіпати не буду. Зазначу лише, що "жахливий" Гітлер і його "людожерське" Аненербе доводило походження донського козацтва від готів (що сумнівно), а ось сучасна "пацріотична расєйська наука" нам каже, що вони пішли від ясів та касогів Хозарського каганату, тобто були потомками аланів, фактично сучасних осетинів. Тому "рускіх казаків" у косоворотках вітаю, як представників тюркських народів на українських землях. Я все ж притримуюсь слов'янського етногенезу у формуванні донського козацтва. Хоча якщо б я на місті донців обирав би від кого вести родовід - готів чи аланів, то готи якось ближче до душі.
Що цікаво, Донське козацтво залишалось незалежним утворенням, до Петра І. Не дивлячись на тому, що у 16 столітті деякі з донських атаманів присягали на вірність московським царям, до 18 століття всі зносини Московської держави, а слідом за нею і Російської імперії велися через Посольський наказ, тобто відомство закордонних справ. Нагадую: щодо України така політика припинилася раніше і коли Україна вже фактично була анексована Московією, Донські казаки залишались незалежним утворенням і вели дуже часто політику окрему від московського престолу. Наприклад у 1603 році Донські козаки підтримують Лжедмитрія І і приєднуються до польско-литовсько-українського війська у поході на Москву. Після провалу Лжедмитрія І, не пройшло і 3 роки, як донські козаки знову йдуть військовим походом на Москву, беручи участь у так званому "повстанні Болотникова". А після провалу повстання проходить декілька років і козаки знову приєднуються до польського війська, ведучи на престол Лжедмитрія ІІ.
Війна з Московією та її наступницею Російською імперією стала взагалі традицією для Донського козацтва, вони приєднувалися до всіх повстань проти царя, а інколи і очолювали його (згадаємо Стеньку Разіна). Згортання незалежності Донського козацтва пов'язане з крупною війною Донського козацтва вже з імперією Петра, яке отримало назву Булавинське повстання, хоча це радше не повстання, а війна за незалежність. Під час Північної війни багато кріпаків побігли з Московських земель на Дон через великі податки. Петро І видав указ, яким наказав Юрію Долгорукому увійти в землі Донського козацтва і силою забрати біглих кріпаків. Вторгнення Долгорукого отаман Дону Кондратій Булавін розцінив як військове вторгнення і дав відсіч військам Долгорукого, але кінець кінцем війну програв. Програш Булавіна у війні, означив і втрату незалежності Донських козаків. Петро І, після розгрому військ Булавіна, скасував грамоту Івана Грозного, яка давала незалежність козакам і приєднав донських козаків до підрозділів Російської армії.
Отаман Кондратій Булавін
Варто зазначити, що відносини козаків і Росії не складалися безхмарно, після окупації їхніх територій. І в основному через хамство і свинство Росії. Наприклад, коли завдяки в тому числі козакам Росія перемогла Туреччину у Російсько-турецькій війні 1787 - 1791 років, імператриця Катерина (та, якій ряжені козачки допомагають в Україні пам'ятники ставити) наказала 6 полків, котрі геройські воювали на фронті, примусово пересилити на нові землі. Безумовно козакам не хотілось покидати рідні землі і полишати свої землі, котрі вони своїм трудом обробляли. Козаки підняли повстання, котре отримало назву Осавулівський бунт. Повстання було подавлене князем Щербатовим, 48 старшин і близько 300-х козаків вислані у Сибір, близько 1500 козаків були покарані плітьми. Щоправда бунт не був взагалі вже безсенсовим. Козацькі полки, що дислокувалися в Криму, довідалися про те, що відбувається в них вдома і самовільно пішли на Дон. Запахло війною, тому імператриці довелося трохи більш поблажливо ставитись до козацької вольниці.
Санкт-Петербург був вимушений залишити широке коло свобод Донському війську і навіть у армії козацькі відділи формувалися суто за національною ознакою - козаки окремо від регулярних частин. Козаки також були звільненні від оподаткування в Російську казну, звільненні від рекрутської повинності і мало право на безмитову торгівлю в межах козацької автономії. Можна казати, що територія Війська Донського на той час мало найбільше власної автономії і свободи в усій імперії.
Самостійницькі прагнення Донського козацтва нікуди не поділися не дивлячись на всі старання Росії, що і показала громадянська війна. Коли пала монархія і до влади прийшов Тимчасовий уряд, він наказав створити обласні ради на Дону, які одним із перших своїх рішень відміняють приватну власність на землю. У відповідь козаки скликають Козаче коло і вперше з часів Петра обирають собі отаманом генерала від кавалерії Олексія Калєдіна, який відмовився підкоритись Тимчасовому уряду. Козаче коло приймає рішення, яким козачі землі оголошуються історичною власністю козаків, а Козаче коло оголошується єдиним владним органом Донського козацтва. Після більшовицького перевороту, Калєдін оголошує військове положення і виганяє всіх більшовиків з Дону. Всі місцеві ради були ліквідовані, Верховною владою на Дону оголошується виборний отаман Всевеликого війська донського.
Отаман Олексій Калєдін
На жаль Калєдін виявився не далекоглядним отаманом. В першу чергу він вважав себе російським офіцером, а вже в другу козаком. Захоплення Калєдіним у козаків швидко минає. Олексій Максимович дозволяє перебратись угрупуванням Добровольчої армії Михайла Алєксєєва на Дон. На Дону починається формування армії, відомої як Біла армія. До речі багато хто робить помилку, стверджуючи, що Біла армія воювала за монархію і "вєру, царя і отєчєство". Це не так, Біла армія воювала за "учрєдітєльноє собраніє", тобто це були загони Тимчасового уряду, фактично люди, за виключенням більш пізнього періоду, коли верховним головнокомандуючим став барон Врангель, ліберальних поглядів. Сам Михайло Алєксєєв (масон) приймав участь у заколоті проти імператора Миколая ІІ. І Алєксєєв, і Денікін, і Колчак були представниками демократичної Росії. Але повернемось до козаків. Популярність Калєдіна швидко падала, бо тільки но здобуту незалежність Калєдін передає до рук білої Росії, Дон стає частиною "єдіной і нєдєлімой демакратічєской Расії". А більшовики швидко зрозуміли гру і почали кудахтати про "козачу вольницю". Більшовики відкривають З'їзд фронтового козацтва, котрий оголошує себе єдиною владою Дону, складають повноваження Калєдіна і обирають Військово-революційний комітет на чолі з козаками Федіром Подтєлковим і Михайлом Кривошликовим. Широкі маси козацтва підтримують комітет на противагу Калєдіну, на захист отамана стають лише загони Добровольчої армії Алєксєєва, але зупинити наступ козацтва вони не мають сили. Калєдін застрелився, а Алєксєєв виводить свою армію на Кубань.
Комітет одразу оголошує незалежну Донську радянську республіку. Але на цьому всі обіцянки незалежності більшовиками і закінчуються. Республіка виявляється бутафорською. Землю в козаків починають відбирати і віддавати іногородцям, а керує землею фактично Петроград. По Дону котяться бунти. В цей час козак і генерал Петро Миколайович Краснов формує на базі своїх відділів та відділів генерала Попова Донську армію. Заручившись підтримкою Німеччини, разом з 20-ою запасною дивізією рейхсвера Краснов вибиває всіх червоних з території Дона. Після цього було скликано Коло порятунку Дону, на якому Краснова обрано отаманом, а територія Дону оголошена незалежною республікою Всевелике військо Донське.
Отаман Петро Краснов
Краснов взяв курс на повне відділення Донської республіки від Росії. Був прийнятий прапор та герб республіки, відбулася емісія незалежної грошової одиниці - донського рубля. В цей же час відбувалися перемовини з Українською державою Скоропадського, про входження Донської республіки у якості автономії до складу Української держави. Була створена постійна українсько-донська комісія, представником від України був Шелухін Сергій Павлович, від Дону - Черяучкін Олександр Васильович, до складу комісії входили і представники Кубанської республіки.
Прапор Всевеликого війська донського
Однак в цей час, як щури з усіх щілей, повилазили біляки. На Дону представники Добровольчої армії почали агітувати проти Краснова, плетучи політичні ігрища. Вони кричали, що Краснов зраджує "вєлікую і нєдєлімую", а також, що він зрадив Антанту, коли пішов на союз з Німеччиною. Хоча німці, на відміну від "сердечних лицемірів" завжди допомагала своїм союзникам і тримала слово. В той час чого вартувала підтримка Антанти, покажуть майбутні події. Після відходу німців голова Збройних сил Півдня Росії Денікін починає плести павутину проти Краснова. Краснов відмовляється підкорюватись Колчаку і Денікіну, а лише визнає можливість спільних дій з біляками. Але Денікін накаляє обстановку, що кінець кінцем може стати внутрішньої війни. Краснов розумів, що донське військо не зможе воювати на два фронти і тому взісивши всі за і проти, вирішив все ж скласти свої повноваження, боячись що відкрита боротьба з Денікіним відкриє шлях більшовикам. Денікін під тиском зумів змусити обрати свою людину на посаду нового отамана - Афрікана Богаєвського, з євреїв-вихрестів. Він стає фактично маріонеткою командувача Збройними силами Півдня Росії. Але це Денікіну не допомогло. Протягом року фактично Донське військо розсипалося, бо козаки не дуже бажали воювати за незрозуміле їм "учрєдітільноє собраніє". А тактичне і стратегічне невігластво Денікіна остаточно прирекло до падіння Донської республіки під навалою більшовиків.
І от дійсно, що "умом Росію не понять". Доволі таки талановитий тактик і стратег, і як би там не було, але хоробрий вояка барон Врангель в сучасній Росії в повному забутті, а ось бездарного командувача і бездарного політика Денікіна, там зараз увели в ранг національного героя. Взагалі тема викриття сучасних російських героїв громадянської війни змушує задуматись, з однієї сторони ми бачимо білих захисників Росії - шведа Врангеля, турка Колчака, поляка Денікіна, німців Каппеля і Келлера, а з іншою полчища євреїв на стороні Червоної Росії. Що робили "рускіє" не зрозуміло. Може й не було тих "рускіх"...
Після війни більшовики почали "розказачування", а фактично будемо називати речі своїми іменами - геноцид козацької нації. Землі козаків відбиралися, козаків нищили, а на козацькі землі завозили московитів й інші народи Росії.
В еміграції також було не все добре в козачому русі. Отаман Богаєвський продовжував підкорюватись всеросійському уряду Врангеля, а Краснов наполягав на створення незалежної донської влади. У 1920 році Краснов, Шкуро та Улагай розробили план десанту на Кубань з метою вибити звідти більшовиків і вийти на Дон, однак Богаєвський відмовляється приймати участь в операції. Через розбрат в козачому питанні десант Улагая зазнав краху, Богаєвський, який забрав із собою донську касу, відмовився і фінансувати операцію, і надавати свої війська. Краснов після цього, разом і з Шкуро, покидають ставку Російського уряду у Белграді, і переїжджають в Берлін, де створюють незалежну від біляків козачу організацію.
Наступний вибух козачого руху пов'язаний із Другою світовою війною. Після початку війни, німці оточили 436-й полк 155 стрілкової дивізії Червоної армії, командувачем якої був козак Іван Кононов. Два рази Кононов проривав оточення, але Радянська армія залишила його полк напризволяще, через що Кононов здався. Під час допиту, Кононов зізнався, що ставлення на Дону до більшовиків дуже негативне, через що є можливість зібрати антибільшовицькі козацькі угрупування. 28 жовтня 1941 року наказом генерала-командувача групи армій "Центр" фон Шенкендорфа був створений козачий ескадрон з військовополонених козаків під командуванням Кононова. Козачий ескандрон довів свою ефективність у боях, через що був сформований 102-й козачий дивізіон (1,2,3 - ескадрони, 4,5,6-а пластунські роти, кулеметна рота та артилерійська батарея) під командуванням того ж Кононова. У 1942 році створений козачий кавалерійський полк "Платов" під командуванням Томсена.
Іван Кононов
Козачі війська довели свою здатність у війні з більшовиками, тому у 1943 році, коли війська Вермахту та козачі загони зайняли Новочеркаськ, командування армії поставилося прихильно до ідеї збору Козачого кола. Був створений Козачий стан на чолі з місцевим антибільшовицьким діячем групи козаків Краснова Сергієм Васильовичем Павловим. Завдяки діяльності Краснова при нацистському керівництві Гітлер схвально поставився до проекту Розенберга по створенню незалежної Казакії на території Дона.
Походний отаман Сергій Павлов
1944 року у Берліні створюється Головне управління козачих військ, головою котрого стає Краснов. Павлова призначають на посаду "походного отамана". Козаки хоробро билися проти більшовиків, однак втримати Дон не зуміли. 1944 року Павлов загинув, а походним отаманом обрали Тимофія Доманова. У 1944 році козаків спочатку перекинули у Варшаву для боротьби з місцевим підпіллям, а після цього у Італію для боротьби з антифашистськими загонами комуністів.
Походний отаман Тимофій Доманов
Зі складу Козачого стану була сформована 1-а козача дивізія на чолі з Гельмутом фон Панвіцем. Козаків 1-ої козачої дивізії направили в Югославії для боротьби з партизанами Тіто. В цей час розгорнулася політична боротьба. Власов виступає з ідеєю створення єдиних військ російського народу, в той час як Краснов повністю виступає проти цього. Власов збирає Комітет визволення народів Росії (КОНР) під своїм керівництвом і обіцяє Гітлеру, що об'єднання принесе велику силу у війська. Власова підтримали Кононов і Доманов, але Краснов і Шкуро виступили категорично проти. Гітлер, повіривши завіренням Власова, що "рускіє казакі" завжди мріяли бути поруч з іншими "рускімі", дає добро. На базі 1-ої козачої дивізії створюється 15-а кавалерійська козача дивізія СС і передається у склад Збройних сил КОНР. Однак козаки здебільшого противляться підкорятись Кононову, Доманову і Власову. Фактично прихильників Кононова та Доманова, щоб уникнути заворушень перемістили у Прагу, а більшість козаків 15-ої кавалерійської дивізії СС залишилися під керівництвом Гельмута фон Панвіца, якого козаки вже тоді полюбили і вони фактично залишились незалежними від штабу КОНР, а підкорювались тільки фон Панвіцу. У 1945 році був зібраний Всекозаче коло, яке призначило фон Панвіца Верховним походним отаманом, титул який до цього носили лише імператорські особи.
Верховний походний отаман Гельмут фон Панвіц
Гельмут фон Панвіц довів свою відданість козацтву, хоч і не будучи сам козаком, він довів своє право на булаву більше за деяких козаків, таких як Кононов чи Доманов, які полишали свої війська напризволяще. Коли армія Вермахту уходила з Югославії, фон Панвіцу запропонували, як германському офіцеру, тікати в Німеччину, оскільки на той час козацька дивізія була оточена і шансів її вивести до Берліна не було. Однак фон Панвіц заявив, що до кінця залишиться зі своїми козаками як їх отаман. До речі Кононов в цій ситуації тікав, полишивши своїх козаків. Гельмут фон Панвіц прийняв рішення прорватись в Австрію крізь Пітомачі крізь загони комуністичних військ Тіто та більшовицьких військ, щоб дістатись зони англійців, адже це могло врятувати козакам життя. Розумні дії фон Панвіца дали можливість козакам уникнути полону комуністами і прорватись в області, що контролювали союзники.
15-й кавалерійський козачий корпус
Далі сталося доволі таке мерзенне дійство з боку англійців, відоме як видача козаків в Лієнці. За укладеною угодою союзники мали відати СРСР всіх громадян СРСР, що боролися проти них. Але всупереч всіх міжнародних норм, англійці видали не тільки громадян СРСР, а також Шкуро та Краснова, які ніколи громадянами СРСР не були. Заслуговує на повагу поведінка людини честі Гельмута фон Панвіца. Англійці віддали більшовикам всіх козаків фон Панвіца, але йому дозволили суд, як громадянину Німеччини. Але фон Панвіц відмовився, заявивши, що піде зі своїми козаками до кінця. Гельмута фон Панвіца було видано разом з козаками СРСР. 1947 року всіх козаків, в тому числі Краснова, Шкуро та фон Панвіца було страчено.
Дуже часто московська пропаганда формує думку, що всі без виключення росіяни (русские) воювали на боці Червоної Армії, тільки вони були патріотами, тільки вони вмирали на устах з криками "За Родіну, За Сталіна!".
Ось що я нарив на просторах інтернету, шукаючи матеріал зовсім іншого характеру.
Кацапчегам буде приємно ознайомитися з іншими "ветеранами", своїми співвітчизниками, які мали зовсім протилежні погляди на патріотизм, на Сталіна і "главєнствующую роль партіі".
Подаю мовою оригіналу
Марш добровольцев
Получен приказ и прочитан приказ Стоят добровольцы в строю Мы к бою готовы и каждый из нас Проявит геройство в бою
Припев :
Ни шагу назад, лиш вперед и вперед Мы знаем приказ боевой Жидовские банды с земли мы сотрем Ведя наступательный бой
Мы долго страдали в жидовском ярме У Сталина были рабами Мы жизни незнали на нашей земле Томились по тюрмам годами
Припев :
Но день пробужденья России настал Печальные дни миновали Фюрер Гитлер свободу нам дал! Жидовские цепи упали
И радости нашей у нас не отнять В борьбе с большевистскою сворой Мы бьемся за новую Родину мать! За счастье народа, за волю!
06.10.1942. Вл. Любимов.
P.S. Заяви про те, що вказаний вірш придумав я, що це придумали "украінскіє буржуазние націоналісти" чи ще якісь "конспіратори" не приймаються :)))
Нічого, що у британців залишилося ще десь 40 лінкорів, а у німців - ще 1.
Це по-перше. По-друге, 11 грудня фюрер ще був впевнений, що вони з СРСР самі упораються. То ж ще раз, навіщо було силоміць втягувати американців? Ну ладно, про СРСР вони були впевнені, але ж Британія була непідкорена?
