Химерні форми. Змісту вже нема.

Виходить будень чорно-білим друком.

Тривожить безмір подихом зима.

Думки краде. І погляди. І звуки.

Холодний світ до дива зголоднів,

І у дрімоті мариться чудесне:

На плащаниці зораних полів

Лежить Христос і теж чекає весну.

Тонуть вікна в білім подиху.

Ніч новий зриває куш.

Сни катаються на соняху,

А до хати – ані руш.

Небо бавиться люстерками,

Спомин бавиться в любов,

І міркує над цукеркою

Чай, голодний до розмов.

Хуртовина. Метелиця. Віхола.

Сива ніч. Посивілий день.

Те, що кольором вчора дихало,

Просить білих, як сніг, пісень.

Утекло в невідоме бачене.

Загубився до весни час

Там, де зорі іще не втрачені,

Ті, що й досі чекають нас.

Осиротіло на городі.

Самотня ніч. Самотній день.

Там тільки вітер тихо ходе

І сніг витрушує з кишень.

Мовчить безмежжя триєдине.

Поснуло все, та снів нема,

І запорошена морквина

Чекає зайчика дарма.

фото автора

Отак і стій. Дивись у небо, ніби

Тобі від роду кільканадцять літ,

Он, бачиш, пропливають дивні риби

І бульбашки пускає хмарний кит?

На сонці котик гріє сніжне пузо,

Невидиму краплинку ловить птах,

Та згублені фрегати Лаперуза

І досі щось шукають у морях.

Не йди у сни. Не увижайся. Гріх.

Не стій німою звісткою у брамі.

Поля між нами устилає сніг

І шлях єдиний всипано льодами.

Та ні… Брешу…Навіщо то мені?

Дивлюсь – душа. Дивлюсь – у ній є чисте,

Щось дороге. Із невловимим змістом,

З яким резон, нарешті, мають дні.

Останню грушу губить чорний сад.

Холоне хмар небесне попелище.

Так осінь проминає в листопад,

А там, за листопадом, зими свищуть.

А там, за листопадом, сніг і тлін,

Примарні сни, стривожені і дивні,

І душі нерожденних поколінь,

Яким без згадки – боязко і зимно.

фото з мержі

Вродливиця, красива аж до сказу,

Погибелі реальності та снів,

З таких писать ікони богомазам

Господь Неудержимий повелів.

Така виймає з серця порожнечу

Та поселяє в ньому потайне,

Така осяє найтемніший вечір,

І навіть ніч навіки прожене.

фото з мережі

Чекаєш дня як вірний люд Месію,

Як восени омитий в праці плід,

А дня нема і тільки дощик сіє

Та глибину примножує боліт.

Не розведеш, як водиться, багаття,

Не відженеш від дійсності пітьми,

У пору сю думкам свобода клятим,

Із присмаком колючої зими.

Заосенилося, неначе

Нічого більше й не було,

У вікнах ніч про літо плаче

І вогко дихає на скло.

Годинник крутить гострі вуса,

З’їдає полум’я свічу.

Пірнаю в роздуми. Журюся.

І осенію. І мовчу.